ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Фотокнига Влада Спешилова «Чернігів 04:35»

 Фотокнига Влада Спешилова «Чернігів 04:35» – про людей з історією, про людей-героїв. Перша фотокнига з портретами та історіями жителів Чернігова, які лишалися та боронили блокадне місто в лютому–березні 2022 року під час повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Розповісти історії чернігівців, які лишалися в оточеному ворогом місті, прагнув місцевий фотограф Влад Спешилов. Людей, які стали героями проєкту, обирали самі ж чернігівці: на прохання Влада у коментарях в соцмережах вони лишали згадки про тих, кого вважали гідними участі. Так проєкт лишався чесним та модерованим самими ж свідками тих подій.

Загалом до видання «Чернігів 04:35» увійшли історії понад сотні містян.

 

   Серед учасників проєкту: громадські діячі, волонтери, пересічні громадяни, діти, медики, поліціянти, рятувальники, працівники критичної інфраструктури і, звичайно ж, військові. Фото супроводжуються короткими історіями цих людей двома мовами – українською та англійською. Книга має окрему сторінку із переліком усіх благодійників, які долучилися до її створення, незалежно від суми донату.

Тираж фотокниги «Чернігів 04:35» – 500 примірників. Видавець і виготовлювач: ФОП Лопатіна О.О. Книга є продовженням цифрового проєкту Влада Спешилова. Це можливість перенести його із діджитал-платформ, де з часом він ризикує «загубитися». https://biggggidea.com/project/0435-fotokniga-pro-lyudej-z-istorieyu-pro-lyudej-gerov/

Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Уривок з книги

Передмова

Ця книга – про жителів Чернігова, невеликого міста із близько трьома сотнями тисяч населення в мирний час. Ця книга – про людей. Вона познайомить вас із чернігівцями, які, попри загрозу життю, обрали лишатись у рідному місті. Ці люди стали частиною українського спротиву російським військам під час блокади Чернігова у лютому–березні 2022 року.

Чернігів – центр єдиної області України, яка межує одразу з двома країнами-агресорками. Через своє розташування – за 70 км від кордону з російською федерацією та за 40 від кордону з Республікою Білорусь – місто мало стратегічне значення логістичного хабу на шляху росіян до Києва.

Перші вибухи 24 лютого 2022 року на Чернігівщині пролунали о 04:35, росіяни атакували прикордонну заставу у селі Дніпровське. Наближеність міста до кордонів дозволила першим колонам російської техніки дістатись його підступів надвечір того ж дня. Окупаційні війська наступали одразу з трьох напрямків, в тому числі з Білорусі. Вже на другий день вторгнення вони обстріляли околиці Чернігова з артилерії. На третій день, 26 лютого, росіяни намагалися з боями прорватись у місто.

Відрізаний від столиці річкою Десна, Чернігів перебував у блокаді 38 днів, до 2 квітня 2022 року. Єдиним сполученням із Києвом слугувала так звана «дорога життя», яка пролягала через пошкоджений міст, заміновані поля та сіру зону, минаючи окуповані росіянами території. У місті під щоденними обстрілами, без регулярного постачання продуктів, питної води, електроенергії та тепла лишались близько 70 тисяч жителів.

Чернігів – місто героїв! Це не просто слова, за ними стоять звичайні, але мужні люди. У перші години вторгнення біля Чернігівського обласного терцентру комплектування та соцпідтримки стояла черга з сотень добровольців. Своєю чергою, цивільні допомагали готуватись до вуличних боїв: будували барикади, заготовляли пляшки із запальними сумішами у дворах своїх багатоповерхівок.

На жаль, видання не може розповісти про кожного, хто залишився у місті, але покаже, як виглядав спротив блокадного міста зсередини. Ми в жодному разі не намагались оцінити чи порівняти вагомість вкладу будь-кого з героїв. Кожен з них зробив свій внесок у те, що місто вистояло. Ця книга про єдність, незламність та боротьбу чернігівців.

Все починалося з ініціативи місцевого фотографа Влада Спешилова одразу після деокупації регіону. Він знімав та публікував фото людей із їх короткими спогадами про період блокади на власних сторінках у соцмережах, аби показати їх ширшій аудиторії. Адже чернігівці на це заслуговують. Шукати героїв автору допомагали свідки подій. З часом ініціатива переросла у великий проєкт, а згодом – у книгу. Над створенням видання працювала команда волонтерів. Гроші на друк збирали містяни. Перелік благодійників наведений наприкінці. Весь прибуток з продажу книги буде спрямований на допомогу українським військовим, які продовжують боронити незалежність України.

Про автора

Спешилов Владислав Віталійович (Vladyslav Speshylov). Народився 18 червня 1991 року в місті Чернігів. З 2010 по 2014 роки працював графічним дизайнером та артдиректором одного з місцевих клубів.

У 2014 році розпочав кар'єру як фотограф. У лютому того ж року створив свою першу фотовиставку «Євромайдан: шлях України», присвячену подіям Революції Гідності у м. Києві. У травні 2022 року заснував фотопроєкт «Чернігів 04:35», присвячений мешканцям Чернігова, які допомагали чинити спротив під час блокади міста російськими військами у лютому-березні 2022 року. Зйомки проєкту відбувалися з 12 серпня до 12 вересня 2022 року. У 2024 році за підтримки волонтерів видав фотокнигу «Чернігів 04:35», кошти з продажу якої були спрямовані на потреби Збройних Сил України. Тексти не зазнали суттєвих змін. Фотографії героїв розміщені у тій же черговості, в якій були зняті та опубліковані в соцмережах автора.       

