ІРИНА ЛОМОНОС: «Вірю, ми не зламаємося…»

 Досі не можу надихатися чернігівським повітрям. Не можу намилуватися містом, яке дбайливі працівники комунальних служб і будівельники щодня піднімають з руїн.

І завжди дякуватиму українським воїнам за можливість жити.

Дописи Ірини Ломонос з фейсбук-сторінки

25 лютого 2022 р. Убезпечуємо дім як можемо. Ламаються квіти. Вірю, ми не зламаємося. Вірю в наших військових.

26 лютого 2022 р. Тільки фашисти і комуністи безжалісно стріляли по нашому стародавньому місту. А зараз дика суміш тих та інших вправляється. Тварі! З огляду на сьогоднішні руйнування нашого прекрасного міста, хочеться взятих в полон, змусити все то відбудовувати. Щоправда, кому потрібна робота криворуких зомбі. Най ідуть в пекло!

Хочу вклонитися військовим Збройних Сил України! Ви - наші боги!

28 лютого 2022 р. Чернігів та область сьогодні - це лінії фронту. І у нас тут зовсім не тиша... це так для розуміння ... ЗСУ та тероборона тримають місто. Влада робить все можливе, щоб зберегти життя людей.

1 березня 2022 р. Вперше нормально прочитала всі новини за день. А то тільки заголовки читала (як несвідомий споживач інформації). А ще газу немає, тепла теж вже кілька днів. Вперше за багато років милася, як раніше в селах (у тазику). Розбалували нас тут, у Чернігові, гарячою водою та іншими плюшками в попередні роки. То кцпня показала, як може бути "гарно" за їх присутності.

ДУЖЕ ДЯКУЮ БІЙЦЯМ ЗСУ, ТЕРОБОРОНИ. ВОЛОНТЕРАМ, МІСЬКИМ КОМУНАЛЬНИМ СЛУЖБАМ ТА ВЛАДІ ЗА ТЕ, ЩО Є І БУДЕ УКРАЇНА!!!!

2 березня 2022 р.  Звичайно, я розумію, що є люди, яким цього дня було набагато складніше, ніж мені. На лініях зіткнення, на блокпостах. Та і волонтери впахують. Так, мені із рідними лише доводилося просто бігати між погребом і хатою більше 10 разів, підтримувати літніх і слабких батьків, яким вже дуже важко. Викручуватися, як приготувати їсти і влаштувати елементарний комфорт в нашому сховку... Тому не буду скаржитися,... бо кажуть, що зараз набагато ефективніша злість... І так, я зла... Не на путіна - його я просто люто ненавиджу, злюсь не на його солдатів - вони мені огидні... Я злюся на наших з вами співгромадян, які навіть зараз не зрозуміли, що Росія - це агресор, нападник, вбивця.

    Коли я сьогодні зранку прочитала допис однієї чернігівки, яка висловлювала свої думки з приводу війни такими фразами: "нас столкнули, славян хотят уничтожить" та інша маячня,- мене ледь не розірвало від злості. Бо у 2014 руцкий мир, використовуючи виття таких недоукраїнців з приводу утисків русскагаварящих, прийшли на наш Донбас. А цього разу, розкручуючи всі ці роки тезу про зовнішнє управління у промосковських ЗМІ, наплодили знову цілий прошарок п'ятої колони, яка навіть зараз вірить, що це НАТО ініціювало цю війну. Я помітила, - це переважно люди, які ні відповідної освіти не мають, щоб знатися на геополітиці, ні найменших знань з історії. Але експерти такі, що куди там професійним політикам. Це вони ж півроку тому про всесвітню змову із вакцинації кричали.

ПС: сподіваюся, всі себе впізнали в цьому моєму крику душі. Можете банити, хто не згоден.

Ппс: тільки що знову перебігали в погріб. Батько так втомився, що дрімав, а коли будила, злякався, подумав, що хата горить. Горіть ви в пеклі всі, хто підтримував путіна та вважає, що винен якийсь міфічний захід!! НАКИПІЛО.

