Дар’я Бура. Чернігів. Чотирикутник єдності. Суспільно-політичне видання

Бура Д.М.

Чернігів. Чотирикутник єдності / Дар’я Бура; худож.-оформ. О. А. Гугалова-Мєшкова. – Харків: Фоліо, 2023. – 219 с.; іл.  – (Фронтир)

Від Чернігова до Києва машиною їхати лише дві години, а до кордону з рф – годину, тому оборона міста у повномасштабній війні 2022 року мала стратегічне значення для захисту столиці. «Якби ми не втримали Чернігів, могли б втратити і Київ», – пояснюють військові.

38 днів місто зазнавало артилерійських та авіаударів, опинилося практично у блокаді, без зв’язку і комунікацій. Його околиці розбиті до цеглин. Але саме тут російські танки «їхали заднім ходом» і палали від «коктейлів Молотова». Чернігів став містом героїв, а його оборона, як і всього регіону, трималася на чотирьох складових. Навіть на п’яти – ще річка Десна допомагала. Про тих, хто втримав і виборов місто у російських окупантів, – у цій книжці. 

Суспільно-політичне видання є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

ВСТУП 

«Ще з давніх часів є такий вислів: "До Києва торгувати, до Чернігова – воювати”. Коли навесні 2014 року на Донеччині та Луганщині починалася війна, подібні рухи були й на Чернігівщині. У нас був випадок, який став ключовим. Тоді ще міліції в Чернігові не було, бо наша міліція “відзначилася” на Майдані й вони втекли чи сховалися. Старші мешканці міста у нас досить “ватні”, натомість молодь і люди середнього віку проукраїнські. Ми просто стали на захист. І коли до нас їхало 10 автобусів з “тітушками”, щоб зробити тут “ЧНР”, ми зібралися на площі – там поряд держадміністрація, мерія. Наша площа вміщує близько 10 тисяч людей. І от, тоді зібралася повна площа людей і чекала на цих “товаришів”. На краю площі стояли хлопці з рибальськими сумками, що було в тих сумках – “історія замовчує”. Натовп був дуже розлючений і готовий до активних дій. Ці автобуси доїхали до міста, зупинилися, розвернулися і поїхали назад. Так в Чернігові зупинилася “ЧНР”», – розповідає відома місцева громадська активістка і волонтерка Ольга Палькова-Свірчевська.

У 2022 році Чернігову пощастило менше, ніж у 2014. Близько 4:30 ранку 24 лютого президент росії володимир путін оголосив, що ухвалив рішення про початок проведення спеціальної військової операції на Донбасі після прохання самопроголошених угруповань «ДНР» і «ЛНР». Він сказав, що в плани росії не входить окупація українських земель, разом з тим закликав українських військовослужбовців скласти зброю та «йти додому». «Вы стремитесь к декоммунизации, ну, так мы устроим вам демилитаризацию и денацификацию Украины», – сказав кремлівський карлик, і в Україну полетіли літаки та ракети. Перший приліт ворожого снаряду на Чернігівщині стався якраз о цій порі – о 4:30 ранку.

«Люди, які розуміли, що в країні війна вже вісім років, очікували, що наш регіон також може потрапити під удар. Я з 2014 року говорила: “Пів години і «Градами» накривають Чернігів, тут недалеко до війни на Донбасі. До кордону з росією годину їхати лише”. Навесні 2014 року на кордоні з Чернігівщиною ворог робив “ігрища”. Наші прикордонники не мали тоді такого досвіду і спорядження, а білоруські і російські війська розганялися, під’їжджали до кордону танками і їхали назад. Лякали. Ми (волонтери) розуміли, що вони поряд. Ми чекали», – говорить Ольга.

Від Чернігова до Києва машиною їхати лише дві години, тому оборона міста у повномасштабній війні 2022 року мала стратегічне значення для захисту столиці. Чернігівці підривали мости, валили дерева на дороги, перекривали шляхи, готували «коктейлі Молотова», голими руками зупиняли російські танки. Регіон, який завжди жив, святкуючи фестивалі біля «Трьох сестер» – монументу на роздоріжжі до росії та Білорусі, показав, що сам вирішуватиме, чи хоче він жити в «русском мире», а не просто раз на рік святкувати примарне братерство чи сестринство.

Героїчний опір чернігівців став феноменом об’єднання українців, коли люди довели, що ми можемо бути невдоволені владою, земляками, один одним, але коли приходить чужинець – з кожного вікна його зустрічають зброєю. «Русский солдат в последний путь», – говорилося на плакаті й стрілка вказувала на Чернігів. Тут місцеві жителі партизанили, допомагаючи військовим, доставляли гуманітарну допомогу, всіляко об’єднувалися, щоб підтримувати одне одного, військові, виконуючи свою роботу – не пустили росіян у місто, а місцева й обласна влада була у доступі телефонного дзвінка до своїх громадян.

«Чернігів – місто героїв. Тут можна перелічувати безкінечно категорії. Герої – наші військові. Люди, які боронили нашу область і змусили відступити росіян з області й не зайняти Чернігів. Я розумію ресурси й сили, задуми, які були реалізовані. Коли бачиш зсередини філігранність, відвагу, полювання на ворога – розумієш, які круті наші військові. Маю честь бути знайомим і працювати з Ніколюком, з Ходою, з Брижинським. 58 бригада теж в області відіграла свою роль, але основна робота зроблена 1-ю танковою і Дмитром Брижинським, який керував обороною міста», – говорить голова обласної військової адміністрації В’ячеслав Чаус.

Він додає, що місто і регіон пережили дуже страшні події, але водночас залишилися теплі спогади про цей час: «Коли Ніколюк дзвонив і ти розумів, що не маєш це зробити, а хочеш зробити. Так само, коли тобі щось треба, набираєш Ніколюка і знаєш, що це буде зроблено».