У 2024 році розпочав роботу над новим фотопроєктом – книгою «Українці». До книги увійдуть історії та портрети людей, які роблять вагомий внесок у наближення перемоги України: військових, медиків, рятувальників, волонтерів, митців, підприємців та інших.

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Віталій Рождаєв «Клуб любителів української мови». Літературно-художнє видання

 Рождаєв Віталій. Клуб любителів української мови: повість / В. Рождаєв. – К: «Залізний тато», 2023. – 300 с., іл.

          В російському фільтраційному таборі, біля кордону з Україною, під час війни опиняється новий полонений, хлопець Сашко. Він не приховує свою проукраїнську позицію, за що постійно потрапляє в карцер. В таборі Сашко знайомиться з групою старших дітей та підлітків, які створили таємну організацію, «Клуб любителів української мови», та розробляють план втечі від російських окупантів з метою повернутися в Україну. План, реалізований за допомогою українських розвідників, вдається. Через десять років всі учасники минулих подій зустрічаються знову.

          Пригодницька історія про українських дітей та підлітків, які опинились в російському фільтраційному таборі, розробили та реалізували план втечі, захоплює з перших сторінок. В книзі драматичні події описані динамічною мовою. Стиль цієї книги новаторський для сучасної української дитячої і підліткової літератури. Перші читачі вже позитивно оцінили книгу, яка в дійсності не про біль та втрати, а про сміливість та перемогу.

          «Ну й, можливо, найголовніше, це книга про любов до нашої держави – України, та про любов до української мови. Загалом ми всі є один великий «Клуб любителів української мови» – діти, батьки, військові. Це і є основною темою книги».

Віталій Рождаєв (уривок з інтерв’ю)

Джерело: https://news.obozrevatel.com/ukr/society/klub-lyubiteliv-ukrainskoi-movi-pismennik-vitalij-rozhdaev-pro-novu-knigu-peremogu-nad-chudoviskami-ta-sekretnij-talisman.htm

Буктрейлер на книгу:https://www.youtube.com/watch?v=qA9ekZLmpVc

Книга Віталія Рождаєва «Клуб любителів української мови» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Від автора

          Шановні читачі.

          Зараз ви відкриваєте книгу, яка не про біль, втрати та страждання. Ця книга – про волю, сміливість та перемогу. Ця книга – історія про те, як маленькі сміливі люди перемогли великих страшних чудовиськ. А також це історія про дружбу, чесність та віру.

          Про те, що ніколи не треба здаватися, та впевнено йти до мети. А ще, це історія про нашу Україну, що в серці кожного українця.

          Багато українських дітей були викрадені російськими окупантами під час війни. В цій книзі я хочу нагадати про всіх них, та про те, що рано чи пізно вони мають повернутися додому. І ми мусимо докласти до цього зусиль, бо всі ми – одна велика родина.     

          «Клуб любителів української мови» – це кожен з нас, військових, цивільних, школярів, дорослих та дітей. Бо мова є той головний ключ до збереження нації, що її гуртує. Мова – основний код культурної спадщини.

          Будьте сміливими та ніколи не здавайтесь!

Про автора   

Рождаєв Віталій Володимирович. Народився в місті Ірпінь, Київської області. Має трьох дітей. За професією журналіст, копірайтер, фахівець з інформаційних технологій. Літературний стипендіат Фонду Культурного Капіталу Латвії.

Автор кількох художніх творів для дітей та юнацтва, які занесені в реєстр бібліотеки ім. Вернадського та національної Латвійської бібліотеки. Саме підтримка латвійського культурного фонду дозволила створити та видати дуже актуальну сьогодні для України книгу «Клуб любителів української мови».    

 

ОЛЕКСАНДРА ДІДОВИЧ: «В цей непростий період помітно проявилась споконвічна риса нашого народу – доброта»

    Наступило 24 лютого 2022 року. Саме наступило важкою брилою на наші плечі. Вранці я, як завжди, побігла в спортзал (вся наша група зібралась) і дізналась про війну. Я не здивувалась. Незадовго перед тим в газеті «Світ-інфо» в кількох номерах була надрукована стаття Огризко про росію, а книжок на історичну тематику я начиталась багато, то поведінка росіян цілком відповідала їх сутності.

            Прийшла додому – на столі записка від сина: зібрати рюкзак на всі випадки життя. Я дістала великий рюкзак, відремонтувала і… повісила пустий у комірчину. Нікуди я не побіжу. Нікуди бігти.

            Стріляти по місту почали якось відразу. В кожному будинку відкрили підвали – це були бомбосховища. Коли я зайшла в підвал подивитись, що  являє собою це бомбосховище – зрозуміла, що туди я не побіжу ховатися, мені просто страшно там знаходитись. І я залишилась у своїй квартирі. Спала на підлозі біля найміцнішої стіни – це поблизу вхідних дверей.

Вдень я прибігала провідати дітей. На стрілянину люди не дуже зважали, хоча б тому, що не можна було визначити – звідки, куди і що прилетить. Син вмовляв мене не бігати. Але так робили всі.

Шкоди в місті наробилось багато: стадіон, бібліотеки, кінотеатр ім. Щорса [ Нині - будівля Будинку Чернігівського обласного молодіжного центру], готель «Україна», повністю згорів «Епіцентр».

10 березня вимкнули електрику. Темрява тривала 25 днів, до 7 квітня. Спати лягали рано, читати було ніколи, бо вдень добували воду. Воду вимкнули 12 березня і дали через 30 днів, 11 квітня. Питну воду добували, як могли: іноді привозили в бочках, іноді в дворах приватного сектору по вул. Ломоносова [нині – вул. Гельсінської спілки] люди відкривали ворота для всіх. Технічну воду стали набирати зі Стрижня. Хто їхав велосипедом, хто з кравчучкою, хто ніс у руках – це був безперервний потік людей-водоносів, і ніхто не прислухався до вибухів.