4 березня 2022 р. Я, звичайно, не психолог. Вони зараз не втомлюються всім нагадувати про стадії проживання кризи. (Правильно роблять). Але не треба бути навіть психологом, щоб зрозуміти, що ми вже пройшли ейфорію, гнів, депресію. А зараз велика небезпека в тому, що у багатьох можуть виникнути думки: краще б ми віддали їм ті довбані ДНР-ЛНР, або - треба йти на поступки пуйлу, бо хто зна, що у нього в голові... Найбільш нестійкі ідеологічно й одразу волали: та навіщо воно вам було - нормально ж жили з Росією , не треба було злити неадекватів. (знаю реально таких , знайомі, не друзі).    Якщо у ваших знайомих хоч ворухнулися такі думки, нагадати їм: МИ нікого не провокували і не злили, Росія напала першою 8 років тому. Ні, визнання ДНР - ЛНР нам би не допомогло, для рашки це був лише привід. Не було б цього, вони б знайшли інший. Врешті, "захист руськоязичних, денацифікація, звільнення від зовнішнього управління" - теж лише приводи. Саме цього навчають в школах КДБ. ТОМУ Сумніви, паніка та відчай - це саме те, на що зараз розраховує ворог. Зараз буде поширюватися відповідна фейкова інформація. Не вірте, спирайтеся лише на перевірені джерела. І ВІРТЕ НАШИМ ВОЇНАМ, ТЕРИТОРІАЛЬНІЙ ОБОРОНІ, ДОБРОВОЛЬЦЯМ, ВОЛОНТЕРАМ! Бо кожен, хто дозволить собі такі думки, зрадить наших захисників. 

7 березня 2022 р. Останні дні постійно накриває відчуття бездіяльності. Наче я зайва і нічого не роблю корисного. Наче весь світ десь за сотні кілометрів. Затишшя вже боюся. Ніч без зв'язку та Інтернету, лежала в домі, де температура 7 градусів. Слухала, чи буде сигнал тривоги. Ні вирватися, ні допомогти комусь. Мікрорайон по суті відірваний. Читаю дописи, як хтось комусь встигає допомагати. А я нашвидку готую на сім'ю поїсти, та й то одразу на два дні. Бо чи вдасться викроїти ще вільну годину для готовки, не знаю. Переживаю за літніх батьків. АЛЕ я точно знаю, що я не в найгіршому становищі. Буду робити, що зможу. Берегти сили. На майбутнє.

ПС: можу пропасти зі зв'язку, бо в відсутнє світло. Бережу заряд.

10 березня 2022 р.  Життя не знищити. Весну не відмінити. Перемогу не спинити. Під щоденними обстрілами проростають перші весняні квіти: крокуси, гіацинти, тюльпани, примули. Ми намагаємося вчитися у них стійкості, бо є ті, хто стоїть на сторожі миру і життя - наші бійці ЗСУ, нацгвардії, поліції, тероборони, волонтери. На одному з фото - клапоть напівобгорілого паперу - може прилетів з якогось вогнища чи печі. Але текст дуже символічний. Для росіянців саме. На останньому фото - те, що хоче знищити життя. Але, вірю, ми вистоїмо, Україні БУТИ!

20 березня 2022 р.  Перший вечір без повідомлення про повітряну тривогу, без залпів градів, артилерії чи пострілів зброї... Так, ми поїхали. А мій багатостраждальний Чернігів і досі палає. А мої рідні засинають в укриттях.

    Я думала, що ми зможемо витримати все: відсутність води, тепла, газу, електрики. І ми витримували. Стійко і навіть з гумором. Чоловік мотався по місту в пошуках води, хліба, продуктів на кілька сімей з літніми батьками і дітьми. Допомагав просто знайомим.

