ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Ірина Славінська «Повітряна й тривожна книжка». Літературно-художнє видання

Славінська І. Повітряна й тривожна книжка / Ірина Славінська. – Х.: Віват, 2023. – 192 с.

Війна триває з 2014-го. Та повномасштабне вторгнення росії в Україну 2022 року остаточно поділило наші життя на до і після. Тепер ми завжди маємо вдома запас води, консервів і локшини швидкого приготування. Миємо голову не тоді, коли треба, а поки є вода й електрика. Майже не послуговуємося ліфтом, але мало не щодня користуємося свічками й так званим правилом двох стін. Робота стала рятівною рутиною, теплі зручні речі – персональним «бомбосховищем», а червона помада чи манікюр – нагадуванням про звичне життя.

   Ірина Славінська з позиції власного досвіду описує реалії міста часів війни. І те, як «мирні» чи «тилові» регіони мусять адаптуватися до воєнних реалій. У цій книжці йдеться про зміну пріоритетів, відносну безпеку, історичну пам’ять, відчуття дому, міста й людей, які пов’язані між собою. Про те, як війна вкрала в нас спокій, друзів, оселі, але несподівано й позбавила всього зайвого – речей, сподівань, страхів. Ми стали відвертішими, різкішими й водночас значно сильнішими. «Як колись» уже ніколи не буде, але точно настане «після перемоги».

   «Повітряна й тривожна книжка»  Ірини Славінської є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Уривок з книги

ГАРДЕРОБ

        Мені потрібна вишиванка. Це історія не про кокетування чи шопоголізм. Це історія про нові обличчя давно знайомих речей. Вона стосується і питання про те, що вдягнути на похорон. Це не так принципово, коли ти просто хочеш принести квіти й ушанувати пам'ять когось не надто знайомого. Натомість, коли ховаємо своїх, одяг перетворюється на важливу частину церемонії. Адже кожна й кожен із нас, живих, наче стає уособленням того, кого ховають, тому дуже важливо не принизити гідності покійного. Я не жартую. Мати, котра шукає належну чорну сукню, у якій можна вижити в літній спекотний день, чи подруга, яка разом із сестрою та дружиною небіжчика обирає достатньо  слушну для похорону – але червону – вишиванку.

Або перемога. Власне я, коли на початку вторгнення довелося жити в  іншій квартирі, цілий місяць до одержимості переймалася: а що, як уже завтра перемога, а я без вишиванки? Іншого образу не могла навіть уявити.

Стосунки з одягом дуже змінилися.

Якось у довоєнний час на одній вечірці жіночим гуртом ми розмовляли, у кого яка «уніформа» для роботи. «Блуза та спідниця, підбори», – каже одна. «Яскраві прикраси», – каже друга. «Джинси й футболка», – додає третя. Мою тодішню «уніформу» становили сукня чи біла сорочка та червона помада. Загалом мій гардероб повен суконь, переважно чорних, бо це один з улюблених кольорів, але поміж них живуть червона, бордова, фіолетова, смарагдова, шафранова, а також сукня-смокінг, у неї я дуже люблю вбиратися на вечірки, і ще сукня-комбінація, яку вдягнула тільки раз – на весілля добрих друзів. Чи не  третину з них мені пошила подруга – вона чудово знає, які деталі крою мають  бути й на яких місцях. Ось у цій сукні мене представляли новій команді. Цю я вперше вигуляла на вечірку з нагоди дня народження дуже дорогого колеги. Ця колись допомогла почуватися впевненіше на одному відповідальному засіданні. У цій я була на весіллі брата. Певно, у кожної людини є речі, що навіюють важливі спогади. Щось на кшталт «щасливих трусів». Лимонна сукня, яку вдягала лише двічі, поки не замастила чимось чорним, що нічим не відпиралося. Улюблені джинси, котрі потому обрізала та довго носила як шорти. Але спогади не обов’язково будуть приємними. Чорні «човники», достатньо урочисті й водночас достатньо розтоптані, щоб у них можна було довго стояти, – їх я взувала на похорон бабусі.