В цей непростий період помітно проявилась споконвічна риса нашого народу – доброта:

- Стою в черзі за хлібом. За мною дві молоді гарні жіночки розмовляють і матюкаються. Відреагувала. Розговорилися. У відповідь на їх співчуття до мого віку я засміялась і пояснила, що я хліб віднесу на вулицю Інтернаціональну [нині – вул. Олександра Лазаревського], бо там жінка-інвалід. Це так здивувало і сподобалось моїм співрозмовницям, що незважаючи на мою відмову, вони купили хліб для інваліда, аби я лише віднесла.

- Нема питної води. Добувати її все важче. По вулиці Ломоносова господар відкрив скважину і відчинив ворота. Нас зайшло у двір тринадцятеро. Всі стоять мовчки. Ні розмов, ні скарг. І тут один молодик із черги дістає з кишені маленьку коробочку пігулок валер’янки і роздає всім по 3 штуки. Принесла я ті пігулочки додому, поклала на столику біля вази і кожного разу, пробігаючи повз столик, промовлю вголос, що це пігулки доброти.

- Біжу по вулиці Ломоносова провідати родичів. У вікні будинку на картоні напис: «У дворі скважина. Подзвоніть у дзвінок».

Завжди хотілось чимось віддячити. Тому носила  з собою ляльки-мотанки і додавала їх до слів подяки.

Стрілянина в Чернігові не вщухала, і люди почали виїжджати. 18 березня поїхали сусіди з мого під’їзду. Позалишали мені ключі і роль сторожа.

Настало 19 березня – виїздили мої близькі: син, невістка, внучка. На збори у них було неймовірно мало часу. Син примчав до мене велосипедом, спитав, чи я також поїду. Відмовилась, щоб їм було куди повертатись. Син вискочив на сходи, я стою у дверях і відчуваю, що зі мною зараз буде істерика. (Коли я зараз пишу ці рядки – плачу). І тут, дивлячись йому вслід, я сказала собі: «Діти в дорозі, все буде добре, якщо я ніколи не буду плакати». Це було як заклинання. Спрацювало.

Є таке золоте правило: «Людина тримається, якщо працює», почали з простого: прийшли з Наталією Михайлівною Зайцевою (наш керівник фізкультурної групи) в спортзал, все привели в порядок і створили «реабілітаційний центр», щоб люди відволікались і трималися. Наша постійна група зібралась. Так було з 18 березня до 11 квітня. А оскільки наш спортзал у церкві Адвентистів сьомого дня, то ми виявились дуже активними волонтерами. В церкву привозили продовольство, і ми з 12 квітня до 5 липня по 5 днів на тиждень працювали пакувальниками, вантажниками з 10-ї години ранку до 17-ї години. Керувала нами Зайцева Н.М., а я працювала безвідмовно, активно, бо почувала себе потрібною.

Починаючи з 7 липня, наша волонтерська робота змінилась. Продукти перестали привозити, а возили хліб. Ми продовжували трудитися аж до 2 вересня.

Було таке враження, що нас знають всі жителі району. На вулиці вітались незнайомі та вже знайомі люди. А восени підійшла до жіночки, яка продавала виноград. Питаю: «Скільки коштує?». Відповідає: «Тридцять гривень, але вам двадцять». Приємно, що так пам’ятають нашу роботу. Витримаємо!

Грудень 2024р.

Дідович Олександра Іванівна, жителька м. Чернігова.

Чернігівська майстриня, яка відома в Україні та за її межами. У творчому доробку Олександри Іванівни – ляльки-мотанки, декоративні пляшки, скриньки, вази, картини зі шкіри.  

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Андрій Курков «Щоденник агресії»

Щоденник агресії / Андрій Курков; пер. з англ. Ю.В. Козлової; худож.-оформлювач М.С. Мендор. – Харків: Фоліо, 2022. – 255 с.

            Двадцять четвертого лютого 2022 року письменник Андрій Курков нічого не написав. І в наступні кілька днів теж. Етнічному росіянинові, який усе своє життя провів у Києві, загрожувала така сама небезпека, як і решті українців. Бо в його світогляді, поведінці й ставленні до дійсності превалює світогляд і поведінка козаків XVI століття, коли Україна ще не була частиною Російської імперії, а свобода для українців була ціннішою за золото. Війна вирвала письменника з рідного київського дому й зробила одним з мільйонів внутрішньо переміщених осіб. Він відкрив ноутбук тільки в Ужгороді, щоб відшукати передчуття війни у текстах, написаних за останні два місяці. І знайшов більше, ніж очікував. Вони, а також воєнні нотатки й есеї, стали щоденником, який розповідає про його особисте бачення війни. Письменник каже, що це «не просто хроніка російської агресії в Україні, а хроніка того, як нав’язана росією війна – і спроба знищити незалежну Україну – призвела до зміцнення української національної ідентичності. Війна дала змогу світові краще пізнати Україну і навчила сприймати її як одну з європейських держав». Присвячується всім захисникам української землі.

            Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Уривок з книги

24.02.2022

Останній борщ у Києві

            Між телефонними розмовами вчора ввечері я готував борщ для друзів-журналістів, які мали навідатися до мене, і сподівався, що Путін не зіпсує нашу вечерю. Не зіпсував. Бо він вирішив ударити по Україні ракетами сьогодні о 5 ранку. Війна з новою силою почалася на Донбасі та в інших місцях, атакували навіть з території Білорусі.

