Олена Каліман. «Ми стали поколінням війни й перемоги…». Вірші

Я знаю села України,
А не лише її міста.
Про них дізналась у новинах,
А ще в листах. Страшних листах!
 
Такого не повинно бути,
Коли батьки своїх дітей
Ховають мовчки. І усюди
Мовчать хвилину кожен день.
 
Ми той народ, що не руйнує,
Не забирає не своє.
А той, що творить і будує,
І волонтерить, віддає.
 
Чому ж така несправедливість?
Жорстокість ворогів лихих?
Та вірю я у Божу милість,
До співвітчизників моїх!
 
Хоч похилилася калина,
Та вже вбиратиметься в цвіт.
І"Ще не вмерла України"
Співати буде цілий світ!

* * *

Я знаю, скільки коштує свобода

Я знаю незалежності ціну.

Козацького я є нащадок роду,

Тому не згину і не пропаду!

 

Мій прапор - то пшениця й синє небо,

Мій гімн - то пісня вільних, не рабів!

Протримаюсь тому я скільки треба,

Бо не одна серед сестер й братів.

 

Я бачила багато горя й крові!

Щоб пережить - не хватить і життя...

Писати вірші б мала про любов я,

А не про біль і смерть без вороття.

 

Ми пишемо історію сьогодні.

Хотіли стерти нас з лиця землі

Безжалісні, бездушні і холодні.

Та ми зробити цього не дали!

 

Я вірю - Україна переможе!

Я знаю - Україна буде жить!

На нашім боці - правда і Сам Боже.

Ми будем ворогів своїх судить.

 

ЦЯ ЗИМА
Коли вже скінчиться ця клята зима
З морозами, вітром і снігом?
У мене ні сил, ні терпіння нема
Мовчать дні і ночі без ліку...
 
Сиджу у теплі, дивлюсь у вікно,
А хтось замерзає у полі...
Я світло ввімкнула - яскраве воно,
Так свічка не світить ніколи!
 
Лягаю у ліжко, подушка м'яка,
А хтось на землі спить годину.
Я їсти не можу, тому що гірка
Доля моєї країни!
 
Як їсти? Як спати? Як дихать мені?
Вмирають дорослі і діти!
Я тут, у тилу - все одно на війні.
Як жити? Що можу зробити?!
 
Я можу ділитись, і я не одна -
Разом ми усе перейдемо!
Тоді закінчиться ця клята війна!
І всі ми нарешті зітхнемо.

СУСІДИ

Жили два сусіди. Один працьовитий -

Горіло все в нього в руках.

Саджав,будував,щасливий і ситий,

І діти росли на очах.

 

А інший - ледащо, яких пошукати,

Горілку лакав на печі.

Забруднений двір, занедбана хата

І пісня хмільна уночі...

 

І п'яний Іван голодний удома

Позаздрив тому Василю,

Який працював цілий день без утоми,

Щоб годувати сім'ю.

 

Він думав:сусіди - це братні народи,

Звичайно,Іван - старший брат.

Василь - він без племені і без роду,

І з братом не ділиться гад!

 

І вдерся до хати Іван на світанку,

Василь із родиною спав...

Вбивав, ґвалтував, грабував до останку!

Та тільки одного не знав -

 

В сусіда його незламна родина.

І всі,як один,піднялись!

 

 
СПОВІДЬ ВДОВИ
(присвячується незламним жінкам
наших загиблих героїв)
 
Я любила тишу раніше...
Та ненавиджу зараз її!
Чую навіть, як вітер пише
Ці слова у душі моїй...
 
Він завжди приходив з роботи,
Неважливе щось там казав.
Скільки було в ньому турботи
І кохання! Він сам не знав...
 
А мене турбували дрібниці:
Не там взяв, не туди поклав,
Знов забув про нашу річницю...
Я жалкую! Якби він знав!..
 
Він не був героєм ніколи,
Чоловіком і батьком був!
Та постукало горе відколи,
Зброю взяв і про себе забув.
 
Він писав:"живий і здоровий,
Ти себе і дітей бережи."
Я так хочу, якби він знову
Написав мені просто:"живий"...
 

* * *

"Слава Україні!"- він сказав.

Знав, що ці слова його останні.

Не просив, не плакав, не благав,

Не боявся у ворожім стані.

 

Хто він був? Звичайний чоловік.

