Дар’я Бура, Євгенія Подобна. «Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення». Суспільно-політичне видання. Серія «Воєнні щоденники»

 Бура Д., Подобна Є.

     Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення / Дар’я Бура, Євгенія Подобна; художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова. – Харків: Фоліо, 2022. – 192 с.

   24 лютого 2022 року українці прокинулись в іншій реальності: небо розривало ревіння російських винищувачів, на українські міста летіли російські ракети, станції метро перетворилися на укриття. У цій новій реальності більше не існувало поняття абсолютної безпеки.

   Перші дні війни були дуже емоційними і страшними. Коли не знаєш, що робити, не встигаєш за новинами. А через ці новини не можеш нічого робити…

Щоб не дозволити нікому переписати нашу історію, вплести те, чого не існувало, як роблять росіяни, коли на чорне кажуть біле, авторки книги  «Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення» Дар’я Бура і Євгенія Подобна  вирішили зібрати спогади людей про перші дні повномасштабної війни. Щоб пам’ятати…

Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

ВСТУП

Цей день у всіх нас почався приблизно однаково: ми прокинулися від вибухів чи схвильованих дзвінків рідних зі словами: «Війна почалася», почали читати новини й гортати стрічки соцмереж, аби зрозуміти, що відбувається. Я не була винятком. Я прокинулася від крику мами: «О, Боже! Як?» – з сусідньої кімнати. Відкрила Фейсбук. І як і всі, мабуть, довго не могла повірити у те, що читаю в стрічці.

24 лютого ми усі прокинулись в іншій реальності, де небо над нами розривало ревіння російських винищувачів, на українські міста летіли російські ракети, станції метро зупинили рух поїздів і слугували укриттям, і навіть маленькі діти почали розрізняти обстріли з «Граду» й постріл з танку. У цій нашій новій реальності більше не існувало поняття абсолютної безпеки.

Ще з початку війни на Донбасі я була впевнена, що Велика війна з росією в нас попереду. Але всі місяці розмов про повномасштабний наступ я була напрочуд спокійною, хоча й зібрала про всяк випадок тривожний наплічник і доукомплектувала аптечку. 22 лютого турнікет, кровоспинний засіб та пара рукавичок перекочували з аптечки в мою дамську сумочку: того дня мені остаточно стало зрозуміло – щось буде. Вечір у Києві був особливо теплим і тихим, я йшла середмістям і вдихала цю тишу на повні груди – просто неможливо було повірити, що ось-ось почнеться війна. Наступного дня я чомусь покладу біля себе спортивний костюм, теплі шкарпетки й чогось вирішу спати у светрі. Мабуть, вперше в житті.

За три дні до Великої війни в супермаркеті продавчиня, пробиваючи на касі мої закупи – крупи, консерви, сірники, жменю свічок – саркастично хіхікнула: «Ви, пані, наче до війни готуєтеся». І лише закотила очі, цокнувши язиком, коли я порадила їй зробити те саме. Вранці 24 лютого першим ділом я прибіжу о п’ятій з копійками ранку в цей супермаркет, пам’ятаючи, що там точно був великий підвал – у всьому нашому дворі вони всі будуть зачинені. Я проситиму почати розгрібати його і готуватися приймати людей. Мене назвуть істеричкою і пошлють далеко-далеко не в дуже ввічливій формі. Перший російський літак над ним пролетить приблизно через шість годин. А потім цього супермаркету не існуватиме – його розіб’ють снарядами й частково розграбують росіяни. Але це буде потім.

А поки що 24 лютого о 5-й ранку я бігаю у дворі свого будинку й переконую сусідів готуватися: збити замки з підвалів, розчистити входи до них, занести туди запаси питної води. Вони дивляться на мене, як на божевільну. Хтось відверто насміхається, але допомагати спершу не береться ніхто. У дворі стоїть військовий, на ньому шеврон артилериста. Він курить, говорить з якимось чоловіком і посміхається. Я з жахом думаю про те, що на нього чекає вже найближчими днями, якщо не годинами. Наша двірник порається біля смітника й бурмоче щось, як завжди. Дехто з сусідів йде на роботу. Проїжджає перша ранкова маршрутка до Києва. Ілюзія того, що світ ще тримається, що все, як завжди. Але я розумію, що «як завжди» вже не буде ніколи. І тягну зі смітника першу шину в підвал – хтось, нарешті, збив на ньому замок. Найближчої години ми з батьками й одним-єдиним сусідом будемо облаштовувати його – зносити туди шини і частини старих меблів.

