ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. «Журналісти на війні. Документальні дослідження, хронікальний літопис, аналітика». Серія «Воєнні щоденники»

    Журналісти на війні. Документальні дослідження, хронікальний літопис, аналітика / передмова О. Наливайка, упорядник М. Сорока, худож.-оформлювач О. Гугалова-Мєшкова. – Харків: Фоліо, 2022. – 446 с.: іл.

          До недавнього часу якщо й бували журналістські відрядження на війну, то тільки в далекі від України гарячі точки планети. А нині через російську агресію такі точки з’явились і на карті України, і багато українських журналістів, зокрема й ті, хто долучився до створення цієї книги, добровільно стали військовими кореспондентами, вважаючи своїм професійним і патріотичним обов’язком безпосередньо з місця подій із ризиком для життя розповідати нашому суспільству, всьому світу про цю нав’язану нам жахливу, руйнівну війну.

Журналістські хроніки, щоденники, спогади, документальні дослідження доповнено світлинами з передової й фотопортретами героїв цієї війни – українських воїнів.

Книга «Журналісти на війні. Документальні дослідження, хронікальний літопис, аналітика» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Вступне слово від видавництва

Книга про журналістів на війні була задумана 2021 року й завершена та передана у видавництво наприкінці січня 2022-го – за місяць до віроломного, нічим не спровокованого нападу російських полчищ на Україну. Її матеріали присвячено участі наших журналістів у війні, яка почалася понад вісім років тому з Криму і Донбасу. Саме з тих трагічних для України подій, коли на очах усього цивілізованого світу російські загарбники окупували Кримський півострів і розв’язали війну на Донбасі, бере початок нинішня широкомасштабна російська агресія. Тоді агресор не отримав належної протидії світової спільноти, а Україна – належної політичної, економічної, оборонної підтримки, і нині українці змушені платити за це надзвичайно високу ціну.

Українські журналісти в епіцентрі цих трагічних подій виявляють зразки відваги, героїзму, істинного патріотизму і відданості своїм професійним обов’язкам і покликанню. Багато з них змінили журналістське перо на зброю, редакції – на військові окопи. Уже десятки з них полягли на полі бою або виконуючи редакційні завдання. І є не лише символіка, а й закономірність у тому, що у квітні 2022 року Рада Пулітцерівської премії – найпрестижнішої у світовій журналістиці – присудила цю високу відзнаку всім українським журналістам із формулюванням: «За відвагу і відданість правді».

Їхньому громадянському і професійному подвигу буде присвячена друга частина книги «Журналісти на війні», робота над якою розпочалася. А в цьому виданні, у першій частині вже підготовленої книги, подаються ті матеріали, що були зібрані до початку нинішньої великої війни, у якій міфічною «денацифікацією» і «демілітаризацією» прикривається головна мета путінської росії – знищити Українську державу, перекреслити її європейський вибір і курс, повернути наш народ у минулі часи, в «стійло» російської імперії.

Увазі читачів пропонуються статті, спогади, роздуми відомих в Україні авторів, зокрема військових журналістів, про початкову стадію російської агресії проти України, безпосередніми свідками, учасниками й літописцями якої вони були разом з іншими своїми колегами у 2014–2021 роках. Подаємо ці матеріали разом із передмовою до них голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України Олега Наливайка.

Передмова (уривки)

Останнім часом в Україні вийшло багато книг про війну в Криму і на Донбасі. Сторінки цих книг стали цінними документами, журналістським і письменницьким літописом драматичних, а почасти й трагічних подій, які неждано-негадано випало переживати Україні в наші дні.

І ось ще одне видання. Читач напевне зауважить, що серед його авторів є й ті, що вже видали свої документальні свідчення про війну на Півдні та Сході України, які мали широкий суспільний резонанс. Приміром, Євгенія Подобна за книгу «Дівчата зрізають коси», а Станіслав Асєєв за книгу «В ізоляції» були ушановані Національною премією України імені Тараса Шевченка. У цьому ж виданні вони, як і їхні колеги, долучились до спільної розповіді, підсумком якої стала різнопланова, приголомшлива панорама війни і її сумних наслідків.