Передчуття війни поставило нові виклики, наприклад прощання зі взуттям на підборах. Якоїсь миті я просто перестала його носити, хоча 24 лютого в ті дні ще було майбутнім – у нього не хотілося вірити, проте воно вже бриніло. Разом із колегами ми вже ходили «на екскурсії» в укриття цивільного захисту й міркували, що важливо подбати про зручні одяг і взуття, у яких можна легко збігти сходами в підземелля. За якийсь час ми так багато годин проводитимемо в цих укриттях протягом повітряних тривог…

Що таке зручний одяг? Я не маю відповіді на це запитання.

У кожної людини свої стосунки з гардеробом. Мій завжди поділявся на «публічний» і «непублічний», але в обох категоріях головним критерієм була зручність. І в кросівках під час тривалої прогулянки, і в туфлях, у яких доводилося довго стояти на сцені в ролі ведучої, – у будь-якому взутті мусила бути в ресурсі прожити багато годин поспіль. Важливо, щоб речі не підводили: на них не має бути помітно плям поту (саме тому це переважно біле й чорне, але не світло-блакитне чи бежеве). Також добре, якщо їх можна не прасувати, особливо якщо йдеться про відрядження чи відпустку (маю окрему добірку ділових образів із поліестеру, шовку та інших тканин, із якими нічого не відбувається, хай би скільки годин перельоту було позаду). Або згадаймо гумаки. Дуже модна колись деталь міського гардероба в моїх київських буднях не прижилася: у них жарко й незручно довго гуляти. Натомість вони незамінні, коли саджаєш тюльпани чи косиш газон. Між іншим, не всі речі в шафі однаково фотогенічні, що теж впливає на вибір. 

Усі ці аргументи втратили актуальність у день, коли я взялася пакувати рюкзак – про всяк випадок. Стояла, розгублено вдивлялася в шафу й міркувала, що з цього всього може реально знадобитися. Футболка, фліска, пара шкарпеток, зміна білизни. Усе було не так, як я уявляла до війни.

Багато знайомих – і ті, які мусили поїхати, і ті, які лишилися вдома, – згадували, що після 24 лютого обходилися мінімумом речей. Гола функціональність: достатньо зручний для сидіння в укритті чи в коридорі одяг, достатньо теплий, аби за потреби можна було швидко вибігти на вулицю, схопивши з собою все важливе та всіх важливих. У квітні, коли росіян уже прогнали від Києва, люди й далі обходилися своєю капсулою: штанами, парою светрів,парою футболок, кросівками. Знайома француженка згадує квітневий візит до столиці й говорить, що завжди ошатне місто в ті тижні трохи втратило елегантність. Думаю, то був той самий час, коли тисячі українців вдивлялися  у свої шафи й не розуміли: ким була людина, яка колись давно носила стільки речей? яку функцію вони виконували? навіщо були потрібні? Те саме сталося й зі мною: більша частина гардероба втратила актуальність, я досі не дозволяю собі цього носити.

Зовсім інакшу розгубленість я відчула о шостій ранку 24.лютого, коли міркувала, у чому їхати на радіо. Не могла позбутися відчуття, що потрібне щось «робоче» – достатньо ділове, у чому не соромно сидіти в ефірі, бо ведучі є обличчям редакції, навіть якщо їх не видно. Інша частина мене думала про укриття й потребу швидко рухатися. Напевно, це найтупіша мить у житті: у моїй країні дев’ятий рік триває війна, у небі Києва лунають вибухи, чути роботу ППО, а я стою та думаю, що вдягнути на роботу. Вже за декілька тижнів, збираючись на нічну трансляцію «Концерту для України», що мала звучати в ефірі Радіо Культура наживо із Нью-Йорка, з Метрополітен-опера, я вдягну блузу та вперше за воєнний час нафарбую губи червоною помадою.

