ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Олена Мокренчук «Аліска, фронтова лисичка»

     Мокренчук Олена. Аліска, фронтова лисичка. - Чернігів: ПАТ «ПВК «Десна»», 2021. - 176 с.

    Реальна історія, що відбулася навесні 2017 року на шахті Бутовка поблизу прифронтової Авдіївки. Крихітне лисенятко народилося під час війни, осиротіло через війну – і тут же, на фронті, знайшло нову сім’ю серед військових Збройних Сил України. Через історію маленької Аліски та інших пухнастих побратимів доступною мовою розповідається про бойові дії на сході України, трагедії і перемоги під час відбиття російської агресії. Всі події – дійсні; головні герої - реальні бійці 72-ї бригади. Деякі події художньо прикрашені виключно заради стрункості літературного викладення.

Видання доповнене активними посиланнями на відео сюжети та публікації стосовно описаних подій , інтерв’ю з героями книги. За допомогою елементів доданої реальності ви зможете стати учасниками подій: погладити лисичку, взяти участь у знищенні ворожого танку.

Книга призначене для всіх, хто хоче більше дізнатися про цю війну та відчути те, через що пройшли наші захисники.

Відео-презентація книги від авторки: https://www.youtube.com/watch?v=31bSHLPDDUY

Передмова

Вітаю вас, мої дорогі читачі! Як ви вже побачили на обкладинці, звати мене Олена. Я мати чотирьох дітей, вже дорослих, і бабуся чотирьох онуків, ще маленьких. До війни була вчителем, журналістом, диригентом церкового хору…Та коли почалася війна, я стала військовослужбовцем, щоб захистити їх і ваше майбутнє.

Я бачила війну на власні очі, відчула її власним серцем. Спершу майдан і Крим, потім Донецьк, Луганськ, Слов’янськ, Маріуполь, Волноваха, Авдіївка і Червонопартизанськ, Гранітне і Світлодарка. Так само, як і інші патріоти, я перебувала на передньому краї лінії фронту, втрачала побратимів, потрапляла під обстріли та в полон, рятувала цивільних і волонтерила для військових. З серпня 2015 року стала військовослужбовцем 72-ї окремої механізованої бригади, яка стала для мене надійною військовою родиною. Тут я народилася як військовослужбовець, навчалася військовій мудрості у кращих командирів, знайомилась з кращими представниками мого народу, вчилася любити свою країну, як вони: до героїзму, а іноді й до смерті.

            Цю книгу про маленьке лисенятко я написала, власне, для дітей, дружин і мам моїх побратимів. Приїжджаючи з дому після відпусток, вони казали : «Не знаю, як розказати своїм про тее, що ми пережили тут. Не хочеться лякати їх зайвими подробицями, та й не все можна розповідати. Тому вдома я завжди мовчу. А рідні ображаються, думають, ніби я з ними розмовляти не хочу… А як розкажеш? Про страх під час обстрілів, про страшний біль втрати товариша, про те, чому ми під час зустрічей згадуємо лише смішні епізоди – наче війна то суцільний анекдот. Хвалитись успішними діями? То ще гірше! Не хочу бути схожим на обвішаних купованими медальками «ваєвак». Хай краще про мене інші розкажуть. Ті, хто знають. Хто був поруч зі мною в одному окопі – і з ким поруч був я».

            І я написала книжку про лисеня. Те, яке було поруч. Яке так само, як і будь-хто, боїться вибухів – але перемагає страх. Втрачає найдорожчих – але мусить жити далі. Потрапляє в кумедні ситуації – і здійснює героїчні вчинки. Геть не думаючи про героїзм. Ця книга про дружбу, людяність, відданість, самопожертву. Про те, як лишитись людиною в нелюдських умовах. Про життя, яке перемагає смерть. Про мир, який настане після нашої перемоги.

            Спочатку це була маленька книжечка зі справжніми фронтовими світлинами в тоненькій обкладинці на 25 сторінок. Але буквально всі. Хто її читав, задавали мені єдине запитання: «А далі?» Хіба історія фронтового лисеняти та його друзів закінчилась після знищення російського танку? Звісно, що ні! Війна й досі триває, тож триває і історія Аліски та її друзів, бійців 72 бригади та інших уславлених військових підрозділів на лінії фронту. В цій книзі ви знайдете безліч кумедних і героїчних історій про фронтових тварин та про людей, які тримають наш східний фронт. Я ілюструвала їх справжніми світлинами та відео, знятими в той самий час, на тих самих позиціях, з тими ж людьми і тваринками. Мені дуже хочеться, щоб ви зрозуміли їх і полюбили так сильно, як люблю їх я. не знаю, наскільки мені це вдалося – судити вам, мої дорогі читачі.

            Єдине, що хочу ще додати: наша перемога обов’язково настане! У нас вибору немає, ми захищаємо свою землю і своїх людей. А от чи будемо ми достойні цієї перемого, чи будемо достойні крові тих, хто віддав за неї своє життя – залежить від нас.

            Будьте здорові й щасливі у вільній країні!

            Любіть Україну – ми зберегли її для вас…

З повагою і найкращими побажаннями

– військовослужбовець Збройних Сил України

старший лейтенант Олена Мокренчук

Про автора

Олена Вікторівна Мокренчук старший лейтенант Збройних Сил України, прес-офіцер за посадою, історик за фахом. Письменник і журналіст за покликанням душі. З 2000 року член Національної Спілки журналістів України; у 2019 році з книжками «Аліска, фронтова лисичка» та «Афінка з «Куби»» була прийнята до Національної Спілки журналістів України. Народилася Донецькій області, Приазов’ї – там починала свій творчий шлях як історик та журналіст. У 2004 році починає працювати в київських виданнях і через п’ять років остаточно переїжджає до Києва разом з родиною.

