ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. «Журналісти на війні. Документальні дослідження, хронікальний літопис, аналітика». Серія «Воєнні щоденники»

    Журналісти на війні. Документальні дослідження, хронікальний літопис, аналітика / передмова О. Наливайка, упорядник М. Сорока, худож.-оформлювач О. Гугалова-Мєшкова. – Харків: Фоліо, 2022. – 446 с.: іл.

          До недавнього часу якщо й бували журналістські відрядження на війну, то тільки в далекі від України гарячі точки планети. А нині через російську агресію такі точки з’явились і на карті України, і багато українських журналістів, зокрема й ті, хто долучився до створення цієї книги, добровільно стали військовими кореспондентами, вважаючи своїм професійним і патріотичним обов’язком безпосередньо з місця подій із ризиком для життя розповідати нашому суспільству, всьому світу про цю нав’язану нам жахливу, руйнівну війну.

Журналістські хроніки, щоденники, спогади, документальні дослідження доповнено світлинами з передової й фотопортретами героїв цієї війни – українських воїнів.

Книга «Журналісти на війні. Документальні дослідження, хронікальний літопис, аналітика» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Вступне слово від видавництва

Книга про журналістів на війні була задумана 2021 року й завершена та передана у видавництво наприкінці січня 2022-го – за місяць до віроломного, нічим не спровокованого нападу російських полчищ на Україну. Її матеріали присвячено участі наших журналістів у війні, яка почалася понад вісім років тому з Криму і Донбасу. Саме з тих трагічних для України подій, коли на очах усього цивілізованого світу російські загарбники окупували Кримський півострів і розв’язали війну на Донбасі, бере початок нинішня широкомасштабна російська агресія. Тоді агресор не отримав належної протидії світової спільноти, а Україна – належної політичної, економічної, оборонної підтримки, і нині українці змушені платити за це надзвичайно високу ціну.

Українські журналісти в епіцентрі цих трагічних подій виявляють зразки відваги, героїзму, істинного патріотизму і відданості своїм професійним обов’язкам і покликанню. Багато з них змінили журналістське перо на зброю, редакції – на військові окопи. Уже десятки з них полягли на полі бою або виконуючи редакційні завдання. І є не лише символіка, а й закономірність у тому, що у квітні 2022 року Рада Пулітцерівської премії – найпрестижнішої у світовій журналістиці – присудила цю високу відзнаку всім українським журналістам із формулюванням: «За відвагу і відданість правді».

Їхньому громадянському і професійному подвигу буде присвячена друга частина книги «Журналісти на війні», робота над якою розпочалася. А в цьому виданні, у першій частині вже підготовленої книги, подаються ті матеріали, що були зібрані до початку нинішньої великої війни, у якій міфічною «денацифікацією» і «демілітаризацією» прикривається головна мета путінської росії – знищити Українську державу, перекреслити її європейський вибір і курс, повернути наш народ у минулі часи, в «стійло» російської імперії.

Увазі читачів пропонуються статті, спогади, роздуми відомих в Україні авторів, зокрема військових журналістів, про початкову стадію російської агресії проти України, безпосередніми свідками, учасниками й літописцями якої вони були разом з іншими своїми колегами у 2014–2021 роках. Подаємо ці матеріали разом із передмовою до них голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України Олега Наливайка.

Передмова (уривки)

Останнім часом в Україні вийшло багато книг про війну в Криму і на Донбасі. Сторінки цих книг стали цінними документами, журналістським і письменницьким літописом драматичних, а почасти й трагічних подій, які неждано-негадано випало переживати Україні в наші дні.

І ось ще одне видання. Читач напевне зауважить, що серед його авторів є й ті, що вже видали свої документальні свідчення про війну на Півдні та Сході України, які мали широкий суспільний резонанс. Приміром, Євгенія Подобна за книгу «Дівчата зрізають коси», а Станіслав Асєєв за книгу «В ізоляції» були ушановані Національною премією України імені Тараса Шевченка. У цьому ж виданні вони, як і їхні колеги, долучились до спільної розповіді, підсумком якої стала різнопланова, приголомшлива панорама війни і її сумних наслідків.

З часів Другої світової наш народ не зазнавав нападів на свою землю. Та й уявити цього не міг. Збройні конфлікти час від часу виникали в різних куточках землі, але далеко від наших кордонів. Про них ми дізнавалися переважно з повідомлень засобів масової інформації, зокрема й вітчизняних. До речі, багато авторів цієї книги (скажімо, Роман Драпак, Олександр Клименко, Анатолій Стельмах, Андрій Цаплієнко) періодично відряджали в гарячі точки планети – в Афганістан, Африку, на Балкани, Близький Схід й інші – і передавали звідти оперативні журналістські звіти про ситуацію та перебіг подій у цих регіонах. Передавали не без ризику для свого життя. На фасаді Українського національного інформаційного агентства Укрінформ є меморіальна дошка Тарасові Процюку, якого від агентства «Рейтер» – його офіс розташовувався в «Укрінформі» – було відряджено в Ірак, де тривало збройне протистояння, і там, у Багдаді, загинув…

А от кореспондент агентства «Укрінформ» Олег Задоянчук загинув 4 вересня 2014 року на своїй землі, у рідній Україні, пішовши добровольцем її захищати. Фотокореспондент агентства Олена Худякова після двох із лишком років добровільної служби в розвідувальному батальйоні Збройних сил України з позивним «Мауглі», на щастя, повернулася живою й нині й далі несе свою журналістську вахту. У цій книзі ви прочитаєте її щемливу розповідь про побачене й пережите на війні та про своїх побратимів. Так само добровольцем пішов на війну («не міг дивитися на неї по телевізору») і повернувся в «Укрінформ» оглядач агентства Олександр Свинаренко – його спогади про бойове братство теж знайдете на сторінках книги. І це тільки одне агентство, тільки один український мас-медійний ресурс, журналістів якого втягла у вир подій ця клята війна. Не десь далеко, а зовсім поруч, у рідній стороні…

Які непоправні, тяжкі жертви й втрати принесла на українські землі ця війна, скільки життів вона обірвала і людських доль покалічила… Починаючи з весни 2014 року в Криму. Не можна без хвилювання читати публікації кримських журналістів Анни Андрієвської, Миколи Семени, Володимира Притули, Муміне Салієвої, Андрія Клименка про те, яким був цей початок і чим обернулася окупація Криму…

Військовими кореспондентами називають себе майже всі автори публікацій. І не тільки журналісти агентства «АрміяInform» і прикордонної служби, які отримали спеціальну освіту в Інституті Сухопутних військ Національного університету «Львівська політехніка», а й, так би мовити, цивільні журналісти, яких мобілізували воєнні дії на Донбасі. Не за примусом, а добровільно, за покликом серця й усвідомленням необхідності своєї журналістської місії, свого професійного обов’язку, вони знову й знову їдуть на передову, де жорстоке, немилосердне протистояння з ворогом і де вирішується доля нашої Батьківщини.