Про авторку

 Ірина Славінська – українська журналістка й радіоведуча, виконавча продюсерка Радіо Культура, перекладачка з французької мови. У медіа з 2006 року, кар’єру розпочала в інтернет-виданні «Українська правда». Згодом працювала на телебаченні, писала для онлайн-медіа та друкованих видань. Закохана в радіо з 2013 року.

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Михайло Жирохов «Північний форпост. Чернігівський напрямок, 2022»

    Жирохов М. / Північний форпост. Чернігівський напрямок, 2022 / –Чернігів: Княжий Вал, 2022. – 72 с.

   Хоча війна ще далека від завершення, однак очевидно, що вже зараз потрібно почати збирати матеріали і намагатися по максимуму зберегти інформацію про ці події. Хоча дана робота без залучення документів представляє собою виключно компіляцію публікацій ЗМІ різного рівня – перш за все місцевих з намаганнями розібратися у хитросплетінні військових планів та реальності, однак навіть така робота буде цікавою та важливою для розуміння того, що відбувалось на сіверському напрямку з кінця лютого до початку квітня 2022 року.

Книга Михайла Жирохова «Північний форпост. Чернігівський напрямок, 2022» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.         

Це книга про бойові дії, які розгорнулись на території Чернігівщини після повномасштабного вторгнення рф 24 лютого 2022 року. В ній військовий історик Михайло Жирохов, який був свідком цієї кампанії, намагається «по гарячих слідах» надати хронологію подій.

Видання присвячене героїчній обороні Чернігівщини і міста Чернігів під час повномасштабного вторгнення рф на територію України в 2022 році. Події книги охоплюють період з 24 лютого до 1 квітня 2022 року: сили та плани протиборчих сторін, хронологія подій, здобутки та втрати, героїчний спротив ЗСУ та ТРО окупантам. Також включені матеріали про Славутич, Бровари, ЧАЕС; фото, таблиці, біографії військових лідерів, які очолювали оборону Чернігівщини тощо.  

Вступ

          Широкомасштабне вторгнення росії в Україну, яке почалося 24 лютого 2022 року, варто розглядати тільки як продовження війни, яка почалася ще в лютому 2014 року з окупації Криму.

          Проте станом на травень 2022 року «Велика» війна чітко розділилася на два етапи:

          24 лютого – 1 квітня 2022 року. Вторгнення російської армії за всіма напрямками, включаючи Донбас та окупований Крим, окупація частини території України, спроба захоплення Києва. І нарешті – вихід із території Київської, Чернігівської та Сумської областей.

          з 1 квітня і донині.

          Отже, очевидно, що умовно перший етап має певні особливості ведення бойових дій як з боку рф, так і з боку України. Причому військова поразка російської армії при спробі взяти столицю України чимало пов’язана з досить успішними діями українського командування на сумському та чернігівському напрямах.

Сили та плани протиборчих сторін

          На території Чернігівської області, яка має досить велику площу, проте малонаселена, до лютого 2022 року базувалося не так вже й багато підрозділів Збройних Сил України. Фактично всі сили та засоби були зосереджені у трьох населених пунктах – Чернігів, Гончарівське та Десна. Крім того, в регіоні знаходилася частина Національної Гвардії та досить значне угруповання Держприкордонслужби.

          Щодо планів майбутніх бойових дій на сіверському напрямку, то тут можна говорити лише про припущення, оскільки, ясна річ, що офіційно ні український, ні російський Генштаб про це не писав. Тому вся інформація щодо українських планів почерпнута лише з відкритих джерел, а щодо російських – вже за фактом бойових дій.

          Перш за все варто сказати, що обидві сторони не розглядали чернігівський та сумський напрями як окрему операційну зону, а лише як плацдарм: для росіян – для наступу на Київ, для ЗСУ відповідно – як таке собі передпілля знов-таки для оборони Києва. Виходячи з цього і будувалися плани.

