ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Христина Парубій, Ірина Берлянд «Жінки на війні»

     Жінки на війні. Упорядкування Христини Парубій та Ірини Берлянд. – Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2024. – 208 с.

            У книзі зібрано двадцять історій жінок, які стали військовими, щоб боротися проти російської агресії. В основі текстів – відеосюжети проєкту «Жінки на війні», що виходили на телеканалі Еспресо. Авторка ідеї та інтерв’юерка – Христина Парубій; тексти узгоджено з героїнями сюжетів.

            За підтримки Благодійної організації «Всеукраїнський Благодійний Фонд Жеваго».

            Книга «Жінки на війні» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Уривок з книги

Передмова

Христина Парубій. Жінки на війні

Пригадайте, чим ви хотіли займатися після закінчення школи, під час навчання в коледжі, університеті, коли вам було по дев’ятнадцять, двадцять років. Або коли вже мали сім’ю і щасливе життя. Чи підкрадалися колись думки про війну, бажання пройти медичні курси, навчитися володіти зброєю?

Більшість жінок, чиї історії зібрано в цій книжці, ніколи не пов’язували своє життя з військом. Їх до цього змусили війна і величезний, на мій погляд, обов’язок перед своєю державою.

Хоробрі, самодостатні та з великою любов’ю до України. Такими є жінки, які нині воюють на полі бою. І це не пафосні слова, адже без цих якостей ніхто добровільно на війну не пішов би. А вони вирішили, хай там що, стати пліч-о-пліч з чоловіками і зупинити ворога на фронті. Їх ніхто не змушував, не мобілізовував. Дехто з них навіть по кілька разів оббивав пороги військкомату – і нарешті досяг свого.

У лавах Збройних Сил України вони виконують бойові завдання нарівні з чоловіками. Стають командирами, беруть на себе велику відповідальність і керують військовими операціями, дістають поранення, стикаються з несправедливістю – і попри все залишаються у війську, аби наблизити нашу перемогу. На жаль, тут є історії жінок, які вже загинули, але мені ще вдалося з ними поспілкуватися.

Двадцять історій, які зібрані в цій книзі, – саме про таких жінок. Більшість з них до початку війни з росією, а саме до 2014 року, не мріяли взяти в руки зброю, стати медикинями, зв’язківцями чи водіями БМП, взагалі не думали про війну і про військо. Саме ворог змусив їх повністю змінити своє життя.

«Жінки на війні» – це книга на основі відеосюжетів, що виходять на телеканалі «Еспресо». Тексти узгоджено з героїнями або їхніми родичами. Проєкт розпочинався торік (прим.: 2022 року) з кількох сюжетів до Дня захисників та захисниць України 14 жовтня. Згодом ці сюжети стали регулярними. Я хотіла показати, що не лише чоловіки виконують роботу на полі бою, в окопах, – поруч з ними нарівні такі ж завдання виконують жінки. Поряд з історією кожної героїні ви знайдете QR-код з посиланням на відеосюжет про неї.  

Я хочу, аби хоча б кілька історій про тих, хто тримає для нас небо, закарбувалися в нашій пам’яті, щоб ми пам’ятали, завдяки кому можемо жити.

Про упорядниць

Христина Парубій – українська телеведуча і журналістка. На телеканалі Еспресо TV – ведуча новин. Також знімає сюжети на воєнну тематику та записує історії військових. У 2022 році запустила власний проєкт «Жінки на війні: історії від Христини Парубій», який триває досі. 20 розповідей про життя жінок – військових на фронті – увійшли до книжки «Жінки на війні», що нещодавно вийшла друком у видавництві «ДУХ І ЛІТЕРА». Працювала редактором на телеканалі «Суспільне. Львів» (2016 - 2019).

Ірина Берлянд – українська філософиня і психологиня. Співпрацює з видавництвом «ДУХ І ЛІТЕРА». Її дослідницькі інтереси повʼязані з філософією діалогу культур В.С.Біблера, з філософією освіти, зокрема з феноменами культури як предмета початкової освіти. Роздуми Ірини Берлянд про війну і мир (як поняття протилежне війні) були опубліковані на її сторінці у Фейсбук. 

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Людмила Долгоновська «Залізний генерал. Уроки людяності»

     Долгоновська Л. Залізний генерал. Уроки людяності. – Х. : Віват, 2024. – 208 с. : іл. – (Серія «Гордість нації»).

            24 лютого 2022 року Валерій Залужний, віддаючи накази, промовив слова, що стали символом українського спротиву: «Ця країна тримається на наших плечах».

Залізний генерал, легендарна постать, Герой України, Головнокомандувач Збройних Сил України (2021 – 2024), воєначальник, якого історія запам’ятає людиною, яка зламала план російського «бліцкригу» й розвінчала міф про непереможність російської армії, один зі 100 найвпливовіших людей 2022 року за версією журналу Time.

Який він насправді? Якою є історія становлення великого воєначальника, відомого загалу як залізний, а близьким – як щирий, скромний, вимогливий і водночас турботливий? Книжка Людмили Долгоновської дозволить зазирнути за лаштунки доленосних подій, почути голоси тих, хто стояв пліч-о-пліч із Валерієм Залужним. Як очевидиця авторка розповідає, хто підтримував генерала та що додавало йому наснаги просто «робити свою роботу», – а насправді керувати й уособлювати легендарне українське військо, кожного воїна, який тримає оборону й звитяжно виборює для України можливість бути.

Книга «Залізний генерал. Уроки людяності» – це нонфікшн, з якого ви почуєте про Валерія Залужного як особистість та військового професіонала, й отримаєте унікальні уроки лідерства з описом реальних ситуацій з початку повномасштабного вторгнення. У книзі «Залізний генерал» Людмила Долгоновська надає близький погляд на життя Головнокомандувача Збройних Сил України у 2021-2024 роках, під керівництвом якого українські воїни зустріли ворога із початком повномасштабного вторгнення російської армії, та водночас описує перші кроки у кар’єрі Залужного, що сформували особистість майбутнього Героя російсько-української війни.

Очевидиця подій і радниця Головнокомандувача зі стратегічних комунікацій Людмила Долгоновська описує не тільки знакові етапи в роботі Валерія Залужного під час повномасштабної війни, але й супроводжує біографічні факти важливими цитатами та коментарями наближених людей, що надають новий погляд на постать Головнокомандувача.

У виданні використані фотографії з особистого архіву Людмили Долгоновської та інших приватних архівів. В оформленні обкладинки використано фото Оксани Парафенюк. Книга містить понад 20 посилань у вигляді qr-кодів на архівні відео, а також на вибрані заяви, звернення й промови Валерія Залужного.

