Дар’я Бура, Євгенія Подобна. «Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення». Суспільно-політичне видання. Серія «Воєнні щоденники»

 Бура Д., Подобна Є.

     Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення / Дар’я Бура, Євгенія Подобна; художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова. – Харків: Фоліо, 2022. – 192 с.

   24 лютого 2022 року українці прокинулись в іншій реальності: небо розривало ревіння російських винищувачів, на українські міста летіли російські ракети, станції метро перетворилися на укриття. У цій новій реальності більше не існувало поняття абсолютної безпеки.

   Перші дні війни були дуже емоційними і страшними. Коли не знаєш, що робити, не встигаєш за новинами. А через ці новини не можеш нічого робити…

Щоб не дозволити нікому переписати нашу історію, вплести те, чого не існувало, як роблять росіяни, коли на чорне кажуть біле, авторки книги  «Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення» Дар’я Бура і Євгенія Подобна  вирішили зібрати спогади людей про перші дні повномасштабної війни. Щоб пам’ятати…

Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

ВСТУП

Цей день у всіх нас почався приблизно однаково: ми прокинулися від вибухів чи схвильованих дзвінків рідних зі словами: «Війна почалася», почали читати новини й гортати стрічки соцмереж, аби зрозуміти, що відбувається. Я не була винятком. Я прокинулася від крику мами: «О, Боже! Як?» – з сусідньої кімнати. Відкрила Фейсбук. І як і всі, мабуть, довго не могла повірити у те, що читаю в стрічці.

24 лютого ми усі прокинулись в іншій реальності, де небо над нами розривало ревіння російських винищувачів, на українські міста летіли російські ракети, станції метро зупинили рух поїздів і слугували укриттям, і навіть маленькі діти почали розрізняти обстріли з «Граду» й постріл з танку. У цій нашій новій реальності більше не існувало поняття абсолютної безпеки.

Ще з початку війни на Донбасі я була впевнена, що Велика війна з росією в нас попереду. Але всі місяці розмов про повномасштабний наступ я була напрочуд спокійною, хоча й зібрала про всяк випадок тривожний наплічник і доукомплектувала аптечку. 22 лютого турнікет, кровоспинний засіб та пара рукавичок перекочували з аптечки в мою дамську сумочку: того дня мені остаточно стало зрозуміло – щось буде. Вечір у Києві був особливо теплим і тихим, я йшла середмістям і вдихала цю тишу на повні груди – просто неможливо було повірити, що ось-ось почнеться війна. Наступного дня я чомусь покладу біля себе спортивний костюм, теплі шкарпетки й чогось вирішу спати у светрі. Мабуть, вперше в житті.

За три дні до Великої війни в супермаркеті продавчиня, пробиваючи на касі мої закупи – крупи, консерви, сірники, жменю свічок – саркастично хіхікнула: «Ви, пані, наче до війни готуєтеся». І лише закотила очі, цокнувши язиком, коли я порадила їй зробити те саме. Вранці 24 лютого першим ділом я прибіжу о п’ятій з копійками ранку в цей супермаркет, пам’ятаючи, що там точно був великий підвал – у всьому нашому дворі вони всі будуть зачинені. Я проситиму почати розгрібати його і готуватися приймати людей. Мене назвуть істеричкою і пошлють далеко-далеко не в дуже ввічливій формі. Перший російський літак над ним пролетить приблизно через шість годин. А потім цього супермаркету не існуватиме – його розіб’ють снарядами й частково розграбують росіяни. Але це буде потім.

А поки що 24 лютого о 5-й ранку я бігаю у дворі свого будинку й переконую сусідів готуватися: збити замки з підвалів, розчистити входи до них, занести туди запаси питної води. Вони дивляться на мене, як на божевільну. Хтось відверто насміхається, але допомагати спершу не береться ніхто. У дворі стоїть військовий, на ньому шеврон артилериста. Він курить, говорить з якимось чоловіком і посміхається. Я з жахом думаю про те, що на нього чекає вже найближчими днями, якщо не годинами. Наша двірник порається біля смітника й бурмоче щось, як завжди. Дехто з сусідів йде на роботу. Проїжджає перша ранкова маршрутка до Києва. Ілюзія того, що світ ще тримається, що все, як завжди. Але я розумію, що «як завжди» вже не буде ніколи. І тягну зі смітника першу шину в підвал – хтось, нарешті, збив на ньому замок. Найближчої години ми з батьками й одним-єдиним сусідом будемо облаштовувати його – зносити туди шини і частини старих меблів.