Віктор Ніколюк, командувач оперативним командуванням «Північ», підтверджує слова Чауса: «З очільником області був повний тандем. Наприклад, у перший день, як ми вийшли, не могли заправити 58 бригаду, я йому зателефонував, він розпорядженням губернатора питання вирішив. Щодня ми проводили спільні наради. Евакуація проводилася спільно з очільником області. Цього не афішували, але щодня три-п’ять тисяч виїжджало з Чернігова. Хоча, люди теж не дуже хотіли їхати. Я виходив на Чауса, він організовував евакуацію. Ми забезпечували охорону, а він автобуси, списки. Губернатор керував цивільними».

Насправді на час звільнення Чернігівської області про оборону Чернігова було чи не найменше інформації в ЗМІ, в національному телевізійному марафоні. Частина людей справді була ображена, бо знають, які бої відбувалися в Чернігові і його околицях. Кажуть: «Ніби обділили Чернігів, як регіон, який прийняв на себе дуже значний удар. Ніби його мало підтримували». Навіть військові говорять: «Насправді трохи образливо було, коли цілий березень у всіх на слуху був лише Київ. Зрозуміло, що це столиця. Але на той час найгарячішими точками були Маріуполь і Чернігів».

Очільник області пояснив певну ізоляцію тим, що таким було рішення влади разом з командуванням. З міста виїхали майже всі журналісти. Тут залишилося дві людини від «Суспільного», кілька людей місцевого телеканалу «Дитинець», які виходили на вимогу міської ради в точки і фільмували знищення, залишалися люди каналу «Новий Чернігів». Вони багато знімали, але їх чомусь не ставили в «марафон».

«Певний період ми не пускали ЗМІ, бо після кожного приїзду журналістів були прильоти. Дійсно було мало в ефірі представників області й міста, бо місяць Чернігів був без електроенергії, без Інтернету. В центрі міста ми намагалися підтримувати зв’язок, пересувалися багато містом. Насправді на це не було ні часу, ні технічної можливості. Але я виходив в ефір білоруських каналів, розповідав про те, що в нас відбувається, говорив білорусам: “Не приходьте, бо ми вас будемо вбивати й сприймати як загарбників”».

Шостого березня 2022 року президент України Володимир Зеленський надав Чернігову звання міста-героя України. Того ж дня звання «місто-герой» надали Харкову, Маріуполю, Херсону, Гостомелю та Волновасі.

«Якби ми втратили Чернігів, то не втримали б Київ», – так сказав Віктор Ніколюк. Але розуміють це всі. Місто без людей – це мертва інфраструктура, і порожні будинки, які з часом захопить природа і замінить собою, асфальт, який нікому не потрібен, пусті дитячі майданчики та відсутня сфера обслуговування. Це залізо, метал і бетон, і в них немає сенсу, якщо це не наповнене людьми. Тому, місто Героїв – це про людей, які формують місто, які захищають його і розвивають. Якщо у нас всі вирішили об’єднатися і відстояти, то ми відстояли. 

Про автора

Дар’я Бура – українська письменниця, журналістка та радіоведуча. Чотири роки працювала в зоні АТО/ООС як воєнна кореспондентка. Авторка книжок про війну в Україні. За її авторства вийшли: «Лютий лютий 2022»(у співавторстві з Є.Подобною), трьохтомник «Хроніка війни» (у співавторстві з О.Красовицьким), «Ізоляція» (у співавторстві з І.Вовк) та готуються до друку ще декілька нових книжок.

Ельміра Мамедова: «Отець Роман став для мене прикладом, що навіть війну можна прожити з гідністю»

    Мене звуть Мамедова Ельміра, і це моя історія війни в Україні… Останні роки я більшість часу жила в Києві, та все так само приїздила на тиждень-два до мами з бабусею. І, дякувати Богу, в той ранок я була з мамою. Прокинулась я від її нервового голосу, що промовляв: «Еля, вставай, будь ласка, війна почалася…». Я нічого так не люблю, як спати, тож роздратовано відповіла: «І що, це привід мене будити?!» Тоді ще мій мозок не усвідомлював, що сталося. Після цих слів пролунав вибух, і мої очі вже дуже швидко відкрилися.

Я одразу почала намагатися нас вивезти, та вся траса стояла в заторі, і ми вирішили спробувати пізніше, але вже опинилися в блокаді.

Звісно, я не покидала надії виїхати, але треба було щось робити і зараз. Я намагалася піклуватися про родину, бо так вийшло, що у нас лишилися самі жінки. В якийсь момент у нас залишився запас їжі тільки на один день. Гроші є, але магазини пусті, стало страшно, що я не впораюся… 

І хоча я ненавиділа християнство (був негативний досвід), та через дорогу жив греко-католицький священик, і я бачила, що він волонтерив. То ж мусила сховати гордість і піти до нього за допомогою.

І це було моє найкраще рішення під час війни! Отець Роман став для мене прикладом, що навіть війну можна прожити з гідністю.

Моя бабуля вже старенька і має проблеми з пересуванням, тому отець Роман приходив щодня, щоб підтримати її і дати можливість поспілкуватися з кимось не з родини. Ми з мамою перешли до його підвалу, бо він був більший за наш 1,5м на 2м.

Отець Роман (Роман Халус) у найкращому випадку спав по три-чотири години десь у кутку і їв від сили раз на день. Я захотіла полегшити трохи його працю і приєдналася до нього як волонтер. Але це, звісно, голосно сказано, бо все одно морально найскладніші речі він робив сам. Ніколи не відмовлявся поїхати будь-куди, де люди потребували допомоги, навіть коли ніхто інший туди не хотів їхати. Коли були проблеми з бензином, він їздив на велосипеді. Коли бачив, що люди впадають у відчай, співав нам пісні, читав книжки, навіть намагався придумати ігри. Робив все, що було в його силах.

