Олександр Красовицький. «Пів року інтелектуального спротиву. Нотатки видавця». Суспільно-політичне видання

Красовицький О.В.

    Пів року інтелектуального спротиву. Нотатки видавця / Олександр Красовицький; худож.-оформ. О.А. Гугалова-Мєшкова. – Харків: Фоліо, 2022. – 364 с.                                                                 Ця книжка написана українським видавцем, який 32 роки свого життя віддав книзі як предмету матеріальної культури. 24 лютого 2022 року, як і в усіх українців, його життя зазнало кардинальних змін, утім звичка викладати нотатки у Фейсбуці не змінилася. Вони й стали щоденником, який розповідає як про події, що відбувалися впродовж шести місяців 2022 року в нашій країні та світі, так і про його особисте ставлення до них.

«Честь і гідність. Це головне, що є в українців, – впевнений автор. – Ми переможемо. Кожна сльозинка дитини віділлється тим, хто заподіяв їй лихо, тим, хто відверто підтримав агресію, тим, хто змовчав, підтримуючи зло потайки. Це не помста – кара...»

Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Від автора (уривки)

«Ці тексти – мій оголений нерв у перші пів року Великої війни. Я впевнений, що саме в ці місяці склалася українська політична нація. Далі буде простіше. З’явилися нові герої, не тільки на фронті. Виникли маркери «свій – чужий». І нарешті ми побачили світло в кінці тунелю. Це далося дорогою ціною. Але це сталося. Сподіваюся, що моя наступна книжка не стане знов піврічною: український народ очистить нашу землю від залишків ворогів і усвідомить, що тепер ми самі відповідальні за наше майбутнє».

З розділу 1. Від шоку до болю:

24 лютого 2022 р. Погляд через пів року. 13.08.2022

Ми очікували, що в лютому щось відбудеться. Навчання в Білорусі, нескінченне путінське словоблуддя перед західними лідерами, накачування ситуації з окупованими областями Донбасу не залишало шансів на те, що цього разу «пронесе». Може, й будуть шашлики на травневі, проте чи будуть ці травневі святами? Нас не готували – ми готувалися самі. Найбільш досвідчені у військовому плані закупалися зброєю та навчалися її використовувати, інші – збирали валізи й писали про це в соцмережах. Я здав квитки до Європи і попередив близьких про майбутні варіанти. Цей день для мене пройшов у квартирі в Урядовому кварталі під чутні вибухи вдалині та постріли поруч. Новини були неповними й нерадісними. Невдовзі – Васильків та Гостомель. Друзі радили терміново виїжджати всім з Києва та Харкова, моя сім’я тоді була поділена на ці два міста. Спілкувалися багато разів на день, як всі в той час, мабуть.

З розділу 2. Від болю до надії:

01.04.2022 р.

Військові росії йшли на прогулянку за хлібом-сіллю. Деякі – на навчання. Хтось – на парад.

Їхні рідні чекали орденів, звань, нових квартир, премій – отримали рани та опіки. Деякі відучилися назавжди. Когось, кому пощастило потрапити в полон, чекає парад полонених після нашої Перемоги. А родичам – похоронки і (якщо пощастить) кілька знецінених рублів від х…, на вбитих фашистів.

З розділу 3. Від надії до впевненості

03.06.2022 р.  100 день гарячої фази. Тільки тези.

1. Велика вдячність героям. Вдячність ЗСУ. ТРО. Окремим підрозділам. Нацгвардії. Нацполіції. Усім, хто нас захищає. Саме вони здивували світ і дали нам можливість жити.   

2. Друге народження української сучасної політичної нації. Те, що не було зроблено в 1991-му, відбулося в 2022-му. Багато питань, які було складно вирішити, вирішились. Мова. Вже остаточно – повністю єдина у всіх аспектах. Єдність – від Харкова та Маріуполя до Львова і Чернівців.

3. Чергове підтвердження, що громадянське суспільство, волонтерство, підтримка один одного – з кожним роком міцніше. Саме це утримало державу та населення фінансово в перші дні. Саме це дало можливість евакуювати наше майбутнє – жінок та дітей.

4. Україна – це Європа. Демократичний світ майже одностайно підтримав нашу країну в біді. Хто свідомо, хто під тиском обставин. Міжнародна підтримка посилюється щоденно. Українська дипломатія зробила майже неможливе.

5. Уже весь світ впевнений у нашій перемозі. Але це питання часу, її не буде завтра чи за місяць. Ми повинні бути єдиними і без істерик допомогти ЗСУ виконати свою роботу. Агресор майже зупинив свій рух на сході. Настало літо, і саме літом ми побачимо перевагу мотивованих наших захисників над тими покидьками, зібраними з усіх усюдів, що прийшли на нашу землю, – перевагу мужності над підступністю, честі – над мародерством, захисників – над ґвалтівниками.

Слава Україні!

Героям Слава!

Смерть ворогам!       

Про автора

Олександр Віталійович Красовицький (нар. 1967 р.) – директор і головний редактор видавництва «Фоліо», хімік за освітою. Автор книжок «Імператив. Бесіди в Лясках» (спільно з польським режисером Кшиштофом Зануссі); «10 розмов про історію України», «10 розмов про майбутню Україну», «10 розмов про історію України та світу» (спільно з істориком Данилом Яневським); збірки повістей «Завтра».  

Тетяна Процко: «24 лютого у мене був вихідний день, і були дуже великі плани…»

    24 лютого у мене був вихідний день, і були дуже великі плани. По-перше, треба було відвезти дитину до музичної школи. По-друге, у мами зламався холодильник, і я мала його піти замовити. Я планувала, що оббігаю всі магазини: Комфі, Ельдорадо, обов’язково Епіцентр, якого вже немає…

Прокинулася десь о шостій від того, що лунає сирена і чую вибухи. Я думаю, що це таке? Хоча я вже розуміла, що це, мабуть, те, про що ми розмовляли напередодні. Бо вже повідомляли, що може бути наступ. Хоча ще не вірилося. Підійшла до вікна, дивлюся: люди стоять біля під’їзду, біля підвалу, він уже був відчинений. Дехто спустився, дехто просто сидів. Дехто вже пакував свої речі. Потім я згадала, що треба увімкнути телевізор або радіо, послухати, що скажуть. По телевізору бачу Зеленського, який розповідає, що сьогодні росія розпочала вторгнення. Ось воно те, що ми чекали.

