пʼятниця, 4 серпня 2023 р.

Олександр Красовицький «Завтра». Популярне видання

 Красовицький О.В.

    Завтра / Олександр Красовицький; пер. з рос. Є.М. Тарнавського; худож.-оформлювач О.А.Гугалова-Мєшкова. – Харків: Фоліо, 2022. – 124 с.

Книга Олександра Красовицького «Завтра» – своєрідне передбачення найближчих та більш віддалених подій, які неминуче спіткають «імперію зла» рф за її пекельні діяння.

          Персонажі трьох повістей: «Завтра не буде. Трагедія одного росіянина», «Завтра в Росії. День Перемоги», «Вчора не буде завтра. У голові у Путіна» –  «реалістичні до мурашок» – пропагандист, що плете паралельну реальність; цинічний і жорстокий спецслужбист; божевільний тиран. «Можливо, саме ці дрібні люди і привели Європу до великої війни. Вони діяли у всьому світі, створюючи паралельну реальність не лише росіянам, а й німцям, ізраїльтянам, американцям. Вони купували політиків, фінансували політичні партії, втручалися у вибори через соцмережі, економічними загрозами змушували цілі групи країн поступатися своїми інтересами», – пише автор. Можна назвати книгу антиутопічною, але тоді ми вже давно живемо в антиутопії.

          Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Від автора (уривок)

          «Коли розпався СРСР, мені було 24, і я вже керував власним видавництвом. Моя рідна мова – російська. Я все життя прожив у Харкові. Видав понад десять тисяч найменувань книг, третина з яких – російською мовою. Я знайомий із сотнями освічених, інтелігентних людей, які вміють мислити та живуть у Росії. І не готовий їх збагнути. Не готовий зрозуміти людей, які свідомо своїм мовчанням підтримують негідника, який знищує мою країну. Який знищує свою країну. Який знищує майбутнє людства.

          Коли 2014 року Україна обрала європейський шлях, обрала найбільш демократичним шляхом, властивим нашій країні, – на Майдані, Росія окупувала частину нашої території, Крим і Донбас.

          Момент обрали максимально по-єзуїтські. Коли Україна позбувалася Януковича і зруйнована ним армія практично не існувала. Я часто бував у Криму, обїздив його від Керчі до Тарханкуту багато разів, і для мене його втрата відчувалася фізіологічно, неначе втрата важливого органу.

          Усім було очевидно, що війна, яка розпочалася 2014 року, закінчиться лише зі смертю тирана або зі зміною режиму в Росії, що, власне, те саме. Україні залишається розвивати свою армію, військову промисловість і будувати сучасну технологічну культурну європейсько-орієнтовану державу. Харківська війна 2014-го могла закінчитися окупацією, але знайшлося достатньо проукраїнськи  налаштованих харків’ян, які врятували місто. Пригадую щонедільні демонстрації під російськими прапорами на центральній вулиці міста, Сумській. Ці кепсько вдягнені, похмурі люди, які виходили з автобусів і які приїхали з боку російського кордону, що за тридцять кілометрів від мого будинку, вносили страх і відчуття безвиході в душі харків’ян. Кордон був повністю відкритий, але не всі тямили, що ці люди – не наші земляки. Україна не мала дієздатної армії, і в перший період війни країну врятували добровольчі батальйони, а їхнє постачання – волонтери. Громадянське суспільство на якийсь час замінило державу. Країна відбулася. Почала творитися українська політична нація.

          На 21 лютого 2022 року я мав квитки до Варшави, а звідти – до країн Балтії. І стійке відчуття неминучого, пов’язаного з початком нового етапу війни. Я написав кілька постів у соцмережах, нагадуючи про Гляйвіц та інші історичні прецеденти, усвідомлюючи, що початок нового, «гарячого» етапу війни може зупинити лише російська громадськість або наджорсткі санкційні дії Заходу, що попереджають агресію, а не йдуть за нею.