Він ніколи не просив про допомогу, я завжди навіть трохи під примусом допомагала йому. Ми грузили і возили ліки для військових, добували воду для 54 осіб, що ховалися в його храмі, розвозили їжу людям, які не мали нікого з родини поряд. Лежачі бабусі і дідусі були також під його опікою.

Завдяки його 24/7 відданості справі, гадаю, я стала трохи кращою людиною поряд з ним. Він навчив, що, навіть коли здається, що ти не маєш нічого (води, газу, світла), ти можеш мати найважливіше - гідність і віру. Віру в Бога, країну, людей.

Ми виїхали за один день до звільнення Чернігова…

Роман Зіненко. Війна, якої не було. Хроніки Іловайської трагедії

Зіненко Р.А. Війна, якої не було. Хроніки Іловайської трагедії. – Ч.1. 7 – 24 серпня 2014 року /Роман Зіненко; за ред. Ю.Є. Бутусова; вступ. ст. Ю.Є. Бутусова; худож.-оформлювач Е.О. Балула. – Харків: Фоліо, 2019. – 446 с.: іл. – (Хроніка).

Зіненко Р.А. Війна, якої не було. Хроніки Іловайської трагедії. – Ч.2. 25 –31 серпня 2014 року /Роман Зіненко; за ред. Ю.Є. Бутусова; худож.-оформлювач Е.О. Балула. – Харків: Фоліо, 2019. – 476 с.: іл. – (Хроніка).

Книга Романа Зіненка «Війна. Якої не було. Хроніка Іловаайської трагедії» (в двох томах) є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Про книгу

Нова книга Романа Зіненка є результатом ретельного дослідження, яке ґрунтується на спогадах близько сотні бійців і офіцерів, від добровольця до вищого керівництва сектора «Б», учасників Іловайської трагедії. Окрім того, автору довелося переглянути, перевірити й хронологічно розібрати сотні публікацій, відео- і фотоматеріалів, що стосуються боїв під Іловайськом. Результати окремих журналістських досліджень, а також звіт тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України вміщені на сторінках цієї книжки.

Переважна більшість зібраних фактів до сьогодні не була відома українському суспільству. І хоча автор подає найбільш повну і реальну картину бойових дій під Іловайськом, залишається ще дуже багато питань, на які свого часу обов’язково будуть отримані відповіді.

Перша частина книжки висвітлює хронологію подій, що відбувалися 7 – 24 серпня 2014 року. Друга частина книжки висвітлює хронологію подій, що відбувалися 25 – 31 серпня 2014 року.

Ця надзвичайна книжка Романа Зіненка написана у дуже рідкому жанрі – історичний репортаж, хронологія та перебіг боїв очима солдат, опис, в якому відчуваєш нерв та емоції кожного бою, кожної краплі поту та крові. Це вражає, мабуть, тому, що це дослідження та цей твір зробив боєць, який безпосередньо воював в Іловайську та бачив все, що описано, на власні очі. Книжка є обов’язковою для усіх, хто хоче відчути, якою є війна в Україні, хоче мати в руках ретельно перевірений історичний матеріал, першоджерела інформації.

Іловайська операція – одна з ключових подій Війни за Незалежність, коли невеликі, поспіхом створені загони добровольців та армійців, нанесли болючий удар по донецькому угрупованню російських найманців і для порятунку ДНР регулярна армія російської федерації вторглася в Україну. Саме під Іловайськом вперше за час війни українські бійці взяли у полон 17 російських військовослужбовців, і вперше Україна продемонструвала всьому світу свідчення самих росіян, які спростували брехню путіна про відсутність російської агресії. Україна показала світу, що здатна дати відсіч російській армії, що є жертвою збройного нападу, і це повністю змінило ставлення до російсько-української війни у всьому світі. Це дозволило укласти Мінські угоди, і вперше країни Заходу стали сторонами врегулювання війни в Україні.

Значення Іловайська стало важливим не тільки через тактику та стратегію – це був моральний вчинок, приклад опору українців в умовах значної переваги російських військ.

Українські воїни могли здатися – скласти зброю та спустити прапор. І вони залишилися б живими. Але вони не драпанули та не здалися – вони пішли в бій заради держави, армія якої створювалась саме у пеклі таких битв. Іловайськ – це трагедія, подвиг та вічна слава і честь України.

Книжка Романа Зіненка має зайняти своє місце у кожній бібліотеці, це жива історія нашої країни, один з ключів для розуміння війни 2014 року.

Мине час. Війна скінчиться і стане історією. Щоб зберегти про неї правду в деталях, літописцям доведеться вивчити не тільки офіційні документи, але і перевірити численні свідчення безпосередніх учасників бойових дій. Відокремити вигадки і маніпуляції від дійсних фактів і свідчень. Оцінки, враження і свідчення звичайних людей, втягнутих у бурхливі історичні процеси, не завжди співпадають з офіційно оприлюдненими…

Про автора                               Роман Зіненко (нар. 1974 р.) – колишній морський піхотинець, доброволець батальйону «Дніпро-1», був серед тих, хто в серпні 2014-го опинився в пеклі Іловайська. Він не тільки вижив, але й написав одну з перших книжок про війну на Сході України – «Іловайський щоденник», що вийшла у видавництві «Фоліо». Ця чесна і відверта розповідь очевидця, який нічого не вигадує, а намагається бути максимально точним у своїх спогадах, отримала широкий відгук у читачів, насамперед у тих, хто виходив з-під Іловайська кривавим «зеленим коридором».