            Тепер ми воюємо з росією. Попри це, метро в Києві функціонує, а кафе відчинили двері. Щойно повідомили, що Україна розірвала будь-які дипломатичні відносини з росією. Українська армія уже збила шість російських літаків і два гелікоптери. Зрозуміло, що ми зазнаємо великих втрат. Якщо до російського вторгнення ситуація змінювалася щодня, тепер вона змінюється щогодини. Але я залишаюсь з вами й писатиму далі, щоб ви знали, як Україна живе під час війни з путінською росією. Бережіть себе, де б ви не були.

Про автора 

Андрій Курков –  журналіст, письменник, сценарист (за його сценаріями знято понад 20 документальних та художніх фільмів), автор більше 20 книг. Один з найбільш відомих українських авторів за кордоном. Його твори перекладено 42 мовами світу, зокрема англійською, німецькою, французькою, іспанською, голландською, турецькою тощо. Книжки Куркова потрапили до топ-десятки європейських бестселерів. Роман «Сірі бджоли» відзначено престижною літературною нагородою — Національною премією Медічі (Франція) за найкращий закордонний твір.

   

 

«Війна очима дітей. The war with children`s eyes». Українсько-англомовний проєкт

      Українсько-англомовне видання - фотокнига «Війна очима дітей. The war with children`s eyes» об’єднує спогади про події, починаючи з 2014 року та згадує жахи повномасштабного вторгнення, розповідає про волонтерів – звичайних людей, які допомагали людям під час облоги Чернігова 2022 року. Загиблим випускникам та робітнику школи присвячений окремий розділ. Книга покликана зберегти світлу пам'ять про незламних героїв – захисників України.

Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Видання «Війна очима дітей. The war with children`s eyes» є результатом проєкту  Чернігівської спеціалізованої загальноосвітньої школи №2 I-III ступенів з поглибленим вивченням іноземних мов.

 Мета проєкту:

- інформувати друзів по всьому світу про жахи війни, яку розв’язала росія проти України;

- донести до народів світу почуття дітей нашої школи;

- розповісти про перші спогади учнів школи 24 лютого 2022 року;

- показати наслідки «руського миру» у місті Чернігів;

- висловити впевненість у перемозі України та побудові справжньої демократичної європейської держави.

Керівник проєкту, переклад іноземною мовою Манжола Н.С.. Комп’ютерне верстання Биченок А.Ю.. Літературна редакторка Никипорець Д.В.. Переклад іноземною мовою Дідовська О.А., Сисолятіна Н.П., Ліпатнікова І.С.. Історичний консультант Чепурна І.В.. Ідея обкладинки Стеченко Ю.В.. Завідувачка музею СЗОШ №2 Байдакова Л.П.. Завідувачка бібліотеки СЗОШ №2 Кошель В.В.. За підтримки директора СЗОШ №2 Горнюк Н.М.. Віддруковано в агенції професійної фотографії «СПЕКТР». Джерело: Heroic city of Chernihiv / Daria Bura; trans. M. Demyanov; graphic artist O. Huhalova-Mieshkova. – Kharkiv: Folio, 2022. – 221р. – м. Чернігів – 2024.

            Електронний примірник книги, інтерв’ю учасників, фотоматеріали, що не увійшли до друкованого варіанту, можна знайти, відсканувавши QR-код.

            Кожен може стати співавтором книги. Надсилайте ваші спогади на електронну адресу manzhola.natalia@gmail.com

Про видання:

«Чернігів – одне з найдавніших і найцікавіших міст України, відоме у світі насамперед своїми священними християнськими храмами та є безцінним скарбом українського народу.

            Коли навесні 2014 року почалася війна у Донецькій і Луганській областях, подібні рухи були і на Чернігівщині. На щастя, наші люди не дали зрадникам взяти владу в місті.

            24 лютого 2022 року близько 4:30 ранку президент росії путін оголосив, що вирішив розпочати спеціальну військову операцію. Саме в цей час стався перший вибух ворожого снаряду в Чернігівській області.

            Від Чернігова до Києва лише дві години їзди, тому оборона міста у повномасштабній війні 2022 року мала стратегічне значення для столиці. Чернігівці підривали мости, валили дерева, щоб блокувати дороги, готували «коктейлі Молотова» та голими руками зупиняли російські танки. Коли прийшли росіяни, їх зустрічали зі зброєю з кожного вікна. Місцеві жителі ставали партизанами, допомагали військовим, доставляли гуманітарну допомогу, усіляко об’єднувалися для підтримки одне одного. Росіян в місто не пустили. Протягом 38 днів місто було під рясним та постійним артилерійським обстрілом, практично заблоковане з усіх боків, без світла, тепла, води, ліків та продуктів.

            6 березня 2022 року Президент України Володимир Зеленський присвоїв Чернігову звання Міста-Героя України. Героїчний опір громадян став символом об’єднання українців.

            У нашому матеріалі ми, учні та вчителі школи № 2 міста Чернігів, хочемо розповісти про те, як жителі міста бачили і переживали всі ці події. Ми хочемо поділитися всім, що пережили і всім, що очікуємо після перемоги. А  ми обов’язково переможемо, тому що українці – народ вільний, цілеспрямований, щирий та працьовитий.»  

Наталія Манжола, заступник директора СЗОШ № 2

            «Цей проєкт актуальний і дуже потрібний. Спогади дітей надзвичайно важливі і як джерело знань про цю війну, і як один із закликів до світової спільноти про співчуття та допомогу й дієву солідарність, і як один із засобів національно-патріотичного виховання української учнівської молоді.