          Українські плани оборони, очевидно, змінювалися, починаючи з 2014 року. За даними автора, буквально до 2019 року реально розглядався план оборони Києва, в рамках реалізації якого 1-а окрема танкова бригада «відтягувалася» з пункту постійної дислокації у Гончарівському на оборонний рубіж Бровари. При цьому за Чернігів не планувалося «триматися», обмежившись підривом мостів через численні річки, що за задумом нашого Генштабу мало суттєво сповільнити темп наступу. Однак, як показали події березня 2022 року, в якийсь момент план був кардинально переглянутий і картина боїв була геть інша.

          Російський задум операції зі взяття Києва був дуже простим і загалом повторював дії СРСР в Чехословаччині у 1968 році та в Афганістані у 1989 році – взяття під контроль вертолітним десантом кількох аеропортів під Києвом, посилення угруповання технікою та особовим складом посадковим способом військово-транспортними літаками, а потім повна блокада мотопіхотою та танками, які мали піти через Чернігівську та Сумську області.

          При цьому, згідно з даними російської розвідки, населення прикордонних областей було налаштоване про-російськи, а отже військові і спланували швидкий рейд в похідному порядку, який не враховував навіть гіпотетичну можливість штурму населених пунктів (максимум, якщо судити з трофейних документів, планувалося їх блокувати) і опір української армії (тут можна припустити, що про якісь деталі українського плану оборони росіяни могли знати).

Перші дні

          Вранці о 05:00 24 лютого путін оголосив війну Україні, яку він сором’язливо назвав «спеціальною військовою операцією». Війну росія розпочала масованою ракетною атакою, в якій були задіяні тактичні балістичні ракети 9К720 «Іскандер», а також крилаті ракети повітряного базування. За перші години були обстріляні важливі об’єкти військової інфраструктури України – штаби, бази, склади боєприпасів, заводи, авіабази та аеродроми. Щодо Чернігівщини, то тут під обстріли теж попали всі можливі місця базування авіації та дислокації військових, у тому числі аеродром Державної служби з надзвичайних ситуацій у Ніжині, де загинули троє людей – один поліцейський та два рятувальника.

          На кордоні очевидно, що перший удар прийняли на себе прикордонники. Зранку по трьом прикордонним пунктам пропуску – «Сеньківка», «Нові Яриловичі» та «Грем’яч» – був нанесений удар з РСЗВ «Град» – причому як з російської, так і з білоруської території. Одночасно почалось наземне вторгнення – вже близько 07:00 через Сеньківку (до речі, саме тут – на перетині кордонів трьох держав – розташований широко відомий в радянські часи «Монумент дружби народів») на територію України з Білорусі стала заходити бронетехніка. Характерно, що росіяни пішли відразу трьома напрямками – ріпкинським, седнівським та сосницьким – минаючи населені пункти, не зриваючи українські прапори та не займаючи адміністративних будівель.Однак українські військові були готові до такого розвитку подій…

Про автора

Михайло Жирохов – військовий історик. Закінчив Донецький державний університет. Сфера наукових інтересів – історія локальних конфліктів після 1945 року, історія Другої світової війни.

          Автор хоче винести подяку всім, хто тим чи іншим чином сприяв появі на світ цього видання. Насамперед – це колеги по Чернігівському історичному музею, які надали фото та матеріали, тим «спеціальним людям», які скромно залишилися в тіні, проте надали неоціненну допомогу своїми консультаціями та конкретними матеріалами.

          Михайло Жирохов дякує всім захисникам міста Чернігів, які змогли його відстояти. 

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Олександр Красовицький «Місяць війни. Хроніка подій. Промови та звернення Президента Володимира Зеленського». Суспільно-політичне видання

    Місяць війни. Хроніка подій. Промови та звернення Президента Володимира Зеленського / упорядник О.В. Красовицький; худож.- оформлювач О.А. Гугалова-Мєшкова. – Харків: Фоліо, 2022. – 383 с.

