Ельміра Мамедова: «Отець Роман став для мене прикладом, що навіть війну можна прожити з гідністю»

    Мене звуть Мамедова Ельміра, і це моя історія війни в Україні… Останні роки я більшість часу жила в Києві, та все так само приїздила на тиждень-два до мами з бабусею. І, дякувати Богу, в той ранок я була з мамою. Прокинулась я від її нервового голосу, що промовляв: «Еля, вставай, будь ласка, війна почалася…». Я нічого так не люблю, як спати, тож роздратовано відповіла: «І що, це привід мене будити?!» Тоді ще мій мозок не усвідомлював, що сталося. Після цих слів пролунав вибух, і мої очі вже дуже швидко відкрилися.

Я одразу почала намагатися нас вивезти, та вся траса стояла в заторі, і ми вирішили спробувати пізніше, але вже опинилися в блокаді.

Звісно, я не покидала надії виїхати, але треба було щось робити і зараз. Я намагалася піклуватися про родину, бо так вийшло, що у нас лишилися самі жінки. В якийсь момент у нас залишився запас їжі тільки на один день. Гроші є, але магазини пусті, стало страшно, що я не впораюся… 

І хоча я ненавиділа християнство (був негативний досвід), та через дорогу жив греко-католицький священик, і я бачила, що він волонтерив. То ж мусила сховати гордість і піти до нього за допомогою.

І це було моє найкраще рішення під час війни! Отець Роман став для мене прикладом, що навіть війну можна прожити з гідністю.

Моя бабуля вже старенька і має проблеми з пересуванням, тому отець Роман приходив щодня, щоб підтримати її і дати можливість поспілкуватися з кимось не з родини. Ми з мамою перешли до його підвалу, бо він був більший за наш 1,5м на 2м.

Отець Роман (Роман Халус) у найкращому випадку спав по три-чотири години десь у кутку і їв від сили раз на день. Я захотіла полегшити трохи його працю і приєдналася до нього як волонтер. Але це, звісно, голосно сказано, бо все одно морально найскладніші речі він робив сам. Ніколи не відмовлявся поїхати будь-куди, де люди потребували допомоги, навіть коли ніхто інший туди не хотів їхати. Коли були проблеми з бензином, він їздив на велосипеді. Коли бачив, що люди впадають у відчай, співав нам пісні, читав книжки, навіть намагався придумати ігри. Робив все, що було в його силах.

Він ніколи не просив про допомогу, я завжди навіть трохи під примусом допомагала йому. Ми грузили і возили ліки для військових, добували воду для 54 осіб, що ховалися в його храмі, розвозили їжу людям, які не мали нікого з родини поряд. Лежачі бабусі і дідусі були також під його опікою.

Завдяки його 24/7 відданості справі, гадаю, я стала трохи кращою людиною поряд з ним. Він навчив, що, навіть коли здається, що ти не маєш нічого (води, газу, світла), ти можеш мати найважливіше - гідність і віру. Віру в Бога, країну, людей.

Ми виїхали за один день до звільнення Чернігова…