            Варто, щоб усі учасники розуміли і чітко пам’ятали, що російсько-українська війна розпочалася російською федерацією – країною-агресором у лютому 2014 року.

            А 24 лютого 2022 року відбулося повномасштабне вторгнення збройних сил російської федерації на територію України, – її продовження, новий етап цієї війни.»

Сергій Бутко, представник Українського інституту національної пам’яті в Чернігівській області / Головний спеціаліст Північно-Східного міжрегіонального відділу Управління забезпечення реалізації політики національної пам’яті в регіонах Українського інституту національної пам’яті 

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Олександр Михед «Котик, Півник, Шафка». Літературно-художнє видання

    Олександр Михед. Котик, Півник, Шафка: повість. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2023. – 72 с.

            Котик, Півник, Шафка наче й казкові, але водночас дуже справжні – врятовані й збережені у зруйнованій російськими обстрілами Бородянці під Києвом. Готові боротися і попереджати про небезпеку, у цій казці вони оберігають всесвіт однієї родини – бабусі Лізи, дядька Андрія і онуки Соні – родини, яка покоління за поколінням циклічно проживає історію і врешті стає сильнішою, ніж будь-коли. Нагріта теплом дідусевих рук Шафка, подарований на свято Півник і врятований Котик втілюють силу й незламність, бережуть рід і дарують надію. Це надія на майбутнє, у якому рани будуть заліковані, але пам'ять про скоєне зло житиме у віках. У майбутньому, після нашої перемоги.

Уривок з книги.  Розділ «Найтемнішої ночі»

Все починається у найтемнішу пору ночі, коли смерть приходить на косовицю душ, і якщо ти всю ніч був у дорозі, то саме тієї миті не можеш дочекатися перших ранкових промінців. То час, коли злодії вдираються в чужий дім.

Далеке гуркотіння вибухів, ніби десь стугонять ешелони травневих гроз. Та за вікном – лютий.

Півник не може бити на сполох, крику не прорватися крізь пил і порох, що забив йому горлянку.

Шафка здригається. Кліпає сервізами й про всяк випадок дбайливо обгортає дверцятами сімейні скарби.

Кішка схоплюється з Лізиного ліжка й застрибує в кубельце всередині Шафки – нічого доброго це гуркотіння не віщує.

Лізин слух і зір погіршуються, та вона відчуває тривогу свого дому і прокидається першою. Ліза підходить до шибки, вдивляється у безпросвітну ніч. Намагається роздивитися далеку блискавицю вибухів.

Ліза знає, що на них насувається. Вона боїться поворухнутися й розбудити любу онуку. Дитина Великої війни береже останні секунди мирного життя дитини, що війни не знала.

Ліза знає – щойно Соня прокинеться, все життя її розірветься навпіл – на «до» і «після». І Ліза боїться, що нова війна вкраде їхнє життя «до»: все буде знищено – кожна щаслива мить, кожна лиха година.

Півник притискається до Шафки, Шафка огортає Котика.

Вони чують – Соню будить бадьора пісенька рингтону, що здається зараз такою недоречною. Сонна дівчина піднімає слухавку, здивовано щось перепитує.

І вони з бабусею, кожна в своїй кімнатці, водночас шепочуть найстрашніші слова їхнього життя: «Почалося».

Соня забігає до бабусі у сусідню кімнату, обіймає її.

Довкола Лізи зникає все.

Вир пам’яті схоплює її. Їй знову сім.

Вона у своїй хаті. Їй страшно, у вухах дзвін, і червоне скрапує її скронею. Дівчинка боїться дізнатися – чия ця кров.

Рідний дім горить. Червоні півники вогню розповзаються будинком, і все, що вона любить, – зникає у полум’ї.

У хату вбігає її найкращий друг, якого вона знає зі своїх перших кроків по землі. Її Петрусь кричить:

- Лізо! Лізо!

Він прикриває їй голову, затуляє собою від вогню і благає лише про одне:

- Не дивись!

Їй не треба того бачити. Вона бачила, як мати рубала голову півню й патрала курку. Бачила, як батько різав свиню. Бачила мертвих старих. Маленька Ліза знає, що трапилося з її батьками. Та бачити їй того не треба. Жодній дитині того не треба. Бо й сама смерть скривилася б від такого жорстокого сінокосу.

Коли скінчилася Велика війна, Ліза і Петро виросли та побралися, переконані, що їм вдалося втекти й видурити в життя десятки років. І цієї миті – у зеленому-зеленому селищі, на сьомому поверсі високого-високого будинку –

без доньки, з непримітним сином, в обіймах онуки, під пильним поглядом Котика, Шафки й Півника Ліза раптом розуміє, що насправді нікуди їй не вдалося втекти від Війни. Та сама навіжена червона орда, що вбивала й ґвалтувала, а ще називалася героями, які нищать інших потвор, суне на маленьку Лізу.

Соня збирає валізку, метушиться. Одна за одною з’являються новини про наступ російських окупантів. Щоразу, прочитавши звістку, Соня скрикує, але не наважується розповісти бабусі. Та Лізі не потрібні деталі – вона знає: ця війна дістане до найвіддаленішого куточка її землі.

Ліза думає про рідне село. Сіверщина. Про міста, в які мандрувала з Петрусем. Луганщина і Донеччина. Про місцини, які завжди хотіла відвідати, та все якось не випадало. Слобожанщина. Про села, звідки родом були її батьки та батьки Петруся. Київщина. Їй болить ціла країна.

До них виходить Андрій. Його обличчя, що завжди мало вираз подивування й образи, змінилося. На ньому проступають раніше незвідані риси й борозни. Та це зауважують лише Котик, Півник і Шафка.

