Прокинулася десь о шостій від того, що лунає сирена і чую вибухи. Я думаю, що це таке? Хоча я вже розуміла, що це, мабуть, те, про що ми розмовляли напередодні. Бо вже повідомляли, що може бути наступ. Хоча ще не вірилося. Підійшла до вікна, дивлюся: люди стоять біля під’їзду, біля підвалу, він уже був відчинений. Дехто спустився, дехто просто сидів. Дехто вже пакував свої речі. Потім я згадала, що треба увімкнути телевізор або радіо, послухати, що скажуть. По телевізору бачу Зеленського, який розповідає, що сьогодні росія розпочала вторгнення. Ось воно те, що ми чекали.
Зателефонувала чоловіку, він сказав, що ще трошки побуде на
роботі, а тоді подивимось.
Зателефонувала мамі. Мама взагалі нічого не знає, я розказала, що трапилося. А
вона: ти холодильник все одно купи. Я ж думала, що постріляють-постріляють і на
цьому все завершиться. Навіть побігла замовляти холодильник у цей день під
вибухи. Бігаю – магазини зачинені. Думаю, ну що я бігаю, який холодильник?! Вибухає
все. Прибігла додому і кажу: «Мама, з холодильником сьогодні не вийде, давай
почекаємо пару днів». Тобто я вважала, що через два-три дні все завершиться,
максимум через тиждень. А потім я починала розуміти, що швидкого завершення не
буде, адже стріляти починали все частіше і гучніше. Магазини зачинялися, вздовж
доріг починали рити окопи, ставити протитанкові їжаки, люди клеїли скотчем вікна… Наше колись чарівне
та мирне місто перетворювалось на північний форпост.
Спочатку під час повітряних тривог ми в підвал не
спускалися. Бо ще нічого не прилітало, гупало десь далеко. А от коли я дійсно
злякалася - це був приліт на стадіон вночі. А я живу відносно недалеко. Десь
десять-п’ятнадцять хвилин пішки. Хоча про всяк випадок ми вже спали вдягнуті. Пам’ятаю цей приліт. Воно як гепнуло, стіни
затряслися. Я зрозуміла, що це щось жахливе. У нас був шок, ми не розуміли, що
коїться. Дитина спала, навіть не прокинулася. На сплячу доньку я натягла чоботи, шапку і напівсонну витягла у
підвал. Там вже сиділи наші сусіди. Гуртом ми просиділи в підвалі до третьої ночі. Тоді я відчувала жах. Бо чула
звуки літаків, що літали над містом, а наш дім здригався від вибухів авіабомб. Я зрозуміла, що треба шукати якесь місце, де можна
сховатися, адже наступна бомба може впасти вже на твій будинок.
І далі почалися дні: як вижити? Спочатку ще була вода,
їжа. Перший день чоловік сходив в магазин, провів там цілий день в черзі, але
приніс хоч якихось продуктів. Цього нам вистачило на тридцять вісім днів. Якби
більше, то не вистачило б. А потім якось раз - і світла вже нема, раз – і води
нема…
А ще другий жах був, коли сказали, що вони (російські окупанти – ред.) прориваються і Чернігів готується до вуличних боїв. Навіть якщо ми сховаємось у підвалі, це може не врятувати. Вони можуть забігти туди, бомбу кинути і все. У будинку поряд було більш-менш нормальне укриття, а між будинками вузенькі вулички. Може танк не проїде по тій вузенькій вуличці?.. Ми туди пішли і там залишилися.
Укриття було облаштоване, з товстими стінами. Чутно було лише сильні вибухи. І це тішило. Це була якась будівля Інтернету. Працівники впустили нас у підвал, виділили невеличку кімнату. І ми з сусідами, з дітьми туди ходили на ніч. Дітям дали гамак, а ми спали, сидячи на стільцях. І так цілий місяць! Виявляється, можна спати як завгодно, якщо хочеться. Це так ми проводили ночі. А вдень треба було «вилізти», приготувати щось поїсти. Хоча в перші дні я нічого не їла, не хотілося через стрес. Але дитину треба було погодувати.