Ранок буде відносно тихим. Я сидітиму на підлозі в найбезпечнішому кутку квартири й не випускатиму з рук телефон, а дзвінки та повідомлення від друзів будуть усе тривожнішими. Суми: «До нас колона танків їде. Що робити?». Біла Церква: «По нам так гахнули, я аж підстрибнув в кабінеті». Івано-Франківськ: «Нас бомблять!». Друзі-військові з Сумщини вже не беруть слухавки – тільки ввечері розкажуть, що в той час вони вже прийняли бій і добре всипали росіянам. Інший друг-військовий зателефонує мені з польського кордону – він з побратимами негайно повертається з заробітків, вони навіть встигли купити там щось прикольне з амуніції, він просить знайти його колишнього командира – вони їдуть захищати свою країну. Близько обіду я почую гудіння вертольотів. Ще за мить я бачитиму з вікна, як вони починають штурм аеродрому в Гостомелі. Ще мить – і над летовищем здійматиметься густий чорний дим. Зовсім скоро відбудеться моє «знайомство» з російськими винищувачами. Потім знову буде чути бій. Згодом вибухи стануть гучнішими. А потім в моє місто остаточно прийде війна.

Спершу я вирішую залишатися вдома – що б там не було. Ми сидимо в підвалі сусіднього будинку. Я не знаю, від чого мене трусить – від холоду чи від того, що вибухи зовсім недалеко. Те, що буде далі – я ще не готова згадувати і розповідати. Я обов’язково зроблю це пізніше. Та попри всю мою рішучість, настане момент, коли буде остаточно зрозуміло: далі залишатися вдома – самогубство. І тоді все моє життя за 10 хвилин вміщається в маленьку валізку. В руках у мене клітка з шиншилою, яка застрибує у відро з кормом і дивиться на мене переляканими очима. Я прошу вибачення у свого дому, що мушу покинути його в такий важкий момент. Ставлю на місце м’які іграшки, які впали на підлогу під час моїх хаотичних зборів. Я їду і повторюю подумки, що я не біженка. Це всього на кілька днів, доки моє місто звільнять від росіян. І я одразу повернусь. Але «кілька днів» розтягнуться. І повертатися мені вже буде нікуди. Але це буде потім. А зараз я їду зі свого міста на захід.

                                                                               Євгенія Подобна 

З початку лютого я все частіше думала про переїзд до іншої країни. Мені було нестерпно чути прогнози про ймовірний повномасштабний наступ росіян. Я розуміла, що це відбудеться, але не розуміла коли. 16 лютого, 20, 22… Як писала журналістка Наталка Нагорна: «Або наступайте, або ідіть нах*й», – так відчувала і я. А ще дуже боялася сирійського сценарію. Дуже боялася повторення Алеппо в нас. Я стала нервовою.

24 лютого о 7 годині ранку задзвонив будильник. Я завжди ставлю його на рано, а потім переводжу ще на годинку. Цього ранку чомусь зайшла в Фейсбук, телефон пікав повідомленнями. Перше, що я побачила – пост Євгенії Подобної: «Україно, перекличка! Що де відбувається?». Зайшла в коментарі і не повірила: Запоріжжя – чутно винищувачі, Позняки – чути вибухи, Троєщина – бахнуло відносно далеко, Біла Церква – чути вибухи, вибухи в районі аеродрому Василькова, Антонов – бахкає, Дніпро – чотири вибухи, Київ, Лівобережка – чути вибухи. В Одесі чути вибухи, Херсонська область – бомблять, В Броварах з 4 ранку чутно вибухи, Слов’янськ – з 5 ранку чутно вибухи, але далеко, десь Дружківка…

Мене почало трусити, розбудила хлопця словами: «Київ обстрілюють і інші міста!». За кілька хвилин у Львові дуже гучно увімкнулася сирена повітряної тривоги. Скільки б я не читала, не думала про тривожні валізи, укриття і підвали – я не знала, куди бігти, що робити, і що означає саме ця повітряна тривога: на нас вже летять, по нам вже стріляють, нас просто попереджають?