З часів Другої світової наш народ не зазнавав нападів на свою землю. Та й уявити цього не міг. Збройні конфлікти час від часу виникали в різних куточках землі, але далеко від наших кордонів. Про них ми дізнавалися переважно з повідомлень засобів масової інформації, зокрема й вітчизняних. До речі, багато авторів цієї книги (скажімо, Роман Драпак, Олександр Клименко, Анатолій Стельмах, Андрій Цаплієнко) періодично відряджали в гарячі точки планети – в Афганістан, Африку, на Балкани, Близький Схід й інші – і передавали звідти оперативні журналістські звіти про ситуацію та перебіг подій у цих регіонах. Передавали не без ризику для свого життя. На фасаді Українського національного інформаційного агентства Укрінформ є меморіальна дошка Тарасові Процюку, якого від агентства «Рейтер» – його офіс розташовувався в «Укрінформі» – було відряджено в Ірак, де тривало збройне протистояння, і там, у Багдаді, загинув…

А от кореспондент агентства «Укрінформ» Олег Задоянчук загинув 4 вересня 2014 року на своїй землі, у рідній Україні, пішовши добровольцем її захищати. Фотокореспондент агентства Олена Худякова після двох із лишком років добровільної служби в розвідувальному батальйоні Збройних сил України з позивним «Мауглі», на щастя, повернулася живою й нині й далі несе свою журналістську вахту. У цій книзі ви прочитаєте її щемливу розповідь про побачене й пережите на війні та про своїх побратимів. Так само добровольцем пішов на війну («не міг дивитися на неї по телевізору») і повернувся в «Укрінформ» оглядач агентства Олександр Свинаренко – його спогади про бойове братство теж знайдете на сторінках книги. І це тільки одне агентство, тільки один український мас-медійний ресурс, журналістів якого втягла у вир подій ця клята війна. Не десь далеко, а зовсім поруч, у рідній стороні…

Які непоправні, тяжкі жертви й втрати принесла на українські землі ця війна, скільки життів вона обірвала і людських доль покалічила… Починаючи з весни 2014 року в Криму. Не можна без хвилювання читати публікації кримських журналістів Анни Андрієвської, Миколи Семени, Володимира Притули, Муміне Салієвої, Андрія Клименка про те, яким був цей початок і чим обернулася окупація Криму…

Військовими кореспондентами називають себе майже всі автори публікацій. І не тільки журналісти агентства «АрміяInform» і прикордонної служби, які отримали спеціальну освіту в Інституті Сухопутних військ Національного університету «Львівська політехніка», а й, так би мовити, цивільні журналісти, яких мобілізували воєнні дії на Донбасі. Не за примусом, а добровільно, за покликом серця й усвідомленням необхідності своєї журналістської місії, свого професійного обов’язку, вони знову й знову їдуть на передову, де жорстоке, немилосердне протистояння з ворогом і де вирішується доля нашої Батьківщини.

Як і в матеріалах про війну, опублікованих на сторінках української періодики, переданих в теле- і радіоефір, автори публікацій у цьому виданні використовують різні жанри – репортажі, щоденникові записи, хроніки, коментарі, есе, аналітику… І це в підсумку створює багатопланову картину війни, робить журналістську колективну розповідь правдивою, емоційною, переконливою. Поготів, що всі автори у своїх матеріалах покладаються не на виловлену з Інтернету інформацію, а на побачене своїми очима, пережите в гущавині подій, осмислене на основі власних спостережень і вражень.