 Книга Людмили Долгоновської «Залізний генерал. Уроки людяності» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Зміст книги «Залізний генерал. Уроки людяності»

Передмова ………………………………………………………………….…..7

Частина І. ОБ’ЄДНАНІ. УРОКИ ВІЙНИ …………….………..….….11

24 лютого. Ця країна тримається на наших плечах!….......13

Становлення. Дитинство………………………………...……............22

Підготовка до відбиття повномасштабного вторгнення...27

Становлення. Військова освіта…………………………..…………….32

Становлення. Служба на тлі колапсу армії………..…………...40

Становлення. 2014—2015 роки………………………….……….……55

Дивися! Запам’ятовуй! Ти маєш це потім розказати…….…61

Становлення. Життя на валізах………………………………...……...73

Задача захистити Київ………………………………………………...……79

Становлення. Головнокомандувач……….………………………...86

Частина ІІ. УРОКИ ЛЮДЯНОСТІ…………………………………..…….91

Урок 1. Бути професіоналом……………………………………….…..93

Урок 2. Лідерство в часи війни………………………………….….114

Урок 3. Бути героєм, а не зіркою…………………………..……..142

Урок 4. Об’єднувати команду………………………………….……158

Урок 5. Любити й вміти показати любов…………………….171

Урок 6. Навчатися впродовж життя…………………….……….176

Вибрані цитати часів великої війни………………………………..189

Уривок з книги

Частина І. Об’єднані. Уроки війни

24 лютого. Ця країна тримається на наших плечах!

Близько десятої ранку, перейшовши через внутрішній дворик Генерального штабу, я опинилася біля непримітних дерев’яних дверей, які ведуть до бункера. Разом із теплим, вогким, трохи спертим повітрям на мене накотилася важкість зробленого вибору. Як цивільна я ще могла скористатися правом працювати віддалено. Увійшовши ж до бункера, брала на себе повну відповідальність комунікувати від імені Головнокомандувача ЗСУ в такий критичний час, де кожне слово, кожна публікація мали надзвичайно потужний ефект. Мої колеги-військові якраз отримували штатну зброю. Я взяла її також –  нею стало слово.

Пройшовши кілька постів охорони та ліфтом спустившись на сімнадцять поверхів, я зайшла до приміщення, де вже розгорнули Головний пункт управління військами.

Там панувала робоча атмосфера: дзвінки, доповіді, документи. За довгим столом – вище військове керівництво країни. Поряд розклали величезні карти оперативної обстановки, до яких час від часу підходив Валерій Залужний. На електронному табло вгорі – два виміри часу: реальний і оперативний, який відраховував години від початку відкритого вторгнення. Цей циферблат віддаляв нас від мирного життя, поглиблював прірву між невідомістю й колись спланованим майбутнім, назавжди розривав будь-які зв’язки з Росією та її громадянами.

Цей заглиблений пункт управління побудували в радянський час, готуючись до ядерної війни. Тут є сходи й ліфт, таємні виходи в різні частини Києва – справжнє підземне містечко. Бункер привели до ладу за кілька років до повномасштабної війни. Власне, цим ремонтом у 2015–2017 роках керував Валерій Залужний. І саме йому довелося тут днювати й ночувати у вирішальні для країни часи.

Щойно ввійшла до бункера, зустріла схвильованого полковника Олександра Металіді, помічника Головнокомандувача. Він промовив до мене:

- Ти маєш це десь написати! Шеф, коли віддавав наказ одному з комбригів, прямо кричав у слухавку: «Зрозумій, ця країна тримається на наших плечах!».

Для мене цей вислів став гаслом війни.

Я не могла відвести очей від Головнокомандувача. Тоді ще генерал-лейтенант, (нині генерал) Залужний мав спокійний, зосереджений вигляд. У словах і рухах відчувалося – він знає, що робить, усе під контролем. Сидів по центру довгого столу. Перед ним монітори, телефони, мобільний. Говорив із командувачами військ (сил) через відеозв’язок – заслуховував доповіді й віддавав накази.

Два заступники – генерал-лейтенант Євген Мойсюк і генерал-полковник Віктор Балан, а також начальник Генштабу генерал-лейтенант Сергій Шаптала сиділи обабіч нього. По колу – заступники міністра оборони Іван Руснак і Ганна Маляр, начальники органів військового управління, колишні начальники Генштабу Віктор Муженко й Сергій Корнійчук.

Офіцери наносили обстановку на велетенські паперові карти. Над тими ж картами часто стояли генерали. Один із таких моментів, коли над картою працювали два Головнокомандувачі – теперішній, Валерій Залужний, і колишній, Віктор Муженко, – я сфотографувала. Як приклад єднання й служіння всіх і кожного своїй країні.

Я знайшла собі місце в кутку. Наді мною висіла купа піксельних чоловічих курток, здавалося, мене й не видно за ними. Боялася, якщо Залужний побачить мене, то скаже – бери дитину та їдь із міста. Я цього водночас і хотіла, і не хотіла: хотіла як мама дев'ятирічного сина й не хотіла як громадянка своєї держави.

Десь о четвертій вечора в кімнату внесли чай у металевому бідоні, черпак, пластикові стаканчики й кілька тарілок з бутербродами з дешевих ковбаси-сиру. Усі брали їх машинально та їли, навіть не дивлячись. Я наливала генералам чай, непомітно забирала чашки.

Міцний чорний чай без цукру. Згодом ми вже не питали, заварювати чи ні. Знали, що він має стояти на його столі.

Пізно ввечері головком підійшов до мене. Я підвелася назустріч. Сказала щось безглузде на кшталт: «Валерію Федоровичу, усе буде добре». Він міцно обійняв мене, усміхнувся. Відтепер у мене було беззаперечне право перебувати й працювати тут…

Про авторку

Людмила Долгоновська – експертка у галузі стратегічних комунікацій, кандидатка філософських наук. Керівниця служби президента American University Кyiv, запрошена лекторка низки університетів. Від липня 2021 року до початку березня 2023 року – радниця зі стратегічних комунікацій Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного. 

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Артем Шевченко «Воєнна розвідка України. У небі, на морі, на землі». Громадсько-політичне видання

    Шевченко Артем. Воєнна розвідка України. У небі, на морі, на землі. – Київ: Yakaboo Publishing, 2024. – 192 с. : іл.

            Унікальні спецоперації української воєнної розвідки, що відбувалися у 2022-2023 роках у трьох природних стихіях – у небі, на морі і на землі, під час спротиву російській військовій агресії. Як проривалися повітрям на «Азовсталь», як звільняли острів Зміїний у Чорному морі та Харківщину на суходолі, а також як збивали російських льотчиків-асів. Коментарі посадових осіб та учасників подій, цікаві факти та фото. Книжка для широкого кола читачів. Передмова начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України, генерал-лейтенанта Кирила Буданова.

            Присвячується світлій пам’яті всіх загиблих військовослужбовців Сил безпеки та оборони України, які захищали державу від російської збройної агресії.

            Книга Артема Шевченка «Воєнна розвідка України. У небі, на морі, на землі» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Уривки з книги

Авіапрорив на «Азовсталь». Небо

            Жорстока війна, якої не бачив світ з часів Другої світової.