            21 листопада 2014 року разом з дітьми виходить на Майдан проти бандитського панування Януковича за вільну європейську Україну.  Усі три місяці на Майдані активно висвітлювала поточні події, разом з іншими журналістами в режимі реального часу показувала правду про нашу Революцію Гідності. Коли російські війська здійснили напад на Крим, разом з олегою. Журналісткою Ємою Солдатовою вела прямі трансляції з Криму.

            Коли спалахнув рідний Донбас, напружено працювала там спершу як волонтер і журналіст, а з серпня 2015 року – як солдат 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Закінчивши фахові курси Міністерства оборони, стала прес-офіцером рідної бригади, з 2018 року стала тво начальника прес-центру ОК «Північ». Але де б вона не була. Які б посади не обіймала, вважає своєю місією розповідати суспільству лише те, що знає, в чому особисто брала участь, що бачила на власні очі. Ця непідкупна правдивість, підтверджена авторськими фото та власноруч відзнятими відео, надає особливої ваги її творам, серед яких дописи для інтернет-видання та друкованих ЗМІ, книжки для дітей і дорослих, фотоальбоми та документальні відео.

            Мама чотирьох дітей, трьох онуків і внучки, вона прагне зберегти Україну вільною для наступних поколінь. Своїм гаслом вважає: «Все буде добре, і ми переможемо!»

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Дмитро Бушуєв «Історія нескорених. Україна на захисті європейської цивілізації»

    Бушуєв Дмитро. Історія нескорених. Україна на захисті європейської цивілізації / Дмитро Бушуєв. – Київ: ТОВ «Видавництво “Кліо”», 2023. – 248 с.

Російсько-українська війна стала найбільшою війною в Європі після завершення Другої світової, вона була обумовлена самою природою росії і тим, яке місце Україна посідає в російському імперському міфі. Невідворотною її зробила відмова колективного Заходу помічати зростання російського імперського ресентименту й попередження про перегляд сфер впливу, які робив путін.

Історія взаємин України та росії є постійним намаганням останньої знищити українську ідентичність, підкорити Україну власним імперським амбіціям і використати її людські, інтелектуальні, наукові та промислові ресурси для подальшої експансії на Захід.

Ця книжка розкриває ключові події україно-російських взаємин протягом ХІІІ – початку ХХІ століть, даючи відповіді на питання, коли відбулося цивілізаційне розходження між майбутніми українцями та росіянами, чому росія стала антиєвропейською державою і як сформувався російський ексепціоналізм, що неодмінно входив у конфронтацію з ідеєю вільної та суверенної України.

Для широкого кола читачів.

Уривок з Прологу "24 лютого 2022, п’ята година ранку"

У життя цивільних війна зазвичай вривається через звуки: грім вибухів, завивання сирен, гудіння літаків, крики людей, напружені голоси дикторів телебачення. До мене війна прийшла через звук з телефона – дзвінок моєї колишньої дружини. Я подивився на годинник – було ледве по п’ятій ранку – і зрозумів, що почалося…

З лівого берега Києва ледь чутно доносилися розриви. Вікна моєї квартири на 23-му поверсі виходили на схід, і темне зимове небо червоніло віддаленими спалахами.

Я заспокоїв дружину, сказав, що скоро приїду й відклав телефон. Так почався один із найдовших днів мого життя і життів мільйонів українців – і новий відлік часу для України, Європи, світу.

У коридорі стояв спакований рюкзак: металевий кухоль, туристичний пальник, невеличкий газовий балон, пончо-дощовик, комплект одягу, запас їжі. Поруч – напівавтоматичний карабін і 500 набоїв. На балконі було близько десятка шестилітрових пляшок з водою. У шухляді лежав конверт з готівкою. Місяць тому я сфотографував усі важливі документи та відправив їх на хмару свого поштового сервісу. На подвір’ї стояла автівка з повним баком бензину.

Не вмикаючи світла, я пройшов на кухню й закурив. Телефон дзвонив майже постійно: телефонували родичі, друзі, знайомі – всі були злякані, знервовані, дезорієнтовані. Мені теж було страшно. Принаймні в мене був план на перші дні війни, і цей план рухав мене, не даючи впасти у ступор. Декілька тижнів тому я спитав у друзів, що вони робитимуть у перші дні вторгнення, усі жартували щодо моєї параної. Попри нагромадження російської армії вздовж кордону з Україною, попри загострення риторики й евакуацію з Києва посольств, мало хто хотів вірити в можливість повномасштабної агресії. Навіть керівництво України.

Війна, яку я чекав півтора десятиліття, вже звучала звідусіль: гуркотом меблів і дитячими голосами в сусідів, повідомленнями в месенджерах, заведеними двигунами й нетерплячими гудками автомобілів тих, хто негайно міг виїхати зі столиці. Мені теж потрібно було вирушати – евакуювати дружину й дитину з Києва, який був ціллю номер один для російської армії.

Упродовж чотирнадцяти років я знав, що цей день настане. Для мене це було очевидніше, ніж для багатьох експертів й аналітиків, ексканцлерки Німеччини Ангели Меркель чи президента США Барака Обами. Після 2008 року повномасштабний напад росії на Україну став вірогідним. У 2014-му фактично невідворотнім. З грудня 2021 року, коли росія створила угрупування на кордонах з Україною, велика війна стала відчутною на дотик. У лютому 2022 року її запах розтікався зимовим повітрям українських міст.