Особливо виділяються в цих розповідях сюжети про захисників України, тих, хто віддав за неї, за нас із вами, своє життя чи виконує цю священну місію нині. Багато з них поїхали на фронт добровільно, з київського Майдану незалежності, з інших українських майданів, ставши в умовах 2014 року, коли організована армійська оборона тільки налагоджувалася, живим щитом нашої Вітчизни. Розповіді про них на цих сторінках особливо проникливі й щемливі…

Журналісти на війні. Незвично звучить для нас поєднання цих слів. Адже йдеться про війну не в якихось далеких країнах, а на рідній землі… Ця війна, на жаль, триває, протистояння в ній, як от у 2022 році, загострюється, безжалісний ворог перевів його у велике кровопролиття в центрі Європи. А тому триває і журналістський літопис цієї осоружної війни, про що, зокрема, свідчать і сторінки цієї колективної розповіді про неї.

Олег Наливайко

Лютий 2022 року

Про авторів

Автори цього видання (Анна Андрієвська, Станіслав Асєєв, Петро Андрусечко, Сергій Бровко, Роман Драпак, Ігор Зоц, Андрій Клименко, Олександр Клименко, Андрій Курков, Павло Кущ, Вадим Лубчак, Юрій Луканов, Тарас Матвіїв, Олександр Монзолевський, Тетяна Наконечна, Віталій Панчишин, Володимир Притула,  Євгенія Подобна, Муміне Салієва, Олександр Свинаренко, Микола Семена, Володимир Скоростецький, Анатолій Стельмах, Дмитро Тимчук, Олена Худякова, Андрій Цаплієнко, Олександр Шульман)  – відомі в Україні журналісти, які, починаючи з весни 2014 року, ведуть літопис трагічних подій у Криму й на Донбасі.

Читаємо про війну. Дар’я Бура, Юрій Бутусов «Битва за Харків. 2014 рік». Суспільно-політичне видання

 Бура Д., Бутусов Ю.

    Битва за Харків / худож.-оформлювач М.С. Мендор. – Харків: Фоліо, 2023. – 478 с.: – («Хроніка»).

           7 квітня 2014 року, 8 година вечора. У центрі Харкова на проросійському мітингу біля ХОДА сепаратисти висловили недовіру депутатам Харківської облради та проголосили створення «суверенної держави» під назвою «Харківська народна республіка».

Усі події, які відбувалися у Донецьку від березня 2014 року, могли повторитися й у Харкові. Утім саме це місто першим стало чинити опір проросійським терористам. «Харків – місто дуже специфічне. Нас не хвилює, що відбувається десь навколо. Нас хвилює, що робиться саме в нашому місті», – кажуть місцеві.

«Битва за Харків» містить інтерв’ю харків’ян – активістів, депутатів, бізнесменів, культурних діячів, котрі вийшли у листопаді 2013 року боротися за рідний Харків і стояли до кінця. Також зібрані спогади працівників СБУ та контррозвідки, які знаходили російський слід в українському місті і розкривали теракти 2014—2015 рр.

Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Уривки з книги

Тоді ніхто не знав, що 21 листопада 2013 року почнеться революція в Києві. За кілька днів до Вільнюського саміту Східного партнерства Кабінет Міністрів України вирішив тимчасово зупинити процес підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Розпорядження про це офіційно оприлюднив прем’єр-міністр України Микола Азаров. Реакцією на таке рішення були протести, які розпочалися в Києві.

Близько півночі, після того, як стало відомо про тимчасове зупинення підготовки до підписання Асоціації, на Площі Свободи навпроти будівлі Харківської обласної ради зібралося трохи більше десятка активістів. Вони стояли з прапорами Євросоюзу та України до ранку. По обіді наступного дня харківський Євромайдан (який тоді так ще не називався) збільшився до кількох десятків активних громадян.

З 7 на 8 грудня 2013 року, близько 22-ї години, з площі Свободи у Харкові стартували 40 автомобілів з прапорами України та ЄС до Києва. Активістам з Харкова важливо було подавати сигнал, що Схід і Захід разом, що Майдан – це не вигадка якихось західних чи проамериканських українських політиків, що це воля громадянського суспільства.