Ранок буде відносно тихим. Я сидітиму на підлозі в найбезпечнішому кутку квартири й не випускатиму з рук телефон, а дзвінки та повідомлення від друзів будуть усе тривожнішими. Суми: «До нас колона танків їде. Що робити?». Біла Церква: «По нам так гахнули, я аж підстрибнув в кабінеті». Івано-Франківськ: «Нас бомблять!». Друзі-військові з Сумщини вже не беруть слухавки – тільки ввечері розкажуть, що в той час вони вже прийняли бій і добре всипали росіянам. Інший друг-військовий зателефонує мені з польського кордону – він з побратимами негайно повертається з заробітків, вони навіть встигли купити там щось прикольне з амуніції, він просить знайти його колишнього командира – вони їдуть захищати свою країну. Близько обіду я почую гудіння вертольотів. Ще за мить я бачитиму з вікна, як вони починають штурм аеродрому в Гостомелі. Ще мить – і над летовищем здійматиметься густий чорний дим. Зовсім скоро відбудеться моє «знайомство» з російськими винищувачами. Потім знову буде чути бій. Згодом вибухи стануть гучнішими. А потім в моє місто остаточно прийде війна.

Спершу я вирішую залишатися вдома – що б там не було. Ми сидимо в підвалі сусіднього будинку. Я не знаю, від чого мене трусить – від холоду чи від того, що вибухи зовсім недалеко. Те, що буде далі – я ще не готова згадувати і розповідати. Я обов’язково зроблю це пізніше. Та попри всю мою рішучість, настане момент, коли буде остаточно зрозуміло: далі залишатися вдома – самогубство. І тоді все моє життя за 10 хвилин вміщається в маленьку валізку. В руках у мене клітка з шиншилою, яка застрибує у відро з кормом і дивиться на мене переляканими очима. Я прошу вибачення у свого дому, що мушу покинути його в такий важкий момент. Ставлю на місце м’які іграшки, які впали на підлогу під час моїх хаотичних зборів. Я їду і повторюю подумки, що я не біженка. Це всього на кілька днів, доки моє місто звільнять від росіян. І я одразу повернусь. Але «кілька днів» розтягнуться. І повертатися мені вже буде нікуди. Але це буде потім. А зараз я їду зі свого міста на захід.

                                                                               Євгенія Подобна 

З початку лютого я все частіше думала про переїзд до іншої країни. Мені було нестерпно чути прогнози про ймовірний повномасштабний наступ росіян. Я розуміла, що це відбудеться, але не розуміла коли. 16 лютого, 20, 22… Як писала журналістка Наталка Нагорна: «Або наступайте, або ідіть нах*й», – так відчувала і я. А ще дуже боялася сирійського сценарію. Дуже боялася повторення Алеппо в нас. Я стала нервовою.

24 лютого о 7 годині ранку задзвонив будильник. Я завжди ставлю його на рано, а потім переводжу ще на годинку. Цього ранку чомусь зайшла в Фейсбук, телефон пікав повідомленнями. Перше, що я побачила – пост Євгенії Подобної: «Україно, перекличка! Що де відбувається?». Зайшла в коментарі і не повірила: Запоріжжя – чутно винищувачі, Позняки – чути вибухи, Троєщина – бахнуло відносно далеко, Біла Церква – чути вибухи, вибухи в районі аеродрому Василькова, Антонов – бахкає, Дніпро – чотири вибухи, Київ, Лівобережка – чути вибухи. В Одесі чути вибухи, Херсонська область – бомблять, В Броварах з 4 ранку чутно вибухи, Слов’янськ – з 5 ранку чутно вибухи, але далеко, десь Дружківка…

Мене почало трусити, розбудила хлопця словами: «Київ обстрілюють і інші міста!». За кілька хвилин у Львові дуже гучно увімкнулася сирена повітряної тривоги. Скільки б я не читала, не думала про тривожні валізи, укриття і підвали – я не знала, куди бігти, що робити, і що означає саме ця повітряна тривога: на нас вже летять, по нам вже стріляють, нас просто попереджають?

