ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ: Людмила Охріменко «Волонтерські історії (2014-2022)». Літературно-художнє видання

     Охріменко Людмила. Волонтерські історії (2014-2022) : збірка оповідань : 2-е вид., доп. / Людмила Охріменко. – Харків, Відкриття ; Київ, Поліпрінт : 2023. – 232 с.

    Ця книжка присвячується волонтерам, які 2014 року стали пліч-о-пліч із військовими на захист нашої країни. З початком повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року всі, хто міг тримати в руках кермо, плести сітки, вантажити-розвантажувати гуманітарку, шити, розселяти та гладити по голові, – усі повернулися в стрій так само, як і ветерани АТО взяли до рук зброю.

    Вони різні, але вони великі люди: і ті, хто власним коштом купує дороге військове обладнання, і ті, хто з кожної пенсії перераховує двісті гривень на ЗСУ, і ті, хто всі ці роки кожного дня ішов у холодні приміщення або потерпав від спеки, але плів своїми розумними руками тисячі кілометрів маскувальних сіток, і ті, хто приганяв машини для наших військових, і ті, хто вивозив людей із-під обстрілів. Я не знаю, яке завдання не можуть виконати наші волонтери, а з 2022 року й волонтери з усіх країн світу. Особливий доземний уклін народові Польщі та польським волонтерам! Вони були першими. Потім я зустрічалася і співпрацювала з фінами, естонцями, британцями, німцями, американцями, але першу, найпотужнішу, хвилю взяли на себе поляки. Ще раз: дяка вам і честь!

    Літературно-художнє видання Людмили Охріменко «Волонтерські історії (2014-2022)» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Уривок з книги

Про головне

Весна… Початок нового життя… Особливо це відчувається після важкої, облогової зими, після глибоких снігів і дужих морозів. Саме такою і була ця весна – довгоочікуваною і пізньою. Здавалося, що вона не прийде ніколи: тільки-но набіжить відлига, як зима нахабно, з гонором повертається знову. Стоїть у дверях і дивиться зверхньо, неначе промовляє: «Ану, хто тут проти мене?»

О такій порі їхати не хотілося. Але які там бажання? Треба, а отже, необхідно. Наші бійці чекали на допомогу: ліки від вірусної інфекції, яка от-от проснеться разом із теплом, гумові чоботи, що будуть життєво необхідні для простого пересування, маскувальні сітки, які з першою «зеленкою» потрібно змінити з білих на зелені, шини… І ще багато-багато речей, що їх можуть привезти тільки волонтери. Але й це було не головне.

Наші захисники чекали нас ще й для того, щоб ми розповідали їм про звичайне життя там, далеко від лінії фронту, про прості буденні речі, про ціни на продукти, на комуналку, про успіхи дітей і настрої в суспільстві. Про те, хто і що їм передав. Особливо, якщо подарунки були адресними.

Одного разу я мала подарунок, який мені було наказано вручити найстаршому чоловікові підрозділу. Це здалося мені дивним, але дарувальниця пояснила, що сама вже не молода й хоче привітати того чоловіка, який, попри вік, не побоявся труднощів воєнного часу. І ще тому, що вона добре розуміє, як із віком змінюється організм і як важко старшим людям не те що воювати, а навіть жити. Тіло стає важким, не слухняним, заскорузлим якимось… Ну може, й так…

Тому коли з’явилася нагода, я звернулася до хлопців із питанням, хто з них найстарший? Відгукнувся Віктор, найстарший з усіх шістдесятирічний чолов’яга, мовчазний і непоказний зовні. Звичайний чоловік. Мав змогу до армії не йти за віком, але пішов сам, добровольцем, бо не міг дивитися, як гинуть молоді хлопці. Завжди говорив, що поки не розмножився, до війська – ні-ні. Це був його погляд на справедливість.

Він вийшов наперед і взяв подарунок, який передала для нього моя подруга, мати-одиначка, що сама виховувала сина-підлітка. У неї не було не те що зайвих грошей, а навіть і необхідних для існування її родини. Попри це, вона зібрала посилку, так вона і сказала: посилку. І ящик із тією посилкою був саме з тих часів, коли, крім державної пошти, нічого не існувало: фанерний, стандартного розміру, у який вона ретельно забила зверху маленькі цвяхи.