    Але ми не змогли витримати не ці незручності А справжній ЖАХ ВІЙНИ. Наш мікрорайон ЩОДНЯ по кілька разів накриває кількагодинними обстрілами артилерія. Двічі на день (точніше ніч) авіація гула так низько над будинком, що менший син відмовлявся виходити з погреба і говорив, що ночуватиме тільки там (там було до мінус 5). А коли просто поруч з нами від бомб згоріло два будинки, в 50 метрах від нас, ми перемістилися в інший мікрорайон. Втім, війна не оминула і його. В той день, коли Elena Gulyavskaya запропонувала у неї пожити, її будинок розбомбили. Але у нас вибору не було. Ми все одно переїхали зі свого мікрорайону, який рашисти тупо нищили, в інше місце. Бо психологічний стан дитини був вже критичним.  І знову я думала, що протримаємося тут. Чоловік знову мотався містом, допомагав. А я намагалася бути спокійною. Але вночі знову на Чернігів був нальот, і десь впала бомба, а будинок аж тряхнуло. Тому ми виїхали. Не так далеко, як хотілось би сховатися. Але так вийшло, що машина була не зовсім справна. Добиралися довго. В дорозі ремонтували. Але встигли доїхати.

ПС всі нарікають, що про Чернігів нічого не чутно в Загальноукраїнському марафоні. Але я розумію колег. Змонтувати сюжет чи передати відео за відсутності Інтернету, зв'язку і світла не можливо. У мене Інтернет був ледь-ледь, і то останні три дні. Вдома взагалі не було. Тому залишу тут відео будівель свого мікрорайону. Все це СТРАШНО. Ми виживаємо і тримаємось завдяки ЗСУ, волонтерам, владі міста та області.

Відео Ірини Ломонос - зруйновані будівлі по вул.. Шевченка м. Чернігова:

https://www.facebook.com/irina.lomonos/videos/656628205397748

21 березня 2022 р.  Один із жахів цієї війни в тому, що тепер як мінімум два роки ми не зможемо виходити вільно на природу. Бо це буде небезпечно. Наші поля і ліси, як після Другої світової війни, усипані уламками і нерозірваними мінами та снарядами. Навіть під час обстрілу у нашому мікрорайоні ми чули, як падали, не розірвавшись, снаряди на городи. Будьте прокляті, кляті рашисти!

22 березня 2022 р. Історія цієї війни - це історія взаємопідтримки та справжнього єднання. По приїзді до іншого міста ми були розгублені і не знали, де зможемо зупинитися. Я, чесно скажу, була настільки пригальмована, що не могла навіть щось робити з пошуку житла чи їжі. Знаходилася в ступорі. І тут мені сама написала відома чернігівська волонтерка, яка постійно допомагає онкохворим дітям - Таня Шурубура, зараз Таня Чернова. Вона давно виїхала з України, але не залишає свою благодійну діяльність. І вона запропонувала варіант. Її хресниця Зарина допомогла із житлом. Дякую вам, ви чудові.

ПС: не буду нічого писати про ситуацію в місті, де я зараз. Оскільки особисто мені насправді все одно страшно. Але, принаймні, поділюся оцим фото. Бо вигляд безкінечного водного простору - єдине, що мене заспокоює.

5 травня 2022 р.  Добрий вечір. Ми з Чернігова. Точніше - у Чернігові. Я фоткаю дірки, а чоловік латає. Тепер через стіну сараю захід сонця видно. І через вхідні двері теж. На даху було 26 отворів.

6 травня 2022 р.  Вона була створена для любові... Подарована 14 лютого. Але спочатку ледь не замерзла в лютому. Потім я думала, що вона засохла. Бо не поливалася з 20 березня до кінця квітня - більше місяця. Але вона вижила. Бажаю всім жити і бути стійкими, як ця маленька трояндочка. І я впевнена в Перемозі і стійкості України!

14 травня 2022 р.  Постійно крутиться думка, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Але постійно шукаю і знаходжу маленькі радощі колишнього життя. Для мене, наприклад, - це квіти. Бо вони, незважаючи на все, виросли і розквітли… Попри все.... Бо все це саджали і сіяли з любов'ю. І тільки б-ські рашисти насіяли такого, що бажаю, аби в їх рашкістані проросло і вибухнуло.