Як і в матеріалах про війну, опублікованих на сторінках української періодики, переданих в теле- і радіоефір, автори публікацій у цьому виданні використовують різні жанри – репортажі, щоденникові записи, хроніки, коментарі, есе, аналітику… І це в підсумку створює багатопланову картину війни, робить журналістську колективну розповідь правдивою, емоційною, переконливою. Поготів, що всі автори у своїх матеріалах покладаються не на виловлену з Інтернету інформацію, а на побачене своїми очима, пережите в гущавині подій, осмислене на основі власних спостережень і вражень.

Особливо виділяються в цих розповідях сюжети про захисників України, тих, хто віддав за неї, за нас із вами, своє життя чи виконує цю священну місію нині. Багато з них поїхали на фронт добровільно, з київського Майдану незалежності, з інших українських майданів, ставши в умовах 2014 року, коли організована армійська оборона тільки налагоджувалася, живим щитом нашої Вітчизни. Розповіді про них на цих сторінках особливо проникливі й щемливі…

Журналісти на війні. Незвично звучить для нас поєднання цих слів. Адже йдеться про війну не в якихось далеких країнах, а на рідній землі… Ця війна, на жаль, триває, протистояння в ній, як от у 2022 році, загострюється, безжалісний ворог перевів його у велике кровопролиття в центрі Європи. А тому триває і журналістський літопис цієї осоружної війни, про що, зокрема, свідчать і сторінки цієї колективної розповіді про неї.

Олег Наливайко

Лютий 2022 року

Про авторів

Автори цього видання (Анна Андрієвська, Станіслав Асєєв, Петро Андрусечко, Сергій Бровко, Роман Драпак, Ігор Зоц, Андрій Клименко, Олександр Клименко, Андрій Курков, Павло Кущ, Вадим Лубчак, Юрій Луканов, Тарас Матвіїв, Олександр Монзолевський, Тетяна Наконечна, Віталій Панчишин, Володимир Притула,  Євгенія Подобна, Муміне Салієва, Олександр Свинаренко, Микола Семена, Володимир Скоростецький, Анатолій Стельмах, Дмитро Тимчук, Олена Худякова, Андрій Цаплієнко, Олександр Шульман)  – відомі в Україні журналісти, які, починаючи з весни 2014 року, ведуть літопис трагічних подій у Криму й на Донбасі.

Читаємо про війну. Дар’я Бура, Юрій Бутусов «Битва за Харків. 2014 рік». Суспільно-політичне видання

 Бура Д., Бутусов Ю.

    Битва за Харків / худож.-оформлювач М.С. Мендор. – Харків: Фоліо, 2023. – 478 с.: – («Хроніка»).

           7 квітня 2014 року, 8 година вечора. У центрі Харкова на проросійському мітингу біля ХОДА сепаратисти висловили недовіру депутатам Харківської облради та проголосили створення «суверенної держави» під назвою «Харківська народна республіка».

Усі події, які відбувалися у Донецьку від березня 2014 року, могли повторитися й у Харкові. Утім саме це місто першим стало чинити опір проросійським терористам. «Харків – місто дуже специфічне. Нас не хвилює, що відбувається десь навколо. Нас хвилює, що робиться саме в нашому місті», – кажуть місцеві.

«Битва за Харків» містить інтерв’ю харків’ян – активістів, депутатів, бізнесменів, культурних діячів, котрі вийшли у листопаді 2013 року боротися за рідний Харків і стояли до кінця. Також зібрані спогади працівників СБУ та контррозвідки, які знаходили російський слід в українському місті і розкривали теракти 2014—2015 рр.

Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Уривки з книги

Тоді ніхто не знав, що 21 листопада 2013 року почнеться революція в Києві. За кілька днів до Вільнюського саміту Східного партнерства Кабінет Міністрів України вирішив тимчасово зупинити процес підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Розпорядження про це офіційно оприлюднив прем’єр-міністр України Микола Азаров. Реакцією на таке рішення були протести, які розпочалися в Києві.

Близько півночі, після того, як стало відомо про тимчасове зупинення підготовки до підписання Асоціації, на Площі Свободи навпроти будівлі Харківської обласної ради зібралося трохи більше десятка активістів. Вони стояли з прапорами Євросоюзу та України до ранку. По обіді наступного дня харківський Євромайдан (який тоді так ще не називався) збільшився до кількох десятків активних громадян.

З 7 на 8 грудня 2013 року, близько 22-ї години, з площі Свободи у Харкові стартували 40 автомобілів з прапорами України та ЄС до Києва. Активістам з Харкова важливо було подавати сигнал, що Схід і Захід разом, що Майдан – це не вигадка якихось західних чи проамериканських українських політиків, що це воля громадянського суспільства.

Загалом за 2014-2015 роки у Харкові й області, за словами оперативників СБУ, сталося близько 52 терористичних проявів. «Терористичними проявами ми вважали різні злочини, які були скоєні з небезпекою для життя та здоров’я людей або спрямовані на диверсійну діяльність, тобто навмисно завдані ушкодження. Коли, наприклад, намагалися підірвати електропідстанцію біля шпиталю на Трінклера, це було внесено не як теракт чи диверсія, бо підрив електропідстанції жодних наслідків за собою не спричинив. Було внесено «113-ту» – умисне пошкодження майна. І таких проявів упродовж двох років було близько 52», – говорив Олефіренко.

