24 лютого 2022 року. Десь о шостій чи о шостій тридцять мене розбудила дружина: «Війна!..». Паніки у нас не було. Так як ми стежили за подіями, слухали українських блогерів, політичних і військових експертів, то були морально готові.
І коли почали називати приблизну дату вторгнення росії в Україну, я сказав дружині, що піду до військкомату. Зробив це для того, щоб вона була готова. Якщо сказати це в перший день вторгнення – дуже важко це сприйняти. До цього я знайшов курси тероборони, походив, постріляв з автомату, і був упевнений, що зможу дати відсіч окупанту.
На роботу я вже не пішов. Зібрали рюкзак, набрали води,
пересунули диван подалі від вікон, включили телевізор і стежили за подіями.
Дзвонили друзям, знайомим, підтримували один одного. Десь о десятій пішли в
бібліотеку, де працює дружина. Були там недовго.
Після обіду поїхали в село (с. Малинівка Чернігівського району), де проживають наші батьки. Це
за п’ятнадцять кілометрів від Чернігова. На виїзді з міста на перехресті стояли
наші танки: хлопці вже готувалися до оборони. На аеродромі було видно чорний
дим. По дорозі зустрічали військових: вони копали окопи. Нас ніхто не зупиняв і
не перевіряв авто. У селі мати плакала, я давав поради: так як світла не буде,
сало-м’ясо пересипати сіллю, запастися водою, борошном, свічками та сірниками.
Попрощалися і поїхали назад. Перед містом на перехресті наше авто вже зупинили
і перевірили.
Коли приїхали, ми з дружиною побігли в «Епіцентр» купити
переноску для нашої кицьки. Встигли, забрали останню. В місті були великі
черги: в магазини, в банки. Наближалася перша ніч війни. Вирішили спати
одягненими. Сирени лунали одна за одною. Були чутні вибухи. Спочатку з кожною
сиреною схоплювалися, одягалися, хапали кицьку і стояли-сиділи в коридорі.
Прислуховувалися до кожного звуку. Сусіди бігали в підвал, ми вирішили бути
вдома. Будинок панельний і старий, якщо прилетить, завалить що в підвалі, що в
квартирі. Тому вибрали коридор, там і ховалися. Вибухів було багато, і ми з
кожним вибухом бігли в коридор. Згодом, коли почали розуміти, де приходи і де
вихід, уже рідше підхвачувалися з дивану. Ось так і минула ніч.
У перші дні повномасштабної війни у
місті було дуже багато військових, ходили протитанкові розрахунки - хлопці з
РПГ. Коли я вперше пішов до військкомату, мені сказали йти додому: набору поки
що нема.
26 лютого з вікна нашого дому я
спостерігав таку картину: по вулиці заднім ходом їхали наші танки, було
враження, що відступають. Потім три танки трохи проїхали вперед і роз’їхалися в
різні боки. І тоді я сказав, що зараз почнеться. Дружина попросила відійти від
вікна. І тут вибух такої сили, що весь будинок струснуло, у під’їзді з першого
по п’ятий поверх шибки повилітали. Там було повно диму і пахло порохом.
Склопакети в квартирі витримали удар. Я бачив, як вікно на кухні вигнулося і
стало на місце. Через декілька хвилин - знову вибух. Будинок затрясло. Ми
живемо недалеко від краю міста, тому наш район дуже потерпав від обстрілів. Село
Малинівка, де живуть батьки, уже було окуповане.
Ми вирішили бігти до жінчиної сестри: там
було трохи спокійніше. Схопили переноску з кицькою, сумку з речами, рюкзак з
документами і вибігли в під’їзд. Там було повно диму і розбитого скла. Надворі намагалися, де можна, пересуватися
попід будинками. Я біг першим, дивився на небо і слухав. В одному місці над
нами пролетів снаряд, я крикнув: «Лягай!». Розірвався він десь далі.
У місті на кожному перехресті будували
барикади. Людей було багато: хтось набирав землю у мішки, хтось носив, а хтось
складав. Я вирішив вдруге сходити у військкомат. Якщо знову відмовлять, то піду
на барикади. У військкоматі спитав, як записатись у ТРО, а потрапив у ЗСУ. І
таке буває. Нас відвезли в якійсь навчальний заклад, де формувався наш
батальйон (21 ОСБ). Видали форму, дуже часто строїли, читали списки, формували
роти, питали, хто що вміє. Спочатку мене записали у другу роту кулеметником,
потім – у першу стрільцем. Там і залишився.
