Олександр Красовицький. «Пів року інтелектуального спротиву. Нотатки видавця». Суспільно-політичне видання

Красовицький О.В.

    Пів року інтелектуального спротиву. Нотатки видавця / Олександр Красовицький; худож.-оформ. О.А. Гугалова-Мєшкова. – Харків: Фоліо, 2022. – 364 с.                                                                 Ця книжка написана українським видавцем, який 32 роки свого життя віддав книзі як предмету матеріальної культури. 24 лютого 2022 року, як і в усіх українців, його життя зазнало кардинальних змін, утім звичка викладати нотатки у Фейсбуці не змінилася. Вони й стали щоденником, який розповідає як про події, що відбувалися впродовж шести місяців 2022 року в нашій країні та світі, так і про його особисте ставлення до них.

«Честь і гідність. Це головне, що є в українців, – впевнений автор. – Ми переможемо. Кожна сльозинка дитини віділлється тим, хто заподіяв їй лихо, тим, хто відверто підтримав агресію, тим, хто змовчав, підтримуючи зло потайки. Це не помста – кара...»

Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Від автора (уривки)

«Ці тексти – мій оголений нерв у перші пів року Великої війни. Я впевнений, що саме в ці місяці склалася українська політична нація. Далі буде простіше. З’явилися нові герої, не тільки на фронті. Виникли маркери «свій – чужий». І нарешті ми побачили світло в кінці тунелю. Це далося дорогою ціною. Але це сталося. Сподіваюся, що моя наступна книжка не стане знов піврічною: український народ очистить нашу землю від залишків ворогів і усвідомить, що тепер ми самі відповідальні за наше майбутнє».

З розділу 1. Від шоку до болю:

24 лютого 2022 р. Погляд через пів року. 13.08.2022

Ми очікували, що в лютому щось відбудеться. Навчання в Білорусі, нескінченне путінське словоблуддя перед західними лідерами, накачування ситуації з окупованими областями Донбасу не залишало шансів на те, що цього разу «пронесе». Може, й будуть шашлики на травневі, проте чи будуть ці травневі святами? Нас не готували – ми готувалися самі. Найбільш досвідчені у військовому плані закупалися зброєю та навчалися її використовувати, інші – збирали валізи й писали про це в соцмережах. Я здав квитки до Європи і попередив близьких про майбутні варіанти. Цей день для мене пройшов у квартирі в Урядовому кварталі під чутні вибухи вдалині та постріли поруч. Новини були неповними й нерадісними. Невдовзі – Васильків та Гостомель. Друзі радили терміново виїжджати всім з Києва та Харкова, моя сім’я тоді була поділена на ці два міста. Спілкувалися багато разів на день, як всі в той час, мабуть.

З розділу 2. Від болю до надії:

01.04.2022 р.

Військові росії йшли на прогулянку за хлібом-сіллю. Деякі – на навчання. Хтось – на парад.

Їхні рідні чекали орденів, звань, нових квартир, премій – отримали рани та опіки. Деякі відучилися назавжди. Когось, кому пощастило потрапити в полон, чекає парад полонених після нашої Перемоги. А родичам – похоронки і (якщо пощастить) кілька знецінених рублів від х…, на вбитих фашистів.

З розділу 3. Від надії до впевненості

03.06.2022 р.  100 день гарячої фази. Тільки тези.

1. Велика вдячність героям. Вдячність ЗСУ. ТРО. Окремим підрозділам. Нацгвардії. Нацполіції. Усім, хто нас захищає. Саме вони здивували світ і дали нам можливість жити.   

2. Друге народження української сучасної політичної нації. Те, що не було зроблено в 1991-му, відбулося в 2022-му. Багато питань, які було складно вирішити, вирішились. Мова. Вже остаточно – повністю єдина у всіх аспектах. Єдність – від Харкова та Маріуполя до Львова і Чернівців.

3. Чергове підтвердження, що громадянське суспільство, волонтерство, підтримка один одного – з кожним роком міцніше. Саме це утримало державу та населення фінансово в перші дні. Саме це дало можливість евакуювати наше майбутнє – жінок та дітей.

4. Україна – це Європа. Демократичний світ майже одностайно підтримав нашу країну в біді. Хто свідомо, хто під тиском обставин. Міжнародна підтримка посилюється щоденно. Українська дипломатія зробила майже неможливе.

