ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Олена Лазун «Щоденник моєї війни»

 Лазун Олена. Щоденник моєї війни / О. Лазун. – Ужгород : ФОП Сабов А.М., 2022. – 132 с.

  Це розповідь про те, як війна за лічені дні змінила життя однієї родини з Чернігова. Це щоденник жительки Чернігова з 24 лютого до 25 травня 2022 року, де немає розповідей про бойові дії, натомість це історії про щоденну боротьбу за виживання маленької сім’ї у великій війні.

  Олена Лазун перетворює російсько-українську війну на війну особисту — з побутом, тривожними думками, страхом й змінами у прифронтовому Чернігові. Хронологічні текстові записи детально розповідають про різні моменти життя авторки і яскраво показують, що значить жити в умовах війни й не втрачати віру.

          Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Передмова

Мій щоденник війни – це розповідь про те, як війна за лічені дні змінила життя простої мирної родини з Чернігова.

Як сім’я з чотирьох чоловік вимушена була перебратись з комфортної квартири до підземелля.

Про їх підвальне існування, про цілодобові обстріли, голод, відсутність води, а потім втечу з ризиком для життя.

Про те, як день за днем ставало все гірше і страшніше.

Про те, як вони мало не божеволіли через відсутність всього – опалення, газу, світла, води, електрики, зв’язку, продуктів, медикаментів.

Про те, як люди намагалися вижити в блокадному місті.

Наскільки це було складно – сидіти в підвалі з маленькою дитиною.

Не митись тижнями та спати у верхньому одязі.

Про інформаційну блокаду.

Про те, як вони мріяли про порятунок, а ніхто не допомагав.

Люди могли розраховувати тільки на себе.

Це крик про те, що цивільним не місце на війні!

З цивільними ніхто не рахується на війні.

Це ті жертви, до яких готове суспільство.

Бо це ж війна.

Але це ж люди!!!

Живі налякані жінки та діти.

Тут ви не прочитаєте про бойові дії.

Тут немає історій про жахливі злочини російських військових.

Це всього лише історія про руйнування життя однієї родини.

А їх насправді сотні.

Таких родин.

Таких історій.

Це розповідь про те, як змінювалось життя маленької сім’ї в цій великій війні.

Змінювалось назавжди.

Про авторку

Олена Лазун народилася у місті Капувар (Угорщина) в родині військового. Після закінчення школи в Конотопі Сумської області було навчання в Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя за фахом «вчитель української мови та літератури». З 2000-х років – в журналістиці. Одружена, виховує сина Матвія та доньку Катерину.

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ: Людмила Охріменко «Волонтерські історії (2014-2022)». Літературно-художнє видання

     Охріменко Людмила. Волонтерські історії (2014-2022) : збірка оповідань : 2-е вид., доп. / Людмила Охріменко. – Харків, Відкриття ; Київ, Поліпрінт : 2023. – 232 с.

    Ця книжка присвячується волонтерам, які 2014 року стали пліч-о-пліч із військовими на захист нашої країни. З початком повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року всі, хто міг тримати в руках кермо, плести сітки, вантажити-розвантажувати гуманітарку, шити, розселяти та гладити по голові, – усі повернулися в стрій так само, як і ветерани АТО взяли до рук зброю.

    Вони різні, але вони великі люди: і ті, хто власним коштом купує дороге військове обладнання, і ті, хто з кожної пенсії перераховує двісті гривень на ЗСУ, і ті, хто всі ці роки кожного дня ішов у холодні приміщення або потерпав від спеки, але плів своїми розумними руками тисячі кілометрів маскувальних сіток, і ті, хто приганяв машини для наших військових, і ті, хто вивозив людей із-під обстрілів. Я не знаю, яке завдання не можуть виконати наші волонтери, а з 2022 року й волонтери з усіх країн світу. Особливий доземний уклін народові Польщі та польським волонтерам! Вони були першими. Потім я зустрічалася і співпрацювала з фінами, естонцями, британцями, німцями, американцями, але першу, найпотужнішу, хвилю взяли на себе поляки. Ще раз: дяка вам і честь!

    Літературно-художнє видання Людмили Охріменко «Волонтерські історії (2014-2022)» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Уривок з книги

Про головне

Весна… Початок нового життя… Особливо це відчувається після важкої, облогової зими, після глибоких снігів і дужих морозів. Саме такою і була ця весна – довгоочікуваною і пізньою. Здавалося, що вона не прийде ніколи: тільки-но набіжить відлига, як зима нахабно, з гонором повертається знову. Стоїть у дверях і дивиться зверхньо, неначе промовляє: «Ану, хто тут проти мене?»

О такій порі їхати не хотілося. Але які там бажання? Треба, а отже, необхідно. Наші бійці чекали на допомогу: ліки від вірусної інфекції, яка от-от проснеться разом із теплом, гумові чоботи, що будуть життєво необхідні для простого пересування, маскувальні сітки, які з першою «зеленкою» потрібно змінити з білих на зелені, шини… І ще багато-багато речей, що їх можуть привезти тільки волонтери. Але й це було не головне.

Наші захисники чекали нас ще й для того, щоб ми розповідали їм про звичайне життя там, далеко від лінії фронту, про прості буденні речі, про ціни на продукти, на комуналку, про успіхи дітей і настрої в суспільстві. Про те, хто і що їм передав. Особливо, якщо подарунки були адресними.