    24 лютого 2022 року, коли українські міста прокинулись від вибухів, ворог планував «блискавично» підкорити країну, вбиваючи мирних мешканців і знищуючи міста, але українці героїчно чинили опір. Кремль не зміг реалізувати план швидкого захоплення України та зміни влади в країні. Головною перепоною для окупантів стали єдність українців та стійкість ЗСУ разом з іншими силами оборони України, а ціною опору – тисячі жертв серед цивільного населення, зруйновані долі мільйонів українців через втрату близьких, дому, колишнього життя.

Документальна хроніка повномасштабного вторгнення росії в Україну нагадує читачу про трагічні і героїчні події першого місяця війни. Хронологічно впорядковано публікації щоденних новин, повідомлення з офіційних джерел, промови та звернення Президента України.

Ця книга – нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, а українці зі зброєю в руках захищають благополуччя Європи.

Упорядник О.В Красовицький. Хроніку подій підготував доктор історичних наук В. М. Воронін.

Книга Олександра Красовицького «Місяць війни. Хроніка подій. Промови та звернення Президента Володимира Зеленського» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Передмова

Багато хто з нас, українців, почувши попередження про можливий початок бойових дій на всіх кордонах України з росією та Білоруссю, до останнього не міг в це повірити. Так, ми вже мали досвід втрати Криму, так, росія, скориставшись зміною влади в Україні внаслідок Майдану, не тільки анексувала Крим, а й в результаті гібридної війни навесні 2014-го створила гібридні квазідержави на сході України, сховавши дії своїх військових підрозділів за діями «армій» цих неіснуючих терористичних «держав». Так, в боях під Іловайськом 2014-го та Дебальцевим 2015-го, що завершилися двома циклами перемовин у Мінську, брала участь регулярна російська армія. Так, демократичні держави навіть застосували символічні санкції, які успішно здолала російська економіка. Ми всі розуміли, що восьмирічна війна не має ніякого іншого логічного завершення, ніж пряме боєзіткнення армій двох держав, і розуміли дії українського керівництва щодо відтермінування цього зіткнення. Ми розуміли, як змінилася українська армія, з якої нарешті було звільнено більшу частину радянських паркетних генералів. Але ми також розуміли, що «великий розпродаж» нашого військового майна більшістю українських Президентів та прем’єрів у 1990-х і на початку 2000-х залишив Україну без значної частини її арсеналу. Багаторічне безгрошів’я нашого ВПК під миротворчу риторику великих держав призвело до втрати низки технологій, які були частково поновлені після 2014 року. Найбільшим здобутком української армії були люди – солдати та командири з військовим досвідом і великим бажанням захистити власну країну від російської навали, мотивовані, освічені, сучасні.

Вже в перші часи російської навали було зрозуміло, що хліба-солі та квітів, на які розраховували російські політики й пропагандисти, армія загарбників не отримає, навпаки, на кожному метрі української землі на них чекає відчайдушний спротив. З першого січня 2022 року набрав чинності закон про територіальну оборону, загони ТРО було створено у всіх регіонах країни, а з дня нападу було роздано автоматичну зброю всім, хто готовий був її тримати й мав досвід поводження зі зброєю. Прикордонники, Національна Гвардія, Національна Поліція, Державна Охорона приєдналися до ЗСУ з завданням боронити країну. Вся країна дізналася ім’я Валерія Залужного – командувача ЗСУ, який очолив оборону країни. Але головне, що відбулося, – український народ об’єднався навколо Верховного Головнокомандувача – Президента Зеленського, щоденні звернення якого згуртували країну. Президент виявився не просто налаштованим до спротиву, він був готовий вести інших до Перемоги вже з перших годин війни. Саме звернення Президента «Вільний народе вільної країни» продемонструвало, що єдиним шляхом до закінчення війни буде тільки наша перемога.

