Лариса Сивопляс – мешканка Чернігова, інженер-будівельник.
З гуркотом ворожих снарядів написання щоденника стало для неї спасінням, щоб не
з’їхати
з глузду під час бомбардувань рідного міста. Авторка відверто та емоційно
описує життя своєї родини крізь призму сприйняття перших ста днів широкомасштабного
вторгнення російських загарбників на територію нашої країни.
Уривок
з книги
24 лютого
Уранці мене розбудив тривожний дзвінок
найкращої подруги та колеги Оленки Андрієвої: «Ти що, не чуєш? Бомблять
Чернігів. Війна!!!» Це здавалось божевіллям. Але ні, почало бахати зовсім
поруч. Як з’ясувалося,
бомбили військовий аеродром, що розташовувався неподалік.
Перший переляк, мабуть, був
найсильнішим, тому що підсилювався повним хаосом думок: що робити, куди бігти, кому
телефонувати.
Безперечно, перший дзвінок був у Київ,
дітям, любим дітям, з якими в майбутньому нас так надовго розлучить війна. Слухавку
взяв Любчик, який ніяк не зреагував на слово «війна» (свята дитяча наївність),
передав Віточці. Під час цієї розмови було прийняте доленосне рішення, що вони
до нас не їдуть, як було домовлено раніше, а залишаються в столиці. Як покаже
майбутнє, це зберегло хоча на якийсь час відносний спокій та рівновагу в нашій
родині.
Непередбачувані шляхи війни привели до
Віточкіної оселі двох хлопців, сина куми та його друга. Обидва студенти
поліцейської академії, корпус якої був зруйнованим у перші хвилини вражої
навали. Так ця трійця і зробила мою доньку багатодітною.
Наступною проблемою, яку потрібно було
вирішити, була Людочка.
Хто
така Людочка? Це ангел небесний, який був від Бога для порятунку мого
нерозумного сина. Так, так, мій любий Дмитрик вів, скажемо так, не дуже
правильний спосіб життя. Безумовно, це накладалося хворобою, але дуже
підсилювалось пияцтвом. І тоді, коли я вже думала, що моя дитина ніколи не буде
щасливою, з’явилася вона – дівчина з великими
сяючими очима.
Дівчина, яка змогла повністю змінити
Дмитра. Він слухає її беззаперечно, кинув пиячити, і виглядають вони дуже
щасливими. Познайомились на лікуванні в психіатричному диспансері. У Людочки на
той час теж були певні проблеми, це і стало спільним для цієї пари. Йшов час, спілкування
ставало дедалі тіснішим, і все частіше я уявляла її в якості своєї невісточки,
що неабияк тішило.
Людочка спочатку зовсім не хотіла
кидати своєї домівки, але безкінечні обстріли та вибухи зробили свою справу:
Валера взяв машину та перевіз її до нас.
На цьому Божі подарунки для мене не
закінчились. Коли ми ще були при всіх благах цивілізації, тобто телефонах,
смартфонах, соціальних мережах, у вайбері я прочитала відчайдушне повідомлення
Тетяни Гацури «Я зовсім одна. Мені страшно!»
Рішення прийшло відразу: потрібно
гуртуватись. І знову чоловік бере свого залізного коня і привозить до нас ще
одну гостю.
Ось тепер наш колектив цілком
сформований, жодна людина не була зайвою. Про нашу улюблену парочку я вже писала,
а друга вималювалася сама по собі.
Ми з Тетяною дуже здружилися в ці
тяжкі часи: разом організовуємо наш нехитрий воєнний побут, чергуємо ночами,
навіть палити разом приємніше. Отож ця клята війна реанімувала мою юнацьку
шкідливу звичку, але, як з’ясувалось, цей процес хоча на хвильку
заспокоює. Клянуся, що після нашої перемоги обов’язково покину.
У перші дні війни розклад дня нашого
виживання був такий: спочатку під час кожного сповіщення «повітряна тривога» ми
намагалися спускатися в підвал, а потім перевірили укриття в сусідній школі. Але
ці варіанти, на жаль, не підійшли нашій Людочці, вона дуже боялася загострення своєї
хвороби в таких умовах і вирішила нікуди з квартири не ходити. Діма, як
справжній джентльмен, відмовився залишити її саму. Валера теж не горів бажанням
бігати в укриття, тому і нам з Танею прийшлося підкоритися. Залишаємося в
квартирі, наш дім – наша фортеця.
Перші дні були раєм порівняно з тим, з
чим нам прийшлось зіткнутися в майбутньому. Ранок починався з переклички у вайбері,
хто як переночував, благо всі адресати були ще на зв’язку.
Потім почалися перші жахи: у
результаті бомбардувань були знищені перші будівлі в нашому місті…
Про
авторку
Лариса
Сивопляс народилася в 1959 році в місті Радянська Гавань Хабаровського краю російської
федерації. В 1976 закінчила 20-ту чернігівську середню школу та вступила в
Київський інженерно-будівельний інститут. Після закінчення понад сорок років
працює інженером-конструктором в проєктних установах Чернігова.
Написання щоденника є спробою відволіктися від страшних
та трагічних подій під час віроломного вторгнення московської орди на територію
суверенної України в лютому 2022 року. Публікація книги стала можливою завдяки
благодійним внескам небайдужих людей. Частина примірників була передана
пораненим воїнам у шпиталь, а всі кошти, отримані від реалізації у вільному
продажу, – на потреби ЗСУ.
Немає коментарів:
Дописати коментар