            Маріуполь, місто Святої Марії, – півмільйонний український металургійний центр на морських берегах Азову.

            86 днів облоги гарнізону в оточенні потужніших сил агресора.

            7 бойових вильотів 16-ма вертольотами армійської авіації крізь щільну протиповітряну оборону ворога.

            64 поранених евакуйовано, 72 бійці десантовано, 30 тонн вантажу доправлено.

            Унікальна бойова повітряна операція воєнної розвідки України.

            Імена героїв, що закарбовано сталлю у світову військову історію.

            Відкритий морським вітрам, гордий, незламний, бо сталевий у прямому сенсі слова, Маріуполь став кісткою у горлі російським агресорам ще вісім років тому. Азовська сталь зламала зуби ворогу у 2014-му, місто тоді вдалося відстояти. У 2022-му у люті своєї помсти противник накинувся на нескорений Маріуполь усією потугою здичавілої військової орди. Армада вторгнення посунула з усіх трьох напрямків: з півночі від Донецька, захопивши з боями Волноваху; зі сходу від російського кордону через контрольоване сепаратистами село Безіменне. Але головний удар російська армія завдала із південного заходу, звідти, де його очікували найменше…

Післяслово. Майбутнє «Острова»

            Очевидно, що в умовах нинішнього воєнного стану, тривалої війни на виснаження з набагато сильнішим за своїм військово-технічним і мобілізаційним потенціалом ворогом, який залишиться нашим географічним сусідом і в майбутньому, після неодмінної перемоги України держава просто зобов’язана зміцнювати військову розвідувальну компоненту.

            На думку багатьох експертів у сфері національної безпеки і частини законодавців, назріла нагальна необхідність у вітчизняному розвідувальному співтоваристві провести кардинальну еволюційну зміну: за прикладом усіх країн євроатлантичної спільноти варто перетворити ГУР МО на об’єднану потужну військову спецслужбу – структуру (службу, відомство) військової розвідки і контррозвідки Міністерства оборони України. Справді, майже в усіх західних демократичних союзницьких нам країнах військова контррозвідка функціонує у складі органу стратегічного управління Збройними силами.

            Робота військової контррозвідки як неодмінної складової об’єднаної системи військової розвідки та безпеки у складі Міністерства оборони України забезпечить необхідну синергію та концентрацію всіх наявних сил і засобів держави на цьому важливому напрямі її оборони. Включно з підсиленням контррозвідувального забезпечення систем управління (зокрема зв’язку і обміну спеціальними військовими даними), режиму функціонування військових об’єктів і частин, а також охорони військової інформації тактичного, оперативно-тактичного і стратегічного рівнів.       

Звісно, не всі операції і не завжди завершуються успіхом, але важливо, що Головне управління розвідки Міністерства оборони України постійно розвивається та активно нарощує свої бойові, оперативні, агентурні та технічні спроможності.

Інституційне зміцнення і обов’язково кадрове, матеріальне, технічне посилення воєнної розвідки України – це нагальна вимога часу, запорука виживання держави в умовах відкритої і тривалої збройної агресії.

Про автора 

Артем Шевченко – військовослужбовець ЗСУ, офіцер Сил безпеки та оборони України, журналіст, документаліст, письменник, безпосередньо брав участь у бойових діях на Київщині і Харківщині у 2022 році.

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Сергій Руденко «Бій за Київ»

     Руденко С.В. Бій за Київ. – Харків : ВД «Фабула», 2023. – 208 с. – Серія «HISTORY».

            «Бій за Київ» – це журналістське дослідження про події російсько-української війни, а саме оборону Києва.

Твір складається з окремих есеїв, що висвітлюють короткі епізоди оборони столиці та в єдності утворюють велику панораму подій початку повномасштабного вторгнення. Книжка висвітлює не лише характер боїв за українську столицю, а й характери захисників Києва. Головною дійовою особою кожного з есеїв є люди, що потрапили у вир війни.

24.02.22 Київ потрапив під удар. Російські війська окупували села та міста під столицею. Велика історія оборони Києва в сімнадцяти раундах, подана через персональні історії людей, з якими знайомий автор, і які пліч-о-пліч із мільйонами стали на захист столиці.

Нова робота Сергія Руденка – це розповідь про те, як Київ вистояв під час російсько-української війни 2022 року. Бій за українську столицю став вирішальним у цьому протистоянні.

Книга Сергія Руденка «Бій за Київ» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Уривки з книги

РАУНД ПЕРШИЙ. УДАР ПО КРАЇНІ. УДАР ПО СТОЛИЦІ

24 лютого

Ніч перед великою війною видалася неспокійною.

Двадцять третього лютого, коли остаточно стало зрозуміло, що Москва висуває війська на «захист» так званих «ЛНР» та «ДНР», Верховна Рада запровадила в країні надзвичайний стан. Цей режим починав діяти в усій країні вже наступного дня.

Увечері 23-го всі чекали на звернення президента України до народу. Спершу його планували почати о 23-й годині, потім перенесли на опівніч. Наш сайт Espreso.tv і далі відпрацьовував нічні новини. Я чекав на відео від Зеленського. Зрештою, він з’явився на телеекранах приблизно о першій ночі – за три години до вторгнення росії.

Президент України востаннє намагався достукатись до росіян та путіна. Схоже, він до останнього сподівався, що Кремль відмовиться від широкомасштабного наступу на Україну. Зеленський вірив, що люди, яких він десятиліттями розважав на сцені в росії і які так люблять його серіали «Свати» та «Слуга народу», натиснуть на гальма путінської воєнної машини. Але він прорахувався.

Приблизно о другій ночі відомий волонтер Юрій Касьянов, посилаючись на свої джерела серед російських десантників, написав у фейсбуці: росія почне наступ о 4:45.

Тоді технічний директор телеканалу запитав у мене в месенджері: «Що буде далі?». Я відповів коротко: «Готуватися до найгіршого», хоча був певен, що росіяни підуть зі сходу й півдня. Але я помилився.

* * *

Я налаштував будильник на 4:45. За кілька хвилин до сигналу нічну тишу розітнув телефонний дзвінок. У слухавці промовили:

- Сергію, прокидайся! Війна! путін пішов у наступ.

Поки я намагався ідентифікувати голос у слухавці (а це був голос одного із засновників телеканалу «Еспресо», народного депутата України Миколи Княжицького), у різних районах Києва падали перші російські крилаті ракети. У той час президент росії завершував виступ на телебаченні. Він пояснював росіянам потребу провести в Україні спеціальну військову операцію.

* * *

Перший вибух. Другий. Третій. Ні, це був не сон і не мариво. Це був початок великої війни росії проти України…

* * *

Того дня автомати Калашникова, які роздавала влада, до рук узяли десятки тисяч цивільних українців. Більшість із них до пуття й не знала, як поводитися зі зброєю. Однак росія змусила їх узятися за АК. Це були мотивовані люди, які розгорнули в Україні справжню Народну війну. Війну, до якої путін виявився не готовим. Шістдесят батальйонних тактичних груп, введені Кремлем у перший день війни на територію української держави, виявилися не здатними здійснити бліцкриг. Російський план захоплення Києва впродовж перших 24 годин провалився.

