Ця
книжка присвячується волонтерам, які 2014 року стали пліч-о-пліч із військовими
на захист нашої країни. З початком повномасштабного вторгнення в лютому 2022
року всі, хто міг тримати в руках кермо, плести сітки, вантажити-розвантажувати
гуманітарку, шити, розселяти та гладити по голові, – усі повернулися в стрій
так само, як і ветерани АТО взяли до рук зброю.
Вони
різні, але вони великі люди: і ті, хто власним коштом купує дороге військове
обладнання, і ті, хто з кожної пенсії перераховує двісті гривень на ЗСУ, і ті,
хто всі ці роки кожного дня ішов у холодні приміщення або потерпав від спеки,
але плів своїми розумними руками тисячі кілометрів маскувальних сіток, і ті,
хто приганяв машини для наших військових, і ті, хто вивозив людей із-під
обстрілів. Я не знаю, яке завдання не можуть виконати наші волонтери, а з 2022
року й волонтери з усіх країн світу. Особливий доземний уклін народові Польщі
та польським волонтерам! Вони були першими. Потім я зустрічалася і
співпрацювала з фінами, естонцями, британцями, німцями, американцями, але
першу, найпотужнішу, хвилю взяли на себе поляки. Ще раз: дяка вам і честь!
Літературно-художнє
видання Людмили Охріменко «Волонтерські історії (2014-2022)» є у фонді
Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.
Уривок
з книги
Про
головне
Весна… Початок нового життя… Особливо це відчувається
після важкої, облогової зими, після глибоких снігів і дужих морозів. Саме такою
і була ця весна – довгоочікуваною і пізньою. Здавалося, що вона не прийде
ніколи: тільки-но набіжить відлига, як зима нахабно, з гонором повертається знову.
Стоїть у дверях і дивиться зверхньо, неначе промовляє: «Ану, хто тут проти
мене?»
О такій порі їхати не хотілося. Але які там бажання?
Треба, а отже, необхідно. Наші бійці чекали на допомогу: ліки від вірусної
інфекції, яка от-от проснеться разом із теплом, гумові чоботи, що будуть
життєво необхідні для простого пересування, маскувальні сітки, які з першою
«зеленкою» потрібно змінити з білих на зелені, шини… І ще багато-багато речей,
що їх можуть привезти тільки волонтери. Але й це було не головне.
Наші захисники чекали нас ще й для того, щоб ми
розповідали їм про звичайне життя там, далеко від лінії фронту, про прості
буденні речі, про ціни на продукти, на комуналку, про успіхи дітей і настрої в
суспільстві. Про те, хто і що їм передав. Особливо, якщо подарунки були
адресними.
Одного разу я мала подарунок, який мені було наказано
вручити найстаршому чоловікові підрозділу. Це здалося мені дивним, але
дарувальниця пояснила, що сама вже не молода й хоче привітати того чоловіка,
який, попри вік, не побоявся труднощів воєнного часу. І ще тому, що вона добре
розуміє, як із віком змінюється організм і як важко старшим людям не те що
воювати, а навіть жити. Тіло стає важким, не слухняним, заскорузлим якимось… Ну
може, й так…
Тому коли з’явилася нагода, я звернулася до
хлопців із питанням, хто з них найстарший? Відгукнувся Віктор, найстарший з
усіх шістдесятирічний чолов’яга, мовчазний і непоказний зовні. Звичайний
чоловік. Мав змогу до армії не йти за віком, але пішов сам, добровольцем, бо не
міг дивитися, як гинуть молоді хлопці. Завжди говорив, що поки не розмножився,
до війська – ні-ні. Це був його погляд на справедливість.
Він вийшов наперед і взяв подарунок, який передала для
нього моя подруга, мати-одиначка, що сама виховувала сина-підлітка. У неї не
було не те що зайвих грошей, а навіть і необхідних для існування її родини. Попри
це, вона зібрала посилку, так вона і сказала: посилку. І ящик із тією посилкою
був саме з тих часів, коли, крім державної пошти, нічого не існувало: фанерний,
стандартного розміру, у який вона ретельно забила зверху маленькі цвяхи.
Я дивилася, як вона вправно орудує молотком, і вкотре
вклонялася її силі, мужності, стійкості. Умінню виживати в будь-якій ситуації. А
ще мені було страшенно жаль. Жаль, що така не стара ще жінка, струнка, весела,
гарна, так вправно виконує чоловічу роботу. Що життя навчило її цим нехитрим
вправам: полагодити розетку, відремонтувати стільця, вкрутити лампочку,
підключити пральну машину до систем водо- і електропостачання, а також
водовідведення (це я просто вивчаю слова). Та хіба ж лише вона? Роздивіться
навкруги! Як багато серед нас цих сильних, мужніх жінок, сповнених ніжності і
краси!..
Про
авторку
Кілька слів про себе. Родом
із Слобожанщини. Довгий час жила в Криму, зараз мешкаю в Харкові. Освіта вища,
гуманітарна. Своє письменництво вважала аматорським до того часу, коли отримала
першу відзнаку міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова 2021» за
найкращий роман на воєнну тематику.
Нарешті прийшов час
поділитися своїми життєвими спостереженнями та враженнями. Численні подорожі
Україною і світом, волонтерська діяльність, щоденні зустрічі з людьми надихають
на нові книжки.
Сподіваюсь, вам, шановні
читачі, буде цікаво. Приємного читання!
Ваша
Людмила Охріменко
Немає коментарів:
Дописати коментар