5. Уже весь світ впевнений у нашій перемозі. Але це питання часу, її не буде завтра чи за місяць. Ми повинні бути єдиними і без істерик допомогти ЗСУ виконати свою роботу. Агресор майже зупинив свій рух на сході. Настало літо, і саме літом ми побачимо перевагу мотивованих наших захисників над тими покидьками, зібраними з усіх усюдів, що прийшли на нашу землю, – перевагу мужності над підступністю, честі – над мародерством, захисників – над ґвалтівниками.

Слава Україні!

Героям Слава!

Смерть ворогам!       

Про автора

Олександр Віталійович Красовицький (нар. 1967 р.) – директор і головний редактор видавництва «Фоліо», хімік за освітою. Автор книжок «Імператив. Бесіди в Лясках» (спільно з польським режисером Кшиштофом Зануссі); «10 розмов про історію України», «10 розмов про майбутню Україну», «10 розмов про історію України та світу» (спільно з істориком Данилом Яневським); збірки повістей «Завтра».  

Тетяна Процко: «24 лютого у мене був вихідний день, і були дуже великі плани…»

    24 лютого у мене був вихідний день, і були дуже великі плани. По-перше, треба було відвезти дитину до музичної школи. По-друге, у мами зламався холодильник, і я мала його піти замовити. Я планувала, що оббігаю всі магазини: Комфі, Ельдорадо, обов’язково Епіцентр, якого вже немає…

Прокинулася десь о шостій від того, що лунає сирена і чую вибухи. Я думаю, що це таке? Хоча я вже розуміла, що це, мабуть, те, про що ми розмовляли напередодні. Бо вже повідомляли, що може бути наступ. Хоча ще не вірилося. Підійшла до вікна, дивлюся: люди стоять біля під’їзду, біля підвалу, він уже був відчинений. Дехто спустився, дехто просто сидів. Дехто вже пакував свої речі. Потім я згадала, що треба увімкнути телевізор або радіо, послухати, що скажуть. По телевізору бачу Зеленського, який розповідає, що сьогодні росія розпочала вторгнення. Ось воно те, що ми чекали.

Зателефонувала чоловіку, він сказав, що ще трошки побуде на роботі, а  тоді подивимось. Зателефонувала мамі. Мама взагалі нічого не знає, я розказала, що трапилося. А вона: ти холодильник все одно купи. Я ж думала, що постріляють-постріляють і на цьому все завершиться. Навіть побігла замовляти холодильник у цей день під вибухи. Бігаю – магазини зачинені. Думаю, ну що я бігаю, який холодильник?! Вибухає все. Прибігла додому і кажу: «Мама, з холодильником сьогодні не вийде, давай почекаємо пару днів». Тобто я вважала, що через два-три дні все завершиться, максимум через тиждень. А потім я починала розуміти, що швидкого завершення не буде, адже стріляти починали все частіше і гучніше. Магазини зачинялися, вздовж доріг починали рити окопи, ставити протитанкові їжаки,  люди клеїли скотчем вікна… Наше колись чарівне та мирне місто перетворювалось на північний форпост.

Спочатку під час повітряних тривог ми в підвал не спускалися. Бо ще нічого не прилітало, гупало десь далеко. А от коли я дійсно злякалася - це був приліт на стадіон вночі. А я живу відносно недалеко. Десь десять-п’ятнадцять хвилин пішки. Хоча про всяк випадок ми вже спали вдягнуті.  Пам’ятаю цей приліт. Воно як гепнуло, стіни затряслися. Я зрозуміла, що це щось жахливе. У нас був шок, ми не розуміли, що коїться. Дитина спала, навіть не прокинулася. На сплячу доньку я  натягла чоботи, шапку і напівсонну витягла у підвал. Там вже сиділи наші сусіди. Гуртом ми просиділи в підвалі  до третьої ночі. Тоді я відчувала жах. Бо чула звуки літаків, що літали над містом, а наш дім здригався від вибухів авіабомб.  Я зрозуміла, що треба шукати якесь місце, де можна сховатися, адже наступна бомба може впасти вже на твій будинок.

