Микола Будлянський. "ВІЙНА. ХРОНІКА БОЛЮ". Вірші, пошрамовані війною

НЕСКОРЕНИЙ ЧЕРНІІГВ
Війна ця стане спогадами й книгами,
Перейде, наче хмара у грозу.
Мій зранений, мій зболений Чернігове,
В твоїх очах не бачив я сльозу.
То блиск, то лють на злого супостата
Довкіл якого, наче сарани,
Він завше був убивцею – не братом,
Отим, який не відає вини!
Ти знову станеш красенем і князем,
Щоб всіх нас дивувати без кінця,
І всьому світу правду ту розкажеш,
Що в наших порубцьованих серцях.
Не стихне біль твоїх руїн глибоких,
Хоч рани ті загоїть спішний час,
Знов будуть твої храми ясноокі,
І зелен-парки вабитимуть нас.
І буде ранній передзвін тюльпанів
Бентежити закоханих ізнов,
І по стежках, які споганив каїн,
Пліч-о-пліч йтимуть пам’ять і любов.
27.02.2022р.

ТИША
Я бачив війну – не в кіно, насправжки.
Я плакав сльозами розбитого ранку.
І бачив, як вечір розп’яттям руки
Тишу за плечі обняв, як кохану.
Ця тиша – дарунок жорстоких боїв,
Які не змовкали, було, й на хвилину.
Ця тиша, якою я вірш напоїв,
Щоб став, як солдат, він у стрій повносило.
Я словом – в атаку, бо слово – багнет.
У літ моїх вже натомилися ноги.
Якщо ти у свята і в будні поет,
То ним і лишайсь у годину тривоги.
Я тишу обняв, як кохану колись,
Ну як же надіявсь: обійми надовго.
Написаний вірш мій стояв і моливсь,
Очі зі мною піднявши до Бога.
15.03.2022р.

КОЛИ ЗАКІНЧИТЬСЯ ВІЙНА
Розбита бомбами весна,
Та розцвіла крізь днів утому.
Сини повернуться додому,
Коли закінчиться війна.
Та поки мати із вікна
До болю видивля дорогу.
Минуться біди і тривоги,
Коли закінчиться війна.
Та рве ще спокій далина
Чужим і злим рашистським громом.
Відродим місто і село ми,
Коли закінчиться війна.
У вишиванці знов весна –
То наша славна Україна,
В майбутнє впевнено ітиме,
Коли закінчиться війна.
17.05.2022р.
 
МИ – СИЛЬНІ
Ось і липень пішов, а серпень ще хлопчик.
І ранки нам пахнуть ще травами спілими.
Зеленого лугу святкова сорочка
Застебнута наспіх ромашками білими.
По стернях лелеки вже ходять поважно,
Молоді – квапливо, сказано ж: діти.
Я бачив, один з них урешті відваживсь
На радість батькам під дах неба злетіти.
Злетів, роззирнувся: он спалені села,
Дороги у вирвах і танки на боці…
До зграї лелека вернувсь невеселим.
Війна людожерна на кожному кроці.
Лиш літо незмінне, іде – і не спиниш
Ні спілість ожини, ні спеку-задуху…
Та з часом все більше і гаряче віриш
В крицеву незламність вкраїнського духу.
Он навіть павук на струні-павутинці
Бринить переможну мелодію серпню.
Ми сильні і горді, бо ми українці
І змію рашистському голову звернем!
3.08.2023р.

Ці та ще чотирнадцять віршів, пошрамованих війною, увійшли до розділу «Війна. Хроніка болю» нової поетичної збірки Миколи Будлянського «На рушниках натомлених вітрів».

Микола Будлянський – український письменник, журналіст та краєзнавець. Народився в селі Держанівка Носівського району Чернігівської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка.

Член Спілки письменників України, заслужений журналіст України. Автор поетичних збірок «Калинові дощі», «Стежки і вишні», «Де починається любов», «Смак пізнього яблука», «Любов і вирій», двох збірок новел та майже двох десятків художньо-документальних і публіцистичних книг.

Лауреат обласної премії імені М.Коцюбинського та літературно-мистецьких премій імені П,Куліша, імені М.Гоголя, імені Г.Сковороди, всеукраїнської літературної премії імені М. Чабанівського.