Я дивилася, як вона вправно орудує молотком, і вкотре вклонялася її силі, мужності, стійкості. Умінню виживати в будь-якій ситуації. А ще мені було страшенно жаль. Жаль, що така не стара ще жінка, струнка, весела, гарна, так вправно виконує чоловічу роботу. Що життя навчило її цим нехитрим вправам: полагодити розетку, відремонтувати стільця, вкрутити лампочку, підключити пральну машину до систем водо- і електропостачання, а також водовідведення (це я просто вивчаю слова). Та хіба ж лише вона? Роздивіться навкруги! Як багато серед нас цих сильних, мужніх жінок, сповнених ніжності і краси!..

Про авторку

Кілька слів про себе. Родом із Слобожанщини. Довгий час жила в Криму, зараз мешкаю в Харкові. Освіта вища, гуманітарна. Своє письменництво вважала аматорським до того часу, коли отримала першу відзнаку міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова 2021» за найкращий роман на воєнну тематику.

Нарешті прийшов час поділитися своїми життєвими спостереженнями та враженнями. Численні подорожі Україною і світом, волонтерська діяльність, щоденні зустрічі з людьми надихають на нові книжки.

Сподіваюсь, вам, шановні читачі, буде цікаво. Приємного читання!

Ваша Людмила Охріменко

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Людмила Охріменко «Муха в окропі на окупованій території». Літературно-художнє видання

    Охріменко Людмила. Муха в окропі на окупованій території: 3-е вид., доп. – Харків: Відкриття, – 2023. – 162 с.

   Три подружки, які змалечку довіряли одна одній усі свої секрети, опиняються в окупації у рідній Горлівці. Їхня дружба зазнає випробувань, адже кожна обирає свій шлях.

   Головна героїня, лікарка-ветеринар на ім'я Людмила потрапляє в обставини, які позбавляють вибору. Чи допоможуть їй подруги? Чи зможе вона врятувати поранених? Чи допоможе стареньким сестрам Медвинським не втратити родинний скарб? Чи стане у неї сил, щоб врятувати собак, які живуть у її притулку? І зрештою, чи можливо сподіватися на особисте щастя, коли тобі сорок з гаком?    Доля набуває чинності, і люди розкриваються, як мушлі, демонструючи свою сутність.

    Літературно-художнє видання Людмили Охріменко «Муха в окропі на окупованій території» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Уривок з книги

Зима видалася цього року скаженою! У нас як буває? Першого грудня або біля того лягає на землю сніг і так потихеньку починає вкривати ліси, гаї, поля… Потім підморожує потроху річки, ставки, озера… Під Новий рік завжди відлига, інколи менша, а часом більша, така, що зовсім сніг сходить. А вже ближче до Різдва і сніжок густішає, і морозець не соромиться. На Водохреща, як водиться, мороз аж дзвенить і снігу додається. Лютий – то лютий. Лютує! Завірюхи, сніги! Буває так, що більше метра снігу лягає на землю. Зранку й двері не відчинити. Замело! Та вже з другої половини останнього зимового місяця починаються справжні, тривалі відлиги. Спочатку легенькі й ненадовго, а ближче до березня все частіші й сміливіші. З першого до п’ятнадцятого березня сніг зовсім сходить і відкриває мокру, затихлу землю. Починається весна.

Та не так сталося цієї зими! З грудня аж до самісінького першого лютого стояли невеликі морози, і ледь-ледь де-не-де лежав підтоптаний, пресований сніжок. Давалося взнаки потепління! А в лютому зима неначе прокинулася, роздивилася навкруги, зрозуміла, що все проспала, і почала похапцем, зі страшенною метушнею наздоганяти свій час. Сніги повалили лапаті, тихі, нескінченні. Висипалося все, що накопичилося впродовж двох попередніх зимових місяців: вкрила землю біла ковдра по самісінькі вінця. А опісля вдарив мороз! Та такий, якого вже років із десять не було. Біля тридцяти градусів! За морозом різко почалася відлига, температура повітря піднялася до нуля. Протримавшись майже тиждень, така погода змінилася хуртовинами, снігом із дощем, а потім знову сильними морозами.

Зима остаточно зірвалася на істерику. Вітри дули арктичні, ніяка одежина не рятувала. Людей майже не видно на вулицях. Тварини тулилися до людського житла. Навіть ті, хто завжди жив надворі.