Європейцям велика війна здавалася неможливою, тому що вона була нераціональною. Але сама росія теж не була раціональною. Європейці, введені в оману культурною схожістю росії на Європу, вважали росіян представниками – хоч і своєрідними – спільної цивілізації, з якими можливе порозуміння. Тоді як росія століттями плекала власний ексепціоналізм, який перетворив її на анти-Європу...

З Епілогу "Завершення XX століття й остання велика війна росії".

…Можливо, ми спостерігаємо останні роки існування химерного утворення, що протягом століть багато разів змінювало свою назву, але не свою сутність. Московія, яка виросла з Улусу Джучі і привласнила собі історію Русі; яка ставши сателітом Орди вибудувала свій світогляд на протистоянні з Європою і яка завжди мріяла Європу підкорити, як про це мріяла Орда; яка проголосила себе Третім Римом і носієм справжніх християнських цінностей, побудувавши державу православного фашизму – ця московія припиняє існування на наших очах. Як, рано чи пізно, розпадаються усі імперії.

Про автора

Дмитро Бушуєв – політичний оглядач, спічрайтер, експерт з політичних комунікацій. Співпрацював з урядом України, деякими українськими політиками та міжнародними організаціями. Після широкомасштабного вторгнення росії в Україну написав низку матеріалів для західних ЗМІ, осмислюючи феномен російського фашизму та «русского міра»: «Як Європа проспала піднесення російського фашизму» для німецької газети «Berliner Zeitung», а також «Зовнішня політика росії та витоки “русского міра”» та «Імперія симулякрів» для сайту «Forum for Ukrainian Studies» Канадського інституту українських студій при університеті Альберти. Продовженням цього аналізу стала книжка «Історія нескорених. Україна на захисті європейської цивілізації», в якій автор розглядає химеру «русского міра» крізь призму багатовікового процесу, ґрунтованого на ізоляціонізмі, месіанстві та ресентименті москви, а також причини важливості України для російського імперського міфу.

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. «Воєнний стан». Літературно-художнє видання

    Воєнний стан: антологія / передмова Валерія Залужного. – Чернівці: Видавець Померанцев Святослав, 2023. – 368 с.

   До антології «Воєнний стан» увійшли есе 50 українських авторів й авторок. Серед них – Софія Андрухович, Тамара Горіха Зерня, Любко Дереш, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Юлія Паєвська (Тайра), Ірина Цілик, Андрій Любка, Євгенія Кузнєцова, Ганна Улюра, Андрій Бондар, Тарас Прохасько, Володимир Шейко, Ірина Славінська, Катерина Калитко, Роман Малиновський, Світлана Поваляєва, Віталій Портников, Ярослав Грицак, Макс Кідрук, Алім Алієв, Мирослава Барчук та інші.

    Це багатоголосий текст про суворі та тривожні реалії російсько-української війни, книга репортажів дуже різних людей, об'єднаних одним – їх усіх війна вирвала зі звичного ритму життя.

    «Воєнний стан» не лише про героїчний спротив українського народу окупантам, про біль, сумніви та страх, а й про емпатію, відчуття єдності та віднайдення своєї ідентичності.

Передмову «До читачів в Україні і світі» написав Головнокомандувач Збройних сил України генерал Валерій Залужний.

«Воєнний стан – це не тільки правовий режим існування держави під час війни. Це ще й нагадування про козацький стан – військовий табір, що ставав фактично фортецею в часи воєн і битв. Минулого року (прим. 2022) вся наша країна перетворилася на такий стан – нездоланну фортецю, над якою майорить синьо-жовтий прапор. Упевнений, що завдяки мужності й професіоналізму українських воїнів, завдяки єднанню українського суспільства і за дружньої підтримки наших партнерів у світі ця фортеця поверне собі всі свої території. Слава Україні!», – йдеться в передмові.

    Куратори й упорядники видання – Євгенія Лопата та Андрій Любка. На обкладинці розміщено картину Матвія Вайсберга «Янгол ЗСУ». Видання здійснено  на замовлення Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz в межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні».  

Meridian Czernowitz також створила Онлайн-антологію «Воєнний стан»:  https://www.meridiancz.com/blog/category/esei-pro-viynu/, https://tyktor.media/spetstyktor/voiennyi-stan/

Бути вчителькою в окупації. Есей Лариси Денисенко

«Так вот ты какая, значит, на вид как нормальная. Не стыдно? Детей нацистами делать?» – такими словами розпочав розмову з моєю клієнткою, мешканкою тимчасово окупованої росією території, вчителькою української мови та літератури російський офіцер. Утрьох вони увірвалися до її квартири й націлили на трьох жінок та одного підлітка зброю.

Вчити дітей української, розповідати про Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, Івана Франка і разом читати твори Хвильового та Вільде, говорити про вірші та долю Стуса, про харківський будинок «Слово», про Уласа Самчука – все це для російських окупантів і означає «робити з дітей нацистів».  

Я хочу, щоб про це подумали вчителі і вчительки французької мови у Франції та Бельгії, викладачки англійської у Великій Британії, польської в Польщі, німецької в Німеччині, турецької в Туреччині. Лише за те, що ви закладаєте в дітей культурні патерни, розкриваєте ідентичність, збагачуєте їх та й просто допомагаєте стати грамотними людьми, вас хтось може назвати тією чи тим, що робить із дітей нацистів. Та чому хтось – росіяни.

Далі був обшук, допит, тривале перебування в катівні, схиляння до співпраці, тимчасове повернення додому, ще один обшук, ще одне вивезення до катівні з пакетом на голові, схиляння до співпраці, звинувачення в нацизмі, знищення книжок, погрози рідним, зґвалтування – і дивовижна втеча на підконтрольну Україні територію.