Одного разу я мала подарунок, який мені було наказано вручити найстаршому чоловікові підрозділу. Це здалося мені дивним, але дарувальниця пояснила, що сама вже не молода й хоче привітати того чоловіка, який, попри вік, не побоявся труднощів воєнного часу. І ще тому, що вона добре розуміє, як із віком змінюється організм і як важко старшим людям не те що воювати, а навіть жити. Тіло стає важким, не слухняним, заскорузлим якимось… Ну може, й так…

Тому коли з’явилася нагода, я звернулася до хлопців із питанням, хто з них найстарший? Відгукнувся Віктор, найстарший з усіх шістдесятирічний чолов’яга, мовчазний і непоказний зовні. Звичайний чоловік. Мав змогу до армії не йти за віком, але пішов сам, добровольцем, бо не міг дивитися, як гинуть молоді хлопці. Завжди говорив, що поки не розмножився, до війська – ні-ні. Це був його погляд на справедливість.

Він вийшов наперед і взяв подарунок, який передала для нього моя подруга, мати-одиначка, що сама виховувала сина-підлітка. У неї не було не те що зайвих грошей, а навіть і необхідних для існування її родини. Попри це, вона зібрала посилку, так вона і сказала: посилку. І ящик із тією посилкою був саме з тих часів, коли, крім державної пошти, нічого не існувало: фанерний, стандартного розміру, у який вона ретельно забила зверху маленькі цвяхи.

Я дивилася, як вона вправно орудує молотком, і вкотре вклонялася її силі, мужності, стійкості. Умінню виживати в будь-якій ситуації. А ще мені було страшенно жаль. Жаль, що така не стара ще жінка, струнка, весела, гарна, так вправно виконує чоловічу роботу. Що життя навчило її цим нехитрим вправам: полагодити розетку, відремонтувати стільця, вкрутити лампочку, підключити пральну машину до систем водо- і електропостачання, а також водовідведення (це я просто вивчаю слова). Та хіба ж лише вона? Роздивіться навкруги! Як багато серед нас цих сильних, мужніх жінок, сповнених ніжності і краси!..

Про авторку

Кілька слів про себе. Родом із Слобожанщини. Довгий час жила в Криму, зараз мешкаю в Харкові. Освіта вища, гуманітарна. Своє письменництво вважала аматорським до того часу, коли отримала першу відзнаку міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова 2021» за найкращий роман на воєнну тематику.

Нарешті прийшов час поділитися своїми життєвими спостереженнями та враженнями. Численні подорожі Україною і світом, волонтерська діяльність, щоденні зустрічі з людьми надихають на нові книжки.

Сподіваюсь, вам, шановні читачі, буде цікаво. Приємного читання!

Ваша Людмила Охріменко

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Людмила Охріменко «Муха в окропі на окупованій території». Літературно-художнє видання

    Охріменко Людмила. Муха в окропі на окупованій території: 3-е вид., доп. – Харків: Відкриття, – 2023. – 162 с.

   Три подружки, які змалечку довіряли одна одній усі свої секрети, опиняються в окупації у рідній Горлівці. Їхня дружба зазнає випробувань, адже кожна обирає свій шлях.

   Головна героїня, лікарка-ветеринар на ім'я Людмила потрапляє в обставини, які позбавляють вибору. Чи допоможуть їй подруги? Чи зможе вона врятувати поранених? Чи допоможе стареньким сестрам Медвинським не втратити родинний скарб? Чи стане у неї сил, щоб врятувати собак, які живуть у її притулку? І зрештою, чи можливо сподіватися на особисте щастя, коли тобі сорок з гаком?    Доля набуває чинності, і люди розкриваються, як мушлі, демонструючи свою сутність.

    Літературно-художнє видання Людмили Охріменко «Муха в окропі на окупованій території» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Уривок з книги

Зима видалася цього року скаженою! У нас як буває? Першого грудня або біля того лягає на землю сніг і так потихеньку починає вкривати ліси, гаї, поля… Потім підморожує потроху річки, ставки, озера… Під Новий рік завжди відлига, інколи менша, а часом більша, така, що зовсім сніг сходить. А вже ближче до Різдва і сніжок густішає, і морозець не соромиться. На Водохреща, як водиться, мороз аж дзвенить і снігу додається. Лютий – то лютий. Лютує! Завірюхи, сніги! Буває так, що більше метра снігу лягає на землю. Зранку й двері не відчинити. Замело! Та вже з другої половини останнього зимового місяця починаються справжні, тривалі відлиги. Спочатку легенькі й ненадовго, а ближче до березня все частіші й сміливіші. З першого до п’ятнадцятого березня сніг зовсім сходить і відкриває мокру, затихлу землю. Починається весна.

Та не так сталося цієї зими! З грудня аж до самісінького першого лютого стояли невеликі морози, і ледь-ледь де-не-де лежав підтоптаний, пресований сніжок. Давалося взнаки потепління! А в лютому зима неначе прокинулася, роздивилася навкруги, зрозуміла, що все проспала, і почала похапцем, зі страшенною метушнею наздоганяти свій час. Сніги повалили лапаті, тихі, нескінченні. Висипалося все, що накопичилося впродовж двох попередніх зимових місяців: вкрила землю біла ковдра по самісінькі вінця. А опісля вдарив мороз! Та такий, якого вже років із десять не було. Біля тридцяти градусів! За морозом різко почалася відлига, температура повітря піднялася до нуля. Протримавшись майже тиждень, така погода змінилася хуртовинами, снігом із дощем, а потім знову сильними морозами.