Кожної ночі над містом літав російский літак,
дякуючи Богові, що він не скинув бомбу на нас. Ми жили на другому поверсі, спали
на підлозі. У бомбосховище не ховалися, мабуть, його там і не було. Коли чув
літак, я лягав на живіт, накривав голову руками і просив у Бога порятунку. Коли
падали бомби, будівля ходила ходуном, було враження, що вона зараз розвалиться.
Нам проводили заняття з медицини, навчали, як стріляти з РПГ і як правильно
кидати гранати. Видали кожному автомат і чотири магазини з набоями. Їжа була
волонтерська.
Одного дня наш взвод вперше поїхав на бойове завдання. Видали ще кожному по гранаті Ф-1. Приїхали ми у приватний сектор недалеко від районної бібліотеки. Там ми трохи постояли у якомусь провулочку. Потім команда: речі залишаємо і йдемо по вулиці у бік села Новоселівка, бо там виявили ворожу ДРГ. На той час у нас не було ні бронежилетів, ні касок. Ми розділилися на дві групи і пішли різними вулицями. Рації не було, зв’язку не було. Командир нашого взводу (молодший лейтенант Віктор Зубок) пішов з першою групою. Нашу групу обстріляли з мінометів. Ми лягали на землю, хтось з наших випадково нажав на спусковий гачок автомата, пролунала черга. Добре, що нікого не зачепило. У кінці вулиці натрапили на наш броньовик, який з кулемета відкрив по нас вогонь. Як тільки він припинив стріляти, ми почали кричати «паляниця!». Це допомогло. Виявилося, що це наші прикордонники із міста Суми, які прийняли нас за ворожу ДРГ.
Зранку ми робили зачистку вулиці
Малиновського, дійшли до фабрики «Сіверянка». По дорозі нікого не зустріли. Нас
розмістили у підвалі приватного будинку, бо цю місцевість продивлявся дрон, і
потім ворог обстрілював з мінометів місця, де було скупчення людей. Уночі ми
чергували по двоє надворі, лежачи на мерзлій землі по дві години. Це був
початок березня, і ми дуже мерзли, не маючи ні теплого одягу, ні карематів.
На ранок нас поставили чергувати
неподалік Лижної бази. Я познайомився з
побратимом. Він був з Куликівки, звали його Юра, а
ми прозвали його «Куликівка». Чергували ми удвох. Раптом нас накрили мінометним
обстрілом. Гатили десь години дві, а то й більше. Міни «лягали» поруч, осколки
падали нам на голови. Після обіду нас зняли з чергування, ДРГ так і не виявили.
Біля будинку, де ми ночували, велику
обгороджену територію займали якісь склади, ангари. Біля воріт знайшли
прострелений навісний замок, поруч на землі лежали гільзи, які відрізнялися від
наших маркуванням. Ми вирішили, що то ворожі, і пішли перевіряти склади. В
ангарі, який ми перевіряли з побратимом, було дуже темно. Він світив
ліхтариком, а я наводив автомат і був готовий стріляти на будь-який рух.
Адреналін аж зашкалював. Так ми обійшли двоповерховий ангар, нікого не знайшли.
На наступний день ми зі своїми речами зайшли на Лижну
базу. Тут перед нами постало бойове
завдання – не дати ворогу просунутися через цю ділянку на Чернігів. Входи і
виходи будівлі бази, якими не користувалися, ми завалили різними речами, щоб
ворог не зайшов усередину. Залишили тільки центральний і задній входи, які
контролювали по черзі. У першу ніч я чергував біля центрального входу. Вона
пройшла спокійно. Розселилися ми по кімнатах, які належали спортсменам. Мене
найбільше вразило те, що в кімнатах було світло, працювали нагрівачі, була
тепла вода. Спортсмени залишили багато особистих речей. Нарешті можна помитися,
поспати на м’якому ліжку, а не на холодній підлозі у спальному мішку. Тому,
коли наказали спуститися у підвал, то дуже не хотілося туди йти. Але цей
перехід багатьом врятував життя.