Василь Чепурний. Сто днів Широкої війни: Суспільно-політичне видання

 Чепурний В.Ф.

Сто днів Широкої війни [Текст] / В.Ф. Чепурний. – Чернігів: ПАТ «ПВК «Десна», 2022. – 130 с.

Чернігівський публіцист та громадський діяч Василь Чепурний створив свою хроніку «Широкої війни» – повномасштабного вторгнення російської федерації до України, що почалося 24 лютого 2022 року.

До книги Василя Чепурного «Сто днів Широкої війни» увійшли нотатки у соціальних мережах та щоденникові записи, зроблені під час перебування на Чернігівщині протягом перших ста днів цієї війни – у час окупації та звільнення області.

    Перші повідомлення про початок вторгнення, перші втрати і перемоги, зведення з фронту, оповіді свідків та бійців спротиву, спостереження про життя у блокадному місті та зрештою вигнання окупантів з Чернігівської області і її поступове відновлення. Усе це задокументовано автором крізь призму власного світобачення.

    Хронікальні записи поєднуються з історичними паралелями, міркуваннями про події в державі та перш за все – могутньою вірою у незламність України.

    Суспільно-політичне видання «Сто днів широкої війни» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Про книгу

    Ці записи, безумовно, не претендують на повноту і вичерпність опису того стану, який протягом ста днів широкомасштабного російського вторгнення в Україну пережив Чернігів і його околиці. Проте автор певен, що колись така об’єктивна картина буде складена і його воєнні записи стануть частиною, одним із її пазлів.

          Ці записки писалися, наслухаючи авіанальоти і розриви снарядів, і оскільки автор був позбавлений доступу до телебачення, часто – мобільного зв’язку та Інтернету, а в перші дні й радіо, доки не знайшов якогось запиленого приймача та не під’єднався до раніше непотрібної антени (електрики також часто не було), то єдине, що йому лишалося – фіксувати уривчасті моменти свого і загальноукраїнського життя, без надії на оприлюднення друком. Не завжди вдавалося щось помістити на своїй сторінці в мережі Фейсбук – принаймні, не кожного дня (тому й не всі дні зафіксовані). Та було зворушливо, коли після одноденного його вимушеного мовчання пробивалися телефонні дзвінки – «Що з тобою? Чому мовчиш?». А в них прочитувалось: «Чи живий?». І це дорогого вартувало…

          Записки ці велися не з першого, приголомшливого дня – тоді було не до того, адже війна не очікувалася ніким, навіть тими, які зараз кажуть: «Я знав!». Не очікували не тому, що вірили у мирні наміри росії (навпаки – просвітяни і рухівці, всю 30-річну українську дорогу говорили, як та Касандра, про хижі наміри московії, але їх сприймали як екстремістів і націоналістів. Аж доки націоналістами довелося ставати всій країні). А тому не чекали повномасштабного наступу, що він виходить за межі логіки і здорового глузду. Проте, як виявилось, росія досі живе не зі здоровим глуздом, а без царя в голові, хоч і мариться їх фюреру царська корона на полисілій голові.

          Перший день війни Василь Чепурний стояв на узбіччі траси Гончарівське – Чернігів і вітав, показуючи переможну літеру V танкам, бронетранспортерам і вантажним машинам, що невпинно рухалися на війну. Майже на кожному транспорті був наш прапор і практично з кожного йому відповідали. Чепурний намагався привітати кожного, бо розумів: хлопці їдуть на війну. І не кожен з них повернеться живим. І думав ще про те, що жодне покоління українців не прожило свого життя без війни. Що війна України–Русі з московією–росією триває не перше століття і, дай, Боже, щоб це покоління поставило переможну крапку в тисячолітній війні.

          Першого дня війни Василь Чепурний вмістив на своїй сторінці у Фейсбуці фото неба – воно було тривожним…

          І почалися Хроніки Широкої війни. Символічно, що в день відкритого введення росією своїх військ на Донбас помер дончанин, Герой України Іван Дзюба. А автор прокинувся 24 лютого о 5-ій годині ранку від вибухів у сторону Києва (він був не в Чернігові на той час). В щоденнику записав: «Почалася широка війна (ще з маленької букви писав тоді – В. Ч.), росія – на початку свого реального розпаду! Боже, бережи Україну!»

Замість епілогу

Ми випрягли волів, перевернули плуга,

Сідлаємо коней та гостримо списи.

Відкинули жалі, згадали всі наруги,

Прости нас, Господи, помилуй і спаси.

 

На скресі двох світів стаємо до двобою,

На скресі двох епох гряде шляхетний світ.

Віч-на-віч Нація з безликою юрбою.

Навколо ворогів – суцільний живопліт.

 

Волога цвіль Європ лоскоче наші ніздрі,

Спекотних Азій тлін судомить рамена.

Чекає бій. Все інше буде… після.

Життя триває. Точиться війна.

                         Анатолій Лупиніс     

Про автора

Василь Чепурний – власний кореспондент газети ВР «Голос України» по Чернігівській області, почесний голова чернігівського обласного товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, заступник голови обласної організації Народного Руху України. Автор книг «Акурайку», «В осім барку» та (у співавторстві) «Цеглинка для рідного храму».

«Нескорена Чернігівщина: реальні історії війни»

Нескорена Чернігівщина: реальні історії війни / Упоряд. – Київ: ВД «Дакор», 2022. – 192 с., іл..

На сторінках цієї книги зібрані реальні історії про початок повномасштабної війни, зокрема, на території Чернігівської області, злочини окупантів та героїчний опір українського народу.