Сирена вмикалася і вимикалася кожні 10-15 хвилин. Я спробувала порахувати часові проміжки між сигналами. Збивалася.

Почала телефонувати батькам, на Дніпропетровщину. Зв’язку не було. Подзвонила сестрі в Івано-Франківськ, вона сказала, що прокинулася від вибуху, бо живе біля аеропорту – саме туди прилетіли російські ракети. За годину з’явилася інформація, мовляв російський десант висадився у Бродах на Львівщині. Стало ще страшніше, бо здавалося, що вони – росіяни – були скрізь. Потім це виявилося неправдою, хоча саме у перший день в регіоні російські війська атакували три військові частини: у Бродах, Новому Калинові та Кам’янці-Бузькій близько 07:30.

Подзвонив батько, сказав, що новини бачив, але вдома все відносно спокійно і вони з мамою йдуть на роботу, залишатимуться в місті і не переїжджатимуть ні до мене, ні до сестри.

 Перший день повномасштабного наступу був дуже емоційний і страшний. Коли не знаєш, що робити, не встигаєш за новинами. Але і, власне, через ці новини, не можеш нічого робити. Я не пам’ятаю, кому я ще писала і з ким спілкувалася того дня. 24 плавно перейшло у 25, бо наш ефір на радіо був цілодобовим. Спати не хотілося, їсти теж.

Наступного дня я плакала: через моральне виснаження, страх і через новину про загибель друга, до якого часто їздила в Авдіївку у 2016 році. Я його називала Комбат, або просто В’ячеславович – Олег Громадський. Такі, як він, не гинуть. Я й досі не вірю в його загибель. Він захищав Харків.

В мене зникли будь-які думки про «полишити країну». Я не хочу нікуди їхати, але розумію, що занадто боягузлива для служби в армії. Тому вирішую працювати в цілодобових ефірах й надалі, і знайома вмовляє розпочати збирати кошти на допомогу військовим.

Я ловлю кожну чужу думку про те, як надовго така війна. Хочеться вірити, що не на роки. Я страшенно боюся замороженого конфлікту, російської окупації і вічної війни в країні.

Все розвивається дуже швидко. І в нашій країні таки з’явилося своє Алеппо. Ми втратили вже дуже багато людей. Але щоб не дозволити нікому переписати нашу історію, вплести те, чого не існувало, як роблять росіяни, коли на чорне кажуть біле, ми вирішили зібрати спогади людей про перші дні повномасштабної війни. Щоб пам’ятати, як почалася найстрашніша війна, яка на цей час вже триває в нашій країні 9 років, а не 20 днів чи 60 днів.

                                                                                           Дар’я Бура

Про авторів

Євгенія Подобна – журналістка, документалістка, письменниця. Чотири роки працювала в зоні АТО/ООС як воєнна кореспондентка. Авторка документальних фільмів та книг. Викладачка Київського національного університету імені Тараса Григоровича Шевченка. Лауреатка Шевченківської премії за книгу «Дівчата зрізають коси».

Дар’я Бура – українська письменниця, журналістка та радіоведуча. Чотири роки працювала в зоні АТО/ООС як воєнна кореспондентка. Авторка книжок про війну в Україні. За її авторства вийшли: «Чернігів. Чотирикутник єдності», трьохтомник «Хроніка війни» (у співавторстві з О.Красовицьким), «Ізоляція» (у співавторстві з І.Вовк) та готуються до друку ще декілька нових книжок.