Нас розподілили на групи, тоді я
чергував біля гаражів. Ми охороняли дорогу, яка вела зі складів фабрики «Сіверянка»
і приватного сектору. Треба було стежити, щоб ніхто не підходив до бази. Щодня
і щоночі над нами літав ворожий безпілотник. Щоб він нас не побачив, ми
ховалися у дровник.
Недалеко, за лісом, через пошкоджений
газопровід постійно горів газ, була величезна заграва з потужним звуком, як у
літака. Вночі чергували по дві-три години, а вдень копали окопи. Я чергував
біля гаражів разом з побратимом Юрою. Тиша була недовгою. Десь на другий чи третій
день почалися обстріли. Ми були в підвалі, коли під час обстрілу прилетіло у
спортзал (це над підвалом). Пробило дах, вибух був дуже потужний, підвал весь
трусило. Дрони літали день і ніч. Йшла розвідка – обстріл – знову розвідка…
Надвір зайвий раз не виходили. Окупанти стріляли з мінометів, САУ, АГС. В одну
з ночей Юра стояв посеред дровника, я стояв біля входу і слухав, де літає дрон.
Краєм ока побачив спалах і дуже багато вибухів. Встиг тільки присісти і накрити
голову руками. Ворог застосував систему «Град», випустив близько сорока ракет. Земля
дрижала, трава горіла, вуха від вибухів заклало. Пощастило, що наші всі
залишилися живі.
На
наступну ніч прилетів літак. Удар бомби прийшовся на центральний вхід,
перекриття другого поверху упало на перший, дах і все майно всередині згоріло,
уламки порозкидало по всій території. База зруйнована, від літака нас урятував
підвал, було відчуття, що він зараз розвалиться. На щастя, вистояв. За
дровником ми викопали невеликий окопчик на двох, накрили дошками, палками,
присипали землею. Під час постійних обстрілів ховалися там ті, хто чергував.
І ось ми вперше зіткнулися з ДРГ. Диверсійно-розвідувальна
група ворога зайшла з того боку, звідки її не чекали – з тилу. В цей день у нас
були перші бойові втрати. Я вперше
побачив тяжко поранених і вбитих хлопців. Це сумно, жахливо. І, мабуть, це ти
ніколи не забудеш. На той момент я був у підвалі після чергування. Це був день. Спершу
пролунала автоматна черга, потім вибух гранати. Хтось закричав : «Бойова
готовність. Ворог на території!». Бронежилет і каска у мене вже були, але на
жаль, не у всіх. Я надів бронік, каску, узяв автомат і вийшов у коридорчик. В
одній з кімнат хтось крикнув «Ліхтарик!». У мене він був. І я зразу забіг до
кімнати. Там на підлозі лежав хлопець, поранений у груди, другий тримав його
голову у себе на колінах і благав не закривати очей: «Не виключайся!». Він
гладив його по голові. У пораненого очі були напівзакриті, по ногах йшли
судоми. Я не знаю подальшу долю цього хлопця. Добре, якщо він вижив. Я сказав:
«У мене ліхтарик». Хтось сказав, що ліхтарик не потрібен, а треба терміново
лікаря. Я крикнув на весь голос: «Лікаря терміново! Важкий!» і вийшов з
кімнати.
Лунає команда: «Виходимо, тільки
обережно!». Надворі була стрілянина, йшов бій. Я піднявся на верхню сходинку, перед виходом
швидко подивився праворуч-ліворуч – нікого. Попереду був земляний бугор, за ним
лежав наш боєць і стріляв у напрямку лісу. Я підбіг до нього і спитав: «Де
вони?». Він сказав, що десь у кущах. Я випустив у той бік весь магазин (це
тридцять куль) і став спостерігати за лісом. Підбігли хлопці. Хтось сказав: «Взводного
вбили». Я в це не повірив, тому що ми з ним ще двадцять хвилин тому розмовляли,
сміялися. Він лежав недалеко від нас обличчям вниз. Хтось підійшов, подивився:
«Так. Це він». Віктору Зубку – командиру нашого взводу - на той час було лише
двадцять дев’ять років. Дуже жалко. У
цей день ще загинув наш старшина – «Іванич» – десь шістдесяти років.