Соня підбігає до Лізи й просить збиратися. Ліза здивовано дивиться на онуку:

- Що мені збирати?

- Найнеобхідніше. Хустки свої, черевики, фотографії. Що тобі буде треба?

- Навіщо?

- Нам треба забиратися звідси.

Соня йде до Шафки, дістає бабусині краплі. Хоче швидко накрапати заспокійливого. Та Ліза впевнено каже:

- Не треба. Мені не треба.

Ще мить тиші. Покручені вуха Котика вловлюють – вибухи все ближче.

Ліза сумно всміхається онуці. У тьмяному світлі настільної лампи Соня бачить глибокі зморшки під очима старенької. Ліза каже:

- Куди нам тікати? У нас немає нікого. Нікого.

Соня стає навколішки перед Лізою:

- Бабусю, по нас приїдуть. Поїдемо до моїх друзів у Карпати. Там повітря, там тихо.

Андрій мовчки збирає свій наплічник. Котик, Півник і Шафка зачудовано вдивляються в Лізине обличчя. Півник тільки хоче з відчаєм прошепотіти  до Шафки запитання, та бабуся вже на нього відповідає:

Куди я поїду? Тут усе моє життя. Все що маю я. Ти їдь. Не переживай за нас. Усе буде добре, – на мить вона замовкає і запитує: – А як я залишу Котика?

- Забереш її з нами.

Котик виповзає зі свого сховку. Горнеться до Півника й Шафки.

- Як я залишу Півника?

- І Півника заберемо, бабусю, – наче до малої дитини говорить Соня.

Ліза знову всміхається до онуки.   

- Як я залишу Петрусеву Шафку?

Соня вдивляється в бабусині очі й не може повірити – чи вона зараз це серйозно каже.

- Бабусю, це ж просто шафка.

Із зібраним наплічником повз них проходить Андрій і відповідає:

- Це не просто шафка, Соню.

Андрій підходить до матері. Ліза підводиться зі стільчика. Син обіймає її і каже:

- Дам знати, як зможу. Все буде добре. Люблю тебе.

Андрій, здається, вперше у своєму житті знає, що точно має робити. Соня зачудовано дивиться на нього. Андрій виходить у ніч.

На подвір’ї метушаться люди. Гарячково пакують речі до машин. Хапають дітей, домашніх тварин, найцінніше, що вдається спакувати у кілька валізок.

Соня дивиться у вікно, озирається рідними кімнатами, підходить до Шафки, змахує пил із Півника, бере Котика на руки. Котик відчуває, як Соня тремтить. Тварина хотіла би заспокоїти дівчину, та їй самій так страшно, що жодним мурчанням не заглушити той страх.

Соня каже бабусі:

- А де ключі від нашого підвалу?

Ліза дає їй ключі і хоче нагадати, котрий ключ від котрих дверей, та Соня її випереджає:

- Я розберусь. Скоро буду.

Про автора

Олександр Михед – український письменник. Народився в Ніжині. Автор восьми книжок. Автор подкасту «Станція 451». Член Українського ПЕН.  До повномасштабного вторгнення чотири роки прожив у Гостомелі на Київщині разом із дружиною Оленою і собакою Лісою. Їхній будинок було зруйновано російським снарядом у перший тиждень вторгнення.

Наразі проходить військову службу у Збройних Силах України.

Більше про Олександра Михеда у матеріалі  Чернігівської обласної бібліотеки для дітей:  «Слова і кулі». Письменники, що захищають Україну. Олександр Михед

https://chernihiv-lib.org.ua/news/slova_i_kuli_pismenniki_shho_zakhishhajut_ukrajinu_oleksandr_mikhed/2023-07-25-3965

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Олена Мокренчук «Аліска, фронтова лисичка»

     Мокренчук Олена. Аліска, фронтова лисичка. - Чернігів: ПАТ «ПВК «Десна»», 2021. - 176 с.

    Реальна історія, що відбулася навесні 2017 року на шахті Бутовка поблизу прифронтової Авдіївки. Крихітне лисенятко народилося під час війни, осиротіло через війну – і тут же, на фронті, знайшло нову сім’ю серед військових Збройних Сил України. Через історію маленької Аліски та інших пухнастих побратимів доступною мовою розповідається про бойові дії на сході України, трагедії і перемоги під час відбиття російської агресії. Всі події – дійсні; головні герої - реальні бійці 72-ї бригади. Деякі події художньо прикрашені виключно заради стрункості літературного викладення.

Видання доповнене активними посиланнями на відео сюжети та публікації стосовно описаних подій , інтерв’ю з героями книги. За допомогою елементів доданої реальності ви зможете стати учасниками подій: погладити лисичку, взяти участь у знищенні ворожого танку.

Книга призначене для всіх, хто хоче більше дізнатися про цю війну та відчути те, через що пройшли наші захисники.

Відео-презентація книги від авторки: https://www.youtube.com/watch?v=31bSHLPDDUY

Передмова

Вітаю вас, мої дорогі читачі! Як ви вже побачили на обкладинці, звати мене Олена. Я мати чотирьох дітей, вже дорослих, і бабуся чотирьох онуків, ще маленьких. До війни була вчителем, журналістом, диригентом церкового хору…Та коли почалася війна, я стала військовослужбовцем, щоб захистити їх і ваше майбутнє.