Вагання деяких з наших союзників у постачанні нам летальної, а потім і наступальної зброї, було переборено саме наполегливістю Президента, його впевненістю в собі та власному народові. Кожен день війни, спинення ворога на головних напрямках, початок відсічі, показували, що підтримка України з боку провідних держав світу, – єдиний можливий шлях. Бажання деяких лідерів світових держав зачекати з санкціями, пересидіти, дочекатися закінчення війни на користь росії, наштовхнулося на впевненість нашого лідера у виступах перед парламентами провідних країн світу, головних союзників, та країн, що сумнівалися стосовно ембарго та питань постачання зброї. Саме особиста щоденна участь Президента в зусиллях нашої дипломатії призвела спочатку до перших невпевнених кроків стосовно санкцій, до виходу з російського ринку головних світових брендів, блокування рахунків олігархів, припинення постачання енергоносіїв, а потім – до нищівних пакетів санкцій, висилки дипломатів, позбавлення грошей керівників російського бізнесу, членів сімей російських політиків, висилки студентів і т. п.

Українська армія з кожним днем збільшує рахунок вбитих ворогів, знищених літаків, гелікоптерів, танків, іншої техніки ворога. За перший місяць війни втрати ворога перевищили втрати на двох чеченських війнах та в Сирії разом, стали співмірні з втратами СРСР за всі роки війни в Афганістані. Більша частина підрозділів російської армії, що взяли участь у війні, потребують доукомплектування через зазнані втрати.

Скільки б не тривала ця війна, вміле керівництво нашою армією, єдиний дипломатичний фронт, підтримка головних союзників – США та Великої Британії – призведуть до єдиного можливого результату – Перемоги України. Ті закордонні політики, що чекали на російську перемогу, ще будуть просити пробачення у переможних українців. Ті російські діячі, що прийдуть на зміну путіну, будуть роками стояти на колінах, вимолюючи прощення у нашого народу.

Олександр Красовицький

24 лютого 2022 року

Хроніка подій

▶ О 4.35 з боку рф та окупованих територій Донбаса почалися обстріли Донецької та Луганської областей реактивними системами залпового вогню «Град», артилерією та мінометами. Вибухи лунають у десятках населених пунктів.

▶  О 5 ранку почались ракетні обстріли Києва, Харкова, Миколаєва, Житомира та інших українських міст. У багатьох з них почалися сильні пожежі, у тому числі в житлових будинках, в які влучили ракети.   

▶  В районі Щастя Луганської області ЗСУ знищили два російських танки та кілька вантажівок. 

▶  росіяни здійснили ракетний обстріл цивільних аеропортів Івано-Франківська, Косова та Коломиї.

▶  В Луганську область зайшла колона російських танків, підступно прикриваючись колоною автомобілів білого кольору з символікою ОБСЄ.   Танки були атаковані і знищені українськими прикордонниками.

▶  У Херсонській області йдуть інтенсивні бої ЗСУ з окупантами. 

▶  У районі проведення ООС збито сім російських літаків і гелікоптер. 

▶  В Умані на Черкащині снаряд російської артилерії влучив у центр міста, внаслідок чого загинули та дістали поранення мирні жителі.

▶  ЗСУ знищили чотири російських танки на об’їзній дорозі під Харковом.

▶ Окупанти вимагали здатися прикордонників на заставі чорноморського острову Зміїний. Отримавши відповідь «русский военный корабль, иди на…!», відкрили нищівний ракетно-артилерійський вогонь.

▶  росіяни обстріляли з артилерії житловий район міста Чугуїв на Харківщині, внаслідок якого загинула дитина.

▶  Окупанти двома ракетами завдала удару по місту Бровари під Києвом – шість мирних жителів загинуло, 12 поранені.

▶  російські агресори з гелікоптерів обстрілюють Гостомель під Києвом, де розташоване летовище держпідприємства «Антонов». Некеровані авіаційні ракети спричиняють численні пожежі.

▶ На Луганщині йдуть важкі бої: знищено два російські танки і БТР.

▶  Окупанти обстріляли житловий мікрорайон «Східний» у Маріуполі.

▶  На Сумщині ЗСУ знищили 15 російських танків.

Звернення Президента України

24 лютого 2022 року. 18:01

Громадяни України!