І далі почалися дні: як вижити? Спочатку ще була вода, їжа. Перший день чоловік сходив в магазин, провів там цілий день в черзі, але приніс хоч якихось продуктів. Цього нам вистачило на тридцять вісім днів. Якби більше, то не вистачило б. А потім якось раз - і світла вже нема, раз – і води нема…

    А ще другий жах був, коли сказали, що вони (російські окупанти – ред.) прориваються і Чернігів готується до вуличних боїв. Навіть якщо ми сховаємось у підвалі, це може не врятувати. Вони можуть забігти туди, бомбу кинути і все. У будинку поряд було більш-менш нормальне укриття, а між будинками вузенькі вулички. Може танк не проїде по тій вузенькій вуличці?.. Ми туди пішли і там залишилися.

Укриття  було облаштоване, з товстими стінами. Чутно було лише сильні вибухи. І це тішило. Це була якась будівля Інтернету. Працівники впустили нас у підвал, виділили невеличку кімнату. І ми з сусідами, з дітьми туди ходили на ніч. Дітям дали гамак, а ми спали, сидячи на стільцях.  І так цілий місяць! Виявляється, можна спати як завгодно, якщо хочеться. Це так ми проводили ночі. А вдень треба було «вилізти», приготувати щось поїсти. Хоча в перші дні я нічого не їла, не хотілося через стрес. Але дитину треба було погодувати.

Усі дні був стабільний розклад. Ми «вилазили» з нашого укриття, вмивалися, чим було. Потім щось готували. Найчастіше це був суп: його багато, всім наїстися можна.  Далі треба було здобути воду. Ми з чоловіком брали відра, пляшки і йшли її шукати. З нами жила ще одна дівчина з сусіднього будинку. Її чоловік захищав наш Чернігів, а вона була одна і прийшла до нас. Гуртом зручніше, як-то кажуть. Я доньку залишала з цією дівчиною, а ми з чоловіком брали відра, пляшки і йшли по воду. Знайшли дуже гарне місце, там завжди була вода, але величезні черги. Потім треба підзарядити телефон. У сусідньому дворі щодня працював генератор. Звичайно, черги величезні.

Так і проходив день: там чергу простояв, там чергу простояв, прийшов додому, все – вже вечір. Швиденько готували вечерю, але брали її вже із собою до нашого підвалу. Там  збиралися наші сусіди, які також приносили щось їстівне. Вечеряли гуртом. Потім потрошку люди почали виїжджати. Нас залишалося все менше і менше. І врешті-решт нас у цьому підвалі залишилося троє.

Ще треба було бігати до мами. Я наберу води, щось приготую поїсти і йду до неї. Звичайно, страшно було йти. Особливо біля стадіону. Проходиш місце, куди впала бомба, - це жах. Бібліотека зруйнована, посеред дороги величезний котлован, стовпи валяються, шмаття валяється, і нікого. Йду повз і думаю: «Господи!.. Один раз сюди прилетіло, може вдруге не прилетить». Оце я це місце проходила, а потім якось ставало легше.

Хочу сказати, що мене дуже надихали наші комунальники, коли вони підмітали доріжки, гребли  листя і, навіть , висаджували квіти у клумбах.  А шум сміттєвої машини – це взагалі була наче пісня на фоні вибухів. Чую – гуде. Я до вікна, а це машина, що вивозить сміття.  Мої дорогі! Мені хотілося вийти і розцілувати їх. Ось так і прожили. Похід по воду, похід по їжу, за світлом, похід до мами.

На щастя, у рідних все нормально. Тільки коли прилетіло в райлікарню, у мами вибило вікно повністю. Слава Богу, вона залишилася цілою, навіть скло не поранило її. Самі все відновили. Головне, що всі цілі, всі живі.

Пам’ятаю, ходила до мами десь о шостій ранку, тоді ще було тихо. Коли виходила з підвалу, придивлялася: стоять машини наших військових медиків, прапор український - значить все нормально. Потім дивлюся на будинок. Будинок цілий. Слава тобі, Господи! День прожили.

Пам’ятаю, як під час чергового походу до мами я почула, що щось гуде, як моторний човен. Дивлюся на небо: наче нічого не літає. І всі люди стоять і дивляться в небо. (Я тепер розумію, що то був дрон). Раптом почався обстріл вулиці Рокоссовського! (нині – Проспект Левка Лук’яненка – ред.) Боже! Я бігом до мами. Сусіди в підвали тікають. Я кажу: «Мама, давай в підвал». Мама: «Я не піду!». Так, їй було важко. У неї  було місце в коридорі - таке заглиблення, ніша. Я стілець поставила, сказала: «Сиди тут. Сиди, поки не закінчаться ці обстріли, і не ходи біля вікон». А сама просиділа дві години у підвалі. Такий обстріл був – жах! І здається, прилетіло у сусідній будинок тоді. Тому що бачила там дірку. Я тоді не знала, що таке дрони, це вже потім дізналася.