Після цього бою нам дали підкріплення – хлопців з першої танкової бригади. На відміну від нас, деякі мали бойовий досвід. Були навіть захисники Донецького аеропорту, один з них з позивним «Кощей». Згодом прислали ще й хлопців з ТРО, які були вдягнені в цивільний одяг і озброєні тільки автоматами. Виглядом зруйнованої бази вони були просто шоковані: повалені дерева, ями від вибухів, згорілі машини, скрізь розкидані дошки, цегла, шматки дерев. Усе в диму. Замість загиблого командира взводу поставили Дмитра Мамчура, якого ми називали «Замполь». У нього було маленьке радіо, він його слухав, а потім розповідав нам про те, що відбувалося на фронті. Маючи зв’язки зі ЗМІ, він постійно отримував важливу інформацію і був у курсі подій.
Спроби захоплення Лижної бази ворог робив кожного дня, ми їх відбивали. Після однієї з таких атак було вирішено сходити в розвідку. Нас пішло троє: я, «Кощей» і «Шершень». Вони мали бойовий досвід. Перед виходом «Шершень» показав мені, як правильно зав’язувати шнурки на берцях, щоб вони не розв’язувалися у лісі. Хоч і маленька, але важлива дрібниця, про яку я не знав. Першим ішов «Кощей», він дивився тільки прямо. Я йшов посередині. Моя задача – дивитися ліворуч і праворуч. Третім був «Шершень». Він прикривав тил. Рація була у «Шершня». Він сказав, якщо з ним щось трапиться, то його залишати, а рацію забирати, щоб не дісталася ворогу. За базою глибокі рови, ми йшли дуже тихо по низу рову. Я відчував, як серце ніби вискакує з грудей. Десять хвилин тому ми відбивали атаку ворогів, а зараз йдемо по їх слідах. Ворог міг бути будь-де: на пагорбі, за пагорбом, за деревом. Напруга була така, що не передати. Вийшли до поля, де ховалася наша розвідка. Вони повідомили, що ворог відійшов. І тут почався обстріл бази, ми чули вибухи. По рації передали: «Три – триста. Один – середній, два – тяжких». Ми повернулися на базу. Поранених уже вивезли. Після відбиття атак всі поверталися на свої місця: одні - на чергування, інші копали окопи, лаштували позиції. До обстрілів потроху звикали.
У підвалі з нами жили собаки. Деякі були дуже налякані і
не виходили з підвалу. Молодші виходили, але тільки починався обстріл, відразу
ховалися. Було й таке, що приходиш з чергування вночі, а на твоєму спальнику
спить величезний собака.
Привезли нам кулемети – ПКМ. Військові називали їх
«покемони». Один з кулеметів дістався другу – Міші Лашуку, якого я називав
Міхою. Йому потрібен був напарник, і я згодився. Тепер ми чергували з ним, а
друг Юра «Куликівка» - з Ромою Коряком. Ми з Міхою викопали собі окоп, укріпили
його мішками з піском, ліворуч від окопу був земляний бугор, пізніше він нам
врятує життя. Ми тримали під контролем березняк, частково ферму, яка була
праворуч від нас, і дорогу, яка вела на Яцево. Там йшли жорстокі бої, все це
було дуже чутно.
На фермі були коні, небагато. Потім їх випустили, може, їжа скінчилася. Або щоб був шанс урятуватися коням, якщо снаряд потрапить у сарай. Чергуючи вночі у дровнику, якось ми почули, що по сухій траві хтось іде в наш бік. Шум наближався, я стояв зверху на дровах і дивився у тепловізор, але нікого не бачив. Міха уже був готовий відкрити вогонь, аж раптом із темряви виходить кінь, за ним ще один, і ще, і ще… Додалася нам ще одна проблема. Перша – це газ, що горів під тиском і видавав звук, неначе літак летить, друга – це коні, які ходили вночі.
У дровнику дрова були складені високо, щільно і в декілька рядів. Це дуже захищало. По драбині ми залазили нагору і дивилися, чи не зайшли російські окупанти на базу. Під час одного з обстрілів зав’язався бій. Як тільки я видрався на драбину, дуже-дуже близько пролунав вибух. Завдяки дровам уламки мене не дістали. Я бачив спалах, вуха заклало, але живий. У вухах сильно дзвеніло потім два дні.