Не герой із голлівудських фільмів.

Ялинку дома ставив кожен рік,

Любив людей, не на словах - на ділі.

 

Він мріяв, жив, радів, кохав!

І мрії планував свої здійснити.

Та "Слава Україні!" він сказав

І за любов до Неньки був убитий.

 

Та не помер, не канув в небуття!

А залишився він навіки жити

У розповідях, спогадах, серцях -

Став прикладом, як вірити й любити...

 

Що в мить свою останню пригадав?

І що йому дало такої сили?!

"Слава Україні!"- він сказав,

"Героям слава!"- всі ми відповіли.

 

 
РАНОК
Я прокинулась - темно надворі,
Навіть сонце за схилами спить.
І так гірко в душі, як в неволі,
Так погано, аж серце болить!
 
Як прожити цей день - я не знаю!
Де наснагу і віру знайти?
Я сама! Я нічого не маю!
Навіть сили, щоб далі піти...
 
Як всміхатися дітям крізь сльози?!
І сховатися де від людей?..
Раптом промінь з'явився. Невдовзі
Вийшло сонце з країни тіней.
 
Я дивлюсь у вікно - там світліє,
І від серця до Бога молюсь.
Ні, я маю життя! І надію!
Доки дихаю, доти й борюсь.
 
 

ПОКОЛІННЯ ВІЙНИ

Наші мрії стали простими -

Спати в тиші, прокинутись знову,

Зідзвонитися зі своїми

І почути -"живі і здорові".

 

Наші діти дорослими стали

Незалежно від їхнього віку.

Те, що бачили і пізнали,

Не забудуть уже навіки!

 

Кожен втратив - багато чи мало...

Та одна перед нами дорога.

Якщо впав, підіймайся! Ми стали

Поколінням війни й перемоги!

 

 
* * *
Плач, Одеса, ми плачем з тобою,
І з тобою ховаєм дітей...
Скам'яніли сльози від болю,
Рветься ненависть криком з грудей!
 
Ми відплатим за кожну людину!
Ми спитаєм за кожне дитя!
Ми врятуєм свою Україну!
І тоді почнеться життя...
 
Душі вбитих на небі зірками
Будуть в темную ніч нам світить.
Ми запалим сонце свічками -
Не забудем нікого й на мить!
 
Перемога прийде. Все, що треба
Зробим ми. І тоді навіки
Буде мир на землі! А на небі
Посміхнуться нам наші зірки...
 
 

МОЛИТВА

Я прошу Тебе, Боже рідненький,

За Вкраїну, за долю мою!

Підніми, збережи мою Неньку,

Я люблю її. Так люблю!

 

Захисти і батька і брата,

Й мого сина в запеклім бою.

Хай закриє їх Янгол крилатий.

Я люблю їх... Так їх люблю!

 

Я прошу Тебе, Боже, за маму,

Що втомилась, чужу і мою.

За дітей українських незламних!

Я люблю їх! Я так їх люблю!

 

В мою землю прекрасную, Боже,

Принеси мир та щастя, молю!

Український народ переможе!

Я люблю його. Так люблю...

 

Ти візьми нашу віру єдину

І любов у долоні Твої.

Я молюсь Тобі за Україну,

Що смиренно стає на коліна

Лише перед Богом своїм!

 

МИ З УКРАЇНИ!
Хто зупиняє танки руками?
Влучно збиває дрони банками?
Хто відчайдушні такі та єдині?
"Доброго вечора, ми з України."
 
Хто може навчатись в метро, як ніколи?
Навіть коли розбомблена школа,
Вальс шкільний танцювать на руїнах?!
"Доброго вечора, ми з України."
 
Чиї партизанять бабулі й дідулі?
А внуки годують тварин, коли кулі
Над головами летять без упину?
"Доброго вечора, ми з України."
 
Хто нас не знав, тепер уже знає.
Ми переможем! Тому і лунає
В кожнім селі і місті донині -
"Доброго вечора! Ми з України!"
 

КОЛИСКОВА

Ой люлі-люлі, летіли гулі,

Там десь малятко лежить у люлі.

Там плаче мати, бо хоче спати,

Дитя до серця та й притискати.

Ой люлі-люлі, звучить "Тривога",

Знов в укриття веде дорога.

Та ти не бійся,моє малятко,

Нас захищає наш вірний татко!