Сирена вмикалася і вимикалася кожні 10-15 хвилин. Я спробувала порахувати часові проміжки між сигналами. Збивалася.

Почала телефонувати батькам, на Дніпропетровщину. Зв’язку не було. Подзвонила сестрі в Івано-Франківськ, вона сказала, що прокинулася від вибуху, бо живе біля аеропорту – саме туди прилетіли російські ракети. За годину з’явилася інформація, мовляв російський десант висадився у Бродах на Львівщині. Стало ще страшніше, бо здавалося, що вони – росіяни – були скрізь. Потім це виявилося неправдою, хоча саме у перший день в регіоні російські війська атакували три військові частини: у Бродах, Новому Калинові та Кам’янці-Бузькій близько 07:30.

Подзвонив батько, сказав, що новини бачив, але вдома все відносно спокійно і вони з мамою йдуть на роботу, залишатимуться в місті і не переїжджатимуть ні до мене, ні до сестри.

 Перший день повномасштабного наступу був дуже емоційний і страшний. Коли не знаєш, що робити, не встигаєш за новинами. Але і, власне, через ці новини, не можеш нічого робити. Я не пам’ятаю, кому я ще писала і з ким спілкувалася того дня. 24 плавно перейшло у 25, бо наш ефір на радіо був цілодобовим. Спати не хотілося, їсти теж.

Наступного дня я плакала: через моральне виснаження, страх і через новину про загибель друга, до якого часто їздила в Авдіївку у 2016 році. Я його називала Комбат, або просто В’ячеславович – Олег Громадський. Такі, як він, не гинуть. Я й досі не вірю в його загибель. Він захищав Харків.

В мене зникли будь-які думки про «полишити країну». Я не хочу нікуди їхати, але розумію, що занадто боягузлива для служби в армії. Тому вирішую працювати в цілодобових ефірах й надалі, і знайома вмовляє розпочати збирати кошти на допомогу військовим.

Я ловлю кожну чужу думку про те, як надовго така війна. Хочеться вірити, що не на роки. Я страшенно боюся замороженого конфлікту, російської окупації і вічної війни в країні.

Все розвивається дуже швидко. І в нашій країні таки з’явилося своє Алеппо. Ми втратили вже дуже багато людей. Але щоб не дозволити нікому переписати нашу історію, вплести те, чого не існувало, як роблять росіяни, коли на чорне кажуть біле, ми вирішили зібрати спогади людей про перші дні повномасштабної війни. Щоб пам’ятати, як почалася найстрашніша війна, яка на цей час вже триває в нашій країні 9 років, а не 20 днів чи 60 днів.

                                                                                           Дар’я Бура

Про авторів

Євгенія Подобна – журналістка, документалістка, письменниця. Чотири роки працювала в зоні АТО/ООС як воєнна кореспондентка. Авторка документальних фільмів та книг. Викладачка Київського національного університету імені Тараса Григоровича Шевченка. Лауреатка Шевченківської премії за книгу «Дівчата зрізають коси».

Дар’я Бура – українська письменниця, журналістка та радіоведуча. Чотири роки працювала в зоні АТО/ООС як воєнна кореспондентка. Авторка книжок про війну в Україні. За її авторства вийшли: «Чернігів. Чотирикутник єдності», трьохтомник «Хроніка війни» (у співавторстві з О.Красовицьким), «Ізоляція» (у співавторстві з І.Вовк) та готуються до друку ще декілька нових книжок.

Огляд книги «Чернігів. Чотирикутник єдності» читайте тут:

https://starshviddil.blogspot.com/2023/07/blog-post_19.html