Киця Бася теж пережила стрес від постійних ховань у погребі та переїздів. Але вже оговтується і чекає сусідку Плюшу.

5 червня 2022 р.  Перші ягоди. Минулого року багатенно було. Наморозила пів морозилки. Довелось все викинути, коли повернулися з Черкас. Всі пропали. Але це дрібниці. Бо коли дивлюся на оте, що поряд з ягодами (сьогодні знову полола-виполола), то розумію, яких жах міг трапитися, якби хтось в той момент був на подвір'ї.

15 липня 2022 р.   Не шукайте відповіді на запитання, чому саме туди потрапили ракети. Можливо там був якийсь військовий об'єкт поруч? НІ! Вони цілять саме по будинках та лікарнях, по ТРЦ та школах. Бо мета росії - НАЛЯКАТИ ВСІХ українців. Щоб ми відчували, що немає безпечного місця в нашій країні, а може й у світі. Це так, зараз в Україні небезпечно всюди. АЛЕ не дозволяйте собі навіть думки: хай влада домовляється на все, що завгодно, аби тільки припинився цей жах... Впевнена, що зараз почнеться в соцмережах навала ботських дописів саме такого змісту. Що потрібно домовлятися, робити якісь поступки, бо нас знищать. Будуть розгойдувати "емоційні гойдалки" тих, кому страшно. Мені теж страшно! Але ніякі домовленості цей жах не припинять. Світ і Україна вже намагалися це робити у 2015. Вийшло??? Ні! Бо з терористами не домовляються. Оскільки вони не виконують ніякі умови домовленостей.

ПС: Я розумію, що рідні тих, хто постраждав, думають інакше. Але, якщо ми почнемо домовлятися, кількість жертв не зменшиться.

26 листопада 2022 р.  Я так і не змогла викинути ті висушені в березні шматочки хліба. Його так важко було дістати. Він був найсмачніший.

Цього року поняття Голодомор-геноцид набуло для нас нових сенсів. Звичайно, голодомори 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 були набагато страшнішими. Але кожен українець цього року зрозумів, як саме в ті роки знищували наших предків. Бо так само цього року з Херсона вивозили "ізлішкі зєрна", як майже 100 тому. Так само кожен з нас в лютому-березні беріг кожен шматочок хлібця. І кожен розумів, що маємо вистояти. Бо після Голодомору 1932-33 прийшли ще й репресії 1937. Щоб вбити тих, хто не скорився і вижив.

2 березня 2023 р. Другого березня 2022 для мене і багатьох знайомих стало одним з перших найстрашніших днів цієї війни. Коли гине хтось із близьких знайомих, кого ти бачив щодня, трагедія набуває особистісних рис. 2 березня загинула наша Іринка (Ірина Леоненко) - така тендітна і така відважна. Вона завжди була, як сонячний зайчик: світлий, невловимий і замріяний. Вона вірила в людей і не звертала увагу на неприємності. Мріяла про нові проекти і не боялася пробувати щось нове. Не побоялася Вона і того страшного дня поїхати на допомогу... І загинула. Іринко, ми будемо пам'ятати.

16 березня 2023 р. Ніч з 15 на 16 березня 2022 була безкінечною. А наступний день став трагічним. Загинуло багато воїнів, які не пускали русню до міста зі сторони Бобровиці. Цивільних теж загинуло багато. Спочатку ввечері близько 18 години в будинок сусідів метрів за 200 від нас, це навпроти АТБ, на Бобровиці, прилетіло. Чи "Град", чи щось інше не знаю, але пожежа була страшна. Ніяк не вдавалося викликати рятувальників, не було зв'язку. Води для гасіння теж... Під час перестрілки ми постійно були на лінії вогню. Але сподівалися, що омине.

