ФОТОГРАФІЇ жительки м. Чернігова Ташлик Олени Георгіївни

 

Олена Ташлик: "ВІЙНА!...ступор і жах...як таке може бути?!!"

24 лютого 2022 року… нічого не чула вночі, дивно… а вранці збиралася на роботу, не читаючи новин… чоловік читає… раптом мені : «ВІЙНА!»… ступор і жах… як таке може бути!!?? а потім перший вибух (ми живемо на краю міста) десь поруч, і я вперше закричала… більше не було…зразу почалася робота на виживання… вода, речі, плани, рідня, новини, воєнний графік.

Потім була колона рашистів … вони зупинилися і розверталися як раз під вікнами… я дивилася на них у вікно і не могла збагнути цього… чула їхні розмови на їхній, вже тоді здавалося, диявольській мові…той акцент… вони сиділи на БТР зверху і роздивлялися навкруги… розвернулися і з часом поїхали назад…слава богу, відбили…не змогли вони проїхати в наш святий Чернігів!

   А через якісь дні (не пам’ятаю) бачила у вікно, як ворожий танк прорвався з-за Епіцентру на Бєлова... потім військові зі зброєю… перехопили… 

З побачених жахіть закарбувалося, як вночі в небі підбили літак…яскравий спалах… тоді почула гул літака і чомусь попри страх, я захотіла глянути у вікно…

Коли обстріли були - гради, літаки, снаряди, стрілецька зброя - все, що поруч стояло, по кілька разів на день… я лежала на полу в туалеті в обнімку з іконою Ісуса Христа, яку вишила мама моя... лежала і молилася, як могла... все кругом тряслося, бахало... надія була ТІЛЬКИ на ту ікону.... згадую і плачу.

Потім вже, коли перейшла до мами в квартиру, ікону залишила вдома... бо треба було, щоб вона охороняла дім.... і коли виїхали, вона вдома була... але вона в моєму житті найсильніша.

Коли горів «Епіцентр», було дуже страшно…здавалося, ще мить і полум’я перекинеться на будинок і тоді все… вогонь, як і снаряди з бомбами, було найстрашніше… температура від тої пожежі була така, що відкривши вікно, долонями відчували жар… в голові була шалена і наївна думка, чого не тушать…за мить тільки розумієш, що то війна, ми тут на лінії обстрілів, хто тушити буде… мозок досі не хотів сприймати реальність.

Приїхали якось родичі, прорвалися, привезли щось з продуктів… я вибігла на вулицю забрати, на мить обнялися і тут почався обстріл, вони рвонули назад і з відчуттів тоді були: біль, страх, пустота в душі, жахлива думка, що життя може завершитись в будь-яку мить і наступної зустрічі з рідними знову може не бути… Родичка - медик, каже щойно обстріляли будинок на вул.Чорновола, допомагала приймати поранених, надавала першу допомогу…ніколи такого не бачила…діти…люди без обличчя, без рук, без ніг…того жаху навіть медик не могла сприймати нормально…

17 березня 2022 року…. перші великі прильоти в будинок, коли все тряслось і гуркотіло…будинок просто хитався і гудів… коли в нашому під’їзді винесло дві квартири вщент, здалося, що це кінець…все… крізь уламки, скло і пилюку, побачили, що є можливість вирватися назовні… схопили котів (обов’язково) і те, що було під рукою… поїхали світ за очі…з Божою допомогою – крізь місто в блокпостах, всіяне склом і уламками, на узбіччі снаряди лежать, над головою дрони перед обстрілами…крізь страшне поле, де ти як на долоні перед ворогом…крізь безліч сіл - до спасіння… тільки 22 дні жаху витримали вдома…більше не змогли…

Так... таке і було... але постійно ловила себе на думці - ну не може такого бути, не може, ми жили повним життям, яке здавалося непорушним... з ТАКОЇ причини, не можна загинути у війні !!! це ж реальність ! не кіно, не сон! як може таке статися!? 21 століття, а вони пруть тупо вбивати! за що і чому , хто дав їм право !? чому світ не зупинить це божевілля!?