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Олена Захарченко «Тільки не гавкай». Літературно-художнє видання

    Захарченко О.Б. Тільки не гавкай: оповідання / Олена Захарченко. - Х. : Віват, 2023. – 112 с. : ілюстрації Юлії Ганик.

Різні тварини – лісова лань, акваріумні рибки, приблудні собаки, домашні коти, страуси й кури... Різні люди – старий емігрант, колишній військовий, дівчина з Чернігова, чоловік із Києва, молода мама з Харкова, американський журналіст... Одного ранку цих тварин і людей об’єднала спільна війна –  несподівано-сподівана, безжальна, руйнівна.

Але ця книжка не про неї, а про зв’язок поколінь, карколомні втечі, неможливі порятунки, доленосні зустрічі. Про людей, які бігли в невідомість, але не залишили тих, хто потребував допомоги. Про круговерть життя, де є   місце для давнього й нового, смутку й любові. Про віру в перемогу і про незламність українців, які не здаються – хай би де були й жили.

Одне з оповідань цієї книжки, «Кури з Рудки», здобуло премію конкурсу «Ми після 24 лютого 2022», який організували Товариство авторів ZAiKS та Фонд Центру «КАРТА» (Польща).

Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Літературно-художнє видання Олени Захарченко «Тільки не гавкай» містить дев’ять оповідань: «Кіт із бучі», «Коржик із Чернігова», «Рибки з коридору», «Пташки з Тіхуани», «Мура з Позняків», «Лань з хутора», «Трофей з-під Чорнобиля», «Страус із-під Херсона».

Уривок з оповідання «Кіт із Бучі»

Колись ми зі старшим сином поверталися додому разом – він з музичної школи, я з роботи – і знайшли кошеня. Хтось виніс його на зупинку; нявкало й тицялося – то до людей, то під машини. Рябеньке, нещасне, дезорієнтоване. Кинути там не можна, і до себе не забереш, бо в нас тоді ще був пес, дуже старий і дуже нервовий, кидався навіть на намальованих котів.

Ми впрохали сусідку, щоби потримала, поки знайдемо йому дім.

Дім кошеняті шукали довго, але знайшли – під Києвом, у Бучі. Непоганий дім, і дворик є; це ж Буча, тут добре, тихо – якраз для рябого кота. Узяв його собі чоловік, що жив сам. Приїхав із Донецька, коли там почалася війна, обжився й нарешті завів нашого кота.

Кіт жив, ріс, грався, господар його любив і постійно надсилав нам фотографії: то в траві, то в лісі на дереві, – це ж Буча, там і трава, і ліс є недалечко. Але час минав, світлин надходило дедалі менше, а потім господар зовсім перестав їх надсилати, і ми вже про кота й не згадували… аж до того ранку, коли вся наша країна прокинулася від вибухів.

***

Від шоку час розмився в плями, уже не скажеш, коли що було, – усе сплуталося, і треба сісти й розмотувати той клубок поступово, через біль…

Ніч, і я прокинулась не знаю від чого, світився екран телефона, він тихенько порипував на віброрежимі, хтось дзвонив… уночі… напевно, помилився номером… я ще навіть не глянула, хто це, коли рипнули двері –  молодший син, босий, у піжамі, очі здоровенні в синьому примарному світлі мобільного, перелякані.

— Мам… там… гупає… там…

І він одразу лякається того, що мені сказав, того, що це означає, що це може означати, і виправляє сам себе, сам мене заспокоює, повертає світ до нормальності:

— Це просто каштани, мам… це каштани падають на машини у дворі…

Я думаю все ще сонно: «Які каштани в лютому?»

І чую: «Бах! Бах!»

Відчиняю балкон – гучніше: «Бах!»

Холод лютневої ночі пробирає до самої ниточки, і ці вибухи десь аж у костях моїх тремтять: «Бах!»

Я думала, як почнеться війна, буде сирена тривоги. Ми з дітьми навіть провели навчання за два дні до того: вони схоплювалися з ліжка, одягалися, брали тривожні рюкзаки – вода, печивко, документи – і виходили з хати. Засікали час. Найдовше надівали шкарпетки. Вирішили засовувати їх у кишені. Аби встигнути в бомбосховище.