Усі дні був стабільний розклад. Ми «вилазили» з нашого укриття, вмивалися, чим було. Потім щось готували. Найчастіше це був суп: його багато, всім наїстися можна. Далі треба було здобути воду. Ми з чоловіком брали відра, пляшки і йшли її шукати. З нами жила ще одна дівчина з сусіднього будинку. Її чоловік захищав наш Чернігів, а вона була одна і прийшла до нас. Гуртом зручніше, як-то кажуть. Я доньку залишала з цією дівчиною, а ми з чоловіком брали відра, пляшки і йшли по воду. Знайшли дуже гарне місце, там завжди була вода, але величезні черги. Потім треба підзарядити телефон. У сусідньому дворі щодня працював генератор. Звичайно, черги величезні.
Так і проходив день: там чергу простояв, там чергу
простояв, прийшов додому, все – вже вечір. Швиденько готували вечерю, але брали
її вже із собою до нашого підвалу. Там збиралися наші сусіди, які також приносили щось їстівне. Вечеряли гуртом. Потім потрошку люди почали виїжджати. Нас
залишалося все менше і менше. І врешті-решт нас у цьому підвалі залишилося
троє.
Ще треба було бігати до мами. Я наберу води, щось
приготую поїсти і йду до неї. Звичайно, страшно було йти. Особливо біля
стадіону. Проходиш місце, куди впала бомба, - це жах. Бібліотека зруйнована,
посеред дороги величезний котлован, стовпи валяються, шмаття валяється, і
нікого. Йду повз і думаю: «Господи!.. Один раз сюди прилетіло, може вдруге не
прилетить». Оце я це місце проходила, а потім якось ставало легше.
Хочу сказати, що мене дуже надихали наші комунальники,
коли вони підмітали доріжки, гребли
листя і, навіть , висаджували квіти у клумбах. А шум сміттєвої машини – це взагалі була наче
пісня на фоні вибухів. Чую – гуде. Я до вікна, а це машина, що вивозить сміття.
Мої дорогі! Мені хотілося вийти і
розцілувати їх. Ось так і прожили. Похід по воду, похід по їжу, за світлом,
похід до мами.
На щастя, у рідних все нормально. Тільки коли прилетіло в райлікарню, у мами вибило вікно повністю. Слава Богу, вона залишилася цілою,
навіть скло не поранило її. Самі все відновили. Головне, що всі цілі, всі живі.
Пам’ятаю, ходила до мами десь о шостій ранку, тоді ще було
тихо. Коли виходила з підвалу, придивлялася: стоять машини наших військових
медиків, прапор український - значить все нормально. Потім дивлюся на будинок. Будинок
цілий. Слава тобі, Господи! День прожили.
Пам’ятаю, як під час чергового походу до мами я почула,
що щось гуде, як моторний човен. Дивлюся на небо: наче нічого не літає. І всі
люди стоять і дивляться в небо. (Я тепер розумію, що то був дрон). Раптом почався
обстріл вулиці Рокоссовського! (нині – Проспект Левка Лук’яненка – ред.) Боже! Я
бігом до мами. Сусіди в підвали тікають. Я кажу: «Мама, давай в підвал». Мама:
«Я не піду!». Так, їй було важко. У неї було місце в коридорі - таке заглиблення, ніша.
Я стілець поставила, сказала: «Сиди тут. Сиди, поки не закінчаться ці обстріли,
і не ходи біля вікон». А сама просиділа дві години у підвалі. Такий обстріл був
– жах! І здається, прилетіло у сусідній будинок тоді. Тому що бачила там дірку.
Я тоді не знала, що таке дрони, це вже потім дізналася.
Що відчувала? Спочатку жах якийсь. І думала, як же вижити?!
Потім під кінець іноді почали здавати нерви, навіть почала плакати, бо не було
вже сил це терпіти. Холодно, страшенно холодно. У тому підвалі, де ми жили, навіть
їжа замерзала. Але залишатися на поверсі страшно було.
Я пам’ятаю, що вже у квітні, коли вони (російські
окупанти – ред.) відходили, наостанок обстріляли і наш район. Навіть вікна
дрижали. А потім все почало закінчуватися. Пам’ятаю, мені зателефонувала
знайома (наші діти разом вчаться) і сказала, що дітей запросили до школи. Це
був квітень, і це було таке щастя – відвести дитину до школи! А як діти були
раді! З’явилася надія, що все йде на краще.
Серпень 2023. Процко Тетяна Анатоліївна –
жителька м.Чернігова.
Немає коментарів:
Дописати коментар