ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Олена Захарченко «Тільки не гавкай». Літературно-художнє видання

    Захарченко О.Б. Тільки не гавкай: оповідання / Олена Захарченко. - Х. : Віват, 2023. – 112 с. : ілюстрації Юлії Ганик.

Різні тварини – лісова лань, акваріумні рибки, приблудні собаки, домашні коти, страуси й кури... Різні люди – старий емігрант, колишній військовий, дівчина з Чернігова, чоловік із Києва, молода мама з Харкова, американський журналіст... Одного ранку цих тварин і людей об’єднала спільна війна –  несподівано-сподівана, безжальна, руйнівна.

Але ця книжка не про неї, а про зв’язок поколінь, карколомні втечі, неможливі порятунки, доленосні зустрічі. Про людей, які бігли в невідомість, але не залишили тих, хто потребував допомоги. Про круговерть життя, де є   місце для давнього й нового, смутку й любові. Про віру в перемогу і про незламність українців, які не здаються – хай би де були й жили.

Одне з оповідань цієї книжки, «Кури з Рудки», здобуло премію конкурсу «Ми після 24 лютого 2022», який організували Товариство авторів ZAiKS та Фонд Центру «КАРТА» (Польща).

Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Літературно-художнє видання Олени Захарченко «Тільки не гавкай» містить дев’ять оповідань: «Кіт із бучі», «Коржик із Чернігова», «Рибки з коридору», «Пташки з Тіхуани», «Мура з Позняків», «Лань з хутора», «Трофей з-під Чорнобиля», «Страус із-під Херсона».

Уривок з оповідання «Кіт із Бучі»

Колись ми зі старшим сином поверталися додому разом – він з музичної школи, я з роботи – і знайшли кошеня. Хтось виніс його на зупинку; нявкало й тицялося – то до людей, то під машини. Рябеньке, нещасне, дезорієнтоване. Кинути там не можна, і до себе не забереш, бо в нас тоді ще був пес, дуже старий і дуже нервовий, кидався навіть на намальованих котів.

Ми впрохали сусідку, щоби потримала, поки знайдемо йому дім.

Дім кошеняті шукали довго, але знайшли – під Києвом, у Бучі. Непоганий дім, і дворик є; це ж Буча, тут добре, тихо – якраз для рябого кота. Узяв його собі чоловік, що жив сам. Приїхав із Донецька, коли там почалася війна, обжився й нарешті завів нашого кота.

Кіт жив, ріс, грався, господар його любив і постійно надсилав нам фотографії: то в траві, то в лісі на дереві, – це ж Буча, там і трава, і ліс є недалечко. Але час минав, світлин надходило дедалі менше, а потім господар зовсім перестав їх надсилати, і ми вже про кота й не згадували… аж до того ранку, коли вся наша країна прокинулася від вибухів.

***

Від шоку час розмився в плями, уже не скажеш, коли що було, – усе сплуталося, і треба сісти й розмотувати той клубок поступово, через біль…

Ніч, і я прокинулась не знаю від чого, світився екран телефона, він тихенько порипував на віброрежимі, хтось дзвонив… уночі… напевно, помилився номером… я ще навіть не глянула, хто це, коли рипнули двері –  молодший син, босий, у піжамі, очі здоровенні в синьому примарному світлі мобільного, перелякані.

— Мам… там… гупає… там…

І він одразу лякається того, що мені сказав, того, що це означає, що це може означати, і виправляє сам себе, сам мене заспокоює, повертає світ до нормальності:

— Це просто каштани, мам… це каштани падають на машини у дворі…

Я думаю все ще сонно: «Які каштани в лютому?»

І чую: «Бах! Бах!»

Відчиняю балкон – гучніше: «Бах!»

Холод лютневої ночі пробирає до самої ниточки, і ці вибухи десь аж у костях моїх тремтять: «Бах!»

Я думала, як почнеться війна, буде сирена тривоги. Ми з дітьми навіть провели навчання за два дні до того: вони схоплювалися з ліжка, одягалися, брали тривожні рюкзаки – вода, печивко, документи – і виходили з хати. Засікали час. Найдовше надівали шкарпетки. Вирішили засовувати їх у кишені. Аби встигнути в бомбосховище.

Бомбосховище я знайшла. Довго видзвонювала потрібну людину, надрукувала інформацію про розташування й розвісила по всіх під’їздах будинку.

Але вибухи є – а де сирена?

Безперервно дзвонив і дзвонив телефон.

Знову розмита пляма, і з неї виринає Київ першого дня війни: воєнний ранок, багато людей, дуже багато людей, черги біля супермаркетів, черги біля банкоматів, черги в аптеки. Я стою в чергах, у мене ні грошей, ні ліків – нічого.

Тривога й нереальність того, що відбувається. Так не може бути. Не може бути війни в реальності, війна в кіно, війна в книжках, війна – це давно минуле, як динозаври. Не буває динозаврів на вулиці, вони вимерли, вони в музеях.

Черги на заправках, і машини, дуже-дуже багато машин. Щільні корки по всіх київських вулицях, малих і великих. Машини всякого типу, бачила навіть старезні, сірого кольору, такі, як показують у фільмах про тридцяті роки минулого століття, – їхали цілком собі по-людськи й везли дорослих і дітей, багато дітей.

Сусідські балачки:

— Ви що будете робити? Ці вже поїхали? Вам є куди їхати? Їдьте негайно, що ж ви робите – у вас же діти!

Про авторку

Олена Захарченко – українська письменниця, журналістка, авторка книжок для підлітків та дорослих. Мама трьох синів. Авторка книжок: «Юрба», «Чари», «Вишивані гарбузи», «Брат-і-сестра», «Дівчинка з химерами», «Сім воріт», «Вертеп. #РоманПроМайдан», «Третя кабінка – Лос-Анжелес», «Хутір», «Метро до темного міста», «Тільки не гавкай». У своїх творах актуалізує міфологію та історію України, зокрема й історію, яка твориться сьогодні.