6 травень 2023 р.  Фейсбук нагадав, як минулого року ми повернулися з евакуації. Мікрорайон ще був без газу, час від часу воду відключали, бо велись ремонти. Але ми були живі, як ця трояндочка, що вижила після обстрілів, заморозків, засухи... і розквітла до нашого приїзду.  Тоді (та й зараз) повернення додому було неймовірним щастям. Бо так не вистачало звичайного: власного дому, копання в грядочках, висаджування квітів... Як я в Черкасах заздрила сусідці, яка щодня поралася на клумбах біля будинку.

Досі не можу надихатися чернігівським повітрям. Не можу намилуватися містом, яке дбайливі працівники комунальних служб і будівельники щодня піднімають з руїн.  І завжди дякуватиму українським воїнам за можливість жити.

3 вересня 2023 р. УЛАМКИ...

Вчора наводила лад на грядці полуниці і знову висапала уламок. Страшний іржавий важкий шматок металу... Який ніс смерть... їх багато було.

    Нещодавно подібний уламок зла приніс смерть синові однієї відомої в Чернігові дуже хорошої людини... Її історія днями розірвала, як цей уламок, серця всіх, хто знає її родину. Можливо, той смертельний уламок був інакший, з іншого типу озброєння. Але це не має значення. Має значення те, що кожна така новина - це страшний біль. Бо за Україну гинуть кращі та розумніші її сини і доньки. А за путіна та росію - різний мотлох (хай навіть це трохи перебільшення). Вже більше тижня немає звістки від колеги з фронту. Це теж як постійний ниючий біль.  Щодня новини про прильоти в мирні міста...

    Різні соцмережі підкидають нам уламки нашого старого життя. Найболючіші - відео дво-,трирічної давнини тих міст, які зараз зруйновані. АЛЕ! Коли навесні 2022 року я чула фразу: все відбудуємо і відновимо, то - чесно - злилася. Бо здавалося, що такі руйнування потребують величезних коштів і часу, тож відновлення можливе лише після перемоги. Але вже з минулого літа вдалося відновити чимало шкіл і навіть будинків. Тому вірю, що ми й справді відродимося якнайшвидше.  НА ЖАЛЬ не можливо повернути загиблих. Та ми вклоняємося Героям і обіцяємо пам'ятати.

ПС уламок збережу. Вже майже всі віддала (практично поштову коробку). Щоб діти пам'ятали, хто такі русня...

СПОГАДИ: Ломонос Ірина Олексіївна, 1974 року народження. Жителька м. Чернігова.

«Поміж сирен. Нові вірші війни». Збірка поезій

Поміж сирен. Нові вірші війни: збірка поезій / упорядкування, передмова Остапа Сливинського; худ. Дарія Філіпова. – Х. : Віват, 2023. – 496 с.

          Поетична антологія «Поміж сирен» – свідчення великої війни, що мала нас знищити й обнулити українську культуру. Але всупереч усьому ми вистояли, а наша поезія звучить надпотужно і щиро, єрихонськими трубами руйнує мури, якими обгороджено душі, сягає сердець. Відкритих. Зболених. Чутливих. Сердець, які поміж сирен вчаться жити далі.

Доки триває війна росії проти України, ця антологія не може вважатися повною – нові вірші війни пишуть у ЗСУ поміж виїздами на бойові завдання, в дорозі з гуманітарними місіями, в Україні та поза нею. Увібравши голоси 59 сучасних українських поетів і поеток, ця збірка показує, якими ми стаємо в горнилі випробувань: сильними, чутливими, зболеними, непереможними.

«Як документ, як свідчення, як поетична хроніка великої війни ця збірка мусить бути різноголосою, контрастною, трохи нерівною. Цими віршами говорить наш час» (Упорядник Остап Сливинський).