Про автора

Сергій Руденко – український журналіст, публіцист, телеведучий «Еспресо», автор і ведучий програм «Досьє із Сергієм Руденком», «Політика», «Дебати», «Вердикт», автор щотижневих колонок на Deutsche Welle.

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Валентина Розуменко «Лютий рік незламності»

Лютий рік незламності / Валентина Розуменко. – Київ : Креативна агенція «Артіль», 2023. – 400 с. : іл.

             «Лютий рік незламності» – це книга реалістичних, доленосних історій очевидців, які перебували в окупації під час воєнних злочинів широкомасштабної збройної агресії країни-загарбника росії проти України. Оповіді героїв, які пережили жорстоку окупацію, голод, холод, втрату рідних – це свідчення представників нескореного народу про масові звірства знавіснілих рашистів, які обстрілювали і бомбардували наші міста й села, чинили геноцид українському народу. Та попри все, герої книги не втрачають віру в ЗСУ і надію в нашу Перемогу.

Ця книга максимально наблизить читача до тих реалій, які пережили цивільні, витримавши окупацію, адже душевні муки звичайних людей часто губляться серед історій про військових чи взагалі про війну. Водночас сповнить гордістю за волелюбний український народ, який за лічені години знову самоорганізувався, створивши паралельний волонтерський рух майже у всіх селах і містах України, щоб допомагати нашим захисникам і цивільним, які тікали від жахіть війни.    

Уривок з книги

Слово керівника проєкту

Ігор Степурін, Голова Благодійного фонду «Бібліотечна Країна»

Повномасштабна, брутальна війна в Україні розділила життя мільйонів людей на до і після 24 лютого 2022 року й принесла в наше життя страждання, страх, сльози, біль та тисячі смертей – як невинних цивільних людей, так і наших захисників. Тому потрібно говорити й писати про цю війну правду, як би боляче це не було чути. Інакше про неї буде розповідати «правду» країна-агресор, яка сьогодні вбиває наших людей та паплюжить українську землю.

Збирання та публікація особистих вражень про війну – актуально та нагально. Їх варто видавати задля розголосу та нагадування, що війна ще не скінчилася, бо з плином часу спогади можуть стиратися, тому важливо увіковічувати їх саме зараз, особливо якщо ми маємо для цього сучасні технології.

Завдяки, без перебільшення, титанічній роботі авторки Валентини Розуменко, яка збирала свідчення очевидців, хто волею долі переніс усі жахіття окупації й ділився своїми спогадами, – збережемо живі доленосні історії про війну. З деякими героями автор спілкувалася одразу після звільнення їхніх територій, з іншими – коли полишили свої домівки, які донині в окупації. Їхнє враження від жорстоких щоденних обстрілів ствольною та реактивною артилерією наших міст і сіл, розпач від загибелі близьких та знайомих людей, спомини про «зелені коридори», які обстрілювали підступні рашисти, та розстріляні окуповані території, закарбовані для нащадків. Адже масштабні масові звірства російської армії сколихнули не лише Україну, а й увесь цивілізований світ.

Вражають спогади героїв книги, які на межі людських можливостей під постійним бомбардуванням перебували в холодних підвалах та бомбосховищах. Приголомшують факти про тисячі загиблих та поранених мешканців міст, штучно створений голод та відсутність води; про небіжчиків-містян, які навічно залишилися посеред завалених решток будинків у містах Маріуполі, Ізюмі, Рубіжному і застрелених патріотів у Херсоні тощо.

Книга розрахована на коло читачів, які цікавляться подіями сучасної України та далекі від війни і жахіть окупації рф. Конче необхідно донести світові вустами очевидців жорстоку правду про найбільш руйнівні воєнні злочини та нелюдські варварські акти, вчинені російськими окупантами в XXI столітті. Щоб світ зумів відчути цю жорстоку, криваву війну з перших вуст очевидців, без кривих дзеркал.

Подяка за підтримку видання даної книги Українському інституту книги Міністерства культури та інформаційної політики України.

Про авторку

Валентина Олександрівна Розуменко народилася 9 грудня 1963 року в селі Княжа Криниця Монастирищенського, нині Уманського району Черкаської області.  Український прозаїк, член Національної спілки журналістів України, Національної спілки письменників України, авторка публіцистичних книг, лауреатка літературної премії. Є авторкою книг публіцистики: «Непал, або подорож в Гімалаї»,«Майдан… Хто, якщо не я?!», «Нескорені. Інтерв'ю із Героями АТО», «Вільні полонянки» (2023 рік), «Лютий рік незламності», «Брат». Авторка понад 200 інтерв'ю та статей.

«Мені важливо бути причетною до подій, які відбуваються в моїй країні з моїми співвітчизниками. Доленосні історії дітей і їхніх батьків, бабусь і всіх, хто пережив вторгнення та жахіття російської окупації, водночас людей доброї волі, які допомагають їм та ЗСУ, складаються в долю цілого народу. Душевні муки звичайних людей часто губляться серед історій про військових чи взагалі про війну. Надавши цим людям голос – у книзі зафіксовано епізоди воєнних злочинів росії проти цивільного населення України.

Дякую усім героям книги, котрі зголосилися на відверті, емоційні спогади про пережиті страхіття, відчуття приниженої гідності та безвиході. Однак війна не зламала українців, а об’єднала всіх і ще більше вселила віру в наших захисників та Перемогу! Попри всі біди та горе дала безліч приводів для гордості за нашу країну, волонтерів і людей з різних сіл та міст, які відкрили свій паралельний «фронт», допомагаючи ЗСУ. А віра і надія, волелюбність та незламна сила духу українців допоможе перебороти все! За нами Перемога!»

 

МИКОЛА БУДЛЯНСЬКИЙ: «Чернігів житиме і ми з ним»

«Сьогодні ви мене вітали «Доброго ранку!» Гарно,тепло. Але ж ранки наші не зовсім добрі, а де кровоточать. То давайте вітатися так: Слава Україні! А коли ранки справді стануть добрими, мирними, тоді повернемося до звичних усім нам вітань».

ЧЕРНІГІВ 2022. Дописи Миколи Георгійовича Будлянського на фейсбук-сторінці

28 лютого 2022 р.   Збираємо теплі речі на передову. Долучайтесь. Хоч і весна завтра, а ще студить.

1 березня 2022 р.   Поки тихо. Випав сніг. Злітаються синички на підвіконня. Погодував. Вийшов. Бігають голодні коти. Бабусі, котрі їх годують, або в підвалах, або тихесенько сидять по квартирах. Словом, киці теж поснідали. Піду і я пити каву. Пішли на... рашисти. І треба знову збирати теплі речі захисникам. Весна, а холодно.