Після всього, що з нею трапилося, вона наново вчилася дихати, бо звикла навіть дихання робити максимально непомітним для ворога.

Наступного дня завдяки волонтеркам вона зв’язалася зі мною. Вона знає ім’я і звання того, хто це зробив, віддавав накази, ґвалтував, насміхався, погрожував, принижував. У ній живе дикий страх за родину, яка залишилася там, вона знає, що за рідними стежать, погрожують. Вона знає, що в місті були і є колаборанти, ті, хто дав ворогам списки вчителів, бійців АТО, соціально вразливих людей.

Списки були застарілі, але її ім’я та адреса проживання там були вказані, ще вона бачила, як окремо позначені шкільна адміністрація, вчительство з історії та мови.

Вже тривалий час вона розпочинає свій день і завершує його в іншій європейській країні, де смикається від російської мови, якщо раптом її почує, тим, що відстежує пересування української армії, яка обов’язково звільнить її рідне місто, тоді вона зможе назвати ім’я свого ґвалтівника і ката без остраху за своє життя і життя своїх близьких.

Російські окупанти вважають вчительство і викладацтво людьми потрібного впливу. Тими, кого треба схилити на свій бік, зламати, націлити на злам інших людей, на «переформатування» дітей.

Всюди, куди вторгаються, вони – і за списками, які можуть мати завчасно, і за підказками «доброзичливців» – приходять до родин учителів, частіше це – вчительки, бо переважна більшість українського вчительства – саме жінки. Жінки, котрі традиційно опікуються літніми та немічними родичами й відповідають за дітей.

Я можу покладатися не лише на розповідь моєї клієнтки: після звільнення окупованих територій Харківщини в інформаційному просторі багато аналогічних свідчень.

Сценарії однакові: обшук, попередня розмова, перевірка телефонів (усіх членів родини), затримання, клітка, катівня, погрози (зґвалтування, відвезення на лінію фронту, знущання із близьких, викрадання дітей та літніх родичів), схиляння до співпраці, запроторення в умисне утворені буцегарні з жахливими умовами.

Єдине, що створюють окупанти на захоплених територіях, – це катівні. Катівні, де тортур зазнають учителі. Як тут не згадати Януша Корчака? Чи можна було це уявити на території Європи у ХХ сторіччі? Цю бридку, страшну та огидну Другу світову війну, яку принесли на територію незалежної європейської країни росіяни?

Не всіх українських учителів та вчительок вдається скорити, залякати, підлаштувати під себе. Хтось утікає, хтось залишається в катівні й не знає, чи наступного дня буде серед живих, когось убивають чи депортують.

Тому серед перших, кого завозять на тимчасово окуповані території України, – вчительки та вчителі з росії, які миттю розпочинають перепрошивати дітей, стирати національну та культурну ідентичність. Дітям розповідають, що вони – насправді росіяни, це злочинна українська влада вигадувала, що вони якісь українці. Українців не існує, це неправильні росіяни, викривлені, вигадані, але тепер їх звільнять від «нацизму» і зроблять нормальними.

Дискурс російської пропаганди націлений на знищення українців, заперечення існування нації, мови, культури. Ще в 40-х роках минулого століття правник Рафал Лемкін доводив, що «успіх геноциду» спирається на знецінення, знищення культури, освіти, які створюють і наповнюють ідентичність людини.

Тому офіційний пропагандистський голос журналіста Антона Красовського, що закликає топити й палити українських дітей, є абсолютно суголосним із перехопленим телефонним голосом дружини окупанта (лікарки!), яка готова вбивати і перетворювати на наркоманів українських дітей, незаконно вивезених на територію росії, котрі відмовляються малювати георгіївські стрічки та відзначати Дєнь Побєди за російськими сценаріями.

Освіта важлива. Вчителі і вчительки дуже важливі. Ті, що вціліли, не скорилися, вистояли, потребують уважного ставлення, захисту і підтримки. Але й ті, кого зламали, потребують розуміння, бо важко не зламатися, коли погрожують убивством чоловіка чи зґвалтуванням доньки або сина, побиттям старенької мами і виселенням із будинку.

Там, де тепер дуже близько російський ворог, там, де є ймовірність тимчасової окупації, треба берегти і переховувати учителів і вчительок. Не уявляла, що ми доживемо до такого.

Але дуже сподіваюся, що це навчить нас у мирні часи, після Перемоги, та й зараз, поки триває ця війна, інакше, з більшою турботою, усвідомленням і цінуванням ставитися до освіти й культури, бо це те, що тримає нас і робить сильними на тимчасово окупованих територіях, у закордонних втечах, у полоні, у катівнях, у війську й тилу, не дозволяючи забути, що ми – українки й українці, серце і хребет нашої нескореної землі.

Чому варто прочитати книжку «Воєнний стан»?

До проєкту долучилися 50 авторів – письменники, журналісти, науковці, музиканти, волонтери, військові – широке коло людей, які об'єдналися, аби сформулювати важливі висновки 2022-2023 років.  

Книга роз'яснює, які меседжі Україна передає світу. Чому Україну потрібно підтримувати та чому війна проти України – це війна проти всього демократичного суспільства.

Дані тексти є дзеркалом нашої епохи, зафіксованим моментом,  історією, яку вивчатиме майбутнє покоління українців.

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Марія Міняйло «24.02». Літературно-художнє видання

    Міняйло Марія. 24.02. – К.: Саміт-книга, 2022. – 232 с.