Книга «Поміж сирен. Нові вірші війни» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Поезія, що (не) може перекричати сирени (Уривки з передмови Остапа Сливинського)

Як за мирного життя доба ділиться на день і ніч, так і серед війни вона має час повітряної тривоги і час відбою. Це як сонце і місяць, як зеніт і надир, як лице і підкладка. Повітряна тривога – це період неспання, мить, коли якнайближче підступає пітьма і ти її зустрічаєш із широко розплющеними очима. Поль Рікер написав колись: «Саме від смерті життя отримує всю ту простоту, на яку воно здатне». Ми ж, кажучи про наше нинішнє життя, могли б сміливо замість «смерть» підставити «повітряна тривога». Життя поміж сирен повітряної тривоги суворе й спрощене, позбавлене декору й витребеньок, терпке, як чай без цукру, міцне, маневрене й добре упаковане. Як польова кухня чи солдатська аптечка.

Чи знайдеться в ньому місце для поезії? Точніше, чому в ньому є місце для поезії? Чи писати вірші сьогодні – це не те саме, що пакувати у тривожний рюкзак фамільний кришталь?..

Назва цієї книжки – «Поміж сирен» – початково була назвою серії поетичних зустрічей, які Український ПЕН організовував упродовж перших місяців повномасштабної війни у львівських прихистках для вимушених переселенців. То не були звичайні читання, де є автор чи авторка, що озвучує свої тексти, і публіка, яка слухає. То були поетичні розмови, де вірші літали вільно від вуст до вуст, відновлюючи в пам’яті все нові й нові тексти, переплітаючись з історіями та спогадами. Ішлося не про літературу. Письменники перестали бути письменниками, читачі – читачами. Замість книжок існували якісь нотатки й пам'ять. Ми всі разом шукали й знаходили потрібні слова, багато з яких були поезією. Так, поезія в час війни – це розмова.

А ще поезія в час війни – це документ. Під багатьма віршами в цій збірці ви знайдете дати. Поети нечасто так ретельно датують свої тексти. Коли приходить війна, ми зростаємося зі своїм часом. Немає вчора, немає завтра, є лише одне неосяжне сьогодні, у якому може статися все що завгодно, навіть найгірше; день, у якому ми в мініатюрі проживаємо все своє життя. Тому ми називаємо ім’я цього дня. З цих днів-імен можна скласти поетичну хроніку нашої війни, і це теж мета цієї збірки, її завдання. І ця хроніка мала б знадобитися не лише історикам, але й прокурорам. Так, я хотів би, щоб ці вірші стали свідченням і доказом вини злочинців, які поклали собі за мету знищити мою країну. Я хотів би, щоб їх читали в залі суду, як читали останній відомий вірш убитої нацистами польськомовної єврейської поетки Зузанни Гінчанки, у якому вона звинувачує домоправительку колаборантку, що здала її поліції. Так, вірші й це можуть. Можливо, поезія й не вбиває, як сказала у своїй промові на відкритті Берлінського літературного фестивалю Галина Крук, але іноді вона здатна відновлювати справедливість. Хай ці вірші стануть присудом. У буквальному, а не метафоричному сенсі.

Як документ, як свідчення, як поетична хроніка великої війни, ця збірка мусить бути різноголосою, контрастною, трохи нерівною. Можливо, дещо з того, що ви в ній знайдете, і не залишиться в історії літератури. Досить того, що воно залишиться в історії. Досить того, що цими віршами промовляє наш час.

Про упорядника

Остап Тарасович Сливинський (нар. 14 жовтня 1978 року, м. Львів) –  український поет, перекладач та літературознавець. Автор п’яти поетичних збірок, численних есе, колонок, рецензій, оглядів в українській та закордонній періодиці. Його твори перекладені 16-ма мовами. Кандидат філологічних наук, працює у Львівському національному університеті ім. І.Я. Франка.

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Юлія Матту «Біженка». Літературно-художнє видання

     Матту Юлія. Біженка: роман / Юлія Матту. – Харків, Відкриття; Київ, Поліпринт: 2023. – 100 с.

          Що робити, коли, прокинувшись від вибухів, ти розумієш, що почалася війна? Що краще: лишатися вдома в німому очікуванні чи хапати найнеобхідніше й тікати?.. Як зрозуміти, куди їхати, і де ти дійсно будеш у безпеці? Як наважитися лишити рідні стіни, коли відчуваєш, що вже ніколи не повернешся назад? Невідомі напрямки і безліч питань, на які немає відповіді. «Біженка» – історія одного переселення з Київщини в Італію. Історія жінки, двох дітей і однієї собаки.