Зателефонувала чоловіку, він сказав, що ще трошки побуде на роботі, а  тоді подивимось. Зателефонувала мамі. Мама взагалі нічого не знає, я розказала, що трапилося. А вона: ти холодильник все одно купи. Я ж думала, що постріляють-постріляють і на цьому все завершиться. Навіть побігла замовляти холодильник у цей день під вибухи. Бігаю – магазини зачинені. Думаю, ну що я бігаю, який холодильник?! Вибухає все. Прибігла додому і кажу: «Мама, з холодильником сьогодні не вийде, давай почекаємо пару днів». Тобто я вважала, що через два-три дні все завершиться, максимум через тиждень. А потім я починала розуміти, що швидкого завершення не буде, адже стріляти починали все частіше і гучніше. Магазини зачинялися, вздовж доріг починали рити окопи, ставити протитанкові їжаки,  люди клеїли скотчем вікна… Наше колись чарівне та мирне місто перетворювалось на північний форпост.

Спочатку під час повітряних тривог ми в підвал не спускалися. Бо ще нічого не прилітало, гупало десь далеко. А от коли я дійсно злякалася - це був приліт на стадіон вночі. А я живу відносно недалеко. Десь десять-п’ятнадцять хвилин пішки. Хоча про всяк випадок ми вже спали вдягнуті.  Пам’ятаю цей приліт. Воно як гепнуло, стіни затряслися. Я зрозуміла, що це щось жахливе. У нас був шок, ми не розуміли, що коїться. Дитина спала, навіть не прокинулася. На сплячу доньку я  натягла чоботи, шапку і напівсонну витягла у підвал. Там вже сиділи наші сусіди. Гуртом ми просиділи в підвалі  до третьої ночі. Тоді я відчувала жах. Бо чула звуки літаків, що літали над містом, а наш дім здригався від вибухів авіабомб.  Я зрозуміла, що треба шукати якесь місце, де можна сховатися, адже наступна бомба може впасти вже на твій будинок.

І далі почалися дні: як вижити? Спочатку ще була вода, їжа. Перший день чоловік сходив в магазин, провів там цілий день в черзі, але приніс хоч якихось продуктів. Цього нам вистачило на тридцять вісім днів. Якби більше, то не вистачило б. А потім якось раз - і світла вже нема, раз – і води нема…

    А ще другий жах був, коли сказали, що вони (російські окупанти – ред.) прориваються і Чернігів готується до вуличних боїв. Навіть якщо ми сховаємось у підвалі, це може не врятувати. Вони можуть забігти туди, бомбу кинути і все. У будинку поряд було більш-менш нормальне укриття, а між будинками вузенькі вулички. Може танк не проїде по тій вузенькій вуличці?.. Ми туди пішли і там залишилися.

Укриття  було облаштоване, з товстими стінами. Чутно було лише сильні вибухи. І це тішило. Це була якась будівля Інтернету. Працівники впустили нас у підвал, виділили невеличку кімнату. І ми з сусідами, з дітьми туди ходили на ніч. Дітям дали гамак, а ми спали, сидячи на стільцях.  І так цілий місяць! Виявляється, можна спати як завгодно, якщо хочеться. Це так ми проводили ночі. А вдень треба було «вилізти», приготувати щось поїсти. Хоча в перші дні я нічого не їла, не хотілося через стрес. Але дитину треба було погодувати.

Усі дні був стабільний розклад. Ми «вилазили» з нашого укриття, вмивалися, чим було. Потім щось готували. Найчастіше це був суп: його багато, всім наїстися можна.  Далі треба було здобути воду. Ми з чоловіком брали відра, пляшки і йшли її шукати. З нами жила ще одна дівчина з сусіднього будинку. Її чоловік захищав наш Чернігів, а вона була одна і прийшла до нас. Гуртом зручніше, як-то кажуть. Я доньку залишала з цією дівчиною, а ми з чоловіком брали відра, пляшки і йшли по воду. Знайшли дуже гарне місце, там завжди була вода, але величезні черги. Потім треба підзарядити телефон. У сусідньому дворі щодня працював генератор. Звичайно, черги величезні.

Так і проходив день: там чергу простояв, там чергу простояв, прийшов додому, все – вже вечір. Швиденько готували вечерю, але брали її вже із собою до нашого підвалу. Там  збиралися наші сусіди, які також приносили щось їстівне. Вечеряли гуртом. Потім потрошку люди почали виїжджати. Нас залишалося все менше і менше. І врешті-решт нас у цьому підвалі залишилося троє.

Ще треба було бігати до мами. Я наберу води, щось приготую поїсти і йду до неї. Звичайно, страшно було йти. Особливо біля стадіону. Проходиш місце, куди впала бомба, - це жах. Бібліотека зруйнована, посеред дороги величезний котлован, стовпи валяються, шмаття валяється, і нікого. Йду повз і думаю: «Господи!.. Один раз сюди прилетіло, може вдруге не прилетить». Оце я це місце проходила, а потім якось ставало легше.

Хочу сказати, що мене дуже надихали наші комунальники, коли вони підмітали доріжки, гребли  листя і, навіть , висаджували квіти у клумбах.  А шум сміттєвої машини – це взагалі була наче пісня на фоні вибухів. Чую – гуде. Я до вікна, а це машина, що вивозить сміття.  Мої дорогі! Мені хотілося вийти і розцілувати їх. Ось так і прожили. Похід по воду, похід по їжу, за світлом, похід до мами.

На щастя, у рідних все нормально. Тільки коли прилетіло в райлікарню, у мами вибило вікно повністю. Слава Богу, вона залишилася цілою, навіть скло не поранило її. Самі все відновили. Головне, що всі цілі, всі живі.

Пам’ятаю, ходила до мами десь о шостій ранку, тоді ще було тихо. Коли виходила з підвалу, придивлялася: стоять машини наших військових медиків, прапор український - значить все нормально. Потім дивлюся на будинок. Будинок цілий. Слава тобі, Господи! День прожили.

Пам’ятаю, як під час чергового походу до мами я почула, що щось гуде, як моторний човен. Дивлюся на небо: наче нічого не літає. І всі люди стоять і дивляться в небо. (Я тепер розумію, що то був дрон). Раптом почався обстріл вулиці Рокоссовського! (нині – Проспект Левка Лук’яненка – ред.) Боже! Я бігом до мами. Сусіди в підвали тікають. Я кажу: «Мама, давай в підвал». Мама: «Я не піду!». Так, їй було важко. У неї  було місце в коридорі - таке заглиблення, ніша. Я стілець поставила, сказала: «Сиди тут. Сиди, поки не закінчаться ці обстріли, і не ходи біля вікон». А сама просиділа дві години у підвалі. Такий обстріл був – жах! І здається, прилетіло у сусідній будинок тоді. Тому що бачила там дірку. Я тоді не знала, що таке дрони, це вже потім дізналася.

Що відчувала? Спочатку жах якийсь. І думала, як же вижити?! Потім під кінець іноді почали здавати нерви, навіть почала плакати, бо не було вже сил це терпіти. Холодно, страшенно холодно. У тому підвалі, де ми жили, навіть їжа замерзала. Але залишатися на поверсі страшно було.