Зима остаточно зірвалася на істерику. Вітри дули арктичні, ніяка одежина не рятувала. Людей майже не видно на вулицях. Тварини тулилися до людського житла. Навіть ті, хто завжди жив надворі.

Саме в таку зиму вирішили ми з хлопцями, що маємо прориватися додому. До своїх! Переживали тільки за собак. Ці тварини й зараз були нашим щитом, нашою огорожею, нашим маневром для відволікання. А як їх убезпечити від холоду? Адже ніхто не знав, скільки знадобиться часу, щоб перетнути лінію розмежування…

(Розділ дванадцятий. «До своїх»)  

Про авторку

«Кілька слів про себе. Родом зі Слобожанщини. Довгий час жила в Криму, зараз мешкаю в Харкові. Освіта вища, гуманітарна. Своє письменництво вважала аматорським до того часу, коли отримала першу відзнаку міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова 2021» за найкращий роман на воєнну тематику.

Нарешті прийшов час поділитися своїми життєвими спостереженнями та враженнями. Численні подорожі Україною і світом, волонтерська діяльність, щоденні зустрічі з людьми надихають на нові книжки. Сподіваюсь, вам, шановні читачі, буде цікаво. Приємного читання!»

Ваша Людмила Охріменко

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Анна Гін «Як ти там?». Літературно-художнє видання

    Гін Анна. Як ти там? / пер. з рос. Т. Кохановська ; худож. С. Шульц. – Х.: Віват, 2023. – 352 с. – (Серія «Історія та політика»).

          Ракети за вікном, евакуація, втрата найближчих, вірний доберман, нові друзі, розчарування та віднайдені сенси… У текстах авторки Анни Гін багато читачів знайдуть себе і навіть відкриють пережиті події по-новому. Книжка «Як ти там?» для всіх, кому важливі не лише факти, а й почуття та рефлексії.

           Літературно-художнє видання Анни Гін «Як ти там?» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Уривок з книги

          Буду з вами відвертою. Обіцяю не драматизувати, не прикрашати, не нагнітати й не впадати в істерику.

Мій ранок 24 лютого почався так само, як у мільйонів українців. Із залпів гармат за вікном. Шибки трусилися, удалині виднівся дим і багряна заграва.

Сьогодні, коли я згадую той ранок, повертається дивне відчуття. Його важко охарактеризувати. Наче тобі ціле життя читали казку про Злого Дракона, тобі було лячно, але ти все одно знав: це казка, її вигадали. Але одного разу ти прокинувся, а Злий Дракон стоїть біля твого ліжка й дмухає вогнем тобі в обличчя. І ти повторюєш: «Я не вірю, я не вірю, я не вірю…». Ніхто не міг повірити. Від пекаря до мільйонера. Від Харкова до Львова. Від людей похилого віку до підлітків.

Так, за кілька років, місяців, тижнів, ба навіть днів усі казали про це. Після мовчки відібраного в України Криму, після безкарно розв’язаного конфлікту на Донбасі, після всіх російських вторгнень в інші країни розмови про повномасштабний напад були. Та ніхто реально не міг повірити в те, що у XXI столітті ТАКЕ можливо.

Ну хіба ви можете повірити, що Бельгія завтра вранці відправить бомбардувальники жбурляти бомби на Францію? Чи Велика Британія розстріляє з моря Нідерланди? Пробачте за нісенітні приклади. Просто хочу показати вам, наскільки все ж таки ми були не готові морально до такої війни. Так, навіть коли дізналися, що російські війська стягнули до кордонів України (це було видно на гугл-мапах). Навіть коли в новинах повідомили, що іноземні дипломати виїжджають із нашої країни.

Ми жартували на базарах про кулемети, які треба встановити замість консьєржів у під’їздах. Ми в легкому неспокої телефонували до знайомих військових із розпитами. Ми будували різноманітні гіпотези про «кремлівські ігри». Ми навіть зібрали документи в один пакет – про всяк випадок. Але. Ми все одно до кінця не вірили.

Ми жили звичайним життям. 24 лютого моя донька збиралася їхати на освітні курси в Київ, я була записана на огляд до лікаря. Плани на день найзвичайнісінькі: після роботи забігти в зоомагазин по їжу для птаха (у нас червонохвостий жако), доберманові купити новий нашийник, а потім заїхати до мами, бо вона просила мандаринів, які тато обожнює.

Та зранку наше життя змінилося. Змінилося назавжди. Щоправда, тоді ми ще цього не усвідомлювали.

Перші години війни в Харкові я не забуду ніколи. Розгубленість, жах, паніка. Нескінченно суперечливі поради знайомих: перші писали бігти до укриття, другі – не панікувати, треті – їхати, четверті – лишатися.

Скажіть-но мені, бодай хтось у мирний час у мирній країні знає, де в нього поблизу бомбосховище?! Ніхто не знав. Виявилося, підвали в житлових будинках здебільшого були зачинені на замки, а всередині накидано непотребу: старі візочки, вудки, будматеріали, консервація.

Нині всі дні злилися в єдине ціле, ніхто не розуміє, яке зараз число, який місяць. Здається, минула вже вічність. Ми вимірюємо час за комендантською годиною, а щастя – за хвилинами тиші й за короткими відповідями близьких у месенджерах: «Живі».