1 березня 2022 р.   Друзі, трохи був зайнятий. Потрібними справами. А як почало бухкати сильно, сходив у магазей. Людей небагато. Сховища хоч якісь, та поряд. Поповнив продуктову торбинку. Ішов додому, ув’язалися два чужі коти. Мабуть, пенсійного віку. Як їм самим корм добувати. Поділився сардельками. Наминають. Не проминув захисників. Сиру до чаю виділив. Не брали. Ледве умовив. Хоч якась та користь з пенсіонера. Ви, друзі, казали про вірші. Треба струни душі перестроїти на інший лад. Це потім. А банальностями ділитися ні в журналістиці, ні в поезії не звик. Усім доброго здоров’я і будьте сильні духом. Чернігів вічний!

2 березня 2022 р.   І знову ранок. Тихий, але тиша оманлива і крихка. Здається, доторкнися пальцем - і розсиплеться. Кажуть, навіть білорашисти зайшли і боязливо стоять десь на підступах Чернігова. Цим у першу чергу слід наваляти. Відчиняться магазини,піду щось захисникам куплю. У нас сякі-такі продукти є. Щоправда пенсія вже тю-тю, та ж ремонт почали, трохи накопичили. Для захисників і бабусь не шкода. А ось старим пукалам -кацапам навіть цигарки не даю(сам вже кілька років не палю, але для добрих людей купив). Так ось ці пукали, які заїхали в місто у 70-80 роках і працювали на заводах, не лише весь цей час мову зневажали,а й українців. Хоч жили тихо, а нині пуйла і поганим словом не зачеплять. Їм навіть котиків чи песиків, котрі заглядають прохально в очі, шкода погодувати. Тож у мене ранок починається з друзів менших. Зараз піду, позбігаються, наговорюся з ними, погодую. Так, як і в більшості притомних чернігівців, на душі неспокійно. Але десь на краєчку вже накопичується сила. Знаю,то радість. Як доживу до перемоги, вибухне. А поки молю Бога за дітей, які розкидані по Україні, за родичів у Харкові й Києві, за рідних , друзів, знайомих, за наших захисників. Ранок почався. Сіренький,але ж весняний. Під вікнами будинку тюльпани показують зелені язички, на підвіконнях квартир квіти доглянуті. Чернігів живе і житиме!

2 березня 2022 р.   Друзі, біда в Україні. Сьогодні ви мене вітали «Доброго ранку!» Гарно,тепло. Але ж ранки наші не зовсім добрі, а де кровоточать. То давайте вітатися так: Слава Україні! А коли ранки справді стануть добрими, мирними, тоді повернемося до звичних усім нам вітань. Дехто цікавиться в якому сховищі від вибухів ховаюся. Коли бухкає, йду в магазин - людей менше. А сьогодні доки не зникла гаряча вода, гріх було не помитися. Прошу вас вельми: не панікуйте. Може,не завтра-післязавтра, але все буде добре. Слава Україні й рідному Чернігову і всім уже рідним нам його захисникам! Додати хочу, буду вдячний тому, хто дасть в оренду автомат. Просив там, де офіційно дають, лише посміялися.

3 березня 2022 р.   Друзі, слава Україні! Заспав трохи. Тихо було вночі. Раннім ранком десь бухнуло і розвіялось. Це вчора як струсонуло вибухом будинок, спробували на всяк випадок сховок знайти. Знайшли цегляний будинок. Підвал обжитий. Не в кожний відсік потрапиш «Занято» кричать, втім місць ще вистачає. Побачив там торговця коврами з сусіднього будинку. Вдень, коли збирав речі на потреби захисників, попросив бодай не килим, а хоча б килимок. Почув:»Ти знаєш скоко он стоїт». Хай вдавиться. Та транспорт так і не дочекались. Уже сьогодні віддамо теплі речі. Ввечері покликали сусіди. Виявляється в дочки і матері день народження. В один день. Трохи в напівтемряві посиділи. По кілька краплин за іменинниць, а то за перемогу, за наших оборонців і, звісно ж, за Чернігів. Сьогодні хоч і пізнувато, та піду свою худобу годувати. Голуби вже навіть на плечі сідають, котики з сусідніх будинків збігаються, навіть собаки не лаються за свою територію. Війна всіх об’єднала. Сил вам, друзі. Слава Україні!

3 березня 2022 р.   Люди, прошу Вас, не робіть так: виїжджаєте, не залишайте в квартирах собачок і котів. Не можете взяти з собою, віддайте сусідам. Не можете і цього, надворі залишіть. Знайдеться добра душа. Зателефонував знайомий (поблизу обллікарні) три дні киця плаче. Хазяї втекли від війни. Води просить, їсти. Кажу, вибий двері й випусти. Звісно ж,поліція моїх порад не схвалить, але я особисто так і робитиму. Ти ж, горе-господарю, любив свою тваринку ,то навіщо ж залишив? Гріх. Зможете, допомагайте вийти на волю чотирилапим, якщо двоногі п’ятами накивали. Говнюки, пробачте на слові.

4 березня 2022 р.   Слава Україні! Ранок у Чернігові почався з вибухів. Власне, й вечір тихим не був і ніч тривожна. Все більше руйнувань, а найстрашніше -- більше жертв мирних жителів. Тривожні вісті надходять з атомних станцій. Бісить млявість світу. Якщо не все українське небо,то станції ж захистити можна. Це ж і ваша безпека! Всі бояться придуркуватого карлика. Вдома розберемось потім - і з лижниками, і з тими, хто гримав на Захід, мовляв, не нагнітайте обстановку,і що в усьому винен Вальцман (це ж треба таку нісенітницю вигадати!) Сьогодні головне бути разом. Ми--єдині і сильні. Вчора таки зайшов з сусідами у примітивне сховище. Більшість людей терпеливі, але не поменшало злих. Мовляв,мшвендяють тут усякі. Як жаль Чернігова! Розстрілюють його нелюди із землі й неба. У нас поки все ціле й світло є. І як завжди вранці худоба голодна. Доки є чим, годуватиму. Киці, собачки, пташки не винні. Сили всім і духу. Не панікуємо. Вистоїмо й переможемо!

4 березня 2022 р.    Люди бігають по магазинах, а здебільшого порожні прилавки. Молодці куликівці. Місцевий фермер завалює магазинчик на Шевченка різноманітною м’ясно-ковбасною продукцією. Дай Боже здоров’я тобі, чоловіче! Я не купляю м’ясного. Піст скоро. А ось від морозива і за таких обставин відмовитися не можу. Втім, морозиво є і в інших маркетах. Вулиці напівпорожні, хоч і бахкає аж вуха закладає. Машин мало. А в магазини все одно черги. Вітер холодний, хоч і весна. Духу і незламності вам,млюди!