Я пам’ятаю, що вже у квітні, коли вони (російські окупанти – ред.) відходили, наостанок обстріляли і наш район. Навіть вікна дрижали. А потім все почало закінчуватися. Пам’ятаю, мені зателефонувала знайома (наші діти разом вчаться) і сказала, що дітей запросили до школи. Це був квітень, і це було таке щастя – відвести дитину до школи! А як діти були раді!  З’явилася надія, що все йде на краще.

Серпень 2023. Процко Тетяна Анатоліївна – жителька м.Чернігова. 

Олександр Красовицький «Завтра». Популярне видання

 Красовицький О.В.

    Завтра / Олександр Красовицький; пер. з рос. Є.М. Тарнавського; худож.-оформлювач О.А.Гугалова-Мєшкова. – Харків: Фоліо, 2022. – 124 с.

Книга Олександра Красовицького «Завтра» – своєрідне передбачення найближчих та більш віддалених подій, які неминуче спіткають «імперію зла» рф за її пекельні діяння.

          Персонажі трьох повістей: «Завтра не буде. Трагедія одного росіянина», «Завтра в Росії. День Перемоги», «Вчора не буде завтра. У голові у Путіна» –  «реалістичні до мурашок» – пропагандист, що плете паралельну реальність; цинічний і жорстокий спецслужбист; божевільний тиран. «Можливо, саме ці дрібні люди і привели Європу до великої війни. Вони діяли у всьому світі, створюючи паралельну реальність не лише росіянам, а й німцям, ізраїльтянам, американцям. Вони купували політиків, фінансували політичні партії, втручалися у вибори через соцмережі, економічними загрозами змушували цілі групи країн поступатися своїми інтересами», – пише автор. Можна назвати книгу антиутопічною, але тоді ми вже давно живемо в антиутопії.

          Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Від автора (уривок)

          «Коли розпався СРСР, мені було 24, і я вже керував власним видавництвом. Моя рідна мова – російська. Я все життя прожив у Харкові. Видав понад десять тисяч найменувань книг, третина з яких – російською мовою. Я знайомий із сотнями освічених, інтелігентних людей, які вміють мислити та живуть у Росії. І не готовий їх збагнути. Не готовий зрозуміти людей, які свідомо своїм мовчанням підтримують негідника, який знищує мою країну. Який знищує свою країну. Який знищує майбутнє людства.

          Коли 2014 року Україна обрала європейський шлях, обрала найбільш демократичним шляхом, властивим нашій країні, – на Майдані, Росія окупувала частину нашої території, Крим і Донбас.

          Момент обрали максимально по-єзуїтські. Коли Україна позбувалася Януковича і зруйнована ним армія практично не існувала. Я часто бував у Криму, об’їздив його від Керчі до Тарханкуту багато разів, і для мене його втрата відчувалася фізіологічно, неначе втрата важливого органу.

          Усім було очевидно, що війна, яка розпочалася 2014 року, закінчиться лише зі смертю тирана або зі зміною режиму в Росії, що, власне, те саме. Україні залишається розвивати свою армію, військову промисловість і будувати сучасну технологічну культурну європейсько-орієнтовану державу. Харківська війна 2014-го могла закінчитися окупацією, але знайшлося достатньо проукраїнськи  налаштованих харків’ян, які врятували місто. Пригадую щонедільні демонстрації під російськими прапорами на центральній вулиці міста, Сумській. Ці кепсько вдягнені, похмурі люди, які виходили з автобусів і які приїхали з боку російського кордону, що за тридцять кілометрів від мого будинку, вносили страх і відчуття безвиході в душі харків’ян. Кордон був повністю відкритий, але не всі тямили, що ці люди – не наші земляки. Україна не мала дієздатної армії, і в перший період війни країну врятували добровольчі батальйони, а їхнє постачання – волонтери. Громадянське суспільство на якийсь час замінило державу. Країна відбулася. Почала творитися українська політична нація.

          На 21 лютого 2022 року я мав квитки до Варшави, а звідти – до країн Балтії. І стійке відчуття неминучого, пов’язаного з початком нового етапу війни. Я написав кілька постів у соцмережах, нагадуючи про Гляйвіц та інші історичні прецеденти, усвідомлюючи, що початок нового, «гарячого» етапу війни може зупинити лише російська громадськість або наджорсткі санкційні дії Заходу, що попереджають агресію, а не йдуть за нею.

          Звісно, я скасував поїздку, зателефонувавши своїм контрагентам у Польщі та Балтії. Не хотів критичної миті опинитися далеко від сім’ї та колег. Багато моїх друзів за кілька днів війни пішли в самооборону, і я усвідомлював не лише рівень загрози, а й рівень відповіді.

          Війна застала мене у Києві. Після шоку перших годин я побачив абсолютну зібраність захисників міста, керівництва країни й армії. Кожен крок – як організаційний, так і дипломатичний – був системним і безпомилковим. Люди повірили у Перемогу з перших днів. Маріуполь і Харків – два ключові великі міста, які не здалися ворогові, піддаються максимальним, катастрофічним руйнуванням міської інфраструктури, історичних будівель, житлових районів. Злочини загарбників протоколюють, безумовно, їх розглядатимуть не лише в українських, а й у міжнародних судах. І саме Харків чи Маріуполь мають стати місцем засідання трибуналу. Харків завжди був юридичною столицею України. А Маріуполь став символом стійкості.

          З перших днів агресії одним із питань, які мені докучали, було те, наскільки два народи колись спільної країни пішли різними шляхами і що до цього призвело. Що було причиною – величезні сировинні запаси, поставлені на службу зграйці авантюристів, які вирішили захопити світ, чи готовність населення відразу ж вірити пропагандистам-зомбувальникам, які створили йому паралельну реальність за Орвеллом.

          Вже за тиждень агресії стало очевидним, що російські військові змушені боротися не з українською армією, а з усім народом і шансів у них немає жодних. Питання лише у часі, коли закінчиться війна і що буде згодом. Не поділяю думку тих, хто каже, що російський народ мудрий і зробить висновки. Гадаю, до цих висновків може підштовхнути лише тривале зубожіння «за залізною завісою». Саме спробу показати, що там буде потім, я й зробив. Що буде потім в Україні – очевидно. Після цієї трагедії світ допоможе швидко відновити країну. На жаль, багато хто загине, а хтось не повернеться з вимушеної еміграції. Але Україна надовго стане модною й улюбленою всім світом. Лідеркою нового життя.

          Україна ніколи не була і не буде агресором, тож війна не може закінчитись у Москві. Тому зміна режиму в Росії – справа самих росіян, тому я намагався проаналізувати, готове російське суспільство радикально все змінити чи воліє поступово скочуватися в злидні разом із шаленою владою.