Що відчувала? Спочатку жах якийсь. І думала, як же вижити?! Потім під кінець іноді почали здавати нерви, навіть почала плакати, бо не було вже сил це терпіти. Холодно, страшенно холодно. У тому підвалі, де ми жили, навіть їжа замерзала. Але залишатися на поверсі страшно було.

Я пам’ятаю, що вже у квітні, коли вони (російські окупанти – ред.) відходили, наостанок обстріляли і наш район. Навіть вікна дрижали. А потім все почало закінчуватися. Пам’ятаю, мені зателефонувала знайома (наші діти разом вчаться) і сказала, що дітей запросили до школи. Це був квітень, і це було таке щастя – відвести дитину до школи! А як діти були раді!  З’явилася надія, що все йде на краще.

Серпень 2023. Процко Тетяна Анатоліївна – жителька м.Чернігова. 

Олександр Красовицький «Завтра». Популярне видання

 Красовицький О.В.

    Завтра / Олександр Красовицький; пер. з рос. Є.М. Тарнавського; худож.-оформлювач О.А.Гугалова-Мєшкова. – Харків: Фоліо, 2022. – 124 с.

Книга Олександра Красовицького «Завтра» – своєрідне передбачення найближчих та більш віддалених подій, які неминуче спіткають «імперію зла» рф за її пекельні діяння.

          Персонажі трьох повістей: «Завтра не буде. Трагедія одного росіянина», «Завтра в Росії. День Перемоги», «Вчора не буде завтра. У голові у Путіна» –  «реалістичні до мурашок» – пропагандист, що плете паралельну реальність; цинічний і жорстокий спецслужбист; божевільний тиран. «Можливо, саме ці дрібні люди і привели Європу до великої війни. Вони діяли у всьому світі, створюючи паралельну реальність не лише росіянам, а й німцям, ізраїльтянам, американцям. Вони купували політиків, фінансували політичні партії, втручалися у вибори через соцмережі, економічними загрозами змушували цілі групи країн поступатися своїми інтересами», – пише автор. Можна назвати книгу антиутопічною, але тоді ми вже давно живемо в антиутопії.

          Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Від автора (уривок)

          «Коли розпався СРСР, мені було 24, і я вже керував власним видавництвом. Моя рідна мова – російська. Я все життя прожив у Харкові. Видав понад десять тисяч найменувань книг, третина з яких – російською мовою. Я знайомий із сотнями освічених, інтелігентних людей, які вміють мислити та живуть у Росії. І не готовий їх збагнути. Не готовий зрозуміти людей, які свідомо своїм мовчанням підтримують негідника, який знищує мою країну. Який знищує свою країну. Який знищує майбутнє людства.

          Коли 2014 року Україна обрала європейський шлях, обрала найбільш демократичним шляхом, властивим нашій країні, – на Майдані, Росія окупувала частину нашої території, Крим і Донбас.

          Момент обрали максимально по-єзуїтські. Коли Україна позбувалася Януковича і зруйнована ним армія практично не існувала. Я часто бував у Криму, об’їздив його від Керчі до Тарханкуту багато разів, і для мене його втрата відчувалася фізіологічно, неначе втрата важливого органу.

          Усім було очевидно, що війна, яка розпочалася 2014 року, закінчиться лише зі смертю тирана або зі зміною режиму в Росії, що, власне, те саме. Україні залишається розвивати свою армію, військову промисловість і будувати сучасну технологічну культурну європейсько-орієнтовану державу. Харківська війна 2014-го могла закінчитися окупацією, але знайшлося достатньо проукраїнськи  налаштованих харків’ян, які врятували місто. Пригадую щонедільні демонстрації під російськими прапорами на центральній вулиці міста, Сумській. Ці кепсько вдягнені, похмурі люди, які виходили з автобусів і які приїхали з боку російського кордону, що за тридцять кілометрів від мого будинку, вносили страх і відчуття безвиході в душі харків’ян. Кордон був повністю відкритий, але не всі тямили, що ці люди – не наші земляки. Україна не мала дієздатної армії, і в перший період війни країну врятували добровольчі батальйони, а їхнє постачання – волонтери. Громадянське суспільство на якийсь час замінило державу. Країна відбулася. Почала творитися українська політична нація.