Я бачила війну на власні очі, відчула її власним серцем. Спершу майдан і Крим, потім Донецьк, Луганськ, Слов’янськ, Маріуполь, Волноваха, Авдіївка і Червонопартизанськ, Гранітне і Світлодарка. Так само, як і інші патріоти, я перебувала на передньому краї лінії фронту, втрачала побратимів, потрапляла під обстріли та в полон, рятувала цивільних і волонтерила для військових. З серпня 2015 року стала військовослужбовцем 72-ї окремої механізованої бригади, яка стала для мене надійною військовою родиною. Тут я народилася як військовослужбовець, навчалася військовій мудрості у кращих командирів, знайомилась з кращими представниками мого народу, вчилася любити свою країну, як вони: до героїзму, а іноді й до смерті.

            Цю книгу про маленьке лисенятко я написала, власне, для дітей, дружин і мам моїх побратимів. Приїжджаючи з дому після відпусток, вони казали : «Не знаю, як розказати своїм про тее, що ми пережили тут. Не хочеться лякати їх зайвими подробицями, та й не все можна розповідати. Тому вдома я завжди мовчу. А рідні ображаються, думають, ніби я з ними розмовляти не хочу… А як розкажеш? Про страх під час обстрілів, про страшний біль втрати товариша, про те, чому ми під час зустрічей згадуємо лише смішні епізоди – наче війна то суцільний анекдот. Хвалитись успішними діями? То ще гірше! Не хочу бути схожим на обвішаних купованими медальками «ваєвак». Хай краще про мене інші розкажуть. Ті, хто знають. Хто був поруч зі мною в одному окопі – і з ким поруч був я».

            І я написала книжку про лисеня. Те, яке було поруч. Яке так само, як і будь-хто, боїться вибухів – але перемагає страх. Втрачає найдорожчих – але мусить жити далі. Потрапляє в кумедні ситуації – і здійснює героїчні вчинки. Геть не думаючи про героїзм. Ця книга про дружбу, людяність, відданість, самопожертву. Про те, як лишитись людиною в нелюдських умовах. Про життя, яке перемагає смерть. Про мир, який настане після нашої перемоги.

            Спочатку це була маленька книжечка зі справжніми фронтовими світлинами в тоненькій обкладинці на 25 сторінок. Але буквально всі. Хто її читав, задавали мені єдине запитання: «А далі?» Хіба історія фронтового лисеняти та його друзів закінчилась після знищення російського танку? Звісно, що ні! Війна й досі триває, тож триває і історія Аліски та її друзів, бійців 72 бригади та інших уславлених військових підрозділів на лінії фронту. В цій книзі ви знайдете безліч кумедних і героїчних історій про фронтових тварин та про людей, які тримають наш східний фронт. Я ілюструвала їх справжніми світлинами та відео, знятими в той самий час, на тих самих позиціях, з тими ж людьми і тваринками. Мені дуже хочеться, щоб ви зрозуміли їх і полюбили так сильно, як люблю їх я. не знаю, наскільки мені це вдалося – судити вам, мої дорогі читачі.

            Єдине, що хочу ще додати: наша перемога обов’язково настане! У нас вибору немає, ми захищаємо свою землю і своїх людей. А от чи будемо ми достойні цієї перемого, чи будемо достойні крові тих, хто віддав за неї своє життя – залежить від нас.

            Будьте здорові й щасливі у вільній країні!

            Любіть Україну – ми зберегли її для вас…

З повагою і найкращими побажаннями

– військовослужбовець Збройних Сил України

старший лейтенант Олена Мокренчук

Про автора

Олена Вікторівна Мокренчук старший лейтенант Збройних Сил України, прес-офіцер за посадою, історик за фахом. Письменник і журналіст за покликанням душі. З 2000 року член Національної Спілки журналістів України; у 2019 році з книжками «Аліска, фронтова лисичка» та «Афінка з «Куби»» була прийнята до Національної Спілки журналістів України. Народилася Донецькій області, Приазов’ї – там починала свій творчий шлях як історик та журналіст. У 2004 році починає працювати в київських виданнях і через п’ять років остаточно переїжджає до Києва разом з родиною.

            21 листопада 2014 року разом з дітьми виходить на Майдан проти бандитського панування Януковича за вільну європейську Україну.  Усі три місяці на Майдані активно висвітлювала поточні події, разом з іншими журналістами в режимі реального часу показувала правду про нашу Революцію Гідності. Коли російські війська здійснили напад на Крим, разом з олегою. Журналісткою Ємою Солдатовою вела прямі трансляції з Криму.

            Коли спалахнув рідний Донбас, напружено працювала там спершу як волонтер і журналіст, а з серпня 2015 року – як солдат 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Закінчивши фахові курси Міністерства оборони, стала прес-офіцером рідної бригади, з 2018 року стала тво начальника прес-центру ОК «Північ». Але де б вона не була. Які б посади не обіймала, вважає своєю місією розповідати суспільству лише те, що знає, в чому особисто брала участь, що бачила на власні очі. Ця непідкупна правдивість, підтверджена авторськими фото та власноруч відзнятими відео, надає особливої ваги її творам, серед яких дописи для інтернет-видання та друкованих ЗМІ, книжки для дітей і дорослих, фотоальбоми та документальні відео.

            Мама чотирьох дітей, трьох онуків і внучки, вона прагне зберегти Україну вільною для наступних поколінь. Своїм гаслом вважає: «Все буде добре, і ми переможемо!»

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Дмитро Бушуєв «Історія нескорених. Україна на захисті європейської цивілізації»

    Бушуєв Дмитро. Історія нескорених. Україна на захисті європейської цивілізації / Дмитро Бушуєв. – Київ: ТОВ «Видавництво “Кліо”», 2023. – 248 с.

