Оксана Трухан. «Дякую всім, хто захистив Чернігів! І мене…»

Мої думки про ВАС, хто врятував мене, такі голосні, ніби я кричу в простір. Боляче думати, що не всі вже з нами,не всі тут. ДЯКУЮ за себе і за мир, який ВИ принесли на мою рідну землю і в мій дім. І сподіваюся, що він колись відродиться і в моїй душі…

У Чернігові тихо на даний момент. Завдяки Вищим Силам, Захисникам і Захисницям, усім нашим людям, що стали на захист Чернігова. З великою шаною і вдячністю, яку не передати словами, я думаю про них…

Спогади

Чи відчували ми наближення війни? Я сподівалася, що все ж таки вторгнення не буде. Хоча все вказувало на протилежне. Було лише питання часу. Наша країна (хоч і пізно, і якось кволо) готувалася. Мій чоловік (Михайло Трухан) навіть напередодні встиг сходити на заняття з територіальної оборони. Люди готували тривожні валізи і передивлялися відео досвідчених військових на тему «Як вижити під час війни».  

24 лютого 2022 року рано, коли ми спали, мені подзвонила моя подруга і сказала, щоб ми вставали, бо почалася війна. Не було сумніву і заперечень. Був холод всередині і повне сприйняття, що все ж таки це сталося. Не було розуміння, що робити. Був страх за себе і за своїх рідних.  Ми зв’язувалися зі своїми, включали телевізор, дивилися і читали щось в телефонах.

Це був робочий день і ми з чоловіком пішли в бібліотеку (Чернігівська обласна бібліотека для дітей). Пам’ятаю, що на роботі була наша директорка (Тамара Миколаївна Клюй). Хтось іще. Вона була дуже стривожена. Ми намагалися її підбадьорювати. Важко було усвідомити, що на роботу не потрібно йти, бо треба буде рятуватися. Наше звичне мирне життя вмить зруйнувалося.  

Вдома ми почали серйозно готуватися: збирали важливі речі в рюкзаки і сумки: документи, гроші, засоби гігієни, воду, медикаменти, необхідний одяг і ліхтарики.

Ми з сестрою вирішили, що треба терміново з’їздити до батьків у село (с. Малинівка Чернігівського району).  Їхали машиною дуже швидко. Бачили багато наших військових і техніки, особливо на околицях міста. Коли ми опинилися в селі, то дуже хвилювалися усі, обіймалися, намагалися знайти якісь слова підтримки, давали поради.  А ще дуже поспішали, бо боялися, щоб не потрапити під обстріл чи щоб пустили в Чернігів. Ми ледве встигли. Наші Захисники (і знову біль проймає до сліз) вже готувалися до бою прямо там, на дорогах перед Черніговом, де ми їхали.

Вдома з чоловіком, надивившись і начитавшись порад, заклеїли вікна скотчем, свій диван із спальні перетягли в зал до дальньої стіни, щоб подалі від вікон. Зняли зі стін картини,  а з підвіконь – квіти. В коридорі налаштовані були рюкзаки, сумки, переноска для кицьки. Спали ми вдягненими. Насправді, який там сон. Лежали і слухали вибухи і постріли, намагаючись зрозуміти, чи це приліт чи виліт.

Чоловік відразу вирішив іти в ТРО. Я, звичайно, не хотіла його відпускати. Але він різко і чітко, як ніколи, прямо наказав мені не скиглити, а бути готовою, бо він все одно піде захищати і воювати. Було дуже багато добровольців. Тому йому відмовили спочатку.

В бібліотеку я вже не пішла. Не пригадую, з ким із колег я зв’язувалася і хто зі мною. Але зберігся мій допис за 25 лютого 2022 року у вайбері, група «Бібліотека»:

«Дорогі мої колеги, тримаймося. Віримо в наших Захисників і в Божу поміч! Трохи інформації: вдома знаходьтеся подалі від вікон, вночі світло не включайте. Найкращі офіційні і перевірені новини дивіться по телевізору чи фейсбук – Суспільне Чернігів. Люблю та обіймаю всіх вас. Вам і рідним здоров’я, мужності, сили. Зустрінемося ще».

Деякі відреагували словом «тримаємося». Коли було важко, наші люди постійно писали – ТРИМАЄМОСЯ. А ще скрізь у переписках з’являлося питання: «Як ти?».

Наш будинок за адресою вул. Доценка, 18 – недалеко від краю Чернігова. Так ми вдома переночували дві ночі. А потім вдень 26 лютого почався бій, наші танки були близько від нашого будинку. Ми якраз звідкись поверталися додому і побачили, що наша техніка і військові готуються до бою. Ми забігли  у квартиру, натягли на себе рюкзаки, кицьку – в переноску і чекали в коридорі. Раніше ми домовилися з сестрою, що будемо бігти до них, коли буде надто небезпечно.