Бомбосховище я знайшла. Довго видзвонювала потрібну людину, надрукувала інформацію про розташування й розвісила по всіх під’їздах будинку.

Але вибухи є – а де сирена?

Безперервно дзвонив і дзвонив телефон.

Знову розмита пляма, і з неї виринає Київ першого дня війни: воєнний ранок, багато людей, дуже багато людей, черги біля супермаркетів, черги біля банкоматів, черги в аптеки. Я стою в чергах, у мене ні грошей, ні ліків – нічого.

Тривога й нереальність того, що відбувається. Так не може бути. Не може бути війни в реальності, війна в кіно, війна в книжках, війна – це давно минуле, як динозаври. Не буває динозаврів на вулиці, вони вимерли, вони в музеях.

Черги на заправках, і машини, дуже-дуже багато машин. Щільні корки по всіх київських вулицях, малих і великих. Машини всякого типу, бачила навіть старезні, сірого кольору, такі, як показують у фільмах про тридцяті роки минулого століття, – їхали цілком собі по-людськи й везли дорослих і дітей, багато дітей.

Сусідські балачки:

— Ви що будете робити? Ці вже поїхали? Вам є куди їхати? Їдьте негайно, що ж ви робите – у вас же діти!

Про авторку

Олена Захарченко – українська письменниця, журналістка, авторка книжок для підлітків та дорослих. Мама трьох синів. Авторка книжок: «Юрба», «Чари», «Вишивані гарбузи», «Брат-і-сестра», «Дівчинка з химерами», «Сім воріт», «Вертеп. #РоманПроМайдан», «Третя кабінка – Лос-Анжелес», «Хутір», «Метро до темного міста», «Тільки не гавкай». У своїх творах актуалізує міфологію та історію України, зокрема й історію, яка твориться сьогодні.

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Олена Грицюк «Чернігів-2022. Війна цивільними очима». Літературно-художнє видання

   Грицюк Олена. Чернігів-2022. Війна цивільними очима / Олена Грицюк. - Харків: Вид-во «Ранок», 2023. – 256 с.

«В Україні вже вісім років ішла війна, а прикордонний Чернігів не був до неї готовий. І я не була готова. Тільки нарешті зустріла свою пару – Олександра – і він став на захист міста. У блокаду життя стало крихким від ворожої зброї, браку бомбосховищ, води, їжі, тепла, зв’язку, енергії, пального, інформації, здоров’я, розуміння, як уберегти близьких, організувати побут, бути корисним… Постійна потреба вирішувати, діяти, загострювати відчуття і вимикати почуття. Постійні питання – з ким і в чому об’єднуватися, виїжджати чи лишатися, що є а чого вже нема… як вистояти і врятувати.

          Чернігів – одна з перших наших перемог у 2022-му році, здобута завдяки особистому вибору військових, тероборонців, волонтерів, медиків, комунальників – кожного – перед лицем ворога, який втрачає людську подобу. Про це моя розповідь словами і малюнками», - пише Олена Грицюк в анотації до книги.

Чернігівська письменниця, архiтекторка та художниця Олена Грицюк написала книжку «Чернігів-2022. Війна цивільними очима» про пережите та відчуте. Авторка проілюструвала книжку власною графікою.

Видання є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Олену Грицюк війна застала вдома. Намагаючись уберегти близьких, якось організувати воєнний побут і допомогти людям довкола, вона фіксує все, що відбувається з нею в блокадному місті, у нотатках, дописах і повідомленнях. Після евакуації ці уривки було зібрано в книжку, яка демонструє, наскільки звичайні люди не готові до війни. Адже до такого неможливо підготуватися: раз у раз поставати перед вибором, не знати, чи настане завтра, та щосекунди хвилюватися за своє життя, життя близьких, ба навіть життя незнайомців.

Перебуваючи разом зі своїми батьками 25 днів в оточеному ворожими військами Чернігові, письменниця добре усвідомлювала, що ворожа пропаганда повністю брехлива, жахлива і що ми її впливу недооцінюємо. Тому вирішила внести хоч якусь свою частку в боротьбу з нею. Для цього надумала правдиво показати те, що відбувається довкола і що бачила сама.  