Саме в таку зиму вирішили ми з хлопцями, що маємо прориватися додому. До своїх! Переживали тільки за собак. Ці тварини й зараз були нашим щитом, нашою огорожею, нашим маневром для відволікання. А як їх убезпечити від холоду? Адже ніхто не знав, скільки знадобиться часу, щоб перетнути лінію розмежування…

(Розділ дванадцятий. «До своїх»)  

Про авторку

«Кілька слів про себе. Родом зі Слобожанщини. Довгий час жила в Криму, зараз мешкаю в Харкові. Освіта вища, гуманітарна. Своє письменництво вважала аматорським до того часу, коли отримала першу відзнаку міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова 2021» за найкращий роман на воєнну тематику.

Нарешті прийшов час поділитися своїми життєвими спостереженнями та враженнями. Численні подорожі Україною і світом, волонтерська діяльність, щоденні зустрічі з людьми надихають на нові книжки. Сподіваюсь, вам, шановні читачі, буде цікаво. Приємного читання!»

Ваша Людмила Охріменко

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Анна Гін «Як ти там?». Літературно-художнє видання

    Гін Анна. Як ти там? / пер. з рос. Т. Кохановська ; худож. С. Шульц. – Х.: Віват, 2023. – 352 с. – (Серія «Історія та політика»).

          Ракети за вікном, евакуація, втрата найближчих, вірний доберман, нові друзі, розчарування та віднайдені сенси… У текстах авторки Анни Гін багато читачів знайдуть себе і навіть відкриють пережиті події по-новому. Книжка «Як ти там?» для всіх, кому важливі не лише факти, а й почуття та рефлексії.

           Літературно-художнє видання Анни Гін «Як ти там?» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Уривок з книги

          Буду з вами відвертою. Обіцяю не драматизувати, не прикрашати, не нагнітати й не впадати в істерику.

Мій ранок 24 лютого почався так само, як у мільйонів українців. Із залпів гармат за вікном. Шибки трусилися, удалині виднівся дим і багряна заграва.

Сьогодні, коли я згадую той ранок, повертається дивне відчуття. Його важко охарактеризувати. Наче тобі ціле життя читали казку про Злого Дракона, тобі було лячно, але ти все одно знав: це казка, її вигадали. Але одного разу ти прокинувся, а Злий Дракон стоїть біля твого ліжка й дмухає вогнем тобі в обличчя. І ти повторюєш: «Я не вірю, я не вірю, я не вірю…». Ніхто не міг повірити. Від пекаря до мільйонера. Від Харкова до Львова. Від людей похилого віку до підлітків.

Так, за кілька років, місяців, тижнів, ба навіть днів усі казали про це. Після мовчки відібраного в України Криму, після безкарно розв’язаного конфлікту на Донбасі, після всіх російських вторгнень в інші країни розмови про повномасштабний напад були. Та ніхто реально не міг повірити в те, що у XXI столітті ТАКЕ можливо.

Ну хіба ви можете повірити, що Бельгія завтра вранці відправить бомбардувальники жбурляти бомби на Францію? Чи Велика Британія розстріляє з моря Нідерланди? Пробачте за нісенітні приклади. Просто хочу показати вам, наскільки все ж таки ми були не готові морально до такої війни. Так, навіть коли дізналися, що російські війська стягнули до кордонів України (це було видно на гугл-мапах). Навіть коли в новинах повідомили, що іноземні дипломати виїжджають із нашої країни.

Ми жартували на базарах про кулемети, які треба встановити замість консьєржів у під’їздах. Ми в легкому неспокої телефонували до знайомих військових із розпитами. Ми будували різноманітні гіпотези про «кремлівські ігри». Ми навіть зібрали документи в один пакет – про всяк випадок. Але. Ми все одно до кінця не вірили.

Ми жили звичайним життям. 24 лютого моя донька збиралася їхати на освітні курси в Київ, я була записана на огляд до лікаря. Плани на день найзвичайнісінькі: після роботи забігти в зоомагазин по їжу для птаха (у нас червонохвостий жако), доберманові купити новий нашийник, а потім заїхати до мами, бо вона просила мандаринів, які тато обожнює.