Огляд книги «Чернігів. Чотирикутник єдності» читайте тут:

https://starshviddil.blogspot.com/2023/07/blog-post_19.html

 

Лариса Казакова: «Не очікувала, що це настільки важко пригадувати»

     Повертаючись у лютий 2022 року, задаю собі питання: «Як таке могло статися у 21 столітті у самому центрі Європи?» У вік прогресу, інновацій, технологій, вік, коли, здавалося б, все всім зрозуміло – живіть і вдосконалюйте цей світ і себе у ньому. Виявляється, тільки одній, так званій, «нації» цього не зрозуміти. Адже не нація це зовсім, це якесь незрозуміле створіння без моралі, культури, національної свідомості, без жодного натяку на інтелект, розум, аналітику. У них і назви, як такої, немає. Адже, що таке це «руський»? Чому прикметник? Чому всі нації – іменник – українець, француз, англієць, поляк і т.ін., а вони – лише ознака, приналежність… Вірніше, нам то зрозуміло, що в часи Русі «руськими людьми» називали підлеглих Русі іншого етнічного походження. Ну їм то звідки про це знати… І так історія викривлення правди набирала обертів і перетворювала її на незрозуміле «вчення» про неіснуючий народ. Але це довга розмова про витоки сьогоднішньої трагедії…

Згадуючи минулий рік, я пам’ятаю, що відчуття небезпеки, страху, тривоги  просочувало повітря за півроку до лютого 2022. Ці відчуття підтверджувалися різною інформацією, знаннями, розмовами, логікою врешті-решт. Але вірити у найгірше не хотілося.

2021 року я пережила особисту трагедію – раптово помер мій чоловік, який був для нашої родини  не тільки надійною підтримкою, це була людина, настільки ерудована, розумна, віддана, любляча, жертовна, що сказати, що для мене це була трагедія, це не сказати нічого. Тому до початку широкої війни, я фактично була як зомбі: ходила на роботу, як робот, розмовляла з людьми, як робот, майже не їла, щось там можливо робила по господарству (насправді не пам’ятаю). Коли мені дзвонив син – я практично не знала, про що з ним говорити, думок в голові не було. І лише коли він одного разу мене спитав: «Матусю, ти що не хочеш зі мною розмовляти?», я наче прокинулася від довгого, важкого, болісного сну.

Тому війна, яка прийшла в наші домівки, з одного боку, приголомшила, а з іншого – вирвала мене із трагедії втрати чоловіка. Тепер моя голова запрацювала в іншому напрямку.

Якщо згадати саме 24 лютого, то я збиралася на роботу, коли дізналася, що почалася війна. Наша директорка всім повідомила, аби не приходили. В це неможливо було повірити, голова стала геть порожньою. Я постійно думала, що все це помилка, а якщо не помилка – то все ось-ось закінчиться.

Ми об’єдналися – три родини-сусідів, облаштували недобудову поруч зі мною, з гарним підвалом, під бомбосховище і жили. Готували, розмовляли, грали з дітьми, хлопці патрулювали вулицю, я намагалася працювати в онлайн-режимі, але в підвалі Інтернету не було. А зверху літали гради, літаки. Одного дня запалала нафтобаза. Все здавалося якимось нереальним. Звісно, що всі люди різні і реагують на жахіття по-різному. Так і ми: О., сусідка, майже постійно плакала, О., друга сусідка, дуже часто кричала на дітей, які чомусь горнулися до мене. А я – впала в якийсь ступор і, наче машина, виконувала необхідні завдання. Мати О. якось мені сказала: «Ти як стійкий олов’яний солдатик». А я кажу: «Можливо, але здається ніжки у цього солдатика починають плавитися».

  Поки було світло – в підвалі було тепло (поставили обігрівачі, знову дякую своєму чоловікові) і, навіть, затишно. Вибухів майже не чутно, тільки коли виходили на двір, то поверталися у жахіття війни. Чоловіки-сусіди їздили, аби записатися в тероборону, але їх чомусь не взяли, пояснень не було.