24.02 – день, коли життя мільйонів людей змінилося назавжди… Змінилося в родини Дорошків, яка намагається вижити у кривавому пеклі окупації; у пані Савенко, власниці старої цукерні, розташованої за сотні кілометрів від України; і в чотирьох офіцерів, які не втрачають віру в перемогу… 24.02 – три повісті про різних людей, різні обставини та різні долі, поєднані спільним горем, – війною. 

 

Присвячується всім українцям, чиє життя назавжди змінилося 24.02.2022 року.

          «24.02» – це чутлива збірка історій, яка показує, що навіть у складних та трагічних обставинах люди знаходять силу та волю боротися, вірити та надіятися на краще. Це книга, яка не залишить байдужим нікого і нагадає, що наша історія – це наша пам’ять та наше надійне життєве джерело.

Літературно-художнє видання є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Уривок з книги

Про авторку

Марія Міняйло – сучасна письменниця. Авторка книг: «Діалоги з дияволом» (2016 р.), «Історії старого міста» (2017 р.), «Діти граду» (2019 р.), «Чотири відтінки щастя» (2019 р.), «Зникла безвісти» (2021 р.). 

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. «77 днів лютого. Україна між двома символічними датами російської ідеології війни». Літературно-художнє видання

Паплаускайте Марічка, упорядниця. 77 днів лютого. Україна між двома символічними датами російської ідеології війни. – 2-ге вид. – К.: Лабораторія, 2023. – 224 с.  

У дитинстві вона не могла зрозуміти, чому люди у фільмах про блокаду Ленінграда постійно лежать. А коли Маріуполь узяли в облогу росіяни, і вона з чоловіком багато днів прожила без води, їжі й тепла під постійними обстрілами, зрозуміла – коли лежиш, то економиш сили та енергію.

У «77 днів лютого» увійшли репортажі, написані журналістами українського видання Reporters у період між 23 лютого і 9 травня – двома символічними датами в російській мілітарній ідеології. Вторгнення російських військ в Україну зупинило лік днів і відкинуло українців у міжчасся, де досі триває лютий – місяць початку великої війни. У цьому міжчассі і в цих відвертих історіях є біль, страх, ненависть, подекуди відчай. Та головне – надія. Це оголений нерв і чесний голос нової української дійсності, зафіксований із перших вуст.

Книга «77 днів лютого» описує історію російсько-української війни крізь призму історій звичайних людей, мешканців прифронтових територій, людей, які пережили бомбардування й окупацію, звільнення і евакуацію, волонтерів і військових. Поєднуючи принцип документальності, а з іншого боку авторської суб'єктивності, зображує ключові події, які відбувалися в Україні протягом перших трьох місяців після повномасштабного російського вторгнення 24 лютого.

Книга отримала премію KBU AWARDS 2023 у номінації «Книжки про війну».

Цитати з книги

З передмови Сергія Жадана (уривок):

Наша пам’ять насправді є не найнадійнішим інструментом. Вона легко надається до маніпуляцій, покладатися на неї загалом доволі ризиковано. Тим паче, коли йдеться про максимально загострені емоційні стани, про стан граничної сердечної вивернутості, засліплення, оглушеності. Якісь речі забуваються поза нашим бажанням – пам’ять просто витісняє їх, розпихає темними закутками, затемнює. Апелювати до пам’яті – справа взагалі не надто вдячна. Значно логічніше звертатися до очевидців, які свого часу знайшли силу говорити й свідчити.

З репортажу Ані Семенюк про потяги:

«Поїзд, поїзд! Дівчата, поїзд!» – кричить одна волонтерка іншим. За кілька хвилин зал перетворюється на мурашник. І стає перевальним пунктом у цьому безкінечному потоці сліз, болю та дитячих криків. Тут стільки руху, а здається, що життя зависло, спинилося, зачепилося за страшні картинки розстріляних домівок і стоїть у ступорі. Так само в ступорі, з болем і зі сльозами на очах, у черзі по чай з пакетиків стоять різні-різні люди. І ті, які звикли чекати допомоги від інших, і ті, що ніколи нічого не просили і ні в чому не відчували потреби.

З репортажу Віри Курико про Чернігів:

У дітей купа не воєнних запитань. Мамо, що таке «автор ідеї», «режисер», «чужак», «амбулаторія»? Мама Віта відповідає, миючи посуд у мисці, користаючись запасами води.

- А що таке «русская народная сказка»?

- А це он за вікном у нас, – тихо відповідає, радше нам, ніж дітям.

Марічка Паплаускайте. Хор історії. Замість післямови (уривок)

          Ця книжка документальна, хоч і не є архівним матеріалом. Вона несе в собі художню правду – чи то пак, емоційну. Це свідчення простих людей, хористів, не солістів історії, і тим вони цікаві. Автори описували дійсність так, як бачили і відчували її в моменті. Наш спільний біль, можливо спотворює оптику, але саме так ми відчували цю війну у її перші, найбільш болісні, місяці.

          Несправедлива і жорстока війна північного сусіда проти України триває, але ми вирішили не чекати на її завершення – поки подіїу нашій країні все ще хвилюють міжнародну спільноту. Цією книгою ми хотіли би чесно розповісти про болючий досвід простих українців у цій найбільшій за останні вісімдесят років війні у Європі, сподіваючись на міжнародне співчуття і підтримку.

Колектив авторок

Інна Адруг, Ганна Аргірова, Катерина Бабкіна, Тетяна Безрук, Олександра Горчинська, Інна Золотухіна, Віра Курико, Олена Лівіцька, Ольга Омельянчук, Світлана Ославська, Марічка Паплаускайте, Єва Райська, Аня Семенюк, Зоя Храмченко, Маргарита Чимирис, Ірина Ярошинська.