Що ми чуємо сьогодні? Це не просто вибухи ракет, бої, гул авіації. Це звук нової залізної завіси, яка опускається й закриває росію від цивілізованого світу. Наше національне завдання – щоб ця завіса проходила не по нашій українській території, а вдома у росіян.

Українська армія, наші прикордонники, сили поліції та спеціальних служб зупинили атаки ворога. Мовою конфлікту це можна назвати оперативною паузою.

На Донбасі наші Збройні Сили діють «на відмінно», Харківський напрямок – дуже складний, сили для захисту міста працюють, вони надійні, вони – наші хлопці. Найбільш проблемна ситуація сьогодні на півдні. Наші війська ведуть запеклі бої в передмісті Херсона. Ворог тисне з окупованого Криму, намагається просунутись у бік Мелітополя.

На півночі країни ворог повільно просувається в Чернігівській області, але там є кому його тримати. Надійно оборона побудована в Житомирській області. Ворожий десант у Гостомелі блокують, війська отримали наказ на знищення.

Так, ми, на жаль, маємо втрати, втрати наших героїв. Так, захоплені в полон російські бійці. Деяким з них наші лікарі надають допомогу – тим, хто здався в полон. Знищено багато російської авіації та багато броньованої техніки.

Так, ми бачимо, що багато росіян шоковані тим, що відбувається. Дехто з росіян вже закликає в соцмережах, що вони проти війни. Ми це бачимо. Але керівництво російської федерації це навряд чи побачить.

Тому прохання.

Если вы нас слышите, если вы нас понимаете, если вы понимаете, что вы наступаете на независимую страну, пожалуйста, выходите на площади, обращайтесь к Президенту своей страны.

Ми – українці. Ми перебуваємо на своїй землі. Ви – росіяни. Зараз ваші військові розпочали війну. Війну в нашій державі. Я дуже хотів би, щоб ви висловлювалися на Червоній площі або десь іще на вулицях вашої столиці, в Москві, в Петербурзі та в інших містах росії. Не тільки в Інстаграмі – це дуже важливо.

Що ми бачимо на цю годину? росія для світової спільноти перетворюється на аналог так званої «ДНР» – це повна ізоляція.

Я на постійному зв’язку з лідерами держав-партнерів та міжнародних організацій, росія вже почала отримувати перші санкції з великого пакету санкцій, найпотужніших у світовій історії.

Нікому не вдасться переконати чи змусити нас, українців, віддати свою свободу, свою незалежність, свій суверенітет. Але схоже, що російське керівництво намагається це зробити за рахунок знищення потенціалу їхньої країни. Усе, що було зроблено росією з 2000 року, може бути зараз просто спалено в прямому ефірі на очах усього світу.

Ми наголошуємо, що не Україна обрала шлях війни. Але Україна пропонує повернутися на шлях до миру.

Що робити українцям? Допомагайте національному захисту. Ставайте до лав Збройних Сил України та підрозділів територіальної оборони. Будь-який громадянин з бойовим досвідом буде зараз корисним. Саме від вас і всіх нас залежить, чи вдасться ворогу просунутись далі на територію нашої незалежної держави. Допомагайте, будь ласка, волонтерській спільноті та медичній системі, наприклад, донорством крові.

Політикам та керівникам громад – допомагайте людям, забезпечуйте нормальність життя на місцях настільки, наскільки це зараз можливо. Кожен повинен піклуватися про своїх близьких і дбати про тих сусідів чи знайомих, які цього потребують. Обов’язок журналістів, важливий обов’язок, – захищати демократію і свободу України.

Я поговорив сьогодні з багатьма лідерами – Великої Британії, Туреччини, Франції, Німеччини, ЄС, США, Швеції, Румунії, Польщі, Австрії та іншими.

Якщо ви, шановні європейські лідери, шановні світові лідери, лідери вільного світу, нам сьогодні потужно не допоможете, то завтра війна постукає у ваші двері.

Слава Збройним Силам України!

Слава Україні!