При наближенні ворога ми з Міхою займали свою позицію. Сиділи там по дві-три-чотири години. Коли відбій – йшли у підвал. Ми виробили таку тактику: з підвалу піднімаємося на верхню сходинку, далі – я виглядаю, дивлюся по сторонах і біжу в окоп, готовий прикривати вогнем. За мною потім біжить Міха. Якщо бачимо ворога, стріляє він з кулемета, я ж стріляю з автомата тільки тоді, коли він перезаряджається. Потім стріляє він, а я заряджаю кулеметну стрічку. Коли багато ворога і він дуже близько, стріляли разом. В повітря не стріляли, щоб зберегти набої.
Десь о восьмій чи десятій ранку ми заступили на чергування. І тут недалеко перший приход. Ми швидко сховалися в окоп. І тут почалося… Приход за приходом. Снаряди розривалися дуже близько. По рації питали: «Як ситуація?». Кажу «4.5.0». Це означає, що все добре. Приходи все ближче і ближче, від вибухів земля в окопі осипалася. Ми лежали по пояс у землі. Знову приход у край гаража: пісок, каміння, цемент полетіли в окоп. І знову приход. Відчуття, що у тебе в середині все піднялося і різко упало вниз, немов тебе зараз розірве на шматки. Рацію відключили, бо як тільки кажеш «4.5.0», вибухало все ближче і ближче. Ми подумали, що окупанти перехопили нашу хвилю і чули наші переговори. В окопі було повно землі і пилюки. Раптом ми почули голос: «Ви тут живі?». Це був наш побратим Паша. Обстріл скінчився. Скільки часу він тривав – не знаю. Стріляли, ймовірно, з міномету 120-го калібру, або, можливо, це була САУ (самохідна артилерійська установка). Коли ми вилізли нагору, пісок був в очах, вухах, у волоссі. У голові гуло, у вухах дзвеніло, було погано чути. На диво, у дровник не влучили, але навколо було жахіття: гаражі повністю розбиті, все, що було в гаражах – розкидане, машини горіли, на полі і на території бази безліч ям від вибухів, металеві ворота гаража відлетіли десь на тридцять метрів. Та головне, що живі. У підвалі нас зустріли, немов героїв: вижили після такого обстрілу!
22 березня 2022 року ворог пішов на штурм бази. Ми з Міхою зайняли свою позицію, де контролювали задню територію бази, частину березняку і край поля до ферми. А ще доріжку у напрямку Яцево, по якій раніше спортсмени тренувалися їздити на роликових лижах. По цій доріжці їздила ворожа броньована техніка, навіть танк спробував їхати, але загруз. В окопі ми стали чекати ворога. Ворог стріляв з мінометів, АГС-ів. Було чутно гул, це наближалася техніка. Поруч з окопом був земляний бугор, за яким залягли троє чи четверо наших. Біля центрального входу на базу почалася стрілянина, що з кожною хвилиною ставала ще потужнішою. Нам із-за бугра не було видно, що там відбувається. Ми вдивлялися у березняк. Що ближче до бази, тим сильніше пошкоджені дерева: верхівки зламані, десь навпіл снарядом розірвало або від вибуху зовсім повалило. В березняку помітили рух. Міха почав стріляти з кулемета, працювали, як і домовилися: він стріляє – я заряджаю. Одна стрічка – це 200 набоїв, і поки він стріляє, я встигав заряджати пусту стрічку. І це все під вибухи мін і снарядів. Від одного з вибухів уламок вдарив мені в плече, розірвало трос самоскиду, але бронік витримав.
Почувся
гул двигуна. Метрів за двісті по доріжці виїхала БМП-2, стала, повернула башту
і почала стріляти в наш бік. Висадився ворожий десант, зав’язався реальний бій.
На жаль, у нас не було гранатомета. БМП з великим рашистським білим знаком «О» стояла
боком до нас, і поміж берізок можна було б її вразити. Довелося стріляти по ній
кулеметом, сподівалися влучити в бік. Патрони швидко закінчувалися. Ми крикнули
тим, хто лежав за насипом, щоб принесли патрони. Вони мовчали: чи не чули, чи
просто боялися. Тоді я кажу: «Прикрий, я збігаю». Трошки зачекав і побіг до
підвалу. Міна вдарила в стіну, шматки цегли попадали на голову. Я забіг у
підвал, знайшов якийсь рюкзак, почав насипати туди патрони, хтось допомагав, та
«Коршун» сказав, що всіх не беріть, залиште іншим. Закинувши рюкзак на плечі,
побіг назад, піднявся на верхню сходинку. Міха постійно стріляв, я крикнув : «Я
йду! Прикрий!». Пригнувшись, добіг до окопу. Кажу: «Це все, що є». Бій тривав.