Книга з автографом колективу ЗМІ "ЧЕЛАЙН" є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Про книгу

Збірка містить правдиві розповіді про злочини російських окупантів на Чернігівщині, героїчні вчинки, доблесть і відвагу сіверських воїнів, волонтерів і навіть дітей. Адже на боротьбу проти підлого ворога стала вся країна: військові та цивільні, дорослі і діти… Ми усвідомили, що лише разом ми – сила! І що лише в єдності ми здатні перемогти жалюгідного рашистського звіра.

    24 лютого 2022 року почався новий етап російської агресії – відкрите масштабне вторгнення в Україну по всій довжині спільного кордону і з території Білорусі. Україна чинить запеклий опір. Цьому з 20 лютого 2014 року передувала гібридна війна Російської Федерації проти нашої країни, під час якої ворог захопив територію Автономної Республіки Крим, окремі райони Донецької та Луганської областей. 

   Варто пам’ятати! Від початку цієї підлої гібридної агресії і до початку відкритого вторгнення 189 Захисників України з Чернігівщини віддали своє життя за свою країну.

   Успішна оборона Чернігівщини в першому етапі відкритої війни з російським агресором з 24 лютого до початку квітня 2022 року викликає не тільки захоплення, радість визволення та захисту, а також смуток і біль від втрат. За оцінкою Чернігівської обласної військової адміністрації російські війська відібрали життя майже у 500 мешканців Чернігівщини. Серед них – 22 дітей. Тисячі понівечених доль і ні в чому не винних цивільних громадян. В області після себе загарбники залишили більше 8 тисяч зруйнованих чи пошкоджених будівель. Понад 90% – це житло. Розбиті 33 мости та переходи, пошкоджено більше 1100 км автомобільних доріг.

    Під час активних бойових дій на території Чернігівщині було знищено або пошкоджено багато культурних пам’яток міста. Не стали винятком і бібліотеки, яким добряче дісталося від варварської армії московії. Нині бібліотечна система міста долає чимало викликів: це і пошкодження будівель, повна їх руйнація, відсутність працівників на робочих місцях. Утім, попри все, бібліотеки, які мають можливість функціонувати, приймають відвідувачів. З кожним днем гостей у книжок дедалі більше. Книжка – хороший друг людини. Про це не варто забувати навіть у такий складний час. Адже часто, читаючи книжку, можна відшукати багато паралелей із подіями з нашого життя та зрозуміти, де нам шукати вихід.

    «Представлена читачу книга «Нескорена Чернігівщина: реальні історії війни» підготовлена упорядниками та авторами журналістського колективу «ЧЕЛАЙН» НА ЧОЛІ З Павлом Солодовником. Вона є збірником стислих розповідей. Написані під часі після бойових дій саме з метою показати подвиг, масовий героїзм та стійкість наших земляків, виявлених у захисті своїх міст і сіл під час відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України.

У книзі висвітлюються різні сторони і аспекти вже минулих подій, випробовування та пережиті жахіття війни. це про звитягу Захисників України, волонтерів, всіх, хто в той час ціною неймовірних зусиль забезпечував життя громад і рятував людей. Показані як приклади чисельних злочинів російських окупантів проти мирного населення, так і щоденний внесок абсолютної більшості чернігівців у наближення перемоги.

Зрозуміло, що видання таких актуальних і «гарячих» книг про війну під час війни має свої суворі обмеження, бо не прийшов час про все писати…

Збірник «Нескорена Чернігівщина: реальні історії війни» став черговим важливим кроком у збереженні пам’яті про Чернігівщину під час російсько-української війни, яку вже зараз називають війною за незалежність України. Книга важлива не тільки для сучасників, а також для майбутніх істориків і наступних поколінь для пізнання нашого героїчного і легендарного часу», - у передмові до видання зазначив Сергій Бутко, представник Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області.

     Героїчна оборона Чернігова і Чернігово-Сіверщини була високо оцінена і суспільством, і державою. Проте, війна ще не завершилася. Щодня прикордоння обстрілюють, періодично над Чернігівщиною літають російські ракети, Захисники України щодня ризикують життям, відвойовуючи клаптик за клаптиком українську землю.

Про авторів

На сторінках цієї книги зібрані історії, підготовлені журналістами чернігівського ЗМІ «ЧЕЛАЙН» Іриною Осташко, Мариною Кирієнко, Таліною Тарасенко, Світланою Білоус та Павлом Солодовником. На обкладинці використана фотографія чернігівського фотографа Дмитра Приходька. Літературне редагування здійснила Оксана Писана.  Ця книга побачила світ завдяки фінансовій підтримці народного депутата України з Чернігівщини Бориса Приходька.

На фото: Павло Солодовник

Володимир Бойко. Чернігів: погляд із блокадного міста (публіцистика)

Бойко В.

Чернігів: погляд із блокадного міста / Володимир Бойко. Чернігів: Сіверський центр післядипломної освіти, 2022. 48 с.

     До збірки увійшла публіцистика автора переважно в газеті «День» за час, коли місто Чернігів знаходилося в оперативному оточенні рашистських військ наприкінці лютого – на початку березня 2022р. та за нього точилися бої. Статті створені безпосередньо в розпал подій, містять інформацію про них на теренах міста та області. Відображають особистий погляд.

Видання призначене для всіх, хто цікавиться українською історією та урбаністикою.

Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Про книгу:

     Збірка публіцистики «Чернігів: погляд із блокадного міста»  Володимира Бойка – це не хронологічний опис чи зважений прискіпливо-відсторонений аналіз подій – скоріше дуже особистісний, часом емоційний погляд. Це відгуки на поточні події мешканця територіальної спільноти, що разом із Збройними силами України та підтримуючи їх боролася за своє життя, власну гідність та українську ідентичність.