          І третя частина, найважча, найстрашніша. Я намагався зрозуміти лиходія, опинитися на його місці, проаналізувати його думки з його позиції. І це виявилося напрочуд нервовим заняттям. Опинитися на місці серійного маніяка, на місці людини, яка цинічно бреше всьому світу, людини, яка загрожує смертю людству в часи, коли цінності змінилися, коли милосердя та співчуття перестали бути долею літератури. Часи, коли країни змагаються у наукових успіхах і культурних досягненнях. І виявилося, що в глибині думок цієї людини перебувати практично неможливо, мене викидало після кожного шматочка тексту.

          Спробуйте це зробити й ви. Ця книга – не історія минулого. Це попередження про майбутнє. Врятуймо світ разом!».

Про автора

Олександр Віталійович Красовицький – український видавець, генеральний директор та основний власник видавництва «Фоліо» (Харків). Починаючи з 2015 року займає активну позицію щодо повного ембарго на книжки походженням з рф. Входить до Ради з питань дерусифікації, декомунізації та деколонізації від МКІП (Міністерство культури та інформаційної політики).

Дар’я Бура, Євгенія Подобна. «Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення». Суспільно-політичне видання. Серія «Воєнні щоденники»

 Бура Д., Подобна Є.

     Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення / Дар’я Бура, Євгенія Подобна; художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова. – Харків: Фоліо, 2022. – 192 с.

   24 лютого 2022 року українці прокинулись в іншій реальності: небо розривало ревіння російських винищувачів, на українські міста летіли російські ракети, станції метро перетворилися на укриття. У цій новій реальності більше не існувало поняття абсолютної безпеки.

   Перші дні війни були дуже емоційними і страшними. Коли не знаєш, що робити, не встигаєш за новинами. А через ці новини не можеш нічого робити…

Щоб не дозволити нікому переписати нашу історію, вплести те, чого не існувало, як роблять росіяни, коли на чорне кажуть біле, авторки книги  «Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення» Дар’я Бура і Євгенія Подобна  вирішили зібрати спогади людей про перші дні повномасштабної війни. Щоб пам’ятати…

Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

ВСТУП

Цей день у всіх нас почався приблизно однаково: ми прокинулися від вибухів чи схвильованих дзвінків рідних зі словами: «Війна почалася», почали читати новини й гортати стрічки соцмереж, аби зрозуміти, що відбувається. Я не була винятком. Я прокинулася від крику мами: «О, Боже! Як?» – з сусідньої кімнати. Відкрила Фейсбук. І як і всі, мабуть, довго не могла повірити у те, що читаю в стрічці.

24 лютого ми усі прокинулись в іншій реальності, де небо над нами розривало ревіння російських винищувачів, на українські міста летіли російські ракети, станції метро зупинили рух поїздів і слугували укриттям, і навіть маленькі діти почали розрізняти обстріли з «Граду» й постріл з танку. У цій нашій новій реальності більше не існувало поняття абсолютної безпеки.

Ще з початку війни на Донбасі я була впевнена, що Велика війна з росією в нас попереду. Але всі місяці розмов про повномасштабний наступ я була напрочуд спокійною, хоча й зібрала про всяк випадок тривожний наплічник і доукомплектувала аптечку. 22 лютого турнікет, кровоспинний засіб та пара рукавичок перекочували з аптечки в мою дамську сумочку: того дня мені остаточно стало зрозуміло – щось буде. Вечір у Києві був особливо теплим і тихим, я йшла середмістям і вдихала цю тишу на повні груди – просто неможливо було повірити, що ось-ось почнеться війна. Наступного дня я чомусь покладу біля себе спортивний костюм, теплі шкарпетки й чогось вирішу спати у светрі. Мабуть, вперше в житті.

За три дні до Великої війни в супермаркеті продавчиня, пробиваючи на касі мої закупи – крупи, консерви, сірники, жменю свічок – саркастично хіхікнула: «Ви, пані, наче до війни готуєтеся». І лише закотила очі, цокнувши язиком, коли я порадила їй зробити те саме. Вранці 24 лютого першим ділом я прибіжу о п’ятій з копійками ранку в цей супермаркет, пам’ятаючи, що там точно був великий підвал – у всьому нашому дворі вони всі будуть зачинені. Я проситиму почати розгрібати його і готуватися приймати людей. Мене назвуть істеричкою і пошлють далеко-далеко не в дуже ввічливій формі. Перший російський літак над ним пролетить приблизно через шість годин. А потім цього супермаркету не існуватиме – його розіб’ють снарядами й частково розграбують росіяни. Але це буде потім.

А поки що 24 лютого о 5-й ранку я бігаю у дворі свого будинку й переконую сусідів готуватися: збити замки з підвалів, розчистити входи до них, занести туди запаси питної води. Вони дивляться на мене, як на божевільну. Хтось відверто насміхається, але допомагати спершу не береться ніхто. У дворі стоїть військовий, на ньому шеврон артилериста. Він курить, говорить з якимось чоловіком і посміхається. Я з жахом думаю про те, що на нього чекає вже найближчими днями, якщо не годинами. Наша двірник порається біля смітника й бурмоче щось, як завжди. Дехто з сусідів йде на роботу. Проїжджає перша ранкова маршрутка до Києва. Ілюзія того, що світ ще тримається, що все, як завжди. Але я розумію, що «як завжди» вже не буде ніколи. І тягну зі смітника першу шину в підвал – хтось, нарешті, збив на ньому замок. Найближчої години ми з батьками й одним-єдиним сусідом будемо облаштовувати його – зносити туди шини і частини старих меблів.

Ранок буде відносно тихим. Я сидітиму на підлозі в найбезпечнішому кутку квартири й не випускатиму з рук телефон, а дзвінки та повідомлення від друзів будуть усе тривожнішими. Суми: «До нас колона танків їде. Що робити?». Біла Церква: «По нам так гахнули, я аж підстрибнув в кабінеті». Івано-Франківськ: «Нас бомблять!». Друзі-військові з Сумщини вже не беруть слухавки – тільки ввечері розкажуть, що в той час вони вже прийняли бій і добре всипали росіянам. Інший друг-військовий зателефонує мені з польського кордону – він з побратимами негайно повертається з заробітків, вони навіть встигли купити там щось прикольне з амуніції, він просить знайти його колишнього командира – вони їдуть захищати свою країну. Близько обіду я почую гудіння вертольотів. Ще за мить я бачитиму з вікна, як вони починають штурм аеродрому в Гостомелі. Ще мить – і над летовищем здійматиметься густий чорний дим. Зовсім скоро відбудеться моє «знайомство» з російськими винищувачами. Потім знову буде чути бій. Згодом вибухи стануть гучнішими. А потім в моє місто остаточно прийде війна.