Харківське управління СБУ під керівництвом Пивовара розкрило 41 з 44 терактів. «Сорок один теракт із 44 було розкрито на території Харківської області Харківським управлінням СБУ. Деякі теракти розкривали, наприклад, так: підрив флагштока прапора на проспекті Правди. Коли взяли цю групу, тоді нам вдалося через їхнє зізнання постановку завдань та комп’ютерів, які ми виявили, довести їхню причетність до ще восьми злочинів. Таких було кілька груп, коли ми вирахували попередні теракти. Проте 41 із 44!», – хвалився Пивовар.

«На момент зняття Пивовара (16 липня) ми розкрили 80 відсотків терактів. Ні, більше – 90 відсотків. Коли ми проводили зачищення, у нас із 20 затриманих виходило (відпускали) одного-двох. Решту реалізували. Ми розкрили теракти на бронетанковому заводі, з Ковтун, коли постраждали 11 людей. На 2015 рік, зокрема на 9 лютого 2015 року, розкрили багато резонансних випадків, але було і чимало дрібних: «Ажур» висадили в повітря, був підірваний камінь. Воно ж все йшло у загальну статистику…», – говорив Салєнков.

На думку історика Миколенка, якби у 2014 році сепаратистам і росіянам вдалося перетворити Харків на «Харківську народну республіку», було б дуже важко утримати Південь – і Миколаїв, і Херсон, і Одесу, інші міста. А відповідно, цього ж і домагалася Росія, хотіли утворити Малоросію.

Утримати Харків у 2014-2015 роках вдалося завдяки правильним миттєвим рішенням, так вважає Всеволод Кожемяко: «Та не одним рішенням теж. Якщо не знаходиш підтримки серед еліти, простого населення, насильно не утримаєш ситуацію. Якщо всі продалися, здалися чи хочуть ось такої зміни, ти не зможеш (втримати)…»

Про авторів

Дар’я Бура – українська письменниця, журналістка та радіоведуча. Чотири роки працювала в зоні АТО/ООС як воєнна кореспондентка. Авторка книжок про війну в Україні.

За її авторства вийшли:«Чернігів. Чотирикутник єдності»: https://starshviddil.blogspot.com/2023/07/blog-post_19.html,

трьохтомник «Хроніка війни» (у співавторстві з О.Красовицьким), «Ізоляція» (у співавторстві з І.Вовк),

«Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення»( у співавторстві з Є.Подобною): https://starshviddil.blogspot.com/2023/07/2022.html.

Юрій Бутусов – український журналіст, головний редактор сайту Цензор.НЕТ. Пише про внутрішньополітичну ситуацію в Україні, значну увагу приділяє війні на Донбасі. Автор серії нарисів про події Революції Гідності.

Киянин, навчався у Київському Інституті Міжнародних Відносин. У 2007 році очолив інформаційний холдинг СПУ, куди, крім сайту Цензор.НЕТ,  увійшла також газета «Товариш». Був продюсером фільмів «Помаранчеве небо» про події Помаранчевої революції та «Ілюзія страху».

У 2015 році отримав премію Людина року як головний редактор сайту Цензор.НЕТ

Олександр Красовицький. «Пів року інтелектуального спротиву. Нотатки видавця». Суспільно-політичне видання

Красовицький О.В.

    Пів року інтелектуального спротиву. Нотатки видавця / Олександр Красовицький; худож.-оформ. О.А. Гугалова-Мєшкова. – Харків: Фоліо, 2022. – 364 с.                                                                 Ця книжка написана українським видавцем, який 32 роки свого життя віддав книзі як предмету матеріальної культури. 24 лютого 2022 року, як і в усіх українців, його життя зазнало кардинальних змін, утім звичка викладати нотатки у Фейсбуці не змінилася. Вони й стали щоденником, який розповідає як про події, що відбувалися впродовж шести місяців 2022 року в нашій країні та світі, так і про його особисте ставлення до них.

«Честь і гідність. Це головне, що є в українців, – впевнений автор. – Ми переможемо. Кожна сльозинка дитини віділлється тим, хто заподіяв їй лихо, тим, хто відверто підтримав агресію, тим, хто змовчав, підтримуючи зло потайки. Це не помста – кара...»

Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Від автора (уривки)

«Ці тексти – мій оголений нерв у перші пів року Великої війни. Я впевнений, що саме в ці місяці склалася українська політична нація. Далі буде простіше. З’явилися нові герої, не тільки на фронті. Виникли маркери «свій – чужий». І нарешті ми побачили світло в кінці тунелю. Це далося дорогою ціною. Але це сталося. Сподіваюся, що моя наступна книжка не стане знов піврічною: український народ очистить нашу землю від залишків ворогів і усвідомить, що тепер ми самі відповідальні за наше майбутнє».

З розділу 1. Від шоку до болю:

24 лютого 2022 р. Погляд через пів року. 13.08.2022

Ми очікували, що в лютому щось відбудеться. Навчання в Білорусі, нескінченне путінське словоблуддя перед західними лідерами, накачування ситуації з окупованими областями Донбасу не залишало шансів на те, що цього разу «пронесе». Може, й будуть шашлики на травневі, проте чи будуть ці травневі святами? Нас не готували – ми готувалися самі. Найбільш досвідчені у військовому плані закупалися зброєю та навчалися її використовувати, інші – збирали валізи й писали про це в соцмережах. Я здав квитки до Європи і попередив близьких про майбутні варіанти. Цей день для мене пройшов у квартирі в Урядовому кварталі під чутні вибухи вдалині та постріли поруч. Новини були неповними й нерадісними. Невдовзі – Васильків та Гостомель. Друзі радили терміново виїжджати всім з Києва та Харкова, моя сім’я тоді була поділена на ці два міста. Спілкувалися багато разів на день, як всі в той час, мабуть.

З розділу 2. Від болю до надії:

01.04.2022 р.

Військові росії йшли на прогулянку за хлібом-сіллю. Деякі – на навчання. Хтось – на парад.