Очі бачили, що кругом смерть, а мозок не хотів сприймати це і відзеркалювати ЦЕ на себе особисто і рідних.

Страх паралізував фізично, але надія не вмирала... я вірила, що все буде добре. Знала, що мені потрібно всіх зберегти своїх у ясному розумі і по можливості здоровими.

Опорою для мене був брат, звичайно, і чоловік... З братом як тільки якийсь зв'язок був - то щастя, він мені все спокійно розповідав, заспокоював і надихав, давав надію! в силу свої переконань, оптимізму... він з самого початку тримав мене і, звісно, всіх, хто тут зі мною був… чоловіки часто мають твердішу землю і опору під ногами.

А може війна повинна була відбутися, щоб змінити нас.... різні є думки... я особисто відчуваю, що я інша стала... нація наша стала сильніша… мова… відчуття країни… а рашку треба було скинути з уявного трону…світ же не знав справжної личини цього зла…

Але все ж виправдань цій війні немає… 

Перемога обов’язково буде за нами! Слава нашій Україні, нашим воїнам, нашому незламному народу! Світ ще побачить наш розквіт!

Про Ангеліну (племінницю), 9 років, м.Обухів

·       В безпеці (в Польщі) вона опинилась тільки після небезпеки... Вона не забуде, як прокинулася о 5 ранку від обстрілів, як клеїла скотч на вікна під вибухами, як лежали з мамою під ліжком під ковдрою і трусилися, як ходили по подвір'ю, навколо будинків і шукали рівчаки де можна ховатись, як їхали 20 годин на західну через авіанальоти і, звісно, як після цього всього не розмовляла два дні… поки батько не приїхав і не розтормошив...

·       Таке не можна забути навіть в її віці…

 

Олена Ташлик, 51 рік.     м. Чернігів       Березень 2023р.  

Володимир Бойко. Особисте. 24 лютого 2022 р.

О четвертій двадцять ранку того довгого дня вирушив автобусом із Чернігова до Києва – рідкісне на той час службове відрядження. З тридцяти місць майже половина виявилася вільними, що дозволяло комфортно розташуватися та подивитися новини – поки є зв`язок. Десь хвилин за тридцять чи біля цього прочитав повідомлення журналіста Валентина Торби (газета «День»), що почалося: росія бомбардує Київ. Спитав: «Валентине, хто джерело?». Відповідь: «Я джерело!».

Побачив ще пару приватних повідомлень, написав на сторінці у себе, підійшов до водія та спитав – що він знає. Сказав – нічого. Тоді попросив зв`язатися з диспетчером та уточнити свої дії. Таким чином ми їхали ще хвилин десять, зрештою автобус зупинився в селі Кіпті, що за 40 км на південь від Чернігова. Пасажири ледь не пів години вирішували, що робити далі. У підсумку п'ятеро вирішили повернутися до Чернігова, більшість далі попрямувала до Києва – у кожного свої справи, мирні, уявлення про прірву, що вже розвернулася, ще не прийшло. До речі, один пасажир поспішав на літак до Борисполя і просто не повірив, що всі рейси скасовані, а повітряний простір України закритий...

Я вирішив повернутися до Чернігова й залишитися тут, хай би що відбувалося, так вирішив не зранку 24 лютого, а значно раніше. Єдине, про що шкодую, ‒ не вивіз відразу маму, котрій 81 рік, у безпечніше місце. А треба було.

Підійшов до поліцейського та попросив допомогти доїхати до міста. Той, не довго думаючи, зупинив першу ж фуру. Отакою попуткою доїхав до села Іванівка, що за 12 км від Чернігова. Порадував водій-одесит. Він гучно обурювався з нападу росії, демонструючи свою патріотичну позицію, і, попри очевидну війну, вважав своїм обов'язком доїхати до місця призначення, завантажити продовольство й лише після цього повертатися до Одеси.

Перші вибухи виразно почув на в'їзді до села Іванівка, лунали вони зі сторони селища Гончарівське, де базується перша танкова Сіверська бригада. Про себе відзначив: який у тому сенс, адже військові вийшли звідти ще кілька днів тому. Згодом таких проявів дурості російської орди надивився чимало. 