Спершу я вирішую залишатися вдома – що б там не було. Ми сидимо в підвалі сусіднього будинку. Я не знаю, від чого мене трусить – від холоду чи від того, що вибухи зовсім недалеко. Те, що буде далі – я ще не готова згадувати і розповідати. Я обов’язково зроблю це пізніше. Та попри всю мою рішучість, настане момент, коли буде остаточно зрозуміло: далі залишатися вдома – самогубство. І тоді все моє життя за 10 хвилин вміщається в маленьку валізку. В руках у мене клітка з шиншилою, яка застрибує у відро з кормом і дивиться на мене переляканими очима. Я прошу вибачення у свого дому, що мушу покинути його в такий важкий момент. Ставлю на місце м’які іграшки, які впали на підлогу під час моїх хаотичних зборів. Я їду і повторюю подумки, що я не біженка. Це всього на кілька днів, доки моє місто звільнять від росіян. І я одразу повернусь. Але «кілька днів» розтягнуться. І повертатися мені вже буде нікуди. Але це буде потім. А зараз я їду зі свого міста на захід.

                                                                               Євгенія Подобна 

З початку лютого я все частіше думала про переїзд до іншої країни. Мені було нестерпно чути прогнози про ймовірний повномасштабний наступ росіян. Я розуміла, що це відбудеться, але не розуміла коли. 16 лютого, 20, 22… Як писала журналістка Наталка Нагорна: «Або наступайте, або ідіть нах*й», – так відчувала і я. А ще дуже боялася сирійського сценарію. Дуже боялася повторення Алеппо в нас. Я стала нервовою.

24 лютого о 7 годині ранку задзвонив будильник. Я завжди ставлю його на рано, а потім переводжу ще на годинку. Цього ранку чомусь зайшла в Фейсбук, телефон пікав повідомленнями. Перше, що я побачила – пост Євгенії Подобної: «Україно, перекличка! Що де відбувається?». Зайшла в коментарі і не повірила: Запоріжжя – чутно винищувачі, Позняки – чути вибухи, Троєщина – бахнуло відносно далеко, Біла Церква – чути вибухи, вибухи в районі аеродрому Василькова, Антонов – бахкає, Дніпро – чотири вибухи, Київ, Лівобережка – чути вибухи. В Одесі чути вибухи, Херсонська область – бомблять, В Броварах з 4 ранку чутно вибухи, Слов’янськ – з 5 ранку чутно вибухи, але далеко, десь Дружківка…

Мене почало трусити, розбудила хлопця словами: «Київ обстрілюють і інші міста!». За кілька хвилин у Львові дуже гучно увімкнулася сирена повітряної тривоги. Скільки б я не читала, не думала про тривожні валізи, укриття і підвали – я не знала, куди бігти, що робити, і що означає саме ця повітряна тривога: на нас вже летять, по нам вже стріляють, нас просто попереджають?

Сирена вмикалася і вимикалася кожні 10-15 хвилин. Я спробувала порахувати часові проміжки між сигналами. Збивалася.

Почала телефонувати батькам, на Дніпропетровщину. Зв’язку не було. Подзвонила сестрі в Івано-Франківськ, вона сказала, що прокинулася від вибуху, бо живе біля аеропорту – саме туди прилетіли російські ракети. За годину з’явилася інформація, мовляв російський десант висадився у Бродах на Львівщині. Стало ще страшніше, бо здавалося, що вони – росіяни – були скрізь. Потім це виявилося неправдою, хоча саме у перший день в регіоні російські війська атакували три військові частини: у Бродах, Новому Калинові та Кам’янці-Бузькій близько 07:30.

Подзвонив батько, сказав, що новини бачив, але вдома все відносно спокійно і вони з мамою йдуть на роботу, залишатимуться в місті і не переїжджатимуть ні до мене, ні до сестри.

 Перший день повномасштабного наступу був дуже емоційний і страшний. Коли не знаєш, що робити, не встигаєш за новинами. Але і, власне, через ці новини, не можеш нічого робити. Я не пам’ятаю, кому я ще писала і з ким спілкувалася того дня. 24 плавно перейшло у 25, бо наш ефір на радіо був цілодобовим. Спати не хотілося, їсти теж.

Наступного дня я плакала: через моральне виснаження, страх і через новину про загибель друга, до якого часто їздила в Авдіївку у 2016 році. Я його називала Комбат, або просто В’ячеславович – Олег Громадський. Такі, як він, не гинуть. Я й досі не вірю в його загибель. Він захищав Харків.

В мене зникли будь-які думки про «полишити країну». Я не хочу нікуди їхати, але розумію, що занадто боягузлива для служби в армії. Тому вирішую працювати в цілодобових ефірах й надалі, і знайома вмовляє розпочати збирати кошти на допомогу військовим.

Я ловлю кожну чужу думку про те, як надовго така війна. Хочеться вірити, що не на роки. Я страшенно боюся замороженого конфлікту, російської окупації і вічної війни в країні.

Все розвивається дуже швидко. І в нашій країні таки з’явилося своє Алеппо. Ми втратили вже дуже багато людей. Але щоб не дозволити нікому переписати нашу історію, вплести те, чого не існувало, як роблять росіяни, коли на чорне кажуть біле, ми вирішили зібрати спогади людей про перші дні повномасштабної війни. Щоб пам’ятати, як почалася найстрашніша війна, яка на цей час вже триває в нашій країні 9 років, а не 20 днів чи 60 днів.

                                                                                           Дар’я Бура

Про авторів

Євгенія Подобна – журналістка, документалістка, письменниця. Чотири роки працювала в зоні АТО/ООС як воєнна кореспондентка. Авторка документальних фільмів та книг. Викладачка Київського національного університету імені Тараса Григоровича Шевченка. Лауреатка Шевченківської премії за книгу «Дівчата зрізають коси».

Дар’я Бура – українська письменниця, журналістка та радіоведуча. Чотири роки працювала в зоні АТО/ООС як воєнна кореспондентка. Авторка книжок про війну в Україні. За її авторства вийшли: «Чернігів. Чотирикутник єдності», трьохтомник «Хроніка війни» (у співавторстві з О.Красовицьким), «Ізоляція» (у співавторстві з І.Вовк) та готуються до друку ще декілька нових книжок.