4 березня 2022 р.    У черзі в магазин. «Мужчина, мне надо детям купить. Пропустите?» Обертаюсь. Землячок. «Ти, Вітько, мову нашу забув? Та і яким дітям? Зроду-віку не женився». «Да,--переходить на сільську. - То я щоб швидше. Дома ковбаса кончилась. Ти тоже за сосісками?» «Ні. Води куплю та морозива. Чогось так прикортіло». Землячка аж перекривило: «Какоє в х.. марожане. Стреляют». «Мені коли стріляють, хочеться» . – «Трандіш». «Та ні,-кажу.-Чесно». «Ви паєти, всегда билі ненормальниє. Ну,ладно, очередь большая, в другой магазін пойду». Пішов землячок. А я справді води і морозива купив. Насолоджуюсь. Гримає,та хай ворогу вуха повиймає. А я смакуватиму морозивом.

5 березня 2022 р.    Ще одна ніч минула. Сірий непевний ранок. Стріляють. Не зовсім далеко. В коридорі перемовляються сусіди. У стрічці вичитав: Саша Балабко, відомий письменник рано-раненько в магазин зібрався. Побачив дідуся, в якого ноги підвели. Чим зміг, поміг. Саша і в студентські роки був жайворонком. Заспані виходим з кімнатами з цигарками, а Саша вже з рушником через плече. Свіжий,вмитий. Дякую тобі, друже, що залишився таким же щирим і небайдужим. А я знову передрімав. Вночі ніби десь на околиці дві ракети гахнули. А ось вранці за вікном розгойдисто бабахало. Звик уже. Втім, хіба можна звикнути до зла, яке несе орк-сусід! А сьогодні знову все за планом: дружина звечора підготувала смачненьке котикам, а я пташкам. Усіх нагодуєм. Пишемо удвох з Антоном. Намагається лапкою на клавіш натиснуть. Зараз дозволю. жд - це його. Може хотів сказати Ж..ПА ДИЯВОЛУ. Так і буде. Об’єднуймось, друзі. Зігріваймо один одного бодай вірою і словом. Я - вірю в перемогу. Сподіваюся, і ви. Давайте пити каву. Час.

6 березня 2022 р.   Слава Україні! Поки в нас сонячно і тихо. Попробивались проліски, і хоч вони душу гріють та ще надія ваша, що витримаємо цю страшну рашиську навалу. У нас півночі було вельми неспокійно, рано-вранці тричі бухнуло. П’єм каву. Домовились: розмови тільки позитивні. Всі очікували діяльнішої допомоги від НАТО. Можливо, вона й буде, але Маріуполь, Харків, інші міста у руїнах. Родичі з Харкова телефонують, що вже виїхати ніяк. Учора повиїжджали наші сусіди. Тихо й скучно було без них. Рано вклався спати. Дружина каже: ще вельми стріляли. Не чув. А майже з півночі не спиться. Та знаю: наші захисники втримаються, отож і нам, мирним мешканцям, гріх скиглити. Гляньте, ранок сонячний. Щоправда, прохолодний. Так лише ж березень. Набираємо повітря повні груди і легко видихуємо. Все буде ПЕРЕМОГА!

9 березня 2022 р.    Слава Україні! Нарешті дошкутильгав до ноутбука. Усе гаразд, друзі. Просто ходив на роботу до дружини. Там від вибуху всі вікна повибивало. Словом, упав, руку й ногу сильно забив. А вчора ще день був тривожний: розраховував син з онуками вибереться . Не вдалося. У нас кілька разів увечері бабахнуло. Спустилися в підвал. Люди не втрачають віри й надії. Який буде сьогодні день? Уже трахкає бахкає. Будем триматися. А нині давайте пити каву.

10 березня 2022 р.    Слава Україні! Падлюки спати не дали. Годині о четвертій ночі бамбонули. Десь поряд. Ми хитро вікна позакривали. То ж шибки не вибило. На жаль, без тепла залишились. Зате є світло. І вода є. Живемо! Ранок сонячний. Тільки котик злякано і досі бігає по кімнаті. Злякався вельми. Нічого не їсть. Гадаю, пройде. Уявляєте, дружина на роботу збирається. Ледве водія знайшла. Вікна стеклити. У їх на роботі більше чоловіків. Та всі розбіглися. Я теж збираюсь докульгати. Може, візьме з собою. Хоча не думаю. Може, буду вам відповідати. Хоча ще поспати хочеться. Не ніч була, а примара якась.

15 березня 2022 р.    Слава Україні! Нарешті, друзі, ми знову разом. Кілька днів замість світла була свічка. Звісно ж не було тепла. Та і Бог з ним. Весна. Виїжджати з дружиною нікуди не збирались. Навколо фашизня мародерна. Стріляє в усе що йде і їде. А з нами ще й котик. Він напівдикий. Чужих боїться. Як його залишити! Сидим, вибухи навколо. Як доля складеться. А в мене ще й нога пошкоджена. Чернігів житиме і ми з ним. Поки нічого не пишу. Пізніше. Хай відгримить. Я завжди з вами,друзі!.

2 квітня 2022 р.     Слава Україні! Добрий вечір,друзі! І УРА! Раптом хтось сильним чоловічим голосом заспівав на нашому шостому поверсі. Виявляється світло увімкнули. На годиннику двадцята з нулями. Мерехтіла свічка, снувався нудний настрій. Хоч і не голосистий, та самому теж захотілося заспівати. Місяць при світлі свічки. У наш час, погодьтесь, незвично. Та ще бомбування, ракети... Ходив у центр міста подивитися, що орки накоїли. Під ногами тріщало стекло з вікон бібліотеки,а мені здалось то скапували сльози Людмили Зіневич, завідувачки книгозбірні. Побував і біля головної бібліотеки ім.Короленка. Відбитий вугол історичної споруди. Уявив заплакані очі її директорші Інни Аліференко. А скільки біди спричинили орки місцевим підприємцям! Вигоріла промислова частина ринку. Скільки там краму було-- дорогого і не дуже. Але ж... Найстрашніші в Чернігові були ночі. Особлива їх оманлива тиша. Спершу ми, як і більшість, під час обстрілів у підвалі сиділи. А потім якось звиклось. І не лише нам. Як зенітки смалять, люди кажуть, мовляв, ворін лякають. Друзі, все ще не вірю, що зі світлом -- це надовго, тому пишу трохи сумбурно, щоб встигнути хоч якось до вас озватись. Впевнений, завтра ще поспілкуємося. Може, допишу новий вірш. А сьогодні усім доброї і --головне-- спокійної тихої ночі!