 Ми живемо у передмісті, тому наявність води напряму пов’язана зі світлом. Зробили запас води, продукти використовували у кого що було, варили, пекли. Поки міст, що пов’язує нас з містом, був цілий, хлопці проривалися за продуктами. Потім його підірвали наші, аби ворог не зайшов у Чернігів. Тому одразу всі напружилися в очікуванні, а що робити далі, коли скінчаться продукти. Новини надходили невтішні – по суті з одного боку за нашим селом стояв ворог, а інший бік був від нас відрізаний підірваним мостом. Але ми трималися, намагалися рятувати психіку двох сусідських хлопчиків, робили все, аби їх захистити: я з ними грала в різні ігри, з останніх продуктів пекла для них смачненьке. Згадую, як наварила зеленого борщу вдома і несла його у сховище, і тут почали стріляти гради. У мене навіть нічого не сколихнулося в душі – в голові була одна думка: «Дітям потрібно їсти». Коли дорослий син інших сусідів побачив мене з тією каструлею, закричав перелякано, щоб я бігла у сховище. Але у мене було завдання – донести їжу дітям. І коли я дійшла з тим гарячим борщем до підвалу – він так міцно мене обійняв і сказав, що любить. Ось тоді у мене почало боліти серце від усвідомлення того, що переживають наші діти.

  Напруга росла. Коли вимкнули світло - пропала вода, у підвалі одразу стало холодно, рятували спальні мішки (знову дякую своєму коханому). І ось у нас залишився газ і невеликі запаси води. 9 березня зранку вимкнули газ – кави ми вже не попили, сусіди з малими дітьми виїхали о 6-ій, а мене практично силою забрали інші.

Я не могла в це повірити, їхати не хотіла, але десь все ж таки розуміла, що це мабуть мій єдиний шанс, тому що виїхала вся вулиця. Залишилася з собакою сусідка похилого віку, яку пізніше вбили, коли вона пішла по воду до колонки. Враховуючи, що я їхала не своєю машиною (моя була зламана), взяла рюкзак, сумку і собаку (комп’ютер спакувала у сумку і благополучно забула вдома). Якби в той день ми не виїхали, то не змогли б пізніше цього зробити, адже мости були підірвані. Їхали довго,  з 7-ої ранку, до Борисполя ми приїхали о 17 годині. Моя собачка всю дорогу тремтіла, а я пригортала її до себе – намагалася заспокоїти. Біля Борисполя мене забрав чоловік моєї двоюрідної сестри. Не знаю, як я виглядала, але подивившись на мене, він змінився у лиці і всю дорогу мовчав. Практично ми почали говорити, коли я змогла у них помитися, поїсти і трохи заспокоїтися. Сестра Юля, дивлячись на мене, плакала і постійно мене обіймала. На іншому кінці Києва плакала матуся і мій синок (до них ми вже не встигали через комендантську годину), а я не плакала, мабуть, минулого року виплакала всі сльози. Але тепер прийшло усвідомлення того, що все, що відбувається - правда. І в душі оселився жах.  

Перебування в Києві і повернення додому в Чернігів – це окрема розповідь. Скажу лише, що за нашої відсутності сусідам під паркан був прильот, від якого побило і мою хату, але все це в порівнянні з людським життям…

Якщо зможу (не очікувала, що це настільки важко пригадувати), то повернуся до своєї розповіді.

Щодо того, хто або що мене вразило? Люди! Різні, навіть незнайомі. Вразили сусіди, які згуртувалися, як єдина родина. Вразила акторка нашого Молодіжного театру Мирослава Витріховська, яку ми зустріли на своїй вулиці. Вона ходила по селу з брудними руками у якомусь незрозумілому одязі і вишукувала знаки, які могли б бути мітками і затирала їх. Її очі, великі, як озера, за ці дні стали, мабуть, ще у два рази більші від горя.  Від неї я дізналася, що її чоловік, також наш відомий актор, Валентин Макар пішов воювати. Вразила моя матуся, якій на той час було майже 79, з купою хвороб, але трималася вона, як справжній воїн. Вразив мій синочок, який вмів мене заспокоїти, просто і обґрунтовано розповідаючи, як він бачить ситуацію. Він справді син свого батька, який завжди вмів вселити в мене віру і впевненість своїми міркуваннями, аналізом ситуації.

Як я була в «евакуації» - окрема історія, адже жила я у матусі на іншому боці Києва зі сторони Ірпеня, Бучі, Гостомеля. Якщо зможу, можливо повернуся до цих спогадів.

Липень 2023

Казакова Лариса Миколаївна. Жителька села Старий Білоус Чернігівського району Чернігівської області. Працює в Чернігівській обласній бібліотеці для дітей.