Огляд книги «Чернігів. Чотирикутник єдності» читайте тут:

https://starshviddil.blogspot.com/2023/07/blog-post_19.html

 

Лариса Казакова: «Не очікувала, що це настільки важко пригадувати»

     Повертаючись у лютий 2022 року, задаю собі питання: «Як таке могло статися у 21 столітті у самому центрі Європи?» У вік прогресу, інновацій, технологій, вік, коли, здавалося б, все всім зрозуміло – живіть і вдосконалюйте цей світ і себе у ньому. Виявляється, тільки одній, так званій, «нації» цього не зрозуміти. Адже не нація це зовсім, це якесь незрозуміле створіння без моралі, культури, національної свідомості, без жодного натяку на інтелект, розум, аналітику. У них і назви, як такої, немає. Адже, що таке це «руський»? Чому прикметник? Чому всі нації – іменник – українець, француз, англієць, поляк і т.ін., а вони – лише ознака, приналежність… Вірніше, нам то зрозуміло, що в часи Русі «руськими людьми» називали підлеглих Русі іншого етнічного походження. Ну їм то звідки про це знати… І так історія викривлення правди набирала обертів і перетворювала її на незрозуміле «вчення» про неіснуючий народ. Але це довга розмова про витоки сьогоднішньої трагедії…

Згадуючи минулий рік, я пам’ятаю, що відчуття небезпеки, страху, тривоги  просочувало повітря за півроку до лютого 2022. Ці відчуття підтверджувалися різною інформацією, знаннями, розмовами, логікою врешті-решт. Але вірити у найгірше не хотілося.

2021 року я пережила особисту трагедію – раптово помер мій чоловік, який був для нашої родини  не тільки надійною підтримкою, це була людина, настільки ерудована, розумна, віддана, любляча, жертовна, що сказати, що для мене це була трагедія, це не сказати нічого. Тому до початку широкої війни, я фактично була як зомбі: ходила на роботу, як робот, розмовляла з людьми, як робот, майже не їла, щось там можливо робила по господарству (насправді не пам’ятаю). Коли мені дзвонив син – я практично не знала, про що з ним говорити, думок в голові не було. І лише коли він одного разу мене спитав: «Матусю, ти що не хочеш зі мною розмовляти?», я наче прокинулася від довгого, важкого, болісного сну.

Тому війна, яка прийшла в наші домівки, з одного боку, приголомшила, а з іншого – вирвала мене із трагедії втрати чоловіка. Тепер моя голова запрацювала в іншому напрямку.

Якщо згадати саме 24 лютого, то я збиралася на роботу, коли дізналася, що почалася війна. Наша директорка всім повідомила, аби не приходили. В це неможливо було повірити, голова стала геть порожньою. Я постійно думала, що все це помилка, а якщо не помилка – то все ось-ось закінчиться.

Ми об’єдналися – три родини-сусідів, облаштували недобудову поруч зі мною, з гарним підвалом, під бомбосховище і жили. Готували, розмовляли, грали з дітьми, хлопці патрулювали вулицю, я намагалася працювати в онлайн-режимі, але в підвалі Інтернету не було. А зверху літали гради, літаки. Одного дня запалала нафтобаза. Все здавалося якимось нереальним. Звісно, що всі люди різні і реагують на жахіття по-різному. Так і ми: О., сусідка, майже постійно плакала, О., друга сусідка, дуже часто кричала на дітей, які чомусь горнулися до мене. А я – впала в якийсь ступор і, наче машина, виконувала необхідні завдання. Мати О. якось мені сказала: «Ти як стійкий олов’яний солдатик». А я кажу: «Можливо, але здається ніжки у цього солдатика починають плавитися».

  Поки було світло – в підвалі було тепло (поставили обігрівачі, знову дякую своєму чоловікові) і, навіть, затишно. Вибухів майже не чутно, тільки коли виходили на двір, то поверталися у жахіття війни. Чоловіки-сусіди їздили, аби записатися в тероборону, але їх чомусь не взяли, пояснень не було.

 Ми живемо у передмісті, тому наявність води напряму пов’язана зі світлом. Зробили запас води, продукти використовували у кого що було, варили, пекли. Поки міст, що пов’язує нас з містом, був цілий, хлопці проривалися за продуктами. Потім його підірвали наші, аби ворог не зайшов у Чернігів. Тому одразу всі напружилися в очікуванні, а що робити далі, коли скінчаться продукти. Новини надходили невтішні – по суті з одного боку за нашим селом стояв ворог, а інший бік був від нас відрізаний підірваним мостом. Але ми трималися, намагалися рятувати психіку двох сусідських хлопчиків, робили все, аби їх захистити: я з ними грала в різні ігри, з останніх продуктів пекла для них смачненьке. Згадую, як наварила зеленого борщу вдома і несла його у сховище, і тут почали стріляти гради. У мене навіть нічого не сколихнулося в душі – в голові була одна думка: «Дітям потрібно їсти». Коли дорослий син інших сусідів побачив мене з тією каструлею, закричав перелякано, щоб я бігла у сховище. Але у мене було завдання – донести їжу дітям. І коли я дійшла з тим гарячим борщем до підвалу – він так міцно мене обійняв і сказав, що любить. Ось тоді у мене почало боліти серце від усвідомлення того, що переживають наші діти.

  Напруга росла. Коли вимкнули світло - пропала вода, у підвалі одразу стало холодно, рятували спальні мішки (знову дякую своєму коханому). І ось у нас залишився газ і невеликі запаси води. 9 березня зранку вимкнули газ – кави ми вже не попили, сусіди з малими дітьми виїхали о 6-ій, а мене практично силою забрали інші.

Я не могла в це повірити, їхати не хотіла, але десь все ж таки розуміла, що це мабуть мій єдиний шанс, тому що виїхала вся вулиця. Залишилася з собакою сусідка похилого віку, яку пізніше вбили, коли вона пішла по воду до колонки. Враховуючи, що я їхала не своєю машиною (моя була зламана), взяла рюкзак, сумку і собаку (комп’ютер спакувала у сумку і благополучно забула вдома). Якби в той день ми не виїхали, то не змогли б пізніше цього зробити, адже мости були підірвані. Їхали довго,  з 7-ої ранку, до Борисполя ми приїхали о 17 годині. Моя собачка всю дорогу тремтіла, а я пригортала її до себе – намагалася заспокоїти. Біля Борисполя мене забрав чоловік моєї двоюрідної сестри. Не знаю, як я виглядала, але подивившись на мене, він змінився у лиці і всю дорогу мовчав. Практично ми почали говорити, коли я змогла у них помитися, поїсти і трохи заспокоїтися. Сестра Юля, дивлячись на мене, плакала і постійно мене обіймала. На іншому кінці Києва плакала матуся і мій синок (до них ми вже не встигали через комендантську годину), а я не плакала, мабуть, минулого року виплакала всі сльози. Але тепер прийшло усвідомлення того, що все, що відбувається - правда. І в душі оселився жах.  

Перебування в Києві і повернення додому в Чернігів – це окрема розповідь. Скажу лише, що за нашої відсутності сусідам під паркан був прильот, від якого побило і мою хату, але все це в порівнянні з людським життям…

Якщо зможу (не очікувала, що це настільки важко пригадувати), то повернуся до своєї розповіді.