Їхні рідні чекали орденів, звань, нових квартир, премій – отримали рани та опіки. Деякі відучилися назавжди. Когось, кому пощастило потрапити в полон, чекає парад полонених після нашої Перемоги. А родичам – похоронки і (якщо пощастить) кілька знецінених рублів від х…, на вбитих фашистів.

З розділу 3. Від надії до впевненості

03.06.2022 р.  100 день гарячої фази. Тільки тези.

1. Велика вдячність героям. Вдячність ЗСУ. ТРО. Окремим підрозділам. Нацгвардії. Нацполіції. Усім, хто нас захищає. Саме вони здивували світ і дали нам можливість жити.   

2. Друге народження української сучасної політичної нації. Те, що не було зроблено в 1991-му, відбулося в 2022-му. Багато питань, які було складно вирішити, вирішились. Мова. Вже остаточно – повністю єдина у всіх аспектах. Єдність – від Харкова та Маріуполя до Львова і Чернівців.

3. Чергове підтвердження, що громадянське суспільство, волонтерство, підтримка один одного – з кожним роком міцніше. Саме це утримало державу та населення фінансово в перші дні. Саме це дало можливість евакуювати наше майбутнє – жінок та дітей.

4. Україна – це Європа. Демократичний світ майже одностайно підтримав нашу країну в біді. Хто свідомо, хто під тиском обставин. Міжнародна підтримка посилюється щоденно. Українська дипломатія зробила майже неможливе.

5. Уже весь світ впевнений у нашій перемозі. Але це питання часу, її не буде завтра чи за місяць. Ми повинні бути єдиними і без істерик допомогти ЗСУ виконати свою роботу. Агресор майже зупинив свій рух на сході. Настало літо, і саме літом ми побачимо перевагу мотивованих наших захисників над тими покидьками, зібраними з усіх усюдів, що прийшли на нашу землю, – перевагу мужності над підступністю, честі – над мародерством, захисників – над ґвалтівниками.

Слава Україні!

Героям Слава!

Смерть ворогам!       

Про автора

Олександр Віталійович Красовицький (нар. 1967 р.) – директор і головний редактор видавництва «Фоліо», хімік за освітою. Автор книжок «Імператив. Бесіди в Лясках» (спільно з польським режисером Кшиштофом Зануссі); «10 розмов про історію України», «10 розмов про майбутню Україну», «10 розмов про історію України та світу» (спільно з істориком Данилом Яневським); збірки повістей «Завтра».  

Тетяна Процко: «24 лютого у мене був вихідний день, і були дуже великі плани…»

    24 лютого у мене був вихідний день, і були дуже великі плани. По-перше, треба було відвезти дитину до музичної школи. По-друге, у мами зламався холодильник, і я мала його піти замовити. Я планувала, що оббігаю всі магазини: Комфі, Ельдорадо, обов’язково Епіцентр, якого вже немає…

Прокинулася десь о шостій від того, що лунає сирена і чую вибухи. Я думаю, що це таке? Хоча я вже розуміла, що це, мабуть, те, про що ми розмовляли напередодні. Бо вже повідомляли, що може бути наступ. Хоча ще не вірилося. Підійшла до вікна, дивлюся: люди стоять біля під’їзду, біля підвалу, він уже був відчинений. Дехто спустився, дехто просто сидів. Дехто вже пакував свої речі. Потім я згадала, що треба увімкнути телевізор або радіо, послухати, що скажуть. По телевізору бачу Зеленського, який розповідає, що сьогодні росія розпочала вторгнення. Ось воно те, що ми чекали.

Зателефонувала чоловіку, він сказав, що ще трошки побуде на роботі, а  тоді подивимось. Зателефонувала мамі. Мама взагалі нічого не знає, я розказала, що трапилося. А вона: ти холодильник все одно купи. Я ж думала, що постріляють-постріляють і на цьому все завершиться. Навіть побігла замовляти холодильник у цей день під вибухи. Бігаю – магазини зачинені. Думаю, ну що я бігаю, який холодильник?! Вибухає все. Прибігла додому і кажу: «Мама, з холодильником сьогодні не вийде, давай почекаємо пару днів». Тобто я вважала, що через два-три дні все завершиться, максимум через тиждень. А потім я починала розуміти, що швидкого завершення не буде, адже стріляти починали все частіше і гучніше. Магазини зачинялися, вздовж доріг починали рити окопи, ставити протитанкові їжаки,  люди клеїли скотчем вікна… Наше колись чарівне та мирне місто перетворювалось на північний форпост.

Спочатку під час повітряних тривог ми в підвал не спускалися. Бо ще нічого не прилітало, гупало десь далеко. А от коли я дійсно злякалася - це був приліт на стадіон вночі. А я живу відносно недалеко. Десь десять-п’ятнадцять хвилин пішки. Хоча про всяк випадок ми вже спали вдягнуті.  Пам’ятаю цей приліт. Воно як гепнуло, стіни затряслися. Я зрозуміла, що це щось жахливе. У нас був шок, ми не розуміли, що коїться. Дитина спала, навіть не прокинулася. На сплячу доньку я  натягла чоботи, шапку і напівсонну витягла у підвал. Там вже сиділи наші сусіди. Гуртом ми просиділи в підвалі  до третьої ночі. Тоді я відчувала жах. Бо чула звуки літаків, що літали над містом, а наш дім здригався від вибухів авіабомб.  Я зрозуміла, що треба шукати якесь місце, де можна сховатися, адже наступна бомба може впасти вже на твій будинок.

І далі почалися дні: як вижити? Спочатку ще була вода, їжа. Перший день чоловік сходив в магазин, провів там цілий день в черзі, але приніс хоч якихось продуктів. Цього нам вистачило на тридцять вісім днів. Якби більше, то не вистачило б. А потім якось раз - і світла вже нема, раз – і води нема…

    А ще другий жах був, коли сказали, що вони (російські окупанти – ред.) прориваються і Чернігів готується до вуличних боїв. Навіть якщо ми сховаємось у підвалі, це може не врятувати. Вони можуть забігти туди, бомбу кинути і все. У будинку поряд було більш-менш нормальне укриття, а між будинками вузенькі вулички. Може танк не проїде по тій вузенькій вуличці?.. Ми туди пішли і там залишилися.