Дар’я Бура. Чернігів. Чотирикутник єдності. Суспільно-політичне видання

Бура Д.М.

Чернігів. Чотирикутник єдності / Дар’я Бура; худож.-оформ. О. А. Гугалова-Мєшкова. – Харків: Фоліо, 2023. – 219 с.; іл.  – (Фронтир)

Від Чернігова до Києва машиною їхати лише дві години, а до кордону з рф – годину, тому оборона міста у повномасштабній війні 2022 року мала стратегічне значення для захисту столиці. «Якби ми не втримали Чернігів, могли б втратити і Київ», – пояснюють військові.

38 днів місто зазнавало артилерійських та авіаударів, опинилося практично у блокаді, без зв’язку і комунікацій. Його околиці розбиті до цеглин. Але саме тут російські танки «їхали заднім ходом» і палали від «коктейлів Молотова». Чернігів став містом героїв, а його оборона, як і всього регіону, трималася на чотирьох складових. Навіть на п’яти – ще річка Десна допомагала. Про тих, хто втримав і виборов місто у російських окупантів, – у цій книжці. 

Суспільно-політичне видання є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

ВСТУП 

«Ще з давніх часів є такий вислів: "До Києва торгувати, до Чернігова – воювати”. Коли навесні 2014 року на Донеччині та Луганщині починалася війна, подібні рухи були й на Чернігівщині. У нас був випадок, який став ключовим. Тоді ще міліції в Чернігові не було, бо наша міліція “відзначилася” на Майдані й вони втекли чи сховалися. Старші мешканці міста у нас досить “ватні”, натомість молодь і люди середнього віку проукраїнські. Ми просто стали на захист. І коли до нас їхало 10 автобусів з “тітушками”, щоб зробити тут “ЧНР”, ми зібралися на площі – там поряд держадміністрація, мерія. Наша площа вміщує близько 10 тисяч людей. І от, тоді зібралася повна площа людей і чекала на цих “товаришів”. На краю площі стояли хлопці з рибальськими сумками, що було в тих сумках – “історія замовчує”. Натовп був дуже розлючений і готовий до активних дій. Ці автобуси доїхали до міста, зупинилися, розвернулися і поїхали назад. Так в Чернігові зупинилася “ЧНР”», – розповідає відома місцева громадська активістка і волонтерка Ольга Палькова-Свірчевська.

У 2022 році Чернігову пощастило менше, ніж у 2014. Близько 4:30 ранку 24 лютого президент росії володимир путін оголосив, що ухвалив рішення про початок проведення спеціальної військової операції на Донбасі після прохання самопроголошених угруповань «ДНР» і «ЛНР». Він сказав, що в плани росії не входить окупація українських земель, разом з тим закликав українських військовослужбовців скласти зброю та «йти додому». «Вы стремитесь к декоммунизации, ну, так мы устроим вам демилитаризацию и денацификацию Украины», – сказав кремлівський карлик, і в Україну полетіли літаки та ракети. Перший приліт ворожого снаряду на Чернігівщині стався якраз о цій порі – о 4:30 ранку.

«Люди, які розуміли, що в країні війна вже вісім років, очікували, що наш регіон також може потрапити під удар. Я з 2014 року говорила: “Пів години і «Градами» накривають Чернігів, тут недалеко до війни на Донбасі. До кордону з росією годину їхати лише”. Навесні 2014 року на кордоні з Чернігівщиною ворог робив “ігрища”. Наші прикордонники не мали тоді такого досвіду і спорядження, а білоруські і російські війська розганялися, під’їжджали до кордону танками і їхали назад. Лякали. Ми (волонтери) розуміли, що вони поряд. Ми чекали», – говорить Ольга.

Від Чернігова до Києва машиною їхати лише дві години, тому оборона міста у повномасштабній війні 2022 року мала стратегічне значення для захисту столиці. Чернігівці підривали мости, валили дерева на дороги, перекривали шляхи, готували «коктейлі Молотова», голими руками зупиняли російські танки. Регіон, який завжди жив, святкуючи фестивалі біля «Трьох сестер» – монументу на роздоріжжі до росії та Білорусі, показав, що сам вирішуватиме, чи хоче він жити в «русском мире», а не просто раз на рік святкувати примарне братерство чи сестринство.