Щодо того, хто або що мене вразило? Люди! Різні, навіть незнайомі. Вразили сусіди, які згуртувалися, як єдина родина. Вразила акторка нашого Молодіжного театру Мирослава Витріховська, яку ми зустріли на своїй вулиці. Вона ходила по селу з брудними руками у якомусь незрозумілому одязі і вишукувала знаки, які могли б бути мітками і затирала їх. Її очі, великі, як озера, за ці дні стали, мабуть, ще у два рази більші від горя.  Від неї я дізналася, що її чоловік, також наш відомий актор, Валентин Макар пішов воювати. Вразила моя матуся, якій на той час було майже 79, з купою хвороб, але трималася вона, як справжній воїн. Вразив мій синочок, який вмів мене заспокоїти, просто і обґрунтовано розповідаючи, як він бачить ситуацію. Він справді син свого батька, який завжди вмів вселити в мене віру і впевненість своїми міркуваннями, аналізом ситуації.

Як я була в «евакуації» - окрема історія, адже жила я у матусі на іншому боці Києва зі сторони Ірпеня, Бучі, Гостомеля. Якщо зможу, можливо повернуся до цих спогадів.

Липень 2023

Казакова Лариса Миколаївна. Жителька села Старий Білоус Чернігівського району Чернігівської області. Працює в Чернігівській обласній бібліотеці для дітей.

Дар’я Бура. Чернігів. Чотирикутник єдності. Суспільно-політичне видання

Бура Д.М.

Чернігів. Чотирикутник єдності / Дар’я Бура; худож.-оформ. О. А. Гугалова-Мєшкова. – Харків: Фоліо, 2023. – 219 с.; іл.  – (Фронтир)

Від Чернігова до Києва машиною їхати лише дві години, а до кордону з рф – годину, тому оборона міста у повномасштабній війні 2022 року мала стратегічне значення для захисту столиці. «Якби ми не втримали Чернігів, могли б втратити і Київ», – пояснюють військові.

38 днів місто зазнавало артилерійських та авіаударів, опинилося практично у блокаді, без зв’язку і комунікацій. Його околиці розбиті до цеглин. Але саме тут російські танки «їхали заднім ходом» і палали від «коктейлів Молотова». Чернігів став містом героїв, а його оборона, як і всього регіону, трималася на чотирьох складових. Навіть на п’яти – ще річка Десна допомагала. Про тих, хто втримав і виборов місто у російських окупантів, – у цій книжці. 

Суспільно-політичне видання є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

ВСТУП 

«Ще з давніх часів є такий вислів: "До Києва торгувати, до Чернігова – воювати”. Коли навесні 2014 року на Донеччині та Луганщині починалася війна, подібні рухи були й на Чернігівщині. У нас був випадок, який став ключовим. Тоді ще міліції в Чернігові не було, бо наша міліція “відзначилася” на Майдані й вони втекли чи сховалися. Старші мешканці міста у нас досить “ватні”, натомість молодь і люди середнього віку проукраїнські. Ми просто стали на захист. І коли до нас їхало 10 автобусів з “тітушками”, щоб зробити тут “ЧНР”, ми зібралися на площі – там поряд держадміністрація, мерія. Наша площа вміщує близько 10 тисяч людей. І от, тоді зібралася повна площа людей і чекала на цих “товаришів”. На краю площі стояли хлопці з рибальськими сумками, що було в тих сумках – “історія замовчує”. Натовп був дуже розлючений і готовий до активних дій. Ці автобуси доїхали до міста, зупинилися, розвернулися і поїхали назад. Так в Чернігові зупинилася “ЧНР”», – розповідає відома місцева громадська активістка і волонтерка Ольга Палькова-Свірчевська.

У 2022 році Чернігову пощастило менше, ніж у 2014. Близько 4:30 ранку 24 лютого президент росії володимир путін оголосив, що ухвалив рішення про початок проведення спеціальної військової операції на Донбасі після прохання самопроголошених угруповань «ДНР» і «ЛНР». Він сказав, що в плани росії не входить окупація українських земель, разом з тим закликав українських військовослужбовців скласти зброю та «йти додому». «Вы стремитесь к декоммунизации, ну, так мы устроим вам демилитаризацию и денацификацию Украины», – сказав кремлівський карлик, і в Україну полетіли літаки та ракети. Перший приліт ворожого снаряду на Чернігівщині стався якраз о цій порі – о 4:30 ранку.

«Люди, які розуміли, що в країні війна вже вісім років, очікували, що наш регіон також може потрапити під удар. Я з 2014 року говорила: “Пів години і «Градами» накривають Чернігів, тут недалеко до війни на Донбасі. До кордону з росією годину їхати лише”. Навесні 2014 року на кордоні з Чернігівщиною ворог робив “ігрища”. Наші прикордонники не мали тоді такого досвіду і спорядження, а білоруські і російські війська розганялися, під’їжджали до кордону танками і їхали назад. Лякали. Ми (волонтери) розуміли, що вони поряд. Ми чекали», – говорить Ольга.

Від Чернігова до Києва машиною їхати лише дві години, тому оборона міста у повномасштабній війні 2022 року мала стратегічне значення для захисту столиці. Чернігівці підривали мости, валили дерева на дороги, перекривали шляхи, готували «коктейлі Молотова», голими руками зупиняли російські танки. Регіон, який завжди жив, святкуючи фестивалі біля «Трьох сестер» – монументу на роздоріжжі до росії та Білорусі, показав, що сам вирішуватиме, чи хоче він жити в «русском мире», а не просто раз на рік святкувати примарне братерство чи сестринство.

Героїчний опір чернігівців став феноменом об’єднання українців, коли люди довели, що ми можемо бути невдоволені владою, земляками, один одним, але коли приходить чужинець – з кожного вікна його зустрічають зброєю. «Русский солдат в последний путь», – говорилося на плакаті й стрілка вказувала на Чернігів. Тут місцеві жителі партизанили, допомагаючи військовим, доставляли гуманітарну допомогу, всіляко об’єднувалися, щоб підтримувати одне одного, військові, виконуючи свою роботу – не пустили росіян у місто, а місцева й обласна влада була у доступі телефонного дзвінка до своїх громадян.

«Чернігів – місто героїв. Тут можна перелічувати безкінечно категорії. Герої – наші військові. Люди, які боронили нашу область і змусили відступити росіян з області й не зайняти Чернігів. Я розумію ресурси й сили, задуми, які були реалізовані. Коли бачиш зсередини філігранність, відвагу, полювання на ворога – розумієш, які круті наші військові. Маю честь бути знайомим і працювати з Ніколюком, з Ходою, з Брижинським. 58 бригада теж в області відіграла свою роль, але основна робота зроблена 1-ю танковою і Дмитром Брижинським, який керував обороною міста», – говорить голова обласної військової адміністрації В’ячеслав Чаус.