Reporters – єдине українське медіа, що спеціалізується на довгих текстах у жанрі літературного репортажу. З 2019 року існує в онлайні, а з 2021-го двічі на рік виходить як ілюстрований журнал. За три роки роботи Reporters об’єднав найкращих авторів і фотокорів з різних регіонів України. З перших днів російського нападу команда Reporters документує історичні події, учасниками й свідками яких стали українці.

 

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Інеса Фтомова «За два-три тижні до перемоги. Нотатки і спогади воєнного часу»

Фтомова І.І. За два-три тижні до перемоги. Нотатки і спогади воєнного часу / Чернігів: ПАТ «ПВК “Десна”», 2023 – 160 с.

Передмова

Лінійний проміжок часу терміном два-три тижні людська свідомість цілком здатна осягнути, збагнути, засвоїти, готова пережити, призвичаїтись, дозволити організму пристосуватись, перетерпіти, щоб потім повернутись тілом і мозком до знайомого стану.

На моєму віку, коли 1986 року сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції, нам також заспокійливо говорили, що за два-три тижні все владнається, пожежу погасять, лихо приборкають, все стане, як раніше. Не стало.

Тато, якого війна 1941-1945 рр. застала 13-річним підлітком, пригадував, що влітку 1941 року, коли на країну напала гітлерівська Німеччина, всі дорослі довкола були сповнені оптимізму і впевнені, що за два-три тижні могутня радянська армія розіб’є віроломних німців, а наші солдати повернуться з перемогою додому. І все буде, як до війни та ще й краще. До перемоги ж людям належало прожити кілька років. Та й вже ніщо не стало потім, як раніше. Друга частина цієї книжки – фрагменти татових мемуарів про той лихий час.

А перша частина – це просто щоденник, який спочатку вела в маленькому блокноті з першого дня повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Записувала щодень по кілька слів чи речень, щоб не забути. Я тоді була наївна. Напевне, як і ми всі, і також вірила у два-три тижні. Бо таке лихо не могло тривати довго. Тож накреслила у блокнотику календарик і закреслювала кожен пережитий день, нумеруючи їх. Так я робила під час студентських сесій, щоб якось структурувати час. Але цих днів, прожитих у стані війни, вже виявилося доволі багато, а орієнтир у два-три тижні давно розтанув, неначе міраж у пустелі.

          Ідея зібрати ці щоденникові спогади під один «дах» книжкової обкладинки виникла спонтанно в середині вересня, на 205-й день цієї війни.

Уривки

Частина перша.

До і Потім

          Надворі – XXI-ше освічене, прогресивне, просякнуте павутиною інтернету і різними науками століття, а війна така сама: бомбардування, вдосконалена смертоносна зброя – «Іскандери», «Гради», тисячі безневинних жертв довкола і – така сама наївна віра людей у термін два-три тижні…

          Тим, кому випала доля пережити тривалу ворожу облогу у великому місті, пояснювати не треба нічого. А щасливці, які опинилися поза цим колом пекла, все одно не зможуть осягнути і втямити, чим це стало для нас, чого навчило і як ми з цим пережитим живемо далі в іншій реальності, в яку нас просто катапультувало без нашої на те згоди в одну мить. Стався такий собі квантовий стрибок в інший час і вимір, коли вся країна у середу 23-го лютого 2022 року лягла спати у мирноті й тиші, а на світанку 24-го лютого прокинулася посеред справжньої війни.

24 лютого, четвер

Війна: день 1-й

Чорний четвер  

…Україну одразу масовано почали бомбити й руйнувати з усіх боків по периметру кордонів російські війська. Саме так вчинила у 1941 р. гітлерівська Німеччина – підло й на світанку, незважаючи на всілякі пакти й домовленості. Росія запозичила цей гидкий досвід і тепер буде надовго проклятим ворогом, синонімом Zла, занапастивши себе і своїх дітей на десятиліття, зганьбившись і змалівши в мільйонах очей.

          Сказати, що для більшості з нас напад росії спричинив шок – цього недостатньо, бо це слово навіть не здатне передати всю гаму почуттів та думок, які просто спустошували мозок і душу. Такого ж просто не могло статися, чи не так? Але лихо прийшло…

Післямова

          Мої та таткові нотатки про воєнний час з двох століть опинилися поряд – то просто пережитий досвід звичайних людей. Ніколи й подумати не могла, що мені, а тим більше – сину та його ровесникам, молодому поколінню – доведеться відчути, що таке справжня війна. Але так сталося.

          Ми не звикли до війни за ці довгі місяці – це неможливо. Однак вже якось адаптувалися до життя в умовах воєнного стану, пристосувалися до постійної непоказної напруги психіки й готовності реагувати на тривожні подразники.

          Разом з тим ми дивимося фільми, читаємо книги, слухаємо гарну музику, ходимо на прогулянки, п’ємо смачну каву, тішимо один одного кумедними історіями. Бо життя триває і воно потужніше за смерть.

          Слава Україні!

          Слава Збройним Силам України, які затято боронять нашу землю від ворога і дають нам, мирним людям, можливість почуватися захищеними.

Лютий-жовтень 2022 р.

м. Чернігів

Про авторку

Інеса Ігорівна Фтомова народилася й виросла на Донбасі. Закінчила факультет журналістики Українського поліграфічного інституту ім. І. Федорова (нині Українська Академія друкарства). Працювала в редакціях газет. Живе в Чернігові. 