Я живу на п’ятнадцятому поверсі в новобудові на Салтівці. Це той самий спальний район Харкова, який, упевнена, принаймні раз показували в новинах будь-якої країни. Той самий район, у який щодня летять російські ракети. Двадцять років я гарувала, часто на двох-трьох роботах, щоб ми з дочкою жили там. У цьому красивому новому будинку…

За кілька годин до перших вибухів у Харкові на російському телебаченні транслювали виступ їхнього президента путіна, де він звертався до росіян зі словами: «Ухвалено рішення про проведення спеціальної воєнної операції. Ми прагнемо до демілітаризації та денацифікації України». Трансляція відбувалася вночі, і, як більшість нормальних людей, я тоді спала.

Але коли прочитала цю новину, мене вразило слово «денацифікація». Що воно означає? Воно якесь штучне, неживе, вигадане. Немає такого слова. Денацифікація – це що, позбавлення людини національності? Я взагалі не розуміла, що він мав на увазі. Ніхто не розумів. Одразу згадала Орвелла та його новомову.

Путін там ще щось патякав про «кривавий київський режим та його злочини проти мирних мешканців» – усе це читалося, як якась нісенітна маячня. Які такі злочини? Чому режим кривавий? Ці слова я прогортала, тому що просто не розуміла їхнього сенсу.   

У новинній стрічці відразу після заяви путіна дали пряму мову українського радника міністра внутрішніх справ. Він писав, що тривають артилерійські обстріли по всій країні. Вибухають аеродроми, склади, військові частини в багатьох областях і містах. У Харкові, Києві, Дніпрі, Сумах, Чернігові, Житомирі.

Я запам’ятала його слова назавжди. І зараз можу, не піддивляючись, процитувати: «Відсьогодні у світі нова геополітична реальність. Або Україна і світ зупинять новітнього Гітлера, або буде Третя світова війна».

Моя донька цілий день плакала, а поміж схлипуванням повторювала лише одне: За що?

Це запитання висітиме в повітрі весь час, його ставитимуть українці по всьому світі. Мабуть, ніхто й ніколи так і не зможе відповісти на нього.

У перші дні війни ми ще обговорювали причини нападу. Шукали сенси. Просто тому, що людина так влаштована, їй треба розуміти, що відбувається. Пам’ятаю, була така поширена версія, мовляв, путіну неправильно доповідали, його дезінформували, він дійсно вважає, що в нас тут містами розгулюють нацисти та вбивають російськомовних українців.

Тепер навіть згадувати смішно, якими наївними ми були в перші дні великої війни. (с. 39-43)  

Про авторку 

Журналістка, психологиня, блогерка з Харкова Анна Гін, як завжди щиро, правдиво та щемко ділиться пережитим. День за днем її думки укладаються в цілісну історію – щоденник першого року повномасштабної війни росії проти України. Особисту історію доповнюють новинні зведення й памʼятні моменти.

«Я не історикиня, не політикиня, не чиновниця. Звичайна людина, яких мільйони. Живу в Харкові й бачу ракети не по телевізору, а з вікна своєї квартири. Я хочу розповісти правду про цю жорстоку й несправедливу війну, яку розв’язала росія проти моєї країни. Друзі, яких розкидало по всьому світу, постійно запитують: «Як ти там?». Я відповім усім одразу. На сторінках цієї книги». (Анна Гiн) 

ІРИНА ЛОМОНОС: «Вірю, ми не зламаємося…»

 Досі не можу надихатися чернігівським повітрям. Не можу намилуватися містом, яке дбайливі працівники комунальних служб і будівельники щодня піднімають з руїн.

І завжди дякуватиму українським воїнам за можливість жити.

Дописи Ірини Ломонос з фейсбук-сторінки

25 лютого 2022 р. Убезпечуємо дім як можемо. Ламаються квіти. Вірю, ми не зламаємося. Вірю в наших військових.

26 лютого 2022 р. Тільки фашисти і комуністи безжалісно стріляли по нашому стародавньому місту. А зараз дика суміш тих та інших вправляється. Тварі! З огляду на сьогоднішні руйнування нашого прекрасного міста, хочеться взятих в полон, змусити все то відбудовувати. Щоправда, кому потрібна робота криворуких зомбі. Най ідуть в пекло!

Хочу вклонитися військовим Збройних Сил України! Ви - наші боги!

28 лютого 2022 р. Чернігів та область сьогодні - це лінії фронту. І у нас тут зовсім не тиша... це так для розуміння ... ЗСУ та тероборона тримають місто. Влада робить все можливе, щоб зберегти життя людей.

1 березня 2022 р. Вперше нормально прочитала всі новини за день. А то тільки заголовки читала (як несвідомий споживач інформації). А ще газу немає, тепла теж вже кілька днів. Вперше за багато років милася, як раніше в селах (у тазику). Розбалували нас тут, у Чернігові, гарячою водою та іншими плюшками в попередні роки. То кцпня показала, як може бути "гарно" за їх присутності.

ДУЖЕ ДЯКУЮ БІЙЦЯМ ЗСУ, ТЕРОБОРОНИ. ВОЛОНТЕРАМ, МІСЬКИМ КОМУНАЛЬНИМ СЛУЖБАМ ТА ВЛАДІ ЗА ТЕ, ЩО Є І БУДЕ УКРАЇНА!!!!