Він додає, що місто і регіон пережили дуже страшні події, але водночас залишилися теплі спогади про цей час: «Коли Ніколюк дзвонив і ти розумів, що не маєш це зробити, а хочеш зробити. Так само, коли тобі щось треба, набираєш Ніколюка і знаєш, що це буде зроблено».

Віктор Ніколюк, командувач оперативним командуванням «Північ», підтверджує слова Чауса: «З очільником області був повний тандем. Наприклад, у перший день, як ми вийшли, не могли заправити 58 бригаду, я йому зателефонував, він розпорядженням губернатора питання вирішив. Щодня ми проводили спільні наради. Евакуація проводилася спільно з очільником області. Цього не афішували, але щодня три-п’ять тисяч виїжджало з Чернігова. Хоча, люди теж не дуже хотіли їхати. Я виходив на Чауса, він організовував евакуацію. Ми забезпечували охорону, а він автобуси, списки. Губернатор керував цивільними».

Насправді на час звільнення Чернігівської області про оборону Чернігова було чи не найменше інформації в ЗМІ, в національному телевізійному марафоні. Частина людей справді була ображена, бо знають, які бої відбувалися в Чернігові і його околицях. Кажуть: «Ніби обділили Чернігів, як регіон, який прийняв на себе дуже значний удар. Ніби його мало підтримували». Навіть військові говорять: «Насправді трохи образливо було, коли цілий березень у всіх на слуху був лише Київ. Зрозуміло, що це столиця. Але на той час найгарячішими точками були Маріуполь і Чернігів».

Очільник області пояснив певну ізоляцію тим, що таким було рішення влади разом з командуванням. З міста виїхали майже всі журналісти. Тут залишилося дві людини від «Суспільного», кілька людей місцевого телеканалу «Дитинець», які виходили на вимогу міської ради в точки і фільмували знищення, залишалися люди каналу «Новий Чернігів». Вони багато знімали, але їх чомусь не ставили в «марафон».

«Певний період ми не пускали ЗМІ, бо після кожного приїзду журналістів були прильоти. Дійсно було мало в ефірі представників області й міста, бо місяць Чернігів був без електроенергії, без Інтернету. В центрі міста ми намагалися підтримувати зв’язок, пересувалися багато містом. Насправді на це не було ні часу, ні технічної можливості. Але я виходив в ефір білоруських каналів, розповідав про те, що в нас відбувається, говорив білорусам: “Не приходьте, бо ми вас будемо вбивати й сприймати як загарбників”».

Шостого березня 2022 року президент України Володимир Зеленський надав Чернігову звання міста-героя України. Того ж дня звання «місто-герой» надали Харкову, Маріуполю, Херсону, Гостомелю та Волновасі.

«Якби ми втратили Чернігів, то не втримали б Київ», – так сказав Віктор Ніколюк. Але розуміють це всі. Місто без людей – це мертва інфраструктура, і порожні будинки, які з часом захопить природа і замінить собою, асфальт, який нікому не потрібен, пусті дитячі майданчики та відсутня сфера обслуговування. Це залізо, метал і бетон, і в них немає сенсу, якщо це не наповнене людьми. Тому, місто Героїв – це про людей, які формують місто, які захищають його і розвивають. Якщо у нас всі вирішили об’єднатися і відстояти, то ми відстояли. 

Про автора

Дар’я Бура – українська письменниця, журналістка та радіоведуча. Чотири роки працювала в зоні АТО/ООС як воєнна кореспондентка. Авторка книжок про війну в Україні. За її авторства вийшли: «Лютий лютий 2022»(у співавторстві з Є.Подобною), трьохтомник «Хроніка війни» (у співавторстві з О.Красовицьким), «Ізоляція» (у співавторстві з І.Вовк) та готуються до друку ще декілька нових книжок.

Ельміра Мамедова: «Отець Роман став для мене прикладом, що навіть війну можна прожити з гідністю»

    Мене звуть Мамедова Ельміра, і це моя історія війни в Україні… Останні роки я більшість часу жила в Києві, та все так само приїздила на тиждень-два до мами з бабусею. І, дякувати Богу, в той ранок я була з мамою. Прокинулась я від її нервового голосу, що промовляв: «Еля, вставай, будь ласка, війна почалася…». Я нічого так не люблю, як спати, тож роздратовано відповіла: «І що, це привід мене будити?!» Тоді ще мій мозок не усвідомлював, що сталося. Після цих слів пролунав вибух, і мої очі вже дуже швидко відкрилися.

Я одразу почала намагатися нас вивезти, та вся траса стояла в заторі, і ми вирішили спробувати пізніше, але вже опинилися в блокаді.

Звісно, я не покидала надії виїхати, але треба було щось робити і зараз. Я намагалася піклуватися про родину, бо так вийшло, що у нас лишилися самі жінки. В якийсь момент у нас залишився запас їжі тільки на один день. Гроші є, але магазини пусті, стало страшно, що я не впораюся… 

І хоча я ненавиділа християнство (був негативний досвід), та через дорогу жив греко-католицький священик, і я бачила, що він волонтерив. То ж мусила сховати гордість і піти до нього за допомогою.

І це було моє найкраще рішення під час війни! Отець Роман став для мене прикладом, що навіть війну можна прожити з гідністю.

Моя бабуля вже старенька і має проблеми з пересуванням, тому отець Роман приходив щодня, щоб підтримати її і дати можливість поспілкуватися з кимось не з родини. Ми з мамою перешли до його підвалу, бо він був більший за наш 1,5м на 2м.

Отець Роман (Роман Халус) у найкращому випадку спав по три-чотири години десь у кутку і їв від сили раз на день. Я захотіла полегшити трохи його працю і приєдналася до нього як волонтер. Але це, звісно, голосно сказано, бо все одно морально найскладніші речі він робив сам. Ніколи не відмовлявся поїхати будь-куди, де люди потребували допомоги, навіть коли ніхто інший туди не хотів їхати. Коли були проблеми з бензином, він їздив на велосипеді. Коли бачив, що люди впадають у відчай, співав нам пісні, читав книжки, навіть намагався придумати ігри. Робив все, що було в його силах.

Він ніколи не просив про допомогу, я завжди навіть трохи під примусом допомагала йому. Ми грузили і возили ліки для військових, добували воду для 54 осіб, що ховалися в його храмі, розвозили їжу людям, які не мали нікого з родини поряд. Лежачі бабусі і дідусі були також під його опікою.

Завдяки його 24/7 відданості справі, гадаю, я стала трохи кращою людиною поряд з ним. Він навчив, що, навіть коли здається, що ти не маєш нічого (води, газу, світла), ти можеш мати найважливіше - гідність і віру. Віру в Бога, країну, людей.

Ми виїхали за один день до звільнення Чернігова…