Збірка складається з серії статей, що розміщувалися на сайті газети «День» (одна – «Голосу України») та були оприлюднені в період з 7 березня по 20 квітня 2022 року. Тобто перша стаття з’явилася наприкінці другого тижня боїв за місто над Десною, а останні – майже за три тижні після його деблокади. Весь цей час автор перебував у Чернігові. Спонукальний чинник такого рішення – бажання бути корисним країні та місту. Публіцистика розглядалася автором як засіб спротиву: поява статей відображала спроби визначити для себе його форму за обставин, коли звичний алгоритм зруйнували прибульці.

Джерела інформації – відкриті дані, що з’являлися в повідомленнях – ЗМІ, нових медіа, на приватних сторінках. А також те, що автор бачив на власні очі або чув. Скажімо, вибухи ФАБ-500 (кілька разів рвонуло десь хвилин за дванадцять пішого ходу). Чи артилерійські дуелі. Якісь деталі ставали відомими через знайомих тероборонівців – насамперед, у вигляді пояснень. А ще цікавила реакція людей на події – думки, оцінки… Для їх вивчення напрочуд ефективними виявилися розмови біля електрогенераторів – під час щоденної процедури зарядки гаджетів. Відчуття згуртованості перед ворогом та бажання допомогти один одному незабутні.

Існували й інші способи здобуття чи перепровірки інформації. Не все, що було відомо, потрапляло до статей – спрацьовувала воєнна самоцензура. Писати про деякі речі було не можна. Тому щось залишалося на невідоме колись. І навпаки – в статтях свідомо посилювалася емоційна складова, спрямована на сприйняття читачем. Втім інформація подавалася завжди на основі відомих фактів.

Переважна більшість публікацій – про Чернігів. Але є виключення: про мале місто під час окупації (без зазначення його назви, йдеться про Сновськ), про захоплення ординцями Славутича, інші події на теренах області. В основі – тривалі спілкування з їхніми мешканцями в форматі реального часу. Принаймні три повідомлення первісно готувалися для іноземних ЗМІ – про поточну ситуацію в місті на початку березня, колективну відповідальність росії та білорусі, про нищення української історико-культурної спадщини.

На думку автора, найвдаліша публікація – «Місто без струму». Вона відображає апокаліпсичну картину сучасного великого міста, яке на тривалий час залишилося без електроенергії. Йдеться про перший тиждень такого стану, а всього їх було чотири. Як згодом з’ясувалося, статтю переклали англійською мовою для сайту Euromaidan Press, хоча призначалася вона для українського читача.

Окрема розмова – створення статей. Перша готувалася, коли більша частина міста отримувала струм, тобто текст набирався на ноутбуці. Але успішна оборона міста викликала хворобливу реакцію московитів – вони почали нищити критичну інфраструктуру й Чернігів на чотири тижні поринув у темряву, позбувся тепла й питної води, настало якесь новітнє середньовіччя.

Тема наступної публікації продумувалася оперативно: за день-два (хіба що виникала раптово як відгук на подію – й таке траплялося). Потім – пошук додаткової та уточнюючої інформації вищезгаданими засобами (як правило – їхня комбінація). Одночасно – кількагодинна процедура з зарядки смартфона. Далі – звичайною кульковою ручкою (яка архаїка, але добре, що не пером) написання та підзабута правка тексту з усіма видаленнями та вставками. Писати було трохи проблемно, бо температура в квартирі коливалася в межах 6-10 градусів плюс. До речі, в сенсі побуту то була найбільша проблема – постійний, кількатижневий холод. І нарешті (не раніше 19.00, бо надто багато часу забирали звичайні побутові справи) – набір майбутньої публікації на месенджері фейсбуку за допомогою смартфона (бо ноутбук не працював). Авжеж весь час пальцями, що так собі слухалися. Це «найромантичніша» частина, бо з огляду на обставини, зокрема жорстке дотримання світломаскування, дійство відбувалося в ванні за ледь не суцільної темряви з використанням звичайної свічки або ж (та) ліхтарика-свічки під періодичні звуки вибухів. Був час, коли канонада в Чернігові не припинялася ні на годину, тому дотримання правила «двох стін» виглядало явно не зайвим.

То ще не все. Інтернет тоді ледь-ледь ворушився, тому треба було знайти місце, де гаджет міг «схопити» сигнал та передати набрані фрагменти. Не кожного разу таке вдавалося, бувало, що текст «пробивався» лише за кілька годин (звідси деякі часові збої в публікаціях). В сенсі якості сигналу найкраще було вирушити до центру міста та забратися десь на восьмий – дев’ятий поверх. І таке траплялося. Приймав матеріали Іван Капсамун, за що йому окрема вдячність від автора. І вже наступного дня (або й того самого) з’являлася публікація на сайті газети «День». Так ледь не кожного вечора.

Був період, коли матеріали оприлюднювалися щодня або навіть по два на день. Цікаво, що найбільше поширень отримав невеличкий сюжет про бібліотеки (див. стаття «Нищення бібліотек» з книги Володимира Бойка «Чернігів: погляд із блокадного міста», стор. 36-37). Але й інші статті також знаходили свого читача, про що свідчать численні репости, – події в Чернігові та біля нього тоді привертали неабияку увагу. Хоча нам, мешканцям міста, здавалося (може не здавалося?), що інформації про стан справ у блокадному Чернігові недостатньо – порівняно з тим, що ми бачили та відчували. Стимулюючий фактор для роботи, чи не так?