Та зранку наше життя змінилося. Змінилося назавжди. Щоправда, тоді ми ще цього не усвідомлювали.

Перші години війни в Харкові я не забуду ніколи. Розгубленість, жах, паніка. Нескінченно суперечливі поради знайомих: перші писали бігти до укриття, другі – не панікувати, треті – їхати, четверті – лишатися.

Скажіть-но мені, бодай хтось у мирний час у мирній країні знає, де в нього поблизу бомбосховище?! Ніхто не знав. Виявилося, підвали в житлових будинках здебільшого були зачинені на замки, а всередині накидано непотребу: старі візочки, вудки, будматеріали, консервація.

Нині всі дні злилися в єдине ціле, ніхто не розуміє, яке зараз число, який місяць. Здається, минула вже вічність. Ми вимірюємо час за комендантською годиною, а щастя – за хвилинами тиші й за короткими відповідями близьких у месенджерах: «Живі».

Я живу на п’ятнадцятому поверсі в новобудові на Салтівці. Це той самий спальний район Харкова, який, упевнена, принаймні раз показували в новинах будь-якої країни. Той самий район, у який щодня летять російські ракети. Двадцять років я гарувала, часто на двох-трьох роботах, щоб ми з дочкою жили там. У цьому красивому новому будинку…

За кілька годин до перших вибухів у Харкові на російському телебаченні транслювали виступ їхнього президента путіна, де він звертався до росіян зі словами: «Ухвалено рішення про проведення спеціальної воєнної операції. Ми прагнемо до демілітаризації та денацифікації України». Трансляція відбувалася вночі, і, як більшість нормальних людей, я тоді спала.

Але коли прочитала цю новину, мене вразило слово «денацифікація». Що воно означає? Воно якесь штучне, неживе, вигадане. Немає такого слова. Денацифікація – це що, позбавлення людини національності? Я взагалі не розуміла, що він мав на увазі. Ніхто не розумів. Одразу згадала Орвелла та його новомову.

Путін там ще щось патякав про «кривавий київський режим та його злочини проти мирних мешканців» – усе це читалося, як якась нісенітна маячня. Які такі злочини? Чому режим кривавий? Ці слова я прогортала, тому що просто не розуміла їхнього сенсу.   

У новинній стрічці відразу після заяви путіна дали пряму мову українського радника міністра внутрішніх справ. Він писав, що тривають артилерійські обстріли по всій країні. Вибухають аеродроми, склади, військові частини в багатьох областях і містах. У Харкові, Києві, Дніпрі, Сумах, Чернігові, Житомирі.

Я запам’ятала його слова назавжди. І зараз можу, не піддивляючись, процитувати: «Відсьогодні у світі нова геополітична реальність. Або Україна і світ зупинять новітнього Гітлера, або буде Третя світова війна».

Моя донька цілий день плакала, а поміж схлипуванням повторювала лише одне: За що?

Це запитання висітиме в повітрі весь час, його ставитимуть українці по всьому світі. Мабуть, ніхто й ніколи так і не зможе відповісти на нього.

У перші дні війни ми ще обговорювали причини нападу. Шукали сенси. Просто тому, що людина так влаштована, їй треба розуміти, що відбувається. Пам’ятаю, була така поширена версія, мовляв, путіну неправильно доповідали, його дезінформували, він дійсно вважає, що в нас тут містами розгулюють нацисти та вбивають російськомовних українців.

Тепер навіть згадувати смішно, якими наївними ми були в перші дні великої війни. (с. 39-43)  

Про авторку 

Журналістка, психологиня, блогерка з Харкова Анна Гін, як завжди щиро, правдиво та щемко ділиться пережитим. День за днем її думки укладаються в цілісну історію – щоденник першого року повномасштабної війни росії проти України. Особисту історію доповнюють новинні зведення й памʼятні моменти.

«Я не історикиня, не політикиня, не чиновниця. Звичайна людина, яких мільйони. Живу в Харкові й бачу ракети не по телевізору, а з вікна своєї квартири. Я хочу розповісти правду про цю жорстоку й несправедливу війну, яку розв’язала росія проти моєї країни. Друзі, яких розкидало по всьому світу, постійно запитують: «Як ти там?». Я відповім усім одразу. На сторінках цієї книги». (Анна Гiн)