Укриття  було облаштоване, з товстими стінами. Чутно було лише сильні вибухи. І це тішило. Це була якась будівля Інтернету. Працівники впустили нас у підвал, виділили невеличку кімнату. І ми з сусідами, з дітьми туди ходили на ніч. Дітям дали гамак, а ми спали, сидячи на стільцях.  І так цілий місяць! Виявляється, можна спати як завгодно, якщо хочеться. Це так ми проводили ночі. А вдень треба було «вилізти», приготувати щось поїсти. Хоча в перші дні я нічого не їла, не хотілося через стрес. Але дитину треба було погодувати.

Усі дні був стабільний розклад. Ми «вилазили» з нашого укриття, вмивалися, чим було. Потім щось готували. Найчастіше це був суп: його багато, всім наїстися можна.  Далі треба було здобути воду. Ми з чоловіком брали відра, пляшки і йшли її шукати. З нами жила ще одна дівчина з сусіднього будинку. Її чоловік захищав наш Чернігів, а вона була одна і прийшла до нас. Гуртом зручніше, як-то кажуть. Я доньку залишала з цією дівчиною, а ми з чоловіком брали відра, пляшки і йшли по воду. Знайшли дуже гарне місце, там завжди була вода, але величезні черги. Потім треба підзарядити телефон. У сусідньому дворі щодня працював генератор. Звичайно, черги величезні.

Так і проходив день: там чергу простояв, там чергу простояв, прийшов додому, все – вже вечір. Швиденько готували вечерю, але брали її вже із собою до нашого підвалу. Там  збиралися наші сусіди, які також приносили щось їстівне. Вечеряли гуртом. Потім потрошку люди почали виїжджати. Нас залишалося все менше і менше. І врешті-решт нас у цьому підвалі залишилося троє.

Ще треба було бігати до мами. Я наберу води, щось приготую поїсти і йду до неї. Звичайно, страшно було йти. Особливо біля стадіону. Проходиш місце, куди впала бомба, - це жах. Бібліотека зруйнована, посеред дороги величезний котлован, стовпи валяються, шмаття валяється, і нікого. Йду повз і думаю: «Господи!.. Один раз сюди прилетіло, може вдруге не прилетить». Оце я це місце проходила, а потім якось ставало легше.

Хочу сказати, що мене дуже надихали наші комунальники, коли вони підмітали доріжки, гребли  листя і, навіть , висаджували квіти у клумбах.  А шум сміттєвої машини – це взагалі була наче пісня на фоні вибухів. Чую – гуде. Я до вікна, а це машина, що вивозить сміття.  Мої дорогі! Мені хотілося вийти і розцілувати їх. Ось так і прожили. Похід по воду, похід по їжу, за світлом, похід до мами.

На щастя, у рідних все нормально. Тільки коли прилетіло в райлікарню, у мами вибило вікно повністю. Слава Богу, вона залишилася цілою, навіть скло не поранило її. Самі все відновили. Головне, що всі цілі, всі живі.

Пам’ятаю, ходила до мами десь о шостій ранку, тоді ще було тихо. Коли виходила з підвалу, придивлялася: стоять машини наших військових медиків, прапор український - значить все нормально. Потім дивлюся на будинок. Будинок цілий. Слава тобі, Господи! День прожили.

Пам’ятаю, як під час чергового походу до мами я почула, що щось гуде, як моторний човен. Дивлюся на небо: наче нічого не літає. І всі люди стоять і дивляться в небо. (Я тепер розумію, що то був дрон). Раптом почався обстріл вулиці Рокоссовського! (нині – Проспект Левка Лук’яненка – ред.) Боже! Я бігом до мами. Сусіди в підвали тікають. Я кажу: «Мама, давай в підвал». Мама: «Я не піду!». Так, їй було важко. У неї  було місце в коридорі - таке заглиблення, ніша. Я стілець поставила, сказала: «Сиди тут. Сиди, поки не закінчаться ці обстріли, і не ходи біля вікон». А сама просиділа дві години у підвалі. Такий обстріл був – жах! І здається, прилетіло у сусідній будинок тоді. Тому що бачила там дірку. Я тоді не знала, що таке дрони, це вже потім дізналася.

Що відчувала? Спочатку жах якийсь. І думала, як же вижити?! Потім під кінець іноді почали здавати нерви, навіть почала плакати, бо не було вже сил це терпіти. Холодно, страшенно холодно. У тому підвалі, де ми жили, навіть їжа замерзала. Але залишатися на поверсі страшно було.

Я пам’ятаю, що вже у квітні, коли вони (російські окупанти – ред.) відходили, наостанок обстріляли і наш район. Навіть вікна дрижали. А потім все почало закінчуватися. Пам’ятаю, мені зателефонувала знайома (наші діти разом вчаться) і сказала, що дітей запросили до школи. Це був квітень, і це було таке щастя – відвести дитину до школи! А як діти були раді!  З’явилася надія, що все йде на краще.

Серпень 2023. Процко Тетяна Анатоліївна – жителька м.Чернігова. 

Олександр Красовицький «Завтра». Популярне видання

 Красовицький О.В.

    Завтра / Олександр Красовицький; пер. з рос. Є.М. Тарнавського; худож.-оформлювач О.А.Гугалова-Мєшкова. – Харків: Фоліо, 2022. – 124 с.

Книга Олександра Красовицького «Завтра» – своєрідне передбачення найближчих та більш віддалених подій, які неминуче спіткають «імперію зла» рф за її пекельні діяння.

          Персонажі трьох повістей: «Завтра не буде. Трагедія одного росіянина», «Завтра в Росії. День Перемоги», «Вчора не буде завтра. У голові у Путіна» –  «реалістичні до мурашок» – пропагандист, що плете паралельну реальність; цинічний і жорстокий спецслужбист; божевільний тиран. «Можливо, саме ці дрібні люди і привели Європу до великої війни. Вони діяли у всьому світі, створюючи паралельну реальність не лише росіянам, а й німцям, ізраїльтянам, американцям. Вони купували політиків, фінансували політичні партії, втручалися у вибори через соцмережі, економічними загрозами змушували цілі групи країн поступатися своїми інтересами», – пише автор. Можна назвати книгу антиутопічною, але тоді ми вже давно живемо в антиутопії.

          Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Від автора (уривок)

          «Коли розпався СРСР, мені було 24, і я вже керував власним видавництвом. Моя рідна мова – російська. Я все життя прожив у Харкові. Видав понад десять тисяч найменувань книг, третина з яких – російською мовою. Я знайомий із сотнями освічених, інтелігентних людей, які вміють мислити та живуть у Росії. І не готовий їх збагнути. Не готовий зрозуміти людей, які свідомо своїм мовчанням підтримують негідника, який знищує мою країну. Який знищує свою країну. Який знищує майбутнє людства.

          Коли 2014 року Україна обрала європейський шлях, обрала найбільш демократичним шляхом, властивим нашій країні, – на Майдані, Росія окупувала частину нашої території, Крим і Донбас.

          Момент обрали максимально по-єзуїтські. Коли Україна позбувалася Януковича і зруйнована ним армія практично не існувала. Я часто бував у Криму, об’їздив його від Керчі до Тарханкуту багато разів, і для мене його втрата відчувалася фізіологічно, неначе втрата важливого органу.

          Усім було очевидно, що війна, яка розпочалася 2014 року, закінчиться лише зі смертю тирана або зі зміною режиму в Росії, що, власне, те саме. Україні залишається розвивати свою армію, військову промисловість і будувати сучасну технологічну культурну європейсько-орієнтовану державу. Харківська війна 2014-го могла закінчитися окупацією, але знайшлося достатньо проукраїнськи  налаштованих харків’ян, які врятували місто. Пригадую щонедільні демонстрації під російськими прапорами на центральній вулиці міста, Сумській. Ці кепсько вдягнені, похмурі люди, які виходили з автобусів і які приїхали з боку російського кордону, що за тридцять кілометрів від мого будинку, вносили страх і відчуття безвиході в душі харків’ян. Кордон був повністю відкритий, але не всі тямили, що ці люди – не наші земляки. Україна не мала дієздатної армії, і в перший період війни країну врятували добровольчі батальйони, а їхнє постачання – волонтери. Громадянське суспільство на якийсь час замінило державу. Країна відбулася. Почала творитися українська політична нація.

          На 21 лютого 2022 року я мав квитки до Варшави, а звідти – до країн Балтії. І стійке відчуття неминучого, пов’язаного з початком нового етапу війни. Я написав кілька постів у соцмережах, нагадуючи про Гляйвіц та інші історичні прецеденти, усвідомлюючи, що початок нового, «гарячого» етапу війни може зупинити лише російська громадськість або наджорсткі санкційні дії Заходу, що попереджають агресію, а не йдуть за нею.

          Звісно, я скасував поїздку, зателефонувавши своїм контрагентам у Польщі та Балтії. Не хотів критичної миті опинитися далеко від сім’ї та колег. Багато моїх друзів за кілька днів війни пішли в самооборону, і я усвідомлював не лише рівень загрози, а й рівень відповіді.

          Війна застала мене у Києві. Після шоку перших годин я побачив абсолютну зібраність захисників міста, керівництва країни й армії. Кожен крок – як організаційний, так і дипломатичний – був системним і безпомилковим. Люди повірили у Перемогу з перших днів. Маріуполь і Харків – два ключові великі міста, які не здалися ворогові, піддаються максимальним, катастрофічним руйнуванням міської інфраструктури, історичних будівель, житлових районів. Злочини загарбників протоколюють, безумовно, їх розглядатимуть не лише в українських, а й у міжнародних судах. І саме Харків чи Маріуполь мають стати місцем засідання трибуналу. Харків завжди був юридичною столицею України. А Маріуполь став символом стійкості.

          З перших днів агресії одним із питань, які мені докучали, було те, наскільки два народи колись спільної країни пішли різними шляхами і що до цього призвело. Що було причиною – величезні сировинні запаси, поставлені на службу зграйці авантюристів, які вирішили захопити світ, чи готовність населення відразу ж вірити пропагандистам-зомбувальникам, які створили йому паралельну реальність за Орвеллом.

          Вже за тиждень агресії стало очевидним, що російські військові змушені боротися не з українською армією, а з усім народом і шансів у них немає жодних. Питання лише у часі, коли закінчиться війна і що буде згодом. Не поділяю думку тих, хто каже, що російський народ мудрий і зробить висновки. Гадаю, до цих висновків може підштовхнути лише тривале зубожіння «за залізною завісою». Саме спробу показати, що там буде потім, я й зробив. Що буде потім в Україні – очевидно. Після цієї трагедії світ допоможе швидко відновити країну. На жаль, багато хто загине, а хтось не повернеться з вимушеної еміграції. Але Україна надовго стане модною й улюбленою всім світом. Лідеркою нового життя.

          Україна ніколи не була і не буде агресором, тож війна не може закінчитись у Москві. Тому зміна режиму в Росії – справа самих росіян, тому я намагався проаналізувати, готове російське суспільство радикально все змінити чи воліє поступово скочуватися в злидні разом із шаленою владою.

          І третя частина, найважча, найстрашніша. Я намагався зрозуміти лиходія, опинитися на його місці, проаналізувати його думки з його позиції. І це виявилося напрочуд нервовим заняттям. Опинитися на місці серійного маніяка, на місці людини, яка цинічно бреше всьому світу, людини, яка загрожує смертю людству в часи, коли цінності змінилися, коли милосердя та співчуття перестали бути долею літератури. Часи, коли країни змагаються у наукових успіхах і культурних досягненнях. І виявилося, що в глибині думок цієї людини перебувати практично неможливо, мене викидало після кожного шматочка тексту.

          Спробуйте це зробити й ви. Ця книга – не історія минулого. Це попередження про майбутнє. Врятуймо світ разом!».

Про автора

Олександр Віталійович Красовицький – український видавець, генеральний директор та основний власник видавництва «Фоліо» (Харків). Починаючи з 2015 року займає активну позицію щодо повного ембарго на книжки походженням з рф. Входить до Ради з питань дерусифікації, декомунізації та деколонізації від МКІП (Міністерство культури та інформаційної політики).