Героїчний опір чернігівців став феноменом об’єднання українців, коли люди довели, що ми можемо бути невдоволені владою, земляками, один одним, але коли приходить чужинець – з кожного вікна його зустрічають зброєю. «Русский солдат в последний путь», – говорилося на плакаті й стрілка вказувала на Чернігів. Тут місцеві жителі партизанили, допомагаючи військовим, доставляли гуманітарну допомогу, всіляко об’єднувалися, щоб підтримувати одне одного, військові, виконуючи свою роботу – не пустили росіян у місто, а місцева й обласна влада була у доступі телефонного дзвінка до своїх громадян.

«Чернігів – місто героїв. Тут можна перелічувати безкінечно категорії. Герої – наші військові. Люди, які боронили нашу область і змусили відступити росіян з області й не зайняти Чернігів. Я розумію ресурси й сили, задуми, які були реалізовані. Коли бачиш зсередини філігранність, відвагу, полювання на ворога – розумієш, які круті наші військові. Маю честь бути знайомим і працювати з Ніколюком, з Ходою, з Брижинським. 58 бригада теж в області відіграла свою роль, але основна робота зроблена 1-ю танковою і Дмитром Брижинським, який керував обороною міста», – говорить голова обласної військової адміністрації В’ячеслав Чаус.

Він додає, що місто і регіон пережили дуже страшні події, але водночас залишилися теплі спогади про цей час: «Коли Ніколюк дзвонив і ти розумів, що не маєш це зробити, а хочеш зробити. Так само, коли тобі щось треба, набираєш Ніколюка і знаєш, що це буде зроблено».

Віктор Ніколюк, командувач оперативним командуванням «Північ», підтверджує слова Чауса: «З очільником області був повний тандем. Наприклад, у перший день, як ми вийшли, не могли заправити 58 бригаду, я йому зателефонував, він розпорядженням губернатора питання вирішив. Щодня ми проводили спільні наради. Евакуація проводилася спільно з очільником області. Цього не афішували, але щодня три-п’ять тисяч виїжджало з Чернігова. Хоча, люди теж не дуже хотіли їхати. Я виходив на Чауса, він організовував евакуацію. Ми забезпечували охорону, а він автобуси, списки. Губернатор керував цивільними».

Насправді на час звільнення Чернігівської області про оборону Чернігова було чи не найменше інформації в ЗМІ, в національному телевізійному марафоні. Частина людей справді була ображена, бо знають, які бої відбувалися в Чернігові і його околицях. Кажуть: «Ніби обділили Чернігів, як регіон, який прийняв на себе дуже значний удар. Ніби його мало підтримували». Навіть військові говорять: «Насправді трохи образливо було, коли цілий березень у всіх на слуху був лише Київ. Зрозуміло, що це столиця. Але на той час найгарячішими точками були Маріуполь і Чернігів».

Очільник області пояснив певну ізоляцію тим, що таким було рішення влади разом з командуванням. З міста виїхали майже всі журналісти. Тут залишилося дві людини від «Суспільного», кілька людей місцевого телеканалу «Дитинець», які виходили на вимогу міської ради в точки і фільмували знищення, залишалися люди каналу «Новий Чернігів». Вони багато знімали, але їх чомусь не ставили в «марафон».

«Певний період ми не пускали ЗМІ, бо після кожного приїзду журналістів були прильоти. Дійсно було мало в ефірі представників області й міста, бо місяць Чернігів був без електроенергії, без Інтернету. В центрі міста ми намагалися підтримувати зв’язок, пересувалися багато містом. Насправді на це не було ні часу, ні технічної можливості. Але я виходив в ефір білоруських каналів, розповідав про те, що в нас відбувається, говорив білорусам: “Не приходьте, бо ми вас будемо вбивати й сприймати як загарбників”».

Шостого березня 2022 року президент України Володимир Зеленський надав Чернігову звання міста-героя України. Того ж дня звання «місто-герой» надали Харкову, Маріуполю, Херсону, Гостомелю та Волновасі.