3 квітня 2022 р.   Слава Україні! Уже аж третій ранок тихо-тихесенько зайшов у кімнату. Сірий, холодний, але ж, як і я, обнадіяний миром. Хоч ще варвари-мокшанці не все пограбували на Чернігівщині, не все зло сотворили. Та гонять їх аж дим іде. А в нас сьогодні свято - день народження в дружини. Страшенно не люблю стояти в чергах, та вчора за три години терпіння таки потрапив у «Хитрий лис». Він ще й цінами хитрий. Та вдалось розжитися на паштети, сир, цукерки. Вдома є вино зі старих запасів. Пораюємо. У село кортить. Добре, що родичі там залишились. Повигрібали листя з квітників, попідв’язували троянди. Як любив дивитися, як прямісінько на очах піднімалися тюльпани, вистрілювали в моєму ліску підсніжники і конвалії. А яке це задоволення гребтися на городі! Не знаю коли і як туди доїду. Мости через Десну попідривали. Та й авто лише бажанням не заправиш. Нічого, дочекається мене село. Притулюся до маминих вишень, до материної хати: «Драстуйте, найрідніші!»

4 квітня 2022 р.   Слава Україні! Доброго ранку, добрі люди! Сонечко за вікном. Теплішає. У Чернігові вже вчетверте незвично тихо. Щоправда, ця тиша якась непевна і важка. Може, не відвик від вибухів, а, може, тому, що війна з рашистами ще не завершена. Днями ходив центром міста. Навпроти зруйнованого бомбою готелю «Україна» побачив жіночок , котрі розпушували клумби зраділих весні і людям тюльпанів. Аж сльоза на очі навернулася: які ж ми, українці, все таки неймовірні. Де ще кілька днів тому биті цегла і скло захаращували вулиці й тротуари, сліди війни комунальники позгрібали в купки. У Чернігові відчувається рука господаря. Хоч війна й поруйнувала благі замисли влади, либонь, не до нових тротуарів нині і доріг, але, відбудувавши зруйноване, візьмемося за розбудову нашого історичного і, певен, найгарнішого в світі міста. Це путлеру потрібна лише територія, де б він зміг розмістити нові ракети, а ми прагнемо здорового затишку, краси і весни.

5 квітня 2022 р.   Слава Україні! Доброго погідного раночку, друзі! Вчора з Києва приїхав старший син. Молока навіз, сосисок, чого в нас давненько не було. Надвечір вийшов прогулятися і погодувати підвальних і домашніх залишених господарями котиків, відтак теж уже напівпідвальним мешканцям. По третині сосиски, та майже всім дісталося. Повиходили з помешкань діди і бабусі. Про політику розмови. Ось, мовляв, який у нас сильний президент. Багато з чим погоджувався, тільки не щодо керівника держави. Люди, розплющіть очі. Зеленський актор і це його чергова роль сильного президента. І те, що війна в Чернігові минула (ой, як хочеться вірити!) не факт. Ворог підступний і все ще сильний. Перегрупується і може знову вдарити. Отож, розслаблятися ніяк не можна. Хоча облаштовувати життя у звільнених селах і містах потрібно. Мені теж у село хочеться. Он на підвіконні вже витяглася розсада перців. Щоправда, перці ще можуть почекати, а ось сад до розпускання бруньок обробити потрібно, та й город прибрати - скоро картоплю садити. Не стріляють, писати б спокійно, та не пишеться. Чотири рядочки з себе вичавив - і крапка. Як бахкали, писалося. То лють на ворога заговорила в мені. Втім, ще писатиметься. Адже гарні вірші, бува, вдаються і від радості.

6 квітня 2022 р. Слава Україні! Доброго ранку, друзі! Прогулювався вчора берегом Стрижня. Побачив двох хлопчаків з підсакою. Виявилось, виловлюють поглушену рибу. У Десні її теж повно. Ще ж декілька днів тому ворог гатив з усіх калібрів. Чимало бомб і снарядів падали в розвеснілі річки. Не хочу повертатися до вчорашнього посту і злих відгуків. Сподіваюся «зелених друзів» у мене поменшало і тих, що твердять, мовляв війна, суперечки на потім залишимо. Я ні з ким і не збираюся сперечатися, тим більше нікого обзивати. Але, погодьтеся, хіба багатьом з вас приємно бачити розгодованих кварталівців у Єдиних новинах, портнових і їм подібних? Війна, кажете, не час суперечок? А час затуляти рота проукраїнським каналам, коли фаворять вчорашні проросійські? На цьому поки крапка. Не зійдемось думками. Не подобаються мої пости, ідіть собі геть, але не злючіть з піною в роті. Так ось, в Чернігові потроху налагоджується мирне життя: побільшало людей і авто на вулицях, відчиняються магазини, ось-ось запрацюють банкомати... Хоч якась дорога, та є до столиці. А ось до рідного села поки не доїхати. Та, думаю, це явище тимчасове. Сьогодні врешті теплішати починає. Квітень все таки!

10 квітня 2022 р.   Слава Україні! Доброго дня, друзі! Кілька днів не писав. Передих зробив. А одного дня подзвонили з Укрінформу й запропонували взяти участь у відеопресконференції. Розмова - про Чернігів у дні війни. Спершу ділився думками і враженнями, що було суцільним болем, міський голова, затим журналіст і блогер В. Савенок. Третім був я. Трохи говорив, переплітаючи розповідь «блокадними» віршами. Війна (хоч вона й з 2014 р. ведеться) ця широка почалася для мене біля магазину «Куликівські ковбаси». Це навпроти будинку СБУ. Потім писали й говорили, що в нього снаряд влучив. Повна нісенітниця. Ми з дружиною були метрів за 40 від будинку, коли з широкого вікна спершу вихопилося полум’я,а потім пролунав вибух. Я машинально потягнув дружину за вугол будинку, з магазину вибігла перелякана продавчиня. І тут вибухнуло вдруге. Сильно. За вуглом будинку стояло три авто. Дві машини відразу від’їхали,а третя, в якій сиділо троє молодих людей, поїхала лише після другого вибуху. «Це вони зірвали» - сказала дружина. - Я й номер машини запам’ятала». Потім ми зателефонували куди треба.

У перші дні боїв, коли вельми вже стріляли, ходили в підвал школи (під нашим будинком підвал не пристосований, в ньому й котикам не живеться). Потім махнули рукою. Хотілося якусь користь приносити. Звернувся до волонтерів. Сказали: мішки вантажити мені вже пізно, а ось збирати теплі речі на передову можна. Ми з дружиною цим два дні займалися. Приїжджав хлопчина, усе забирав. Найстрашнішими були ночі. Коли не спалося і здавалося черговий ворожий снаряд летить у наш будинок, запалював свічку і... писав вірші. Вдень стріляли не менше, та вдень не було лячно. Свистало й шелестіло над головою. Ходили містом, я ,пересилюючи біль - озвалася п’яткова шпора. Як вдавалося підзарядити телефон, дзвонив друзям, надиктовував вірші і просив виставити їх у ФБ. Звісно ж, могли ми виїхати - запрошень було чимало: від рідної Носівки до міст і містечок Західної України. Та в нас кіт усього боїться (така порода) і самим не хотілося залишати місто. А коли міст підірвали, то й думати про виїзд перестали. Уже майже тиждень тихо. Відчиняються магазини, навіть кав’ярні. Та багато хто боїться, що рашисти знову посунуть на Чернігів. Усе можливо. Хоч я особисто так не думаю. По-перше: зробити це їм буде значно важче, бо після себе вони не залишили жодного мосту через річки, а лише мінні загорожі; по-друге, зненацька вже не вдасться. Наші воїни до кордону підтягнулися і там їх «гостинно» зустрінуть. У ворогів залишається продовжити руйнування міста бомбуванням і ракетами. Та і з цим у рашки вже дефіцит. Та досить про війну. Весна хоч і непевно, та набирає сили. Прибуде і тепло, а з ним і наша перемога. Неодмінно. Інакше і бути не може!