2 березня 2022 р.  Звичайно, я розумію, що є люди, яким цього дня було набагато складніше, ніж мені. На лініях зіткнення, на блокпостах. Та і волонтери впахують. Так, мені із рідними лише доводилося просто бігати між погребом і хатою більше 10 разів, підтримувати літніх і слабких батьків, яким вже дуже важко. Викручуватися, як приготувати їсти і влаштувати елементарний комфорт в нашому сховку... Тому не буду скаржитися,... бо кажуть, що зараз набагато ефективніша злість... І так, я зла... Не на путіна - його я просто люто ненавиджу, злюсь не на його солдатів - вони мені огидні... Я злюся на наших з вами співгромадян, які навіть зараз не зрозуміли, що Росія - це агресор, нападник, вбивця.

    Коли я сьогодні зранку прочитала допис однієї чернігівки, яка висловлювала свої думки з приводу війни такими фразами: "нас столкнули, славян хотят уничтожить" та інша маячня,- мене ледь не розірвало від злості. Бо у 2014 руцкий мир, використовуючи виття таких недоукраїнців з приводу утисків русскагаварящих, прийшли на наш Донбас. А цього разу, розкручуючи всі ці роки тезу про зовнішнє управління у промосковських ЗМІ, наплодили знову цілий прошарок п'ятої колони, яка навіть зараз вірить, що це НАТО ініціювало цю війну. Я помітила, - це переважно люди, які ні відповідної освіти не мають, щоб знатися на геополітиці, ні найменших знань з історії. Але експерти такі, що куди там професійним політикам. Це вони ж півроку тому про всесвітню змову із вакцинації кричали.

ПС: сподіваюся, всі себе впізнали в цьому моєму крику душі. Можете банити, хто не згоден.

Ппс: тільки що знову перебігали в погріб. Батько так втомився, що дрімав, а коли будила, злякався, подумав, що хата горить. Горіть ви в пеклі всі, хто підтримував путіна та вважає, що винен якийсь міфічний захід!! НАКИПІЛО.

4 березня 2022 р. Я, звичайно, не психолог. Вони зараз не втомлюються всім нагадувати про стадії проживання кризи. (Правильно роблять). Але не треба бути навіть психологом, щоб зрозуміти, що ми вже пройшли ейфорію, гнів, депресію. А зараз велика небезпека в тому, що у багатьох можуть виникнути думки: краще б ми віддали їм ті довбані ДНР-ЛНР, або - треба йти на поступки пуйлу, бо хто зна, що у нього в голові... Найбільш нестійкі ідеологічно й одразу волали: та навіщо воно вам було - нормально ж жили з Росією , не треба було злити неадекватів. (знаю реально таких , знайомі, не друзі).    Якщо у ваших знайомих хоч ворухнулися такі думки, нагадати їм: МИ нікого не провокували і не злили, Росія напала першою 8 років тому. Ні, визнання ДНР - ЛНР нам би не допомогло, для рашки це був лише привід. Не було б цього, вони б знайшли інший. Врешті, "захист руськоязичних, денацифікація, звільнення від зовнішнього управління" - теж лише приводи. Саме цього навчають в школах КДБ. ТОМУ Сумніви, паніка та відчай - це саме те, на що зараз розраховує ворог. Зараз буде поширюватися відповідна фейкова інформація. Не вірте, спирайтеся лише на перевірені джерела. І ВІРТЕ НАШИМ ВОЇНАМ, ТЕРИТОРІАЛЬНІЙ ОБОРОНІ, ДОБРОВОЛЬЦЯМ, ВОЛОНТЕРАМ! Бо кожен, хто дозволить собі такі думки, зрадить наших захисників. 

7 березня 2022 р. Останні дні постійно накриває відчуття бездіяльності. Наче я зайва і нічого не роблю корисного. Наче весь світ десь за сотні кілометрів. Затишшя вже боюся. Ніч без зв'язку та Інтернету, лежала в домі, де температура 7 градусів. Слухала, чи буде сигнал тривоги. Ні вирватися, ні допомогти комусь. Мікрорайон по суті відірваний. Читаю дописи, як хтось комусь встигає допомагати. А я нашвидку готую на сім'ю поїсти, та й то одразу на два дні. Бо чи вдасться викроїти ще вільну годину для готовки, не знаю. Переживаю за літніх батьків. АЛЕ я точно знаю, що я не в найгіршому становищі. Буду робити, що зможу. Берегти сили. На майбутнє.

ПС: можу пропасти зі зв'язку, бо в відсутнє світло. Бережу заряд.

10 березня 2022 р.  Життя не знищити. Весну не відмінити. Перемогу не спинити. Під щоденними обстрілами проростають перші весняні квіти: крокуси, гіацинти, тюльпани, примули. Ми намагаємося вчитися у них стійкості, бо є ті, хто стоїть на сторожі миру і життя - наші бійці ЗСУ, нацгвардії, поліції, тероборони, волонтери. На одному з фото - клапоть напівобгорілого паперу - може прилетів з якогось вогнища чи печі. Але текст дуже символічний. Для росіянців саме. На останньому фото - те, що хоче знищити життя. Але, вірю, ми вистоїмо, Україні БУТИ!