Дар’я Бура, Євгенія Подобна. «Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення». Суспільно-політичне видання. Серія «Воєнні щоденники»

 Бура Д., Подобна Є.

     Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення / Дар’я Бура, Євгенія Подобна; художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова. – Харків: Фоліо, 2022. – 192 с.

   24 лютого 2022 року українці прокинулись в іншій реальності: небо розривало ревіння російських винищувачів, на українські міста летіли російські ракети, станції метро перетворилися на укриття. У цій новій реальності більше не існувало поняття абсолютної безпеки.

   Перші дні війни були дуже емоційними і страшними. Коли не знаєш, що робити, не встигаєш за новинами. А через ці новини не можеш нічого робити…

Щоб не дозволити нікому переписати нашу історію, вплести те, чого не існувало, як роблять росіяни, коли на чорне кажуть біле, авторки книги  «Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення» Дар’я Бура і Євгенія Подобна  вирішили зібрати спогади людей про перші дні повномасштабної війни. Щоб пам’ятати…

Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

ВСТУП

Цей день у всіх нас почався приблизно однаково: ми прокинулися від вибухів чи схвильованих дзвінків рідних зі словами: «Війна почалася», почали читати новини й гортати стрічки соцмереж, аби зрозуміти, що відбувається. Я не була винятком. Я прокинулася від крику мами: «О, Боже! Як?» – з сусідньої кімнати. Відкрила Фейсбук. І як і всі, мабуть, довго не могла повірити у те, що читаю в стрічці.

24 лютого ми усі прокинулись в іншій реальності, де небо над нами розривало ревіння російських винищувачів, на українські міста летіли російські ракети, станції метро зупинили рух поїздів і слугували укриттям, і навіть маленькі діти почали розрізняти обстріли з «Граду» й постріл з танку. У цій нашій новій реальності більше не існувало поняття абсолютної безпеки.

Ще з початку війни на Донбасі я була впевнена, що Велика війна з росією в нас попереду. Але всі місяці розмов про повномасштабний наступ я була напрочуд спокійною, хоча й зібрала про всяк випадок тривожний наплічник і доукомплектувала аптечку. 22 лютого турнікет, кровоспинний засіб та пара рукавичок перекочували з аптечки в мою дамську сумочку: того дня мені остаточно стало зрозуміло – щось буде. Вечір у Києві був особливо теплим і тихим, я йшла середмістям і вдихала цю тишу на повні груди – просто неможливо було повірити, що ось-ось почнеться війна. Наступного дня я чомусь покладу біля себе спортивний костюм, теплі шкарпетки й чогось вирішу спати у светрі. Мабуть, вперше в житті.

За три дні до Великої війни в супермаркеті продавчиня, пробиваючи на касі мої закупи – крупи, консерви, сірники, жменю свічок – саркастично хіхікнула: «Ви, пані, наче до війни готуєтеся». І лише закотила очі, цокнувши язиком, коли я порадила їй зробити те саме. Вранці 24 лютого першим ділом я прибіжу о п’ятій з копійками ранку в цей супермаркет, пам’ятаючи, що там точно був великий підвал – у всьому нашому дворі вони всі будуть зачинені. Я проситиму почати розгрібати його і готуватися приймати людей. Мене назвуть істеричкою і пошлють далеко-далеко не в дуже ввічливій формі. Перший російський літак над ним пролетить приблизно через шість годин. А потім цього супермаркету не існуватиме – його розіб’ють снарядами й частково розграбують росіяни. Але це буде потім.

А поки що 24 лютого о 5-й ранку я бігаю у дворі свого будинку й переконую сусідів готуватися: збити замки з підвалів, розчистити входи до них, занести туди запаси питної води. Вони дивляться на мене, як на божевільну. Хтось відверто насміхається, але допомагати спершу не береться ніхто. У дворі стоїть військовий, на ньому шеврон артилериста. Він курить, говорить з якимось чоловіком і посміхається. Я з жахом думаю про те, що на нього чекає вже найближчими днями, якщо не годинами. Наша двірник порається біля смітника й бурмоче щось, як завжди. Дехто з сусідів йде на роботу. Проїжджає перша ранкова маршрутка до Києва. Ілюзія того, що світ ще тримається, що все, як завжди. Але я розумію, що «як завжди» вже не буде ніколи. І тягну зі смітника першу шину в підвал – хтось, нарешті, збив на ньому замок. Найближчої години ми з батьками й одним-єдиним сусідом будемо облаштовувати його – зносити туди шини і частини старих меблів.

Ранок буде відносно тихим. Я сидітиму на підлозі в найбезпечнішому кутку квартири й не випускатиму з рук телефон, а дзвінки та повідомлення від друзів будуть усе тривожнішими. Суми: «До нас колона танків їде. Що робити?». Біла Церква: «По нам так гахнули, я аж підстрибнув в кабінеті». Івано-Франківськ: «Нас бомблять!». Друзі-військові з Сумщини вже не беруть слухавки – тільки ввечері розкажуть, що в той час вони вже прийняли бій і добре всипали росіянам. Інший друг-військовий зателефонує мені з польського кордону – він з побратимами негайно повертається з заробітків, вони навіть встигли купити там щось прикольне з амуніції, він просить знайти його колишнього командира – вони їдуть захищати свою країну. Близько обіду я почую гудіння вертольотів. Ще за мить я бачитиму з вікна, як вони починають штурм аеродрому в Гостомелі. Ще мить – і над летовищем здійматиметься густий чорний дим. Зовсім скоро відбудеться моє «знайомство» з російськими винищувачами. Потім знову буде чути бій. Згодом вибухи стануть гучнішими. А потім в моє місто остаточно прийде війна.