Потім БМП розвернулася і поїхала. Настала тиша.
Ми присіли в окопі: «Хух, відбилися, зараз підемо в підвал, чаю поп’ємо». І тут знову гул техніки. Чай відміняється. Гул був усе ближче і потужніше. Подумали, що їде танк. Потім почули крики від центрального входу. Наші не стріляли. Гул наближався. Кричали все голосніше. Поруч з Мішиною головою від пострілу піднялася хмарка піску, почала горіти трава. Він прислухався і каже, що це кричать кацапи. Я крики чую, але не можу розібрати, хто це. Ось чому важливо спілкуватися рідною мовою! Ми не можемо зрозуміти, якщо ворог на території, чому наші не стріляють. Справа від нас у хлопців була рація. Ми їм кричали, але через шум вони не розуміли нас. Я спробував виглянути, витримав паузу і швидко підняв голову і побачив, що за 10 – 20 метрів стоїть ворожа БПМ, її дуло дивилося якраз мені в обличчя. Присів, кажу: «Стоїть беха, якщо вона виїде по доріжці і стане напроти нас – нам капець. Якщо висадився десант, то із-за бугра закидають гранатами. В підвал дорога відрізана бехою. Єдиний шанс – це повзти до наших, які були праворуч». Позиція хлопців була трошки нижче нашого окопу. Враховуючи висоту бехи, дуло так низько не опускалося. Вона стріляла, але снаряди пролітали вище. Забравши кулемет і трохи набоїв, по черзі я і Міха переповзли до своїх. Розповіли ситуацію. Треба було щось вирішувати. Рація не працювала, зв’язку з командиром не було. Командир (позивний «Коршун») був у підвалі. Наші не стріляли. Ворожа БМП на території бази.
Нас було шестеро: я, Міша Лашук, Олег
Захарченко, Віталій Гнатюк, «Кощей» і ще один боєць з першої танкової. Ми
радилися, що далі робити, бо підозрювали, що база могла вже бути захопленою.
Набоїв було мало, позицію не утримаємо, а залишимося – загинемо. Перша
пропозиція була йти в напрямку Яцево, але якщо вийдемо з окопу, БМП нас
розстріляє, а ще там не так давно були вороги. Йти через поле до ферми – теж як
на долоні. Рішення треба було приймати негайно, бо, якщо ворог підійде до БМП,
ми не відстріляємося: просто набоїв не вистачить. Вирішили йти попід забором до
дровника. Пригнувшись, один за одним добігли до дровника, біля якого в окопі
сиділи наші хлопці. Один (Вова) був поранений у руку і ногу.
Рука була сильно поранена, долоня була роздроблена, нога пробита. Але йти він
міг. Його перекинули через забор до нас, і ще переліз до нас Паша. Від Паші ми
дізналися, що на територію заїхали ворожі «тигри», що позиція біля в’їзду на
базу розбита. Що з іншими – він не знав. Вирішили йти до кільця – це поворот з
вулиці Шевченка на вулицю Малиновського. Пораненому перев’язали руку. Біля
дровника були гаражі, розбиті ворогом, але задня цегляна стіна вціліла, за нею
ми сховалися. Віталій визирнув із-за стіни, вчасно він прибрав голову, вдарила
черга з кулемета (неподалік стояв «тигр», калібр його кулемета 12,7 мм). У тому
місці, куди він влучив, відвалився кут стіни. Нам необхідно було перейти через
дорогу, але вона вже прострілювалася ворогом.
Ми повернулися до дровника, ситуація була така: якщо «тигр»
по дорозі виїде за стіну гаража, сховатися нам вже нема де. Вирішили,
прикриваючись задньою стіною дровника, йти до ферми. Це десь метрів триста. Я
йшов останнім, прикриваючи хлопців і допомагаючи йти пораненому. Коли зайшли в
розбитий сарай, по стінах вдарили кулі. (Мабуть, все таки «тигр» виїхав за
стіну гаража). Ми продовжили рухатися. По дорозі зупинили машину з цивільними,
вони згодилися відвезти пораненого на блокпост. (На даний момент він живий, але
досі лікує руку).