Загалом за 2014-2015 роки у Харкові й області, за словами оперативників СБУ, сталося близько 52 терористичних проявів. «Терористичними проявами ми вважали різні злочини, які були скоєні з небезпекою для життя та здоров’я людей або спрямовані на диверсійну діяльність, тобто навмисно завдані ушкодження. Коли, наприклад, намагалися підірвати електропідстанцію біля шпиталю на Трінклера, це було внесено не як теракт чи диверсія, бо підрив електропідстанції жодних наслідків за собою не спричинив. Було внесено «113-ту» – умисне пошкодження майна. І таких проявів упродовж двох років було близько 52», – говорив Олефіренко.

Харківське управління СБУ під керівництвом Пивовара розкрило 41 з 44 терактів. «Сорок один теракт із 44 було розкрито на території Харківської області Харківським управлінням СБУ. Деякі теракти розкривали, наприклад, так: підрив флагштока прапора на проспекті Правди. Коли взяли цю групу, тоді нам вдалося через їхнє зізнання постановку завдань та комп’ютерів, які ми виявили, довести їхню причетність до ще восьми злочинів. Таких було кілька груп, коли ми вирахували попередні теракти. Проте 41 із 44!», – хвалився Пивовар.

«На момент зняття Пивовара (16 липня) ми розкрили 80 відсотків терактів. Ні, більше – 90 відсотків. Коли ми проводили зачищення, у нас із 20 затриманих виходило (відпускали) одного-двох. Решту реалізували. Ми розкрили теракти на бронетанковому заводі, з Ковтун, коли постраждали 11 людей. На 2015 рік, зокрема на 9 лютого 2015 року, розкрили багато резонансних випадків, але було і чимало дрібних: «Ажур» висадили в повітря, був підірваний камінь. Воно ж все йшло у загальну статистику…», – говорив Салєнков.

На думку історика Миколенка, якби у 2014 році сепаратистам і росіянам вдалося перетворити Харків на «Харківську народну республіку», було б дуже важко утримати Південь – і Миколаїв, і Херсон, і Одесу, інші міста. А відповідно, цього ж і домагалася Росія, хотіли утворити Малоросію.

Утримати Харків у 2014-2015 роках вдалося завдяки правильним миттєвим рішенням, так вважає Всеволод Кожемяко: «Та не одним рішенням теж. Якщо не знаходиш підтримки серед еліти, простого населення, насильно не утримаєш ситуацію. Якщо всі продалися, здалися чи хочуть ось такої зміни, ти не зможеш (втримати)…»

Про авторів

Дар’я Бура – українська письменниця, журналістка та радіоведуча. Чотири роки працювала в зоні АТО/ООС як воєнна кореспондентка. Авторка книжок про війну в Україні.

За її авторства вийшли:«Чернігів. Чотирикутник єдності»: https://starshviddil.blogspot.com/2023/07/blog-post_19.html,

трьохтомник «Хроніка війни» (у співавторстві з О.Красовицьким), «Ізоляція» (у співавторстві з І.Вовк),

«Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення»( у співавторстві з Є.Подобною): https://starshviddil.blogspot.com/2023/07/2022.html.

Юрій Бутусов – український журналіст, головний редактор сайту Цензор.НЕТ. Пише про внутрішньополітичну ситуацію в Україні, значну увагу приділяє війні на Донбасі. Автор серії нарисів про події Революції Гідності.

Киянин, навчався у Київському Інституті Міжнародних Відносин. У 2007 році очолив інформаційний холдинг СПУ, куди, крім сайту Цензор.НЕТ,  увійшла також газета «Товариш». Був продюсером фільмів «Помаранчеве небо» про події Помаранчевої революції та «Ілюзія страху».

У 2015 році отримав премію Людина року як головний редактор сайту Цензор.НЕТ