«Я взялася писати. На той момент у мене під рукою не було ні паперу, ні якоїсь техніки, мала лише мобілку. Писала книжку просто в нотатках. Тобто ця книжка написана в мобілці. Аби текст вміщався, доводилося видаляти всі фотографії й інші застосунки, бо треба було звільняти пам’ять на телефоні», – зазначила Олена Грицюк в інтерв’ю для ЧЕline.

Безумовно, процес написання був складним: то застосунки в мобілці не відкривалися, то написане не зберігалося… Але письменниця не здавалася, тож робота кипіла. Тим паче, що мала підтримку друзів, які надихали на працю.

«Насамперед Аня Андрієвська. До речі, Аня входить до списку особистих ворогів путіна. Таке звання заслужила через те, що як журналістка висвітлювала події анексії Криму. Фотографувала «зелених чоловічків» із ризиком для життя. Але потім змушена була виїхати з Криму, бо їй там уже було небезпечно перебувати. І вона казала, що моя книжка буде потрібна. Також вдячна волонтеркам. Наталi Туренко i Янi Смоляр. Ще я вдячна іншим моїм друзям, які допомагали. Всіх їх – Galyna Shevtsova, Владимир Верлока, Ігор Чайка, Iryna Molchanova, Андрей Костинский, Сергій Руденко, Natalia Belczenko, Татьяна Шеина, Naira Dav – я згадала у своєму пості на Facebook», – розповіла письменниця. – Тетяна Шеїна зголосилася перекласти білоруською мовою, а Наіра Дав – вірменською. Переклади в процесі, але мені невідомо, як далі їх видавати. Про книгу схвально відгукнулися журналістка Анна Андрієвська, поет-перекладач, кандидат філософії Володимир Верлока, режисер Ігор Чайка, доктор архітектури, японський філолог Галина Шевцова, журналіст, фотокореспондент Андрій Каніщев. За цей час два уривки з книжки опублiковано на польському сайтi, один перекладають італійською».

Як уже зазначалося, в книжці йдеться про пережите, відчуте та побачене авторкою на власні очі. Але не тільки про це. «У ній також розповіді моїх друзів і про моїх друзів та знайомих. Тобто можна книжку вважати документальним матеріалом. Але також сюди «вплелося» моє знайомство-кохання. Тобто в нас війна, смерть, боротьба і любов – усе переплелося. І так вийшло, що через це книжка має навіть якийсь сюжет. Вона також про людину, яка зовсім не готова до війни – це я. І про місто, яке не готове було до війни – Чернігів. Але в усіх є сильне прагнення вижити і перемогти, об’єднатися, щоб місто і люди вистояли», – сказала Олена Грицюк.

Між тим, шлях до цього був нелегким. «Я розсилала книжку по всіх видавництвах, звернулася до всіх, кого знаю, хто з виданням літератури пов’язаний. Результату не було. Тоді я розіслала пропозицію про видання з синопсисом моєї книжки 40 українським видавництвам. І коли я читала інформацію про них, розуміла, що Харків у величезній небезпеці. Навіть не бралася надсилати в харківські видавництва свою пропозицію, розуміючи, що у людей просто немає умов для роботи. Але вийшло так, що я не догледіла, що видавництво «Ранок» – харківське. І саме звідти я отримала ділову відповідь. Люди, перебуваючи під обстрілами і тривогами, продовжують працювати! Тож у нас одразу почалася конкретна розмова про співпрацю. І от книжка, написана про Чернігів, вийде в харківському видавництві.

А із 40 видавництв, до яких зверталася, п’ять запропонували видати мою книжку після війни. А в одному з видавництв особливо щемливим було те, що головний редактор – на фронті. Тобто людина воює, на передовій, але продовжує працювати у книговиданні, відповідаючи авторам. Це для мене приклад подвигу в квадраті», – наголошує літераторка.

На роботу її надихало ставлення людей. Адже після публікації у Facebook про співпрацю з видавництвом «Ранок» багато хто сказав, що вже хоче придбати екземпляри. «Працювати над книжкою, знаючи, що читачі її вже чекають, дуже натхненно. Це дає енергію для того, щоб книга втілилася і була в паперовому варіанті», – зізналася письменниця.  