За таких умов блогерство тривало до початку квітня. Останні три публікації з’явилися після деблокади Чернігова та деокупації області, коли комунальники відновили електричний струм, в квартирах потеплішало, припинилися обстріли міста. Вони – спроба сказати те, що забулося, або не отримало належної уваги в попередніх статтях: зокрема, як жити, коли раптом зникають ледь не всі блага цивілізації, а елементарне пересування містом стає небезпечним.

Всі статті подані в редакції на час публікації – жодних правок не вносилося, в тому числі – орфографічних. В збірці наведені посилання, за якими вони розміщені. Зазначені дати оприлюднення.

Новий етап чергової російсько-української війни, що розпочався 24 лютого 2022 р., зокрема події, пов’язані з провалом рашистського бліцкригу, довго залишатимуться виключною темою в українській публіцистиці. Причетність до історичних подій, що змінюють нас та світ, спонукає сучасників, очевидців фіксувати власні почуття та реакцію на тектонічні зрушення. Через цифровізацію технічно це стало значно простіше, ніж будь-коли. Для майбутніх дослідників такі матеріали становитимуть неабиякий інтерес – аби ж вони не потонули в інформаційному океані. Мабуть тому спостерігається справжній парад книжок – вони житимуть явно довше, ніж пост в Інтернеті. В тому числі про блокаду Чернігова наприкінці лютого – на початку квітня 2022р.

Про автора

Бойко Володимир Миколайович – публіцист, науковець, громадський діяч, директор Чернігівського центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій. До вашої уваги – рефлексії автора на тему сучасної війни.

Олександр Ясенчук: «Вражений патріотизмом та самоорганізацією своїх земляків, які об’єдналися перед смертельною загрозою»

24 лютого 2022 року.                                       О першій ночі мене попередили, що за декілька годин може розпочатися війна. Перші дії: поставив на зарядку рацію, перевірив зв’язок з побратимами з тероборони, які вже тривалий час готувалися до війни – незважаючи на запевнення влади. Прокинувся о 4-й ранку – все добре, світло горить, в мережі нічого не пишуть – відчув полегшення. Коли за деякий час за вікном почув вибухи ракет, сконтактував з прикордонниками, отримав інформацію про напади на прикордонні застави – зрозумів – почалося.          Того ж дня зустрівся з побратимами, провели нараду. В обід перебалакав з хлопцями з прикордонних містечок, які вже зайняли росіяни – почав формувати мережу інформаторів, людей, які б повідомляли про перебіг подій в області, на окупованих росіянами територіях, думати, як допомогти військовим і чим саме, що їм потрібно першочергово. Так сталося, що чимало моїх побратимів увійшли до складу Чернігівської тероборони – 119 бригада, значна частина з них зайняла командні посади. Але, звичайно ж, головне місце займали думки – як убезпечити рідних.

Про причини війни

   Не буду довго писати про те, що російська імперія без України є неповноцінною. А бажання володарювати, показати всьому світу «кузькіну мать», без наслідків харкнути перегаром в обличчя цивілізованому світу в росіян є.

   Політична еліта Росії з 90- х років ставилася до України, як до гілки, яка відчахнулася від російського державного дерева і яку потрібно «повернути на місце». Путін недарма називав розпад СРСР найбільшою геополітичною катастрофою і обіцяв повернути всі території. І хоча війна з Росією почалася з 2014 р., часу захоплення Криму, бойових дій на Донбасі, а передумови до неї, підготовка зафіксована ще раніше. Путін до 2019 р. – обрання Президентом Зеленського - не провадив таких масштабних дій. Колосальна підтримка українцями Президента, який поставив якнайпершим завданням «припинення вогню на Донбасі» та «принести мир в Україну», дала підставу аналітикам Путіна вважати, що ми захочемо миру з початком повномасштабної війни. На щастя, вони помилилися. Українська нація змогла самоорганізуватися, військове керівництво взяло ситуацію під контроль, в політичній сфері була створена коаліція з різних патріотичних сил.

   Я з дитинства розумів, що Росія – це ворог, зі смертельних обіймів якого Україна вирвалася в 1991 р., але який прагне її поневолити знову. Був вражений патріотизмом та самоорганізацією своїх земляків, які об’єдналися перед смертельною загрозою.

Про оборону Чернігівщини

   Загалом Сіверщина: Чернігівська та Сумська області, це ворота до Києва. Чернігівська область, яка досить велика за площею, межує з Росією на півночі та її союзницею Білорусією на заході – кордон проходить по річці Дніпро та пвн. заході. На півночі – Задесення - покрита лісами та болотами і малозаселена територія, її відрізає від центральної частини області повноводна річка Десна, яка, не доходячи до Дніпра кілометрів 50, в районі Чернігова повертає на південь до Києва, це територія Міжріччя. У лісистому і малозаселеному Міжріччі знаходяться два військові містечка: Гончарівське – місце розташування 1-ї окремої танкової Сіверської бригади та навчальний центр «Десна». У Чернігові, перебував штаб ОК «Північ», частини Нацгвардії, полк зв’язку, залізничний полк, досить значне угрупування Держприкордонслужби.

   Напередодні вторгнення, у відповідь на скупчення російських військ на території Білорусі, почали розгортання на прикордонних територіях підрозділи 1-ї танкової бригади та 58-ї мотопіхотної бригади, підрозділи тероборони.