14 квітня 2022 р.

Добрий вечір, друзі! Находився сьогодні, надивився, як Чернігів усе глибше заходить у весну. Ще не цвітуть парки, але квіти упевнено тягнуться до сонця. У парку ім. Хмельницького позліталися мої друзі -- голуби. Востаннє бачилися, як над головою ревло-свистіло кацапське зло. Надвечір’я. На весь парк, крім нас з дружиною, була ще жінка. Вона не зважала на смертельний «голос» війни, навіть пробувала щось читати. Запитав: не страшно, на що вона лиш тицьнула пальцем у вухо, мовляв, мені все одно, не чую. Скульптура Богдана, кілька років тому повернута зі Сходу (з боку зла) на Захід (у бік добра), сиріла зоддалік. Одиноко. Голуби налякалися гулу гармат, порозліталися. Лиш Хмельницький суворо блискав очима з-під брів, ніби дорікав: бачиш, скільки в нас ще тих, хто на моцкву орієнтується. Є вони і серед депутатів як місцевих, так і отих, що «під куполом» у столиці. А як орда посунула та взялася убивати й грабувати, лише якась дещиця прозріла, а, може, як мишва, в нори поховалася. Та настане мир, думається, врешті-решт з ними і всіляко іншими колаборантами розбереться українська влада. Українська! Розвиднюється навкіл. А тоді, як ішли ми містом, був сірий прохолодний березневий день, гриміло-двигтіло небо. Блокпости, порожні вулиці і... сумний настрій.

Нині ж зовсім інша картина: у місті тихо, на вулицях уже повно авто (щоправда, громадський транспорт ще не з’являється), у парку вже людно і я прийшов до своїх друзів-голубів. Позліталися, на руки і плечі сідають. Хотілося, щоб у рідному місті більшало усмішок і радісного сміху. А ось мій організм ніяк не перебудується: лише друга година ночі, а я вже прокинувся (у цей час і трохи пізніше прилітали ворожі бомби і ракети і, думалось, ось-ось вцілять у наш шостий поверх). Так ось засинаю, як ранок починає розплющувать очі. Ні, не було страшно, коли літало і вибухало над головою, і нині, коли густа тиша може все ще розірватися на клапті. Може, так налаштувався тоді, але повертаюся у мирні дні лише підтюпцем, хоч хотілося б швидше. Бо ж життя в місті набирає здорового ритму. Сьогодні в АТБ без довгої черги купив усього і собі, і коту. І, важливо, можна карткою розрахуватися. Гірше у «кварталах». А в «Сільпо», кажуть, навіть пташиного молока навезли. Справжнього. Скоро пасок напечуть. Тільки чомусь у Чернігові більше печуть руцькі куличі (зверху помазані, припудрені), а ось пасок, високих з ліпленими хрестиками, які колись творила мати, не бачив, принаймні торік. Цьогоріч, мабуть, вдасться і вербу посвятити і паску. Треба лиш додушити «руцький мір» на сході й півдні. А потім має його додушити кожен у собі. Щоб вітаючись з вами, я впевнено писав: доброго здоров’я, справжні українці. А поки вірмо у наших воїнів, вибачайте, політичній верхівці не те, щоб не вірю, але не довіряю. Допомогаймо захисникам хто словом, хто ділом. Слава Україні!

10 травень 2022 р.   Розвела руки Десна. Пляж «Золотий берег» напівзалитий, прибережні верби по коліна у воді. Роззираєшся довкруг і тішишся: як же гарно і дишеться легко. Хоч надвечір вітер вогкий, прохолода пробирає, та чернігівці прогулюються, знімкують розлив і качок, які радіють повноводдю. Та і тут війна нагадує про себе заглибинами в піску. То від снарядів, котрими розкидалися рашисти, як дурний грушами. А в прибережному лісі виспівує птаство. І хочеться, щоб так було - весняно і святково на землі. І - буде! Тільки ось ще Південь і Схід у вогні війни. І це гнітить. Та обнадіює непереможний український дух. Заженемо орків у могилу. Туди їм дорога. А в Чернігові весна зеленобуйна і Десна горнеться хвилями до ніг. Може, так в любові зізнається?

16 жовтень 2022 р.    Хоч і очікувано, але ж приємно

Майже всі мої блокадні і післяблокадні вірші вмістилися на одній сторінці «Української літературної газети». Щоправда, два вірші з’явилися на сторінках двох альманахів. Кажуть, мало про війну пишу. Мені так не здається. Хоч останнім часом ця тема для мене майже не підйомна. Душа «зачинилася» і мовчить… болем. Не пишеться. Поки. Вдячний письменницькій газеті і її головному редактору М.Сидоржевському за публікацію. Гарний стимул. Отже, творимо далі.

23 грудня 2022 р.   Чим глибше заходжу в ріку життя, тим важче долати течію. Надто в нинішні часи, коли в Україну хижо заповзла рашистська чума. Та у нас на долі написано: нездоланні. Та все одно серцю важко до нестерпу: гинуть кращі сини і дочки моєї країни. Та вчора ви, друзі, трохи зсунули камінь з серця: у день моїх уродин зігріли численними привітаннями - прозовими, віршовими, навіть пісенними. Щороку намагався кожному подякувати. А ось цьогоріч стільки віншувань, що лише вподобайками встигав їх позначати. Вдячний вам, друзі! Обіймаю всіх і кожного. Всіх і кожного закликаю в міру своїх можливостей наближаймо Перемогу.

31 грудня 2022 р.   Тривожне передноворіччя. Уся Україна «червона». Боляче ріжуть вухо сирени. Стільки ракетних випльовок з раші. Біситься в безсиллі ворог. А українці, хай і в укриттях, та готують святкові новорічні страви. Моя стрічка ФБ наповнена тривожними повідомленнями, але з’являються і привітальні новорічні листівки. Дякую вам,друзі! Важким був рік. Чи буде легшим прийдешній? Знаю одне: буде переможним. І ця впевненість зігріває, додає сил. Тож, друзі, з роком, що ось-ось переступить поріг. Хай гараздиться, щасливиться, здоровиться! Все буде Україна!

Микола Георгійович Будлянський. Народився 22 грудня 1953 року в селі Держанівка Носівського району Чернігівської області. Письменник, журналіст, публіцист, краєзнавець. Заслужений журналіст України. Член Національної спілки журналістів України та  Національно спілки письменників України. Живе і працює в Чернігові.