Бо він на небі - все знає, баче...

Не плач, дитино, я вже не плачу...

Летять ракети. Тулись до мами.

Палає небо над укриттями!

Співає мати та й колискову.

"Ой люлі-люлі" - лунає знову.

І обіймає свою дитину -

Як наша Ненька, як Україна!..

 
ДАЙ МЕНІ, БОЖЕ!
Дай мені сили й терпіння
Шлях непростий мій пройти -
Сіяти добре насіння,
Віру в душі зберегти.
 
Дай мені волі міцної -
Все пережить, перейти.
І Благодаті Святої -
До Перемоги дійти!
 
Дай мені трішки любові,
Щоб не поринути в лють.
Мудрості дай неземної
Завжди людиною буть!
 
Дай мені, Господи милий,
Тільки одне я молю -
Хочу побачить щасливою
Знов Україну мою!..
 

ВЧИТЕЛЬКА

Така непримітна праця

У вчительки дочки моєї:

Навчити її посміхаться,

Любити себе і людей.

 

Любити свою країну,

Ставати на захист слабких!

Пізнати красу України.

В обставинах різних складних.

 

Не падати духом ніколи,

Шукати і завжди знайти!

І з радістю бігти до школи,

І з гідністю шлях свій пройти...

 

Це поклик душі, не робота,

Це вірність і віра в однім.

За працю, за щирість й турботу -

Низький Вам уклін до землі!

 

* * *

Впала я...  Але не зламалась.

Поряд хтось мені руку подав.

Я злякалась... Я дуже боялась!

Коли в дім завітала біда.

 

Коли перші ракети летіли,

Я собой закривала дітей.

Просто вижити - все, що хотіла.

Потім звикла до горя й смертей.

 

Закінчилися сльози, застигли,

Скам'яніла душа, не кричить.

Третій рік моя Україна

Кожен ранок хвилину мовчить!

 

Я хотіла радості й миру

І простого людського буття!

Та нещастя забрало квартиру

І здоров'я. А в когось - життя...

 

Непроста, друзі, наша дорога,

Ми ідемо по ній крізь віки.

Бо попереду в нас - Перемога!

А позаду - діти й батьки.

 

В час тяжкий ми серцями з'єднались,

І одна на усіх в нас біда.

Я втомилась... Але не зламалась.

Хтось упав - йому руку подам.

 

* * *
Мене розбудив соловей на світанку,
Так жалібно пісню співав.
Я чула в цій пісні гармату і танки,
Як хтось закричав, хтось упав...
 
Я вибухи чула в його переливах
І сморід, який не мине...
І раптом замовк. Ця тиша жахлива
Ще більш налякала мене.
 
Згадалось чомусь, як бувало раніше,
Як кожного ранку співав
Про поле пшеничне, про сонце і тишу,
В якій сміх дитячий лунав!
 
Так було... І буде! І буде ще краще!
Співай, соловейко, про те,
Що ми - українці! І ми - не ледащі!
Ми-вірні! Ми - вільні! Зійде
 
У мирному небі сонце над нами -
То час ПЕРЕМОГИ настав!
Скінчиться остання хвилина мовчання...
І він заспівав.
 

ВІН ДРУГА МАВ

Він друга мав - кота рудого,

Ділив з ним ліжко і харчі.

І в бліндажі один другого

Узимку гріли уночі.

 

І спілкувались і раділи,

Що пролетіло мимо них.

І ворогів без жалю били,

І рятували всіх своїх.

 

А потім закурив цигарку,

Мовчав, хоч сльози у очах...

А кіт рудий, мов та вівчарка,

Все розумів. І з ним мовчав.

 

Він мав сім'ю - братів багато,

Сестер. І навіть командир

Був не начальником, а татом,

Вчив шанувати дружбу й мир.

 

Поетом був. І свої вірші

Писав про все, що навкруги -

Про птаха в небі і про вишню,

Яку спалили вороги...

 

І поважав і батька й матір,

І Україну так любив,

Що коли трапилось нещастя,

Пішов і Неньку боронив!

 

Він плани мав - прожити довго

І написати ЇЙ вірші...

Ще друга мав - кота рудого.

З ним і загинув в бліндажі.