   24 лютого російські війська, завдавши ракетних ударів по ймовірним місцям перебування ЗСУ, почали наступати трьома шляхами: ріпкинським, городнянсько-седнівським та сосницьким. Підрив мостів у перші години наступу показав свою ефективність, сповільнив темпи просування військ противника і спутав йому карти в прямому сенсі цього слова. Так, один з танків який затонув у Десні, згідно документів, що витягли з нього, мав наступати на Сумщину, але підірваний міст між Новгород-сіверським та Шосткою сплутав карти росіянам і вони почали шукати інші шляхи, заблукали й потонули…

   В перші дні росіяни швидко рухалися до Києва, не зупиняючись в населених пунктах, намагаючись блокувати великі міста. Командування ЗСУ вирішило їх зупинити біля Чернігова – перетворивши його на фортецю, тим паче сюди відійшли і частини з Сумщини. Ворог декілька разів намагався захопити Чернігів, завдавали артилерійських та ракетних ударів, здійснювали бомбардування з літаків, знищили міст через Десну, після цього Чернігів опинився в умовному оперативному оточенні, а гуманітарні вантажі перевозили легковими автомобілями через пішохідний міст або переплавляли човнами. Незважаючи на активний ворожий тиск, Чернігів не капітулював, а вистояв.

   Ще одним місцем зосередження росіян на Чернігівщині став Бобровицький район, куди вони дісталися від кордонів з метою атакувати Київ зі сходу. Їх відкинули, але в козацьких селах Новий та Старий Биків росіяни продовжували перебувати ще місяць, створили тут своєрідну військову базу. Щоб залякати українців, вони піддали місцевих мешканців тотальному грабунку та терору, розстрілювали молодих хлопців, арештовували та розстрілювали хлопців та дівчат. Подібну трагедію пережили в селі Ягідне під Черніговом, де окупанти тримали майже місяць в шкільному підвалі в голоді та холоді понад 350 жителів цього села. Люди помирали і декілька днів перебували серед живих, виходити «до вітру» було заборонено, замість цього слугували декілька відер…

Про волонтерську роботу.

   Наша команда волонтерів об’єднана в Благодійний Фонд «ЗАХИСТИМО УКРАЇНУ!», наші партнери – Чернігівська громадська організація «Суспільна Служба України», Гончаренко Центр – партнер Чернігів, Культурний центр «Інтермеццо» та багато інших. 

Ми маємо два напрями роботи: допомога військовим, цим займаюся я, та допомогою цивільним, цим займається волонтерка Ірина Соломаха. З найголовніших досягнень: ми разом з друзями передали захисникам 20 квадрокоптерів на суму 50 000 євро, 3 пристрої радіоелектронної боротьби DronHunter – це такі собі рушниці проти російських коптерів, на суму 12 000 євро, більше 50 тепловізорів на суму 1 500 00000 грн.. У часи боїв за Чернігів, коли місто було в облозі і російські літаки щодня з надзвичайною жорстокістю бомбили місто, ми для потреб протиповітряної оборони придбали вантажний автомобіль за 400 000 грн.. Його обшили бронею і встановили зверху зенітку. Для потреб армії передали декілька автомобілів, три супутникові телефони для військової розвідки за 120 000 грн., тепловий приціл для 8 полку ССО за 2300 дол. США, 150 бронежилетів, 20 рацій Motorola 4800, до 100 рацій - баофенг…

   Щодо допомоги цивільним, то ми надали більше 50 тон допомоги чернігівцям, що постраждали від війни, лікарням нашого краю, адже під час боїв за Чернігів були прямі влучання в корпус центральної міської лікарні №2, корпуси обласної лікарні. В цих лікарнях було знищено медичне обладнання.

Загалом в Чернігові під час боїв різних ступенів пошкодження було завдано 551 багатоповерховому будинку, або близько 40 000 квартир, близько 300 будинків у приміських селах зруйновано вщерть, до 700 зазнало значних руйнувань.Тож люди потребують допомоги з житлом, продуктами харчування довготермінового зберігання, ковдрами, ліками, тощо..

Ще один напрямок дуже важливий, це гуманітарний. Північ області була окупована росіянами, які вилучили з бібліотек історичні, художні книги, які не співпадали з ідеологією «русскаго міра» та знищили їх. Тож тепер ми намагаємося поповнити правильними книгами книгозбірні. Цю ініціативу ми реалізуємо разом з видавництвом «УВС» та відомим публіцистом Віктором Рогом.

   На півночі області, а це 5 прикордонних громад: Новгород-Сіверська, Семенівська, Корюківська, Сновська та Городнянська, досі тривають бойові дії. Щодоби відбуваються обстріли населених пунктів росіянами, періодично намагаються прорватися через кордон російські банди, щоби нести українцями смерть. Військові, що захищають кордон, потребують значної кількості тепловізорів та квадракоптерів, для виявлення росіян заздалегідь, а це актуально в умовах густих лісів та збільшення темної частини доби, що скоро розпочнеться, пристрої для радіоелектронної боротьби з російськими дронами та безпілотниками, захищені типи рацій, зокрема Motorola. Особливо варто зосередитися на допомозі славетній 1-ій окремій танковій Сіверській бригаді, воїни якої відстояли Чернігів, а зараз боронять південь України.  

Як змінилися люди під час війни?..

   Стали більш організованими, щирими, доброзичливими. Вразила величезна кількість людей, які із загрозою для життя інформували ЗСУ про рух російських військових колон. Ще більша кількість бійців тероборони, які самоорганізувалися і пішли захищати рідний край.

Як закінчиться війна?..

   Виключно перемогою України. Це означає – кінець російської імперії. Адже перемир’я, до якого нас підштовхують, - це перерва років на 3-5, а далі Росія знову почне новий наступ з нових позицій. Для перемоги Україні західні союзники повинні надати багато якісного озброєння.  Сподіваюся в колективного заходу переможе прагматизм, адже після загарбання України Росія найімовірніше ударить по Балтійським країнам, Польщі, територія її інтересів широка, аж до Берліну.  Щиро дякую урядам США та Британії за допомогу, нашим європейським союзникам, друзям України в усьому світі.

Олександр Ясенчук. Громадський діяч, політик, волонтер і журналіст.