Лариса Казакова: «Не очікувала, що це настільки важко пригадувати»

     Повертаючись у лютий 2022 року, задаю собі питання: «Як таке могло статися у 21 столітті у самому центрі Європи?» У вік прогресу, інновацій, технологій, вік, коли, здавалося б, все всім зрозуміло – живіть і вдосконалюйте цей світ і себе у ньому. Виявляється, тільки одній, так званій, «нації» цього не зрозуміти. Адже не нація це зовсім, це якесь незрозуміле створіння без моралі, культури, національної свідомості, без жодного натяку на інтелект, розум, аналітику. У них і назви, як такої, немає. Адже, що таке це «руський»? Чому прикметник? Чому всі нації – іменник – українець, француз, англієць, поляк і т.ін., а вони – лише ознака, приналежність… Вірніше, нам то зрозуміло, що в часи Русі «руськими людьми» називали підлеглих Русі іншого етнічного походження. Ну їм то звідки про це знати… І так історія викривлення правди набирала обертів і перетворювала її на незрозуміле «вчення» про неіснуючий народ. Але це довга розмова про витоки сьогоднішньої трагедії…

Згадуючи минулий рік, я пам’ятаю, що відчуття небезпеки, страху, тривоги  просочувало повітря за півроку до лютого 2022. Ці відчуття підтверджувалися різною інформацією, знаннями, розмовами, логікою врешті-решт. Але вірити у найгірше не хотілося.

2021 року я пережила особисту трагедію – раптово помер мій чоловік, який був для нашої родини  не тільки надійною підтримкою, це була людина, настільки ерудована, розумна, віддана, любляча, жертовна, що сказати, що для мене це була трагедія, це не сказати нічого. Тому до початку широкої війни, я фактично була як зомбі: ходила на роботу, як робот, розмовляла з людьми, як робот, майже не їла, щось там можливо робила по господарству (насправді не пам’ятаю). Коли мені дзвонив син – я практично не знала, про що з ним говорити, думок в голові не було. І лише коли він одного разу мене спитав: «Матусю, ти що не хочеш зі мною розмовляти?», я наче прокинулася від довгого, важкого, болісного сну.

Тому війна, яка прийшла в наші домівки, з одного боку, приголомшила, а з іншого – вирвала мене із трагедії втрати чоловіка. Тепер моя голова запрацювала в іншому напрямку.

Якщо згадати саме 24 лютого, то я збиралася на роботу, коли дізналася, що почалася війна. Наша директорка всім повідомила, аби не приходили. В це неможливо було повірити, голова стала геть порожньою. Я постійно думала, що все це помилка, а якщо не помилка – то все ось-ось закінчиться.

Ми об’єдналися – три родини-сусідів, облаштували недобудову поруч зі мною, з гарним підвалом, під бомбосховище і жили. Готували, розмовляли, грали з дітьми, хлопці патрулювали вулицю, я намагалася працювати в онлайн-режимі, але в підвалі Інтернету не було. А зверху літали гради, літаки. Одного дня запалала нафтобаза. Все здавалося якимось нереальним. Звісно, що всі люди різні і реагують на жахіття по-різному. Так і ми: О., сусідка, майже постійно плакала, О., друга сусідка, дуже часто кричала на дітей, які чомусь горнулися до мене. А я – впала в якийсь ступор і, наче машина, виконувала необхідні завдання. Мати О. якось мені сказала: «Ти як стійкий олов’яний солдатик». А я кажу: «Можливо, але здається ніжки у цього солдатика починають плавитися».

  Поки було світло – в підвалі було тепло (поставили обігрівачі, знову дякую своєму чоловікові) і, навіть, затишно. Вибухів майже не чутно, тільки коли виходили на двір, то поверталися у жахіття війни. Чоловіки-сусіди їздили, аби записатися в тероборону, але їх чомусь не взяли, пояснень не було.