          Книга Юлії Матту «Біженка» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Юлія Матту, українська письменниця і журналістка, на початку повномасштабного вторгнення росії на територію України переїхала до Італії. Це не була запланована сімейна подорож, це була справжня евакуація. Не маючи планів куди їхати, Юлія вивозила своїх дітей і собаку з Київської області, спочатку на захід України, потім до Польщі і аж потім до Італії.

«Я звичайно ж люблю Італію, але я ніколи не планувала дістатись туди у такий страшний спосіб, в переповнених потягах, ночуючи де прийдеться і в стані постійної тривоги. Не за себе, лише за свою сім’ю», – згадує Юлія найнебезпечнішу поїздку в своєму житті.

Як і багато українців, виїхала в перший день повномасштабного вторгнення. Раніше я б ніколи на таке не наважилась, але 24 лютого діяла на автоматизмі. Я автоматично вийшла з дому після перших вибухів. Не знаю, як я вчинила б, якщо була б сама та 24 лютого мною керували суто материнські інстинкти, а страх невідомої дороги був не таким сильним, як страх лишитись у небезпеці.

Я почала писати книжку вже тоді, коли оселилась в Італії, мені хотілось все заново переосмислити, подивитись з боку на себе і на свої вчинки. Чи я була права, що залишила країну і не лишилась її захищати, як багато жінок. Але з часом все таки я зрозуміла, що вчинила правильно.

В Італії я заснувала волонтерську організацію, роблю все, що тільки можна, аби допомогти моїй країні звідси. Про синдром врятованого, от про що я хотіла написати. Це коли тобі погано в теплій Європі через те, що в твоїй країні щодня гинуть невинні люди. Про те, що можна бути патріотом, де б ти не був. Про те, що людська психіка має свій ліміт і треба прислухатись до себе і жаліти себе, адже ти мама дітей, які мають вирости достойними громадянами країни.

Я писала про Італію і її вклад в перемогу України, не про Італію, як державу в цілому, а про кожного свідомого італійця, який щомісяця віддає трохи грошей із своєї зарплатні і пенсії, щоб на фронті хлопці спробували панеттоне, щоб діти переселенців отримали солодощі, літні люди отримали гуманітарні набори, зараз в Україні дуже важко жити всім.

Моя історія одна з мільйонів, але, незважаючи на це, вона не втрачає своєї важливості і актуальності».

Уривок з книги

«24 лютого. Україна. Місто Біла Церква. О п’ятій ранку мене розбудили дуже голосні звуки вибухів, як наче десь запускають салют. Я дивилась у вікно здаля, бо було страшно підходити ближче. За вікном була глупа ніч. Лише кожні кілька хвилин лунали чи то постріли, чи то вибухи. Тепер я знала точно, що почалася війна.

Це була перша ніч, коли я лягла спати вдягнута, а зимові черевики поставила поруч, щоб недовго шукати».

Про авторку

Юлія Матту (справжнє ім'я Юлія Миколаївна Семиряд) – українська письменниця, журналістка, громадська діячка. Має в своєму доробку книжки «Жашківські равлики», «Багалія» (українською та англійською мовами), «Коли злітають літаки», «#39.11», «Біженка».

Народилася 26 липня 1979 року в селі Гоголів Броварського р-ну, Київської обл. Закінчила середню школу № 98 м. Києва. У 1996-2001 навчалася в Національній академії державної податкової служби (м. Ірпінь), отримала диплом за спеціальністю «правознавство». 2008-2011 року навчалася в Одеському регіональному інституті державного управління при президенті України, здобула освіту «Магістр державного управління». З 2004 по 2014 роки працювала на державній службі в галузі соціальної політики. З 2014 року вирішила піти з посади спеціаліста Мінсоцполітики і розпочати власну творчу і громадську діяльність.