          Звісно, я скасував поїздку, зателефонувавши своїм контрагентам у Польщі та Балтії. Не хотів критичної миті опинитися далеко від сімї та колег. Багато моїх друзів за кілька днів війни пішли в самооборону, і я усвідомлював не лише рівень загрози, а й рівень відповіді.

          Війна застала мене у Києві. Після шоку перших годин я побачив абсолютну зібраність захисників міста, керівництва країни й армії. Кожен крок – як організаційний, так і дипломатичний – був системним і безпомилковим. Люди повірили у Перемогу з перших днів. Маріуполь і Харків – два ключові великі міста, які не здалися ворогові, піддаються максимальним, катастрофічним руйнуванням міської інфраструктури, історичних будівель, житлових районів. Злочини загарбників протоколюють, безумовно, їх розглядатимуть не лише в українських, а й у міжнародних судах. І саме Харків чи Маріуполь мають стати місцем засідання трибуналу. Харків завжди був юридичною столицею України. А Маріуполь став символом стійкості.

          З перших днів агресії одним із питань, які мені докучали, було те, наскільки два народи колись спільної країни пішли різними шляхами і що до цього призвело. Що було причиною – величезні сировинні запаси, поставлені на службу зграйці авантюристів, які вирішили захопити світ, чи готовність населення відразу ж вірити пропагандистам-зомбувальникам, які створили йому паралельну реальність за Орвеллом.

          Вже за тиждень агресії стало очевидним, що російські військові змушені боротися не з українською армією, а з усім народом і шансів у них немає жодних. Питання лише у часі, коли закінчиться війна і що буде згодом. Не поділяю думку тих, хто каже, що російський народ мудрий і зробить висновки. Гадаю, до цих висновків може підштовхнути лише тривале зубожіння «за залізною завісою». Саме спробу показати, що там буде потім, я й зробив. Що буде потім в Україні – очевидно. Після цієї трагедії світ допоможе швидко відновити країну. На жаль, багато хто загине, а хтось не повернеться з вимушеної еміграції. Але Україна надовго стане модною й улюбленою всім світом. Лідеркою нового життя.

          Україна ніколи не була і не буде агресором, тож війна не може закінчитись у Москві. Тому зміна режиму в Росії – справа самих росіян, тому я намагався проаналізувати, готове російське суспільство радикально все змінити чи воліє поступово скочуватися в злидні разом із шаленою владою.

          І третя частина, найважча, найстрашніша. Я намагався зрозуміти лиходія, опинитися на його місці, проаналізувати його думки з його позиції. І це виявилося напрочуд нервовим заняттям. Опинитися на місці серійного маніяка, на місці людини, яка цинічно бреше всьому світу, людини, яка загрожує смертю людству в часи, коли цінності змінилися, коли милосердя та співчуття перестали бути долею літератури. Часи, коли країни змагаються у наукових успіхах і культурних досягненнях. І виявилося, що в глибині думок цієї людини перебувати практично неможливо, мене викидало після кожного шматочка тексту.

          Спробуйте це зробити й ви. Ця книга – не історія минулого. Це попередження про майбутнє. Врятуймо світ разом!».

Про автора

Олександр Віталійович Красовицький – український видавець, генеральний директор та основний власник видавництва «Фоліо» (Харків). Починаючи з 2015 року займає активну позицію щодо повного ембарго на книжки походженням з рф. Входить до Ради з питань дерусифікації, декомунізації та деколонізації від МКІП (Міністерство культури та інформаційної політики).

Немає коментарів:

Дописати коментар

допис

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Лариса Сивопляс «Щоденник чернігівки (100 днів тривог та надій)»

     Сивопляс Лариса. Щоденник чернігівки (100 днів тривог та надій) – К., 2022, ТОВ «НВП “ Інтерсервіс ” », 136 с.           Лариса Сивоп...