І тут удар, у під’їзді всі вікна посипалися, знову вибух. Якось по склу вибігли з під’їзду надвір. З підвалу виглянув сусід: там наші люди ховалися. Бігли ми швидко, було важко і дуже страшно,  щось літає, вибухає.  Так ми почали жити у сестри, її будинок поруч з районною лікарнею. І тут 28 лютого чоловік бере рюкзак, документи свої і йде сам до військкомату. А через деякий час телефонує мені радий, і повідомляє, що він уже в ЗСУ. Із нас усіх радів тільки він. А я ще більше стала пишатися ним, а в душі – неймовірна тривога. Перед тривалою розлукою він зумів заїхати з якимось волонтером до нас. Це був зовсім інший вже чоловік – натягнутий і твердий. Немов сталевий. Від  нього пахло гірким димом. Така коротка зустріч. Ніхто не знав, які випробування нас чекають…

Я не знала, які тяжкі бої він з іншими військовими витримав на Лижній базі у березні 2022 року. Тільки іноді писав «норм», а пізніше  якось розповів, як на нього дивилося дуло танка. Страшно було, коли їх у вересні відправили на Донеччину. А в день, коли він подзвонив і сказав, що вони вийшли з нуля, у мене після довгого переживання моментально піднялася температура.  Дуже рідко випадає нагода йому приїхати додому. Кожен день – це день чекання і віри. А ще вдячності усім, хто захищає нас і звільняє Україну.

          Були й щасливі миті. Згадую, як ми раділи, коли на початку квітня прийшла звістка про звільнення Чернігівщини. Після того, як розмінували дороги, ми відразу вирушили у село (Малинівка Чернігівського району) до батьків, які пережили окупацію. Усі ми обіймалися і ридали. Вразила картина в одній кімнаті: мама у куточку під іконами створила дивний «іконостас»: між різними іконами наставила фотографії дітей та онуків. Перед цим іконостасом вона часто молилася. Дуже плакала. Особливо в моменти, коли ворожі системи, які рашисти розташували в городах людей, обстрілювали Чернігів. Страшно було знати, що батьки в окупації . Спочатку зв’язок був, а потім довго не мали ніяких новин від них. Не знали, чи побачимося.

Як ми жили в облозі?..  Ми, дорослі, трималися, як могли, бо при дітях не можна було падати духом. Дітей (у сестри їх двоє) самих ми вдома ніколи не залишали. Якщо треба було кудись вийти: по воду, продукти чи знайти, де зарядити телефони, то всі разом.  Але ж ніде, мабуть, не було безпечно. Ось так ми – сестра, я і племінники – вдень, вертаючись із ринку «Нива», потрапили під мінометний обстріл біля 30-ї школи. Ми швидко сховалися під невеличким  дашком збоку одного будинку. До нас підбігли дві жінки. Я притисла до себе племінницю, закрила собою її і одну з жіночок.  Сестра притисла, ховаючи, малого. Я чомусь постійно повторювала, що треба присісти, закрити вуха і відкрити рот. Коли стався ще один приліт, племінниця і жіночка закричали. Я ще більше їх притисла. Тільки все стихло, ми дуже швидко побігли додому. А там відразу почали сміятися через нервове потрясіння, а ще раділи, що живі і цілі.

Найбільше боялися ночей. Ми знали: буде літак. Десь опівночі, а потім близько четвертої години зазвичай літав літак і скидав бомби на Чернігів. Якось скинув на районну лікарню, а будинок сестри зовсім поруч. Страшний звук , будинок захитало, від ударної хвилі багато вікон, що виходять на лікарню, повилітало. Щоб не проґавити його, ми з сестрою то разом, то по черзі вночі чатували. Прислухалися, чи не летить. Тоді піднімали усіх і бігли в коридор. Згодом вирішили витягти матрац і багато ковдр, і вкладали дітей спати прямо в коридорі. І знову ніч, і знову звук, вибігаємо в коридор, накриваємо собою дітей. І поки ця літаюча смерть кружляла над нами, тикали вгору дулі, матюкалися й одночасно молилися.

Так. Ми боялися ночей. Темно, холодно, тихо в місті. Лише чути вильоти і прильоти. А ще у вікно видно, як десь палає. Пам’ятаю одну страшну для мене ніч. Якраз місто активно обстрілювали «градами» (чи іншими системами). Це були специфічні звуки. Якось вночі, коли всі спали, я постійно чула ці звуки. Це було так довго, що я вирішила, що це кінець. Отак і лежала в ліжку, нікого не турбуючи. Було моторошно до жаху. А рано, ще ледь сіріти почало, підійшла до балкону, відкрила штори. І зрозуміла, що то вітер такий сильний з постійними поривами. Як ми не збожеволіли в облозі?! Не знаю.

Натерпілися страху ми і в ту ніч, коли рашисти на танках заїхали на територію Запорізької АЕС. Ми з телефонів дивилися пряму зйомку з веб-камери. А вони там ще й стріляли.

Нерідко впадала у відчай, думаючи, що ми не виживемо. Тоді я вирішила «покопатися» у своєму стані і зрозуміти, чи дійсно нема ні крихти надії. Але ж я її знайшла. Хоч і малесенька, та надія завжди зі мною була. Тримала мене, світила крихітним вогником у холодній моторошній темряві.

Нині початок 2023 року, який ми вирішили назвати Переможним, бо дуже хочемо, щоб Україна перемогла росію, щоб українці перемогли на усіх фронтах: військовому, політичному, економічному, інформаційному, культурному, мовному. Як же їх багато! У нас попереду дуже багато роботи. Усім, хто виживе, вистоїть, уціліє фізично і духовно, необхідно буде відновлювати зруйноване руськими терористами, відроджувати рідну країну.

І навіть зараз я не знаю, що чекає мене,мою родину, знайомих. Тих, кого я люблю. Але вірю, що Україну чекає Перемога і Відродження.

Спогади Оксани Василівни Трухан, 1973 року народження. Жителька м. Чернігова.