До своїх вийшли, коли почало темніти. Це були танкісти 1-ї
танкової бригади. Вони напоїли нас чаєм і запропонували їжу, але їсти не
хотілося. Ми були на емоціях, думали, що всі наші загинули. На ранок зустрілися
з їхнім командиром Леонідом Ходою, який сказав, що треба повертатися. Від нього
ми дізналися, що наші, хоч і не всі, вціліли. Поверталися мовчки. На базі було
чутно вибухи. Ворог продовжував обстріл. Під час цього бою були вбиті і
поранені. Загинув молодий хлопець з ТРО. А ще загинув боєць, якого ми називали «Сєдой».
Волосся у нього було усе сиве, казали,
він пройшов Афганістан. Коли він з кулеметником міняли позицію, в те місце
прилетіла міна, вони удвох загинули.
У той день загинув мій друг Юра «Куликівка». Ми були
знайомі більше двох тижнів. У перші дні перебування на Лижній базі він знайшов
два українські прапори. Один віддав мені, інший залишив у себе. Зараз цей прапор зі мною, він мені нагадує про
побратима. Загинув він у дровнику від ворожої кулі. А тіло повністю згоріло,
бо коли вороги відходили, їм вдалося підпалити дрова. Впізнавали Юру по ДНК та металевій пластині,
що була у нього в нозі.
Загиблі
хлопці – це герої, які віддали своє життя за свободу і незалежність, за
Чернігів. Герої не вмирають. 22 березня 2022 року ми вистояли. Не дали ворогу
зайти в Чернігів, але дорогою ціною, дивлячись в обличчя смерті.
Для мене обличчя смерті – це та сама БМП, якій
не вистачило десятка метрів, щоб заїхати до нас в окоп. Коли я визирнув з
окопу, це «обличчя» дивилося на мене дулом ворожої гармати. Ми вистояли, але я
не знав і не мав здогадки, що рівно через шість місяців 22 вересня 2022 року я буду
дивитися в це саме «обличчя». Це було вже у Ніколаївці Другій, Курдюмівці та
Бахмуті. Але це вже інша історія.
Лижна база була повністю розбита, тому нас переселили
неподалік у приватні будинки. По черзі ми сходили і забрали свої речі з
підвалу. Що не встигли забрати – згоріло. Підвал вигорів повністю. Чергував я
тепер біля воріт на в’їзді до бази. Нам прислали хлопців з ТРО, і ми чергували вже
по троє. Вороги обстрілювали кожного дня: неподалік заїжджав тигр, з міномету
обстріляли, і швидко їхали.
Потім ворог почав скидати гранати з дрону. Одна така,
впавши неподалік від окопу, не розірвалася. Ми з Міхою заступили на чергування.
З нами ще був молодий хлопець Віталік (з Ніжинського р-ну). Я повертаю голову,
а він іде прямо на гранату, залишилося зробити два кроки. Я кричу: «Стій!
Назад!». А сам присів в окоп, думаю: «Все, нема хлопця». Аж ні, молодець,
вчасно схаменувся. Можливо, я врятував тоді йому життя.
Потім весь наш батальйон (21 ОСБ) зібрали на Радіозаводі.
Жили ми в бомбосховищі, там було темно і сиро. Світло давали генератори тричі
на добу по дві години. Додому не пускали, через декілька днів розвезли по селах
Чернігівської області. Мій взвод потрапив до одного села Чернігівського району.
Нас почали відпускати додому на три дні. Перша зустріч була на емоціях: моя дружина,
її сестра з чоловіком і дітьми зустріли мене в Чернігові і дуже раділи. Особливо рада була моя люба дружина. Пережити
блокаду в той час, коли твій чоловік десь там під кулями!.. Було, що на зв’язок
з нею я не виходив по декілька днів. Це мій герой. На її долю припало пережити важкі
часи розлуки.
Наприкінці вересня, а саме 19.09.22 ми вирушили на Донбас…
Трухан Михайло Костянтинович, 1971
року народження. Житель міста Чернігів. Спогади записані у жовтні 2023 року.
Немає коментарів:
Дописати коментар