З книги

Звички блокадного Чернігова:

* тримати телефон і павербанк на зарядці, а як нема світла, нишпорити містом у пошуках генератора;

* поки є гаряча вода, вмовляти маму розслабитись в ванній і помити голову, бо завтра може не бути, і подумки молитися за комунальників;

* за кожної нагоди їсти, митися, прати, готувати, тримати гарячим чай у термосі, а як вистиг, підігрівати його в кастрюльці й заливати назад;

* мати два тривожних наплічники: один зовсім маленький для пересування містом, інший посильний для виїзду;

* носити із собою снікерс, раптом застрягнеш десь надовго й треба поїсти;

* носити «ноцник» до укриття й тримати його чистим, щоб не бігати під обстрілами додому й не розводити антисанітарію;

* умиватися тою водою, що почистила зуби;

* як є вода, помити посуд без мийного засобу, бо помиї можна віддати тваринам або полити квіти;

* як нема води помити посуд, то протерти його серветками чи туалетним папером і замислитись, чи надовго їх вистачить;

* як знайдеш машину з хлібом, купити більше, ніж треба, щоб дати сусідам і знайомим, у яких він закінчився;

* часто виносити сміття - раптом сміттєвози не зможуть їздити;

* якщо вночі серце падає вниз від бабахів-вибухів, швиденько й обережно вертати його на місце і казати: «Спи, це не до тебе, а коли буде до тебе, теж спи, завтра багато роботи»;

* моніторити новини й чати, намагаючись зібрати з пазлів повну картинку;

* збирати чорний гумор новин, щоб розрадити тих, хто у відчаї;

* пам’ятати, де що поклала, аби знайти навпомацки.

* щовечора вирішувати, спати в укритті чи вдома, спати одягненим чи можна начепити піжамку, щоб добре виспатись;

* шукати волонтерів, щоб долучитися до допомоги, а як вони далеко, самій придумати, що зробити, щоб когось захистити й наблизити Перемогу;

* уважно слухати подругу з Бучі, щоб приготуватися до такого в Чернігові, й щодня зважувати, що безпечніше: виїхати чи лишитися;

* регулярно надсилати есемески: «Як ти?», Чи достатньо вам їжі, води, енергії?» і «Ми в порядку»,  замислюватися, що сьогодні розумієш під «в порядку»;

* звертати увагу на все-все-все - раптом щось буде важливе для виживання.

Вірш Олени Грицюк  

Я сплю в коридорі,

Щоб Охоронцю легше мене боронити,

Але виходжу на вулицю, бо треба робити і жити.

Навколо весна і війна навколо.

Садок розбитий, діти не ходять у школу.

Я зберігаю мирні звички і мирні дрібнички.

Дякую комусь за тихі спокійні нічки.

Але проростає в мені, проростає

Те, що в усіх українцях, й воно злітає

Духом єдиним, ненавистю і любов’ю,

Передамо по крові те, що очищене кров’ю.

Навіть хто з нас заслаб, хто в цей момент не встояв,

З  нами вже переміг і цей урок засвоїв.

Ті, що прийшли з мечем по свою смертельну втому,

Вам не втримати плечем силу цю, йдіть додому.

Давній-прадавній дух прокидається через руїну:

Згинуть вони, як роса, все буде Україна

Про авторку

Олена Грицюк – членкиня Національної спілки архітекторів України, Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України»,  об'єднання художників Чернігівщини «Деснянська палітра».    Народилася в Кривому Розі. Навчалася в школі і образотворчій студії в Чернігові, здобувала освіту архітектора в Дніпрі. Працювала головною архітекторкою проєктів у Києві й Чернігові, її концепції реалізовано в різних містах України. Брала участь у багатьох колективних і персональних виставках із графікою та живописом. Ілюструвала книжки інших авторів.    Авторка семи збірок графіки і поезії : «Мандри за щастям», «Сказки для взрослых», «Киммерийские химеры», «Несамовите озеро», «Молодик», «Білінгва», «Седьмая – птичьим языком». Переклала українською і проілюструвала «Історію слов’яно-болгарську» Паїсія Хілендарського.