          На 21 лютого 2022 року я мав квитки до Варшави, а звідти – до країн Балтії. І стійке відчуття неминучого, пов’язаного з початком нового етапу війни. Я написав кілька постів у соцмережах, нагадуючи про Гляйвіц та інші історичні прецеденти, усвідомлюючи, що початок нового, «гарячого» етапу війни може зупинити лише російська громадськість або наджорсткі санкційні дії Заходу, що попереджають агресію, а не йдуть за нею.

          Звісно, я скасував поїздку, зателефонувавши своїм контрагентам у Польщі та Балтії. Не хотів критичної миті опинитися далеко від сім’ї та колег. Багато моїх друзів за кілька днів війни пішли в самооборону, і я усвідомлював не лише рівень загрози, а й рівень відповіді.

          Війна застала мене у Києві. Після шоку перших годин я побачив абсолютну зібраність захисників міста, керівництва країни й армії. Кожен крок – як організаційний, так і дипломатичний – був системним і безпомилковим. Люди повірили у Перемогу з перших днів. Маріуполь і Харків – два ключові великі міста, які не здалися ворогові, піддаються максимальним, катастрофічним руйнуванням міської інфраструктури, історичних будівель, житлових районів. Злочини загарбників протоколюють, безумовно, їх розглядатимуть не лише в українських, а й у міжнародних судах. І саме Харків чи Маріуполь мають стати місцем засідання трибуналу. Харків завжди був юридичною столицею України. А Маріуполь став символом стійкості.

          З перших днів агресії одним із питань, які мені докучали, було те, наскільки два народи колись спільної країни пішли різними шляхами і що до цього призвело. Що було причиною – величезні сировинні запаси, поставлені на службу зграйці авантюристів, які вирішили захопити світ, чи готовність населення відразу ж вірити пропагандистам-зомбувальникам, які створили йому паралельну реальність за Орвеллом.

          Вже за тиждень агресії стало очевидним, що російські військові змушені боротися не з українською армією, а з усім народом і шансів у них немає жодних. Питання лише у часі, коли закінчиться війна і що буде згодом. Не поділяю думку тих, хто каже, що російський народ мудрий і зробить висновки. Гадаю, до цих висновків може підштовхнути лише тривале зубожіння «за залізною завісою». Саме спробу показати, що там буде потім, я й зробив. Що буде потім в Україні – очевидно. Після цієї трагедії світ допоможе швидко відновити країну. На жаль, багато хто загине, а хтось не повернеться з вимушеної еміграції. Але Україна надовго стане модною й улюбленою всім світом. Лідеркою нового життя.

          Україна ніколи не була і не буде агресором, тож війна не може закінчитись у Москві. Тому зміна режиму в Росії – справа самих росіян, тому я намагався проаналізувати, готове російське суспільство радикально все змінити чи воліє поступово скочуватися в злидні разом із шаленою владою.

          І третя частина, найважча, найстрашніша. Я намагався зрозуміти лиходія, опинитися на його місці, проаналізувати його думки з його позиції. І це виявилося напрочуд нервовим заняттям. Опинитися на місці серійного маніяка, на місці людини, яка цинічно бреше всьому світу, людини, яка загрожує смертю людству в часи, коли цінності змінилися, коли милосердя та співчуття перестали бути долею літератури. Часи, коли країни змагаються у наукових успіхах і культурних досягненнях. І виявилося, що в глибині думок цієї людини перебувати практично неможливо, мене викидало після кожного шматочка тексту.

          Спробуйте це зробити й ви. Ця книга – не історія минулого. Це попередження про майбутнє. Врятуймо світ разом!».

Про автора

Олександр Віталійович Красовицький – український видавець, генеральний директор та основний власник видавництва «Фоліо» (Харків). Починаючи з 2015 року займає активну позицію щодо повного ембарго на книжки походженням з рф. Входить до Ради з питань дерусифікації, декомунізації та деколонізації від МКІП (Міністерство культури та інформаційної політики).