20 березня 2022 р.  Перший вечір без повідомлення про повітряну тривогу, без залпів градів, артилерії чи пострілів зброї... Так, ми поїхали. А мій багатостраждальний Чернігів і досі палає. А мої рідні засинають в укриттях.

    Я думала, що ми зможемо витримати все: відсутність води, тепла, газу, електрики. І ми витримували. Стійко і навіть з гумором. Чоловік мотався по місту в пошуках води, хліба, продуктів на кілька сімей з літніми батьками і дітьми. Допомагав просто знайомим.

    Але ми не змогли витримати не ці незручності А справжній ЖАХ ВІЙНИ. Наш мікрорайон ЩОДНЯ по кілька разів накриває кількагодинними обстрілами артилерія. Двічі на день (точніше ніч) авіація гула так низько над будинком, що менший син відмовлявся виходити з погреба і говорив, що ночуватиме тільки там (там було до мінус 5). А коли просто поруч з нами від бомб згоріло два будинки, в 50 метрах від нас, ми перемістилися в інший мікрорайон. Втім, війна не оминула і його. В той день, коли Elena Gulyavskaya запропонувала у неї пожити, її будинок розбомбили. Але у нас вибору не було. Ми все одно переїхали зі свого мікрорайону, який рашисти тупо нищили, в інше місце. Бо психологічний стан дитини був вже критичним.  І знову я думала, що протримаємося тут. Чоловік знову мотався містом, допомагав. А я намагалася бути спокійною. Але вночі знову на Чернігів був нальот, і десь впала бомба, а будинок аж тряхнуло. Тому ми виїхали. Не так далеко, як хотілось би сховатися. Але так вийшло, що машина була не зовсім справна. Добиралися довго. В дорозі ремонтували. Але встигли доїхати.

ПС всі нарікають, що про Чернігів нічого не чутно в Загальноукраїнському марафоні. Але я розумію колег. Змонтувати сюжет чи передати відео за відсутності Інтернету, зв'язку і світла не можливо. У мене Інтернет був ледь-ледь, і то останні три дні. Вдома взагалі не було. Тому залишу тут відео будівель свого мікрорайону. Все це СТРАШНО. Ми виживаємо і тримаємось завдяки ЗСУ, волонтерам, владі міста та області.

Відео Ірини Ломонос - зруйновані будівлі по вул.. Шевченка м. Чернігова:

https://www.facebook.com/irina.lomonos/videos/656628205397748

21 березня 2022 р.  Один із жахів цієї війни в тому, що тепер як мінімум два роки ми не зможемо виходити вільно на природу. Бо це буде небезпечно. Наші поля і ліси, як після Другої світової війни, усипані уламками і нерозірваними мінами та снарядами. Навіть під час обстрілу у нашому мікрорайоні ми чули, як падали, не розірвавшись, снаряди на городи. Будьте прокляті, кляті рашисти!

22 березня 2022 р. Історія цієї війни - це історія взаємопідтримки та справжнього єднання. По приїзді до іншого міста ми були розгублені і не знали, де зможемо зупинитися. Я, чесно скажу, була настільки пригальмована, що не могла навіть щось робити з пошуку житла чи їжі. Знаходилася в ступорі. І тут мені сама написала відома чернігівська волонтерка, яка постійно допомагає онкохворим дітям - Таня Шурубура, зараз Таня Чернова. Вона давно виїхала з України, але не залишає свою благодійну діяльність. І вона запропонувала варіант. Її хресниця Зарина допомогла із житлом. Дякую вам, ви чудові.

ПС: не буду нічого писати про ситуацію в місті, де я зараз. Оскільки особисто мені насправді все одно страшно. Але, принаймні, поділюся оцим фото. Бо вигляд безкінечного водного простору - єдине, що мене заспокоює.

5 травня 2022 р.  Добрий вечір. Ми з Чернігова. Точніше - у Чернігові. Я фоткаю дірки, а чоловік латає. Тепер через стіну сараю захід сонця видно. І через вхідні двері теж. На даху було 26 отворів.

6 травня 2022 р.  Вона була створена для любові... Подарована 14 лютого. Але спочатку ледь не замерзла в лютому. Потім я думала, що вона засохла. Бо не поливалася з 20 березня до кінця квітня - більше місяця. Але вона вижила. Бажаю всім жити і бути стійкими, як ця маленька трояндочка. І я впевнена в Перемозі і стійкості України!

14 травня 2022 р.  Постійно крутиться думка, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Але постійно шукаю і знаходжу маленькі радощі колишнього життя. Для мене, наприклад, - це квіти. Бо вони, незважаючи на все, виросли і розквітли… Попри все.... Бо все це саджали і сіяли з любов'ю. І тільки б-ські рашисти насіяли такого, що бажаю, аби в їх рашкістані проросло і вибухнуло.

Киця Бася теж пережила стрес від постійних ховань у погребі та переїздів. Але вже оговтується і чекає сусідку Плюшу.

5 червня 2022 р.  Перші ягоди. Минулого року багатенно було. Наморозила пів морозилки. Довелось все викинути, коли повернулися з Черкас. Всі пропали. Але це дрібниці. Бо коли дивлюся на оте, що поряд з ягодами (сьогодні знову полола-виполола), то розумію, яких жах міг трапитися, якби хтось в той момент був на подвір'ї.