Спершу я вирішую залишатися вдома – що б там не було. Ми сидимо в підвалі сусіднього будинку. Я не знаю, від чого мене трусить – від холоду чи від того, що вибухи зовсім недалеко. Те, що буде далі – я ще не готова згадувати і розповідати. Я обов’язково зроблю це пізніше. Та попри всю мою рішучість, настане момент, коли буде остаточно зрозуміло: далі залишатися вдома – самогубство. І тоді все моє життя за 10 хвилин вміщається в маленьку валізку. В руках у мене клітка з шиншилою, яка застрибує у відро з кормом і дивиться на мене переляканими очима. Я прошу вибачення у свого дому, що мушу покинути його в такий важкий момент. Ставлю на місце м’які іграшки, які впали на підлогу під час моїх хаотичних зборів. Я їду і повторюю подумки, що я не біженка. Це всього на кілька днів, доки моє місто звільнять від росіян. І я одразу повернусь. Але «кілька днів» розтягнуться. І повертатися мені вже буде нікуди. Але це буде потім. А зараз я їду зі свого міста на захід.

                                                                               Євгенія Подобна 

З початку лютого я все частіше думала про переїзд до іншої країни. Мені було нестерпно чути прогнози про ймовірний повномасштабний наступ росіян. Я розуміла, що це відбудеться, але не розуміла коли. 16 лютого, 20, 22… Як писала журналістка Наталка Нагорна: «Або наступайте, або ідіть нах*й», – так відчувала і я. А ще дуже боялася сирійського сценарію. Дуже боялася повторення Алеппо в нас. Я стала нервовою.

24 лютого о 7 годині ранку задзвонив будильник. Я завжди ставлю його на рано, а потім переводжу ще на годинку. Цього ранку чомусь зайшла в Фейсбук, телефон пікав повідомленнями. Перше, що я побачила – пост Євгенії Подобної: «Україно, перекличка! Що де відбувається?». Зайшла в коментарі і не повірила: Запоріжжя – чутно винищувачі, Позняки – чути вибухи, Троєщина – бахнуло відносно далеко, Біла Церква – чути вибухи, вибухи в районі аеродрому Василькова, Антонов – бахкає, Дніпро – чотири вибухи, Київ, Лівобережка – чути вибухи. В Одесі чути вибухи, Херсонська область – бомблять, В Броварах з 4 ранку чутно вибухи, Слов’янськ – з 5 ранку чутно вибухи, але далеко, десь Дружківка…

Мене почало трусити, розбудила хлопця словами: «Київ обстрілюють і інші міста!». За кілька хвилин у Львові дуже гучно увімкнулася сирена повітряної тривоги. Скільки б я не читала, не думала про тривожні валізи, укриття і підвали – я не знала, куди бігти, що робити, і що означає саме ця повітряна тривога: на нас вже летять, по нам вже стріляють, нас просто попереджають?

Сирена вмикалася і вимикалася кожні 10-15 хвилин. Я спробувала порахувати часові проміжки між сигналами. Збивалася.

Почала телефонувати батькам, на Дніпропетровщину. Зв’язку не було. Подзвонила сестрі в Івано-Франківськ, вона сказала, що прокинулася від вибуху, бо живе біля аеропорту – саме туди прилетіли російські ракети. За годину з’явилася інформація, мовляв російський десант висадився у Бродах на Львівщині. Стало ще страшніше, бо здавалося, що вони – росіяни – були скрізь. Потім це виявилося неправдою, хоча саме у перший день в регіоні російські війська атакували три військові частини: у Бродах, Новому Калинові та Кам’янці-Бузькій близько 07:30.

Подзвонив батько, сказав, що новини бачив, але вдома все відносно спокійно і вони з мамою йдуть на роботу, залишатимуться в місті і не переїжджатимуть ні до мене, ні до сестри.

 Перший день повномасштабного наступу був дуже емоційний і страшний. Коли не знаєш, що робити, не встигаєш за новинами. Але і, власне, через ці новини, не можеш нічого робити. Я не пам’ятаю, кому я ще писала і з ким спілкувалася того дня. 24 плавно перейшло у 25, бо наш ефір на радіо був цілодобовим. Спати не хотілося, їсти теж.

Наступного дня я плакала: через моральне виснаження, страх і через новину про загибель друга, до якого часто їздила в Авдіївку у 2016 році. Я його називала Комбат, або просто В’ячеславович – Олег Громадський. Такі, як він, не гинуть. Я й досі не вірю в його загибель. Він захищав Харків.

В мене зникли будь-які думки про «полишити країну». Я не хочу нікуди їхати, але розумію, що занадто боягузлива для служби в армії. Тому вирішую працювати в цілодобових ефірах й надалі, і знайома вмовляє розпочати збирати кошти на допомогу військовим.

Я ловлю кожну чужу думку про те, як надовго така війна. Хочеться вірити, що не на роки. Я страшенно боюся замороженого конфлікту, російської окупації і вічної війни в країні.

Все розвивається дуже швидко. І в нашій країні таки з’явилося своє Алеппо. Ми втратили вже дуже багато людей. Але щоб не дозволити нікому переписати нашу історію, вплести те, чого не існувало, як роблять росіяни, коли на чорне кажуть біле, ми вирішили зібрати спогади людей про перші дні повномасштабної війни. Щоб пам’ятати, як почалася найстрашніша війна, яка на цей час вже триває в нашій країні 9 років, а не 20 днів чи 60 днів.

                                                                                           Дар’я Бура

Про авторів

Євгенія Подобна – журналістка, документалістка, письменниця. Чотири роки працювала в зоні АТО/ООС як воєнна кореспондентка. Авторка документальних фільмів та книг. Викладачка Київського національного університету імені Тараса Григоровича Шевченка. Лауреатка Шевченківської премії за книгу «Дівчата зрізають коси».

Дар’я Бура – українська письменниця, журналістка та радіоведуча. Чотири роки працювала в зоні АТО/ООС як воєнна кореспондентка. Авторка книжок про війну в Україні. За її авторства вийшли: «Чернігів. Чотирикутник єдності», трьохтомник «Хроніка війни» (у співавторстві з О.Красовицьким), «Ізоляція» (у співавторстві з І.Вовк) та готуються до друку ще декілька нових книжок.

Огляд книги «Чернігів. Чотирикутник єдності» читайте тут:

https://starshviddil.blogspot.com/2023/07/blog-post_19.html