Про себе

«Олена Каліман. 44 роки. Я пишу лише півроку.     На жаль, все життя була російськомовною. Після 24-го лютого зрозуміла, що не можу говорити мовою вбивць. Почала вивчати українську мову і закохалася в неї. Кожен ранок слухала новини і ніби була там - в Бучі, в Маріуполі, розбирала зруйновані будинки, ховала близьких... Кожного дня я вмирала від болю, і нічого зробити з цим не могла! Потім народився перший вірш. Стало легше.

Я народилась в Чернігівській області, дитинство провела в Криму, пізніше переїхала з мамою в Кіровоградську область. Вийшла заміж за єврея в Києві, де навчалась. На жаль, довелося залишити навчання. Мені поставили страшний діагноз, коли я була вагітна. Довелося обирати - моє життя або життя моєї дитини. Я обрала друге. Народила гарну дівчинку, мама виходила мене народними засобами та молитвами. Після смерті чоловіка хотіла присвятити життя дитині. Працювала продавцем в супермаркеті та підробляла репетиторством. Потім знов одружилась, народила ще дві гарні донечки, але з чоловіком не склалось.

Моє захоплення - моя сім'я. Ми ніколи не сваримось, все робимо разом. Я навчаю дівчат математиці та англійської, а вони мене - української. Раніше гарно малювала, любила шиття, але артрит поставив крапку.

Пишу лише про те, що болить. Наразі - це війна. Я не можу залишатись байдужою, коли вбивають дітей, літніх людей, молодих хлопців та дівчат.

Мене надихає наш неймовірний народ, наші люди. Я вдячна Богу, що народилась українкою! Я не планувала ділитися своєю поезією. Хто я така? Лише два місяці як перестала перевіряти свої вірші на помилки. Мама та мої дівчатка наполягли. Коли люди почали дякувати за поезію і писати, що це про них, їхня історія, я зрозуміла, що можливо когось розрадить чи надихне мій вірш».

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Олена Лазун «Щоденник моєї війни»

 Лазун Олена. Щоденник моєї війни / О. Лазун. – Ужгород : ФОП Сабов А.М., 2022. – 132 с.

  Це розповідь про те, як війна за лічені дні змінила життя однієї родини з Чернігова. Це щоденник жительки Чернігова з 24 лютого до 25 травня 2022 року, де немає розповідей про бойові дії, натомість це історії про щоденну боротьбу за виживання маленької сім’ї у великій війні.

  Олена Лазун перетворює російсько-українську війну на війну особисту — з побутом, тривожними думками, страхом й змінами у прифронтовому Чернігові. Хронологічні текстові записи детально розповідають про різні моменти життя авторки і яскраво показують, що значить жити в умовах війни й не втрачати віру.

          Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Передмова

Мій щоденник війни – це розповідь про те, як війна за лічені дні змінила життя простої мирної родини з Чернігова.

Як сім’я з чотирьох чоловік вимушена була перебратись з комфортної квартири до підземелля.

Про їх підвальне існування, про цілодобові обстріли, голод, відсутність води, а потім втечу з ризиком для життя.

Про те, як день за днем ставало все гірше і страшніше.

Про те, як вони мало не божеволіли через відсутність всього – опалення, газу, світла, води, електрики, зв’язку, продуктів, медикаментів.

Про те, як люди намагалися вижити в блокадному місті.

Наскільки це було складно – сидіти в підвалі з маленькою дитиною.

Не митись тижнями та спати у верхньому одязі.

Про інформаційну блокаду.

Про те, як вони мріяли про порятунок, а ніхто не допомагав.

Люди могли розраховувати тільки на себе.

Це крик про те, що цивільним не місце на війні!

З цивільними ніхто не рахується на війні.

Це ті жертви, до яких готове суспільство.

Бо це ж війна.

Але це ж люди!!!

Живі налякані жінки та діти.

Тут ви не прочитаєте про бойові дії.

Тут немає історій про жахливі злочини російських військових.

Це всього лише історія про руйнування життя однієї родини.

А їх насправді сотні.

Таких родин.

Таких історій.

Це розповідь про те, як змінювалось життя маленької сім’ї в цій великій війні.

Змінювалось назавжди.

Про авторку

Олена Лазун народилася у місті Капувар (Угорщина) в родині військового. Після закінчення школи в Конотопі Сумської області було навчання в Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя за фахом «вчитель української мови та літератури». З 2000-х років – в журналістиці. Одружена, виховує сина Матвія та доньку Катерину.