 

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Лариса Сивопляс «Щоденник чернігівки (100 днів тривог та надій)»

    Сивопляс Лариса. Щоденник чернігівки (100 днів тривог та надій) – К., 2022, ТОВ «НВП “Інтерсервіс”», 136 с.

          Лариса Сивопляс – мешканка Чернігова, інженер-будівельник. З гуркотом ворожих снарядів написання щоденника стало для неї спасінням, щоб не з’їхати з глузду під час бомбардувань рідного міста. Авторка відверто та емоційно описує життя своєї родини крізь призму сприйняття перших ста днів широкомасштабного вторгнення російських загарбників на територію нашої країни.

Уривок з книги

24 лютого

          Уранці мене розбудив тривожний дзвінок найкращої подруги та колеги Оленки Андрієвої: «Ти що, не чуєш? Бомблять Чернігів. Війна!!!» Це здавалось божевіллям. Але ні, почало бахати зовсім поруч. Як з’ясувалося, бомбили військовий аеродром, що розташовувався неподалік.

          Перший переляк, мабуть, був найсильнішим, тому що підсилювався повним хаосом думок: що робити, куди бігти, кому телефонувати.

          Безперечно, перший дзвінок був у Київ, дітям, любим дітям, з якими в майбутньому нас так надовго розлучить війна. Слухавку взяв Любчик, який ніяк не зреагував на слово «війна» (свята дитяча наївність), передав Віточці. Під час цієї розмови було прийняте доленосне рішення, що вони до нас не їдуть, як було домовлено раніше, а залишаються в столиці. Як покаже майбутнє, це зберегло хоча на якийсь час відносний спокій та рівновагу в нашій родині.

          Непередбачувані шляхи війни привели до Віточкіної оселі двох хлопців, сина куми та його друга. Обидва студенти поліцейської академії, корпус якої був зруйнованим у перші хвилини вражої навали. Так ця трійця і зробила мою доньку багатодітною.

          Наступною проблемою, яку потрібно було вирішити, була Людочка.

Хто така Людочка? Це ангел небесний, який був від Бога для порятунку мого нерозумного сина. Так, так, мій любий Дмитрик вів, скажемо так, не дуже правильний спосіб життя. Безумовно, це накладалося хворобою, але дуже підсилювалось пияцтвом. І тоді, коли я вже думала, що моя дитина ніколи не буде щасливою, з’явилася вона – дівчина з великими сяючими очима.

          Дівчина, яка змогла повністю змінити Дмитра. Він слухає її беззаперечно, кинув пиячити, і виглядають вони дуже щасливими. Познайомились на лікуванні в психіатричному диспансері. У Людочки на той час теж були певні проблеми, це і стало спільним для цієї пари. Йшов час, спілкування ставало дедалі тіснішим, і все частіше я уявляла її в якості своєї невісточки, що неабияк тішило.

          Людочка спочатку зовсім не хотіла кидати своєї домівки, але безкінечні обстріли та вибухи зробили свою справу: Валера взяв машину та перевіз її до нас.

          На цьому Божі подарунки для мене не закінчились. Коли ми ще були при всіх благах цивілізації, тобто телефонах, смартфонах, соціальних мережах, у вайбері я прочитала відчайдушне повідомлення Тетяни Гацури «Я зовсім одна. Мені страшно!»

          Рішення прийшло відразу: потрібно гуртуватись. І знову чоловік бере свого залізного коня і привозить до нас ще одну гостю.

          Ось тепер наш колектив цілком сформований, жодна людина не була зайвою. Про нашу улюблену парочку я вже писала, а друга вималювалася сама по собі.

          Ми з Тетяною дуже здружилися в ці тяжкі часи: разом організовуємо наш нехитрий воєнний побут, чергуємо ночами, навіть палити разом приємніше. Отож ця клята війна реанімувала мою юнацьку шкідливу звичку, але, як з’ясувалось, цей процес хоча на хвильку заспокоює. Клянуся, що після нашої перемоги обов’язково покину.

          У перші дні війни розклад дня нашого виживання був такий: спочатку під час кожного сповіщення «повітряна тривога» ми намагалися спускатися в підвал, а потім перевірили укриття в сусідній школі. Але ці варіанти, на жаль, не підійшли нашій Людочці, вона дуже боялася загострення своєї хвороби в таких умовах і вирішила нікуди з квартири не ходити. Діма, як справжній джентльмен, відмовився залишити її саму. Валера теж не горів бажанням бігати в укриття, тому і нам з Танею прийшлося підкоритися. Залишаємося в квартирі, наш дім – наша фортеця.

          Перші дні були раєм порівняно з тим, з чим нам прийшлось зіткнутися в майбутньому. Ранок починався з переклички у вайбері, хто як переночував, благо всі адресати були ще на зв’язку.

          Потім почалися перші жахи: у результаті бомбардувань були знищені перші будівлі в нашому місті…                

Про авторку

Лариса Сивопляс народилася в 1959 році в місті Радянська Гавань Хабаровського краю російської федерації. В 1976 закінчила 20-ту чернігівську середню школу та вступила в Київський інженерно-будівельний інститут. Після закінчення понад сорок років працює інженером-конструктором в проєктних установах Чернігова.

Написання щоденника є спробою відволіктися від страшних та трагічних подій під час віроломного вторгнення московської орди на територію суверенної України в лютому 2022 року. Публікація книги стала можливою завдяки благодійним внескам небайдужих людей. Частина примірників була передана пораненим воїнам у шпиталь, а всі кошти, отримані від реалізації у вільному продажу, – на потреби ЗСУ.      