Російсько-українська війна стала найбільшою війною в Європі після завершення Другої світової, вона була обумовлена самою природою росії і тим, яке місце Україна посідає в російському імперському міфі. Невідворотною її зробила відмова колективного Заходу помічати зростання російського імперського ресентименту й попередження про перегляд сфер впливу, які робив путін.

Історія взаємин України та росії є постійним намаганням останньої знищити українську ідентичність, підкорити Україну власним імперським амбіціям і використати її людські, інтелектуальні, наукові та промислові ресурси для подальшої експансії на Захід.

Ця книжка розкриває ключові події україно-російських взаємин протягом ХІІІ – початку ХХІ століть, даючи відповіді на питання, коли відбулося цивілізаційне розходження між майбутніми українцями та росіянами, чому росія стала антиєвропейською державою і як сформувався російський ексепціоналізм, що неодмінно входив у конфронтацію з ідеєю вільної та суверенної України.

Для широкого кола читачів.

Уривок з Прологу "24 лютого 2022, п’ята година ранку"

У життя цивільних війна зазвичай вривається через звуки: грім вибухів, завивання сирен, гудіння літаків, крики людей, напружені голоси дикторів телебачення. До мене війна прийшла через звук з телефона – дзвінок моєї колишньої дружини. Я подивився на годинник – було ледве по п’ятій ранку – і зрозумів, що почалося…

З лівого берега Києва ледь чутно доносилися розриви. Вікна моєї квартири на 23-му поверсі виходили на схід, і темне зимове небо червоніло віддаленими спалахами.

Я заспокоїв дружину, сказав, що скоро приїду й відклав телефон. Так почався один із найдовших днів мого життя і життів мільйонів українців – і новий відлік часу для України, Європи, світу.

У коридорі стояв спакований рюкзак: металевий кухоль, туристичний пальник, невеличкий газовий балон, пончо-дощовик, комплект одягу, запас їжі. Поруч – напівавтоматичний карабін і 500 набоїв. На балконі було близько десятка шестилітрових пляшок з водою. У шухляді лежав конверт з готівкою. Місяць тому я сфотографував усі важливі документи та відправив їх на хмару свого поштового сервісу. На подвір’ї стояла автівка з повним баком бензину.

Не вмикаючи світла, я пройшов на кухню й закурив. Телефон дзвонив майже постійно: телефонували родичі, друзі, знайомі – всі були злякані, знервовані, дезорієнтовані. Мені теж було страшно. Принаймні в мене був план на перші дні війни, і цей план рухав мене, не даючи впасти у ступор. Декілька тижнів тому я спитав у друзів, що вони робитимуть у перші дні вторгнення, усі жартували щодо моєї параної. Попри нагромадження російської армії вздовж кордону з Україною, попри загострення риторики й евакуацію з Києва посольств, мало хто хотів вірити в можливість повномасштабної агресії. Навіть керівництво України.

Війна, яку я чекав півтора десятиліття, вже звучала звідусіль: гуркотом меблів і дитячими голосами в сусідів, повідомленнями в месенджерах, заведеними двигунами й нетерплячими гудками автомобілів тих, хто негайно міг виїхати зі столиці. Мені теж потрібно було вирушати – евакуювати дружину й дитину з Києва, який був ціллю номер один для російської армії.

Упродовж чотирнадцяти років я знав, що цей день настане. Для мене це було очевидніше, ніж для багатьох експертів й аналітиків, ексканцлерки Німеччини Ангели Меркель чи президента США Барака Обами. Після 2008 року повномасштабний напад росії на Україну став вірогідним. У 2014-му фактично невідворотнім. З грудня 2021 року, коли росія створила угрупування на кордонах з Україною, велика війна стала відчутною на дотик. У лютому 2022 року її запах розтікався зимовим повітрям українських міст.

Європейцям велика війна здавалася неможливою, тому що вона була нераціональною. Але сама росія теж не була раціональною. Європейці, введені в оману культурною схожістю росії на Європу, вважали росіян представниками – хоч і своєрідними – спільної цивілізації, з якими можливе порозуміння. Тоді як росія століттями плекала власний ексепціоналізм, який перетворив її на анти-Європу...

З Епілогу "Завершення XX століття й остання велика війна росії".

…Можливо, ми спостерігаємо останні роки існування химерного утворення, що протягом століть багато разів змінювало свою назву, але не свою сутність. Московія, яка виросла з Улусу Джучі і привласнила собі історію Русі; яка ставши сателітом Орди вибудувала свій світогляд на протистоянні з Європою і яка завжди мріяла Європу підкорити, як про це мріяла Орда; яка проголосила себе Третім Римом і носієм справжніх християнських цінностей, побудувавши державу православного фашизму – ця московія припиняє існування на наших очах. Як, рано чи пізно, розпадаються усі імперії.

Про автора

Дмитро Бушуєв – політичний оглядач, спічрайтер, експерт з політичних комунікацій. Співпрацював з урядом України, деякими українськими політиками та міжнародними організаціями. Після широкомасштабного вторгнення росії в Україну написав низку матеріалів для західних ЗМІ, осмислюючи феномен російського фашизму та «русского міра»: «Як Європа проспала піднесення російського фашизму» для німецької газети «Berliner Zeitung», а також «Зовнішня політика росії та витоки “русского міра”» та «Імперія симулякрів» для сайту «Forum for Ukrainian Studies» Канадського інституту українських студій при університеті Альберти. Продовженням цього аналізу стала книжка «Історія нескорених. Україна на захисті європейської цивілізації», в якій автор розглядає химеру «русского міра» крізь призму багатовікового процесу, ґрунтованого на ізоляціонізмі, месіанстві та ресентименті москви, а також причини важливості України для російського імперського міфу.