15 липня 2022 р.   Не шукайте відповіді на запитання, чому саме туди потрапили ракети. Можливо там був якийсь військовий об'єкт поруч? НІ! Вони цілять саме по будинках та лікарнях, по ТРЦ та школах. Бо мета росії - НАЛЯКАТИ ВСІХ українців. Щоб ми відчували, що немає безпечного місця в нашій країні, а може й у світі. Це так, зараз в Україні небезпечно всюди. АЛЕ не дозволяйте собі навіть думки: хай влада домовляється на все, що завгодно, аби тільки припинився цей жах... Впевнена, що зараз почнеться в соцмережах навала ботських дописів саме такого змісту. Що потрібно домовлятися, робити якісь поступки, бо нас знищать. Будуть розгойдувати "емоційні гойдалки" тих, кому страшно. Мені теж страшно! Але ніякі домовленості цей жах не припинять. Світ і Україна вже намагалися це робити у 2015. Вийшло??? Ні! Бо з терористами не домовляються. Оскільки вони не виконують ніякі умови домовленостей.

ПС: Я розумію, що рідні тих, хто постраждав, думають інакше. Але, якщо ми почнемо домовлятися, кількість жертв не зменшиться.

26 листопада 2022 р.  Я так і не змогла викинути ті висушені в березні шматочки хліба. Його так важко було дістати. Він був найсмачніший.

Цього року поняття Голодомор-геноцид набуло для нас нових сенсів. Звичайно, голодомори 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 були набагато страшнішими. Але кожен українець цього року зрозумів, як саме в ті роки знищували наших предків. Бо так само цього року з Херсона вивозили "ізлішкі зєрна", як майже 100 тому. Так само кожен з нас в лютому-березні беріг кожен шматочок хлібця. І кожен розумів, що маємо вистояти. Бо після Голодомору 1932-33 прийшли ще й репресії 1937. Щоб вбити тих, хто не скорився і вижив.

2 березня 2023 р. Другого березня 2022 для мене і багатьох знайомих стало одним з перших найстрашніших днів цієї війни. Коли гине хтось із близьких знайомих, кого ти бачив щодня, трагедія набуває особистісних рис. 2 березня загинула наша Іринка (Ірина Леоненко) - така тендітна і така відважна. Вона завжди була, як сонячний зайчик: світлий, невловимий і замріяний. Вона вірила в людей і не звертала увагу на неприємності. Мріяла про нові проекти і не боялася пробувати щось нове. Не побоялася Вона і того страшного дня поїхати на допомогу... І загинула. Іринко, ми будемо пам'ятати.

16 березня 2023 р. Ніч з 15 на 16 березня 2022 була безкінечною. А наступний день став трагічним. Загинуло багато воїнів, які не пускали русню до міста зі сторони Бобровиці. Цивільних теж загинуло багато. Спочатку ввечері близько 18 години в будинок сусідів метрів за 200 від нас, це навпроти АТБ, на Бобровиці, прилетіло. Чи "Град", чи щось інше не знаю, але пожежа була страшна. Ніяк не вдавалося викликати рятувальників, не було зв'язку. Води для гасіння теж... Під час перестрілки ми постійно були на лінії вогню. Але сподівалися, що омине.

6 травень 2023 р.  Фейсбук нагадав, як минулого року ми повернулися з евакуації. Мікрорайон ще був без газу, час від часу воду відключали, бо велись ремонти. Але ми були живі, як ця трояндочка, що вижила після обстрілів, заморозків, засухи... і розквітла до нашого приїзду.  Тоді (та й зараз) повернення додому було неймовірним щастям. Бо так не вистачало звичайного: власного дому, копання в грядочках, висаджування квітів... Як я в Черкасах заздрила сусідці, яка щодня поралася на клумбах біля будинку.

Досі не можу надихатися чернігівським повітрям. Не можу намилуватися містом, яке дбайливі працівники комунальних служб і будівельники щодня піднімають з руїн.  І завжди дякуватиму українським воїнам за можливість жити.

3 вересня 2023 р. УЛАМКИ...

Вчора наводила лад на грядці полуниці і знову висапала уламок. Страшний іржавий важкий шматок металу... Який ніс смерть... їх багато було.

    Нещодавно подібний уламок зла приніс смерть синові однієї відомої в Чернігові дуже хорошої людини... Її історія днями розірвала, як цей уламок, серця всіх, хто знає її родину. Можливо, той смертельний уламок був інакший, з іншого типу озброєння. Але це не має значення. Має значення те, що кожна така новина - це страшний біль. Бо за Україну гинуть кращі та розумніші її сини і доньки. А за путіна та росію - різний мотлох (хай навіть це трохи перебільшення). Вже більше тижня немає звістки від колеги з фронту. Це теж як постійний ниючий біль.  Щодня новини про прильоти в мирні міста...

    Різні соцмережі підкидають нам уламки нашого старого життя. Найболючіші - відео дво-,трирічної давнини тих міст, які зараз зруйновані. АЛЕ! Коли навесні 2022 року я чула фразу: все відбудуємо і відновимо, то - чесно - злилася. Бо здавалося, що такі руйнування потребують величезних коштів і часу, тож відновлення можливе лише після перемоги. Але вже з минулого літа вдалося відновити чимало шкіл і навіть будинків. Тому вірю, що ми й справді відродимося якнайшвидше.  НА ЖАЛЬ не можливо повернути загиблих. Та ми вклоняємося Героям і обіцяємо пам'ятати.