«Якби ми втратили Чернігів, то не втримали б Київ», – так сказав Віктор Ніколюк. Але розуміють це всі. Місто без людей – це мертва інфраструктура, і порожні будинки, які з часом захопить природа і замінить собою, асфальт, який нікому не потрібен, пусті дитячі майданчики та відсутня сфера обслуговування. Це залізо, метал і бетон, і в них немає сенсу, якщо це не наповнене людьми. Тому, місто Героїв – це про людей, які формують місто, які захищають його і розвивають. Якщо у нас всі вирішили об’єднатися і відстояти, то ми відстояли. 

Про автора

Дар’я Бура – українська письменниця, журналістка та радіоведуча. Чотири роки працювала в зоні АТО/ООС як воєнна кореспондентка. Авторка книжок про війну в Україні. За її авторства вийшли: «Лютий лютий 2022»(у співавторстві з Є.Подобною), трьохтомник «Хроніка війни» (у співавторстві з О.Красовицьким), «Ізоляція» (у співавторстві з І.Вовк) та готуються до друку ще декілька нових книжок.

Ельміра Мамедова: «Отець Роман став для мене прикладом, що навіть війну можна прожити з гідністю»

    Мене звуть Мамедова Ельміра, і це моя історія війни в Україні… Останні роки я більшість часу жила в Києві, та все так само приїздила на тиждень-два до мами з бабусею. І, дякувати Богу, в той ранок я була з мамою. Прокинулась я від її нервового голосу, що промовляв: «Еля, вставай, будь ласка, війна почалася…». Я нічого так не люблю, як спати, тож роздратовано відповіла: «І що, це привід мене будити?!» Тоді ще мій мозок не усвідомлював, що сталося. Після цих слів пролунав вибух, і мої очі вже дуже швидко відкрилися.

Я одразу почала намагатися нас вивезти, та вся траса стояла в заторі, і ми вирішили спробувати пізніше, але вже опинилися в блокаді.

Звісно, я не покидала надії виїхати, але треба було щось робити і зараз. Я намагалася піклуватися про родину, бо так вийшло, що у нас лишилися самі жінки. В якийсь момент у нас залишився запас їжі тільки на один день. Гроші є, але магазини пусті, стало страшно, що я не впораюся… 

І хоча я ненавиділа християнство (був негативний досвід), та через дорогу жив греко-католицький священик, і я бачила, що він волонтерив. То ж мусила сховати гордість і піти до нього за допомогою.

І це було моє найкраще рішення під час війни! Отець Роман став для мене прикладом, що навіть війну можна прожити з гідністю.

Моя бабуля вже старенька і має проблеми з пересуванням, тому отець Роман приходив щодня, щоб підтримати її і дати можливість поспілкуватися з кимось не з родини. Ми з мамою перешли до його підвалу, бо він був більший за наш 1,5м на 2м.

Отець Роман (Роман Халус) у найкращому випадку спав по три-чотири години десь у кутку і їв від сили раз на день. Я захотіла полегшити трохи його працю і приєдналася до нього як волонтер. Але це, звісно, голосно сказано, бо все одно морально найскладніші речі він робив сам. Ніколи не відмовлявся поїхати будь-куди, де люди потребували допомоги, навіть коли ніхто інший туди не хотів їхати. Коли були проблеми з бензином, він їздив на велосипеді. Коли бачив, що люди впадають у відчай, співав нам пісні, читав книжки, навіть намагався придумати ігри. Робив все, що було в його силах.

Він ніколи не просив про допомогу, я завжди навіть трохи під примусом допомагала йому. Ми грузили і возили ліки для військових, добували воду для 54 осіб, що ховалися в його храмі, розвозили їжу людям, які не мали нікого з родини поряд. Лежачі бабусі і дідусі були також під його опікою.

Завдяки його 24/7 відданості справі, гадаю, я стала трохи кращою людиною поряд з ним. Він навчив, що, навіть коли здається, що ти не маєш нічого (води, газу, світла), ти можеш мати найважливіше - гідність і віру. Віру в Бога, країну, людей.

Ми виїхали за один день до звільнення Чернігова…