 Ми живемо у передмісті, тому наявність води напряму пов’язана зі світлом. Зробили запас води, продукти використовували у кого що було, варили, пекли. Поки міст, що пов’язує нас з містом, був цілий, хлопці проривалися за продуктами. Потім його підірвали наші, аби ворог не зайшов у Чернігів. Тому одразу всі напружилися в очікуванні, а що робити далі, коли скінчаться продукти. Новини надходили невтішні – по суті з одного боку за нашим селом стояв ворог, а інший бік був від нас відрізаний підірваним мостом. Але ми трималися, намагалися рятувати психіку двох сусідських хлопчиків, робили все, аби їх захистити: я з ними грала в різні ігри, з останніх продуктів пекла для них смачненьке. Згадую, як наварила зеленого борщу вдома і несла його у сховище, і тут почали стріляти гради. У мене навіть нічого не сколихнулося в душі – в голові була одна думка: «Дітям потрібно їсти». Коли дорослий син інших сусідів побачив мене з тією каструлею, закричав перелякано, щоб я бігла у сховище. Але у мене було завдання – донести їжу дітям. І коли я дійшла з тим гарячим борщем до підвалу – він так міцно мене обійняв і сказав, що любить. Ось тоді у мене почало боліти серце від усвідомлення того, що переживають наші діти.

  Напруга росла. Коли вимкнули світло - пропала вода, у підвалі одразу стало холодно, рятували спальні мішки (знову дякую своєму коханому). І ось у нас залишився газ і невеликі запаси води. 9 березня зранку вимкнули газ – кави ми вже не попили, сусіди з малими дітьми виїхали о 6-ій, а мене практично силою забрали інші.

Я не могла в це повірити, їхати не хотіла, але десь все ж таки розуміла, що це мабуть мій єдиний шанс, тому що виїхала вся вулиця. Залишилася з собакою сусідка похилого віку, яку пізніше вбили, коли вона пішла по воду до колонки. Враховуючи, що я їхала не своєю машиною (моя була зламана), взяла рюкзак, сумку і собаку (комп’ютер спакувала у сумку і благополучно забула вдома). Якби в той день ми не виїхали, то не змогли б пізніше цього зробити, адже мости були підірвані. Їхали довго,  з 7-ої ранку, до Борисполя ми приїхали о 17 годині. Моя собачка всю дорогу тремтіла, а я пригортала її до себе – намагалася заспокоїти. Біля Борисполя мене забрав чоловік моєї двоюрідної сестри. Не знаю, як я виглядала, але подивившись на мене, він змінився у лиці і всю дорогу мовчав. Практично ми почали говорити, коли я змогла у них помитися, поїсти і трохи заспокоїтися. Сестра Юля, дивлячись на мене, плакала і постійно мене обіймала. На іншому кінці Києва плакала матуся і мій синок (до них ми вже не встигали через комендантську годину), а я не плакала, мабуть, минулого року виплакала всі сльози. Але тепер прийшло усвідомлення того, що все, що відбувається - правда. І в душі оселився жах.  

Перебування в Києві і повернення додому в Чернігів – це окрема розповідь. Скажу лише, що за нашої відсутності сусідам під паркан був прильот, від якого побило і мою хату, але все це в порівнянні з людським життям…

Якщо зможу (не очікувала, що це настільки важко пригадувати), то повернуся до своєї розповіді.

Щодо того, хто або що мене вразило? Люди! Різні, навіть незнайомі. Вразили сусіди, які згуртувалися, як єдина родина. Вразила акторка нашого Молодіжного театру Мирослава Витріховська, яку ми зустріли на своїй вулиці. Вона ходила по селу з брудними руками у якомусь незрозумілому одязі і вишукувала знаки, які могли б бути мітками і затирала їх. Її очі, великі, як озера, за ці дні стали, мабуть, ще у два рази більші від горя.  Від неї я дізналася, що її чоловік, також наш відомий актор, Валентин Макар пішов воювати. Вразила моя матуся, якій на той час було майже 79, з купою хвороб, але трималася вона, як справжній воїн. Вразив мій синочок, який вмів мене заспокоїти, просто і обґрунтовано розповідаючи, як він бачить ситуацію. Він справді син свого батька, який завжди вмів вселити в мене віру і впевненість своїми міркуваннями, аналізом ситуації.

Як я була в «евакуації» - окрема історія, адже жила я у матусі на іншому боці Києва зі сторони Ірпеня, Бучі, Гостомеля. Якщо зможу, можливо повернуся до цих спогадів.

Липень 2023

Казакова Лариса Миколаївна. Жителька села Старий Білоус Чернігівського району Чернігівської області. Працює в Чернігівській обласній бібліотеці для дітей.