ПС уламок збережу. Вже майже всі віддала (практично поштову коробку). Щоб діти пам'ятали, хто такі русня...

СПОГАДИ: Ломонос Ірина Олексіївна, 1974 року народження. Жителька м. Чернігова.

«Поміж сирен. Нові вірші війни». Збірка поезій

Поміж сирен. Нові вірші війни: збірка поезій / упорядкування, передмова Остапа Сливинського; худ. Дарія Філіпова. – Х. : Віват, 2023. – 496 с.

          Поетична антологія «Поміж сирен» – свідчення великої війни, що мала нас знищити й обнулити українську культуру. Але всупереч усьому ми вистояли, а наша поезія звучить надпотужно і щиро, єрихонськими трубами руйнує мури, якими обгороджено душі, сягає сердець. Відкритих. Зболених. Чутливих. Сердець, які поміж сирен вчаться жити далі.

Доки триває війна росії проти України, ця антологія не може вважатися повною – нові вірші війни пишуть у ЗСУ поміж виїздами на бойові завдання, в дорозі з гуманітарними місіями, в Україні та поза нею. Увібравши голоси 59 сучасних українських поетів і поеток, ця збірка показує, якими ми стаємо в горнилі випробувань: сильними, чутливими, зболеними, непереможними.

«Як документ, як свідчення, як поетична хроніка великої війни ця збірка мусить бути різноголосою, контрастною, трохи нерівною. Цими віршами говорить наш час» (Упорядник Остап Сливинський).

Книга «Поміж сирен. Нові вірші війни» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Поезія, що (не) може перекричати сирени (Уривки з передмови Остапа Сливинського)

Як за мирного життя доба ділиться на день і ніч, так і серед війни вона має час повітряної тривоги і час відбою. Це як сонце і місяць, як зеніт і надир, як лице і підкладка. Повітряна тривога – це період неспання, мить, коли якнайближче підступає пітьма і ти її зустрічаєш із широко розплющеними очима. Поль Рікер написав колись: «Саме від смерті життя отримує всю ту простоту, на яку воно здатне». Ми ж, кажучи про наше нинішнє життя, могли б сміливо замість «смерть» підставити «повітряна тривога». Життя поміж сирен повітряної тривоги суворе й спрощене, позбавлене декору й витребеньок, терпке, як чай без цукру, міцне, маневрене й добре упаковане. Як польова кухня чи солдатська аптечка.

Чи знайдеться в ньому місце для поезії? Точніше, чому в ньому є місце для поезії? Чи писати вірші сьогодні – це не те саме, що пакувати у тривожний рюкзак фамільний кришталь?..

Назва цієї книжки – «Поміж сирен» – початково була назвою серії поетичних зустрічей, які Український ПЕН організовував упродовж перших місяців повномасштабної війни у львівських прихистках для вимушених переселенців. То не були звичайні читання, де є автор чи авторка, що озвучує свої тексти, і публіка, яка слухає. То були поетичні розмови, де вірші літали вільно від вуст до вуст, відновлюючи в пам’яті все нові й нові тексти, переплітаючись з історіями та спогадами. Ішлося не про літературу. Письменники перестали бути письменниками, читачі – читачами. Замість книжок існували якісь нотатки й пам'ять. Ми всі разом шукали й знаходили потрібні слова, багато з яких були поезією. Так, поезія в час війни – це розмова.

А ще поезія в час війни – це документ. Під багатьма віршами в цій збірці ви знайдете дати. Поети нечасто так ретельно датують свої тексти. Коли приходить війна, ми зростаємося зі своїм часом. Немає вчора, немає завтра, є лише одне неосяжне сьогодні, у якому може статися все що завгодно, навіть найгірше; день, у якому ми в мініатюрі проживаємо все своє життя. Тому ми називаємо ім’я цього дня. З цих днів-імен можна скласти поетичну хроніку нашої війни, і це теж мета цієї збірки, її завдання. І ця хроніка мала б знадобитися не лише історикам, але й прокурорам. Так, я хотів би, щоб ці вірші стали свідченням і доказом вини злочинців, які поклали собі за мету знищити мою країну. Я хотів би, щоб їх читали в залі суду, як читали останній відомий вірш убитої нацистами польськомовної єврейської поетки Зузанни Гінчанки, у якому вона звинувачує домоправительку колаборантку, що здала її поліції. Так, вірші й це можуть. Можливо, поезія й не вбиває, як сказала у своїй промові на відкритті Берлінського літературного фестивалю Галина Крук, але іноді вона здатна відновлювати справедливість. Хай ці вірші стануть присудом. У буквальному, а не метафоричному сенсі.

Як документ, як свідчення, як поетична хроніка великої війни, ця збірка мусить бути різноголосою, контрастною, трохи нерівною. Можливо, дещо з того, що ви в ній знайдете, і не залишиться в історії літератури. Досить того, що воно залишиться в історії. Досить того, що цими віршами промовляє наш час.

Про упорядника

Остап Тарасович Сливинський (нар. 14 жовтня 1978 року, м. Львів) –  український поет, перекладач та літературознавець. Автор п’яти поетичних збірок, численних есе, колонок, рецензій, оглядів в українській та закордонній періодиці. Його твори перекладені 16-ма мовами. Кандидат філологічних наук, працює у Львівському національному університеті ім. І.Я. Франка.