ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Анна Гін «Як ти там?». Літературно-художнє видання

    Гін Анна. Як ти там? / пер. з рос. Т. Кохановська ; худож. С. Шульц. – Х.: Віват, 2023. – 352 с. – (Серія «Історія та політика»).

          Ракети за вікном, евакуація, втрата найближчих, вірний доберман, нові друзі, розчарування та віднайдені сенси… У текстах авторки Анни Гін багато читачів знайдуть себе і навіть відкриють пережиті події по-новому. Книжка «Як ти там?» для всіх, кому важливі не лише факти, а й почуття та рефлексії.

           Літературно-художнє видання Анни Гін «Як ти там?» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Уривок з книги

          Буду з вами відвертою. Обіцяю не драматизувати, не прикрашати, не нагнітати й не впадати в істерику.

Мій ранок 24 лютого почався так само, як у мільйонів українців. Із залпів гармат за вікном. Шибки трусилися, удалині виднівся дим і багряна заграва.

Сьогодні, коли я згадую той ранок, повертається дивне відчуття. Його важко охарактеризувати. Наче тобі ціле життя читали казку про Злого Дракона, тобі було лячно, але ти все одно знав: це казка, її вигадали. Але одного разу ти прокинувся, а Злий Дракон стоїть біля твого ліжка й дмухає вогнем тобі в обличчя. І ти повторюєш: «Я не вірю, я не вірю, я не вірю…». Ніхто не міг повірити. Від пекаря до мільйонера. Від Харкова до Львова. Від людей похилого віку до підлітків.

Так, за кілька років, місяців, тижнів, ба навіть днів усі казали про це. Після мовчки відібраного в України Криму, після безкарно розв’язаного конфлікту на Донбасі, після всіх російських вторгнень в інші країни розмови про повномасштабний напад були. Та ніхто реально не міг повірити в те, що у XXI столітті ТАКЕ можливо.

Ну хіба ви можете повірити, що Бельгія завтра вранці відправить бомбардувальники жбурляти бомби на Францію? Чи Велика Британія розстріляє з моря Нідерланди? Пробачте за нісенітні приклади. Просто хочу показати вам, наскільки все ж таки ми були не готові морально до такої війни. Так, навіть коли дізналися, що російські війська стягнули до кордонів України (це було видно на гугл-мапах). Навіть коли в новинах повідомили, що іноземні дипломати виїжджають із нашої країни.

Ми жартували на базарах про кулемети, які треба встановити замість консьєржів у під’їздах. Ми в легкому неспокої телефонували до знайомих військових із розпитами. Ми будували різноманітні гіпотези про «кремлівські ігри». Ми навіть зібрали документи в один пакет – про всяк випадок. Але. Ми все одно до кінця не вірили.

Ми жили звичайним життям. 24 лютого моя донька збиралася їхати на освітні курси в Київ, я була записана на огляд до лікаря. Плани на день найзвичайнісінькі: після роботи забігти в зоомагазин по їжу для птаха (у нас червонохвостий жако), доберманові купити новий нашийник, а потім заїхати до мами, бо вона просила мандаринів, які тато обожнює.

Та зранку наше життя змінилося. Змінилося назавжди. Щоправда, тоді ми ще цього не усвідомлювали.

Перші години війни в Харкові я не забуду ніколи. Розгубленість, жах, паніка. Нескінченно суперечливі поради знайомих: перші писали бігти до укриття, другі – не панікувати, треті – їхати, четверті – лишатися.

Скажіть-но мені, бодай хтось у мирний час у мирній країні знає, де в нього поблизу бомбосховище?! Ніхто не знав. Виявилося, підвали в житлових будинках здебільшого були зачинені на замки, а всередині накидано непотребу: старі візочки, вудки, будматеріали, консервація.

Нині всі дні злилися в єдине ціле, ніхто не розуміє, яке зараз число, який місяць. Здається, минула вже вічність. Ми вимірюємо час за комендантською годиною, а щастя – за хвилинами тиші й за короткими відповідями близьких у месенджерах: «Живі».

Я живу на п’ятнадцятому поверсі в новобудові на Салтівці. Це той самий спальний район Харкова, який, упевнена, принаймні раз показували в новинах будь-якої країни. Той самий район, у який щодня летять російські ракети. Двадцять років я гарувала, часто на двох-трьох роботах, щоб ми з дочкою жили там. У цьому красивому новому будинку…

За кілька годин до перших вибухів у Харкові на російському телебаченні транслювали виступ їхнього президента путіна, де він звертався до росіян зі словами: «Ухвалено рішення про проведення спеціальної воєнної операції. Ми прагнемо до демілітаризації та денацифікації України». Трансляція відбувалася вночі, і, як більшість нормальних людей, я тоді спала.

Але коли прочитала цю новину, мене вразило слово «денацифікація». Що воно означає? Воно якесь штучне, неживе, вигадане. Немає такого слова. Денацифікація – це що, позбавлення людини національності? Я взагалі не розуміла, що він мав на увазі. Ніхто не розумів. Одразу згадала Орвелла та його новомову.

Путін там ще щось патякав про «кривавий київський режим та його злочини проти мирних мешканців» – усе це читалося, як якась нісенітна маячня. Які такі злочини? Чому режим кривавий? Ці слова я прогортала, тому що просто не розуміла їхнього сенсу.   

У новинній стрічці відразу після заяви путіна дали пряму мову українського радника міністра внутрішніх справ. Він писав, що тривають артилерійські обстріли по всій країні. Вибухають аеродроми, склади, військові частини в багатьох областях і містах. У Харкові, Києві, Дніпрі, Сумах, Чернігові, Житомирі.

Я запам’ятала його слова назавжди. І зараз можу, не піддивляючись, процитувати: «Відсьогодні у світі нова геополітична реальність. Або Україна і світ зупинять новітнього Гітлера, або буде Третя світова війна».

Моя донька цілий день плакала, а поміж схлипуванням повторювала лише одне: За що?

Це запитання висітиме в повітрі весь час, його ставитимуть українці по всьому світі. Мабуть, ніхто й ніколи так і не зможе відповісти на нього.

У перші дні війни ми ще обговорювали причини нападу. Шукали сенси. Просто тому, що людина так влаштована, їй треба розуміти, що відбувається. Пам’ятаю, була така поширена версія, мовляв, путіну неправильно доповідали, його дезінформували, він дійсно вважає, що в нас тут містами розгулюють нацисти та вбивають російськомовних українців.

Тепер навіть згадувати смішно, якими наївними ми були в перші дні великої війни. (с. 39-43)  

Про авторку 

Журналістка, психологиня, блогерка з Харкова Анна Гін, як завжди щиро, правдиво та щемко ділиться пережитим. День за днем її думки укладаються в цілісну історію – щоденник першого року повномасштабної війни росії проти України. Особисту історію доповнюють новинні зведення й памʼятні моменти.

«Я не історикиня, не політикиня, не чиновниця. Звичайна людина, яких мільйони. Живу в Харкові й бачу ракети не по телевізору, а з вікна своєї квартири. Я хочу розповісти правду про цю жорстоку й несправедливу війну, яку розв’язала росія проти моєї країни. Друзі, яких розкидало по всьому світу, постійно запитують: «Як ти там?». Я відповім усім одразу. На сторінках цієї книги». (Анна Гiн)