Пересів на приміську маршрутку, як виявилося – останньою, рейси відновилися лише за кілька місяців. Рух легкових автомобілів назустріч нам виглядав нетипово жвавим – розпочинався вихід мешканців із міста. 

До Чернігова доїхав десь біля сьомої, мамі вирішив поки не телефонувати, натомість зайшов на роботу, зібрав мінімум необхідного (як з'ясувалося ‒ замало), поспілкувався з двома співробітниками, яких побачив, написав до корпоративного месенджера, щоб на роботу не приходили ‒ мовляв, працюватимемо дистанційно. Навіть зробив два інтернет-включення: одне за програмою DOBRE, інше ‒ U-LEAD з Європою. В обох випадках ішлося про навчальні заходи, що на тлі навколишніх подій виглядали фантасмагорично. Тоді чомусь вважав за важливе завершити розпочаті справи, тим більше – за міжнародними програмами. Між тим навколо все спорожніло – дивне відчуття, коли усталений світ навколо раптом зникає: що робити, куди йти, чим займатися – вирішуєш виключно сам.

А далі ‒ повернення додому (десь пів години пішки) містом, що раптово змінилося. У повітрі стояв смог та виразний запах гарі, причому чогось синтетичного. Повз мене промчало кілька автівок «швидкої», рух машин виглядав дивно: їх було мало, а наявні мчали особливо не звертаючи увагу на правила. Біля банкоматів вишикувалися довжелезні черги. Час від часу було чути вибухи ‒ ближче, далі. Повернув до магазину продтоварів ‒ вони ще були відкриті, охорона пускала обмежене число покупців. Полиці виявилися напівпорожніми, тож брав, що було. І правильно, бо вже наступного дня абсолютна більшість торговельних точок закрилася.

Вже вдома подивився новини, побачив відео довжелезних колон рашистів ‒ вони просто їхали селами й малими містами півночі Чернігівщини. Це означало, що за дві – три години мав відбутися бій біля самого міста – в тому, що він буде сумнівів не мав. Постало питання – що робити мені, якщо вже вирішив залишитися. Взяти зброю не наважився, хоча й не виключав такої можливості. В наступні дні спробував дати тому раду.

Бойко Володимир Миколайович - чернігівський науковець, громадський діяч, історик, кандидат історичних наук, директор Чернігівського регіонального центру підвищення кваліфікації.

«ПЕРЕЖИТЕ. Спогади про життя під час війни». Новий проєкт Чернігівської обласної бібліотеки для дітей

 

Що ви пам’ятаєте про 24 лютого 2022 року?

Як і де зустріла вас звістка про повномасштабний напад росії на Україну?

Що ви відчували? Що робили,щоб вижити?

Які події і люди закарбувалися в пам’яті найбільше?

Що давало і дає вам сили триматися?

Яким бачите майбутнє України?

Що можете сказати своїм нащадкам, які читатимуть ці спогади?

У день річниці широкомасштабного вторгнення росії в Україну

Чернігівська обласна бібліотека для дітей розпочинає роботу над новим проєктом під назвою «ПЕРЕЖИТЕ. Спогади про війну життя під час війни».

Його завдання: збір, зберігання та поширення спогадів, свідчень очевидців подій російсько-української війни у різних форматах: рукописи, друковані матеріали, фото, відео.

Мета проєкту: збереження живої пам’яті.

Автор ідеї: Оксана Трухан (завідувачка відділу обслуговування учнів 5 – 9 класів Чернігівської обласної бібліотеки для дітей).

Поділіться своїми спогадами, щоб зберегти і передати наступним поколінням пам’ять про пережите під час війни та про людей, що об’єдналися у боротьбі за свободу України.

Чекаємо на ваші дописи у нашому мессенджері на сторінці бібліотеки у Фейсбуці. Вказуйте свої : ПІБ, рік народження, місце проживання, дату вашого спогаду. https://www.facebook.com/biblioch