Олена Каліман. «Ми стали поколінням війни й перемоги…». Вірші

Я знаю села України,
А не лише її міста.
Про них дізналась у новинах,
А ще в листах. Страшних листах!
 
Такого не повинно бути,
Коли батьки своїх дітей
Ховають мовчки. І усюди
Мовчать хвилину кожен день.
 
Ми той народ, що не руйнує,
Не забирає не своє.
А той, що творить і будує,
І волонтерить, віддає.
 
Чому ж така несправедливість?
Жорстокість ворогів лихих?
Та вірю я у Божу милість,
До співвітчизників моїх!
 
Хоч похилилася калина,
Та вже вбиратиметься в цвіт.
І"Ще не вмерла України"
Співати буде цілий світ!

* * *

Я знаю, скільки коштує свобода

Я знаю незалежності ціну.

Козацького я є нащадок роду,

Тому не згину і не пропаду!

 

Мій прапор - то пшениця й синє небо,

Мій гімн - то пісня вільних, не рабів!

Протримаюсь тому я скільки треба,

Бо не одна серед сестер й братів.

 

Я бачила багато горя й крові!

Щоб пережить - не хватить і життя...

Писати вірші б мала про любов я,

А не про біль і смерть без вороття.

 

Ми пишемо історію сьогодні.

Хотіли стерти нас з лиця землі

Безжалісні, бездушні і холодні.

Та ми зробити цього не дали!

 

Я вірю - Україна переможе!

Я знаю - Україна буде жить!

На нашім боці - правда і Сам Боже.

Ми будем ворогів своїх судить.

 

ЦЯ ЗИМА
Коли вже скінчиться ця клята зима
З морозами, вітром і снігом?
У мене ні сил, ні терпіння нема
Мовчать дні і ночі без ліку...
 
Сиджу у теплі, дивлюсь у вікно,
А хтось замерзає у полі...
Я світло ввімкнула - яскраве воно,
Так свічка не світить ніколи!
 
Лягаю у ліжко, подушка м'яка,
А хтось на землі спить годину.
Я їсти не можу, тому що гірка
Доля моєї країни!
 
Як їсти? Як спати? Як дихать мені?
Вмирають дорослі і діти!
Я тут, у тилу - все одно на війні.
Як жити? Що можу зробити?!
 
Я можу ділитись, і я не одна -
Разом ми усе перейдемо!
Тоді закінчиться ця клята війна!
І всі ми нарешті зітхнемо.

СУСІДИ

Жили два сусіди. Один працьовитий -

Горіло все в нього в руках.

Саджав,будував,щасливий і ситий,

І діти росли на очах.

 

А інший - ледащо, яких пошукати,

Горілку лакав на печі.

Забруднений двір, занедбана хата

І пісня хмільна уночі...

 

І п'яний Іван голодний удома

Позаздрив тому Василю,

Який працював цілий день без утоми,

Щоб годувати сім'ю.

 

Він думав:сусіди - це братні народи,

Звичайно,Іван - старший брат.

Василь - він без племені і без роду,

І з братом не ділиться гад!

 

І вдерся до хати Іван на світанку,

Василь із родиною спав...

Вбивав, ґвалтував, грабував до останку!

Та тільки одного не знав -

 

В сусіда його незламна родина.

І всі,як один,піднялись!

 

 
СПОВІДЬ ВДОВИ
(присвячується незламним жінкам
наших загиблих героїв)
 
Я любила тишу раніше...
Та ненавиджу зараз її!
Чую навіть, як вітер пише
Ці слова у душі моїй...
 
Він завжди приходив з роботи,
Неважливе щось там казав.
Скільки було в ньому турботи
І кохання! Він сам не знав...
 
А мене турбували дрібниці:
Не там взяв, не туди поклав,
Знов забув про нашу річницю...
Я жалкую! Якби він знав!..
 
Він не був героєм ніколи,
Чоловіком і батьком був!
Та постукало горе відколи,
Зброю взяв і про себе забув.
 
Він писав:"живий і здоровий,
Ти себе і дітей бережи."
Я так хочу, якби він знову
Написав мені просто:"живий"...
 

* * *

"Слава Україні!"- він сказав.

Знав, що ці слова його останні.

Не просив, не плакав, не благав,

Не боявся у ворожім стані.

 

Хто він був? Звичайний чоловік.

Не герой із голлівудських фільмів.

Ялинку дома ставив кожен рік,

Любив людей, не на словах - на ділі.

 

Він мріяв, жив, радів, кохав!

І мрії планував свої здійснити.

Та "Слава Україні!" він сказав

І за любов до Неньки був убитий.

 

Та не помер, не канув в небуття!

А залишився він навіки жити

У розповідях, спогадах, серцях -

Став прикладом, як вірити й любити...

 

Що в мить свою останню пригадав?

І що йому дало такої сили?!

"Слава Україні!"- він сказав,

"Героям слава!"- всі ми відповіли.

 

 
РАНОК
Я прокинулась - темно надворі,
Навіть сонце за схилами спить.
І так гірко в душі, як в неволі,
Так погано, аж серце болить!
 
Як прожити цей день - я не знаю!
Де наснагу і віру знайти?
Я сама! Я нічого не маю!
Навіть сили, щоб далі піти...
 
Як всміхатися дітям крізь сльози?!
І сховатися де від людей?..
Раптом промінь з'явився. Невдовзі
Вийшло сонце з країни тіней.
 
Я дивлюсь у вікно - там світліє,
І від серця до Бога молюсь.
Ні, я маю життя! І надію!
Доки дихаю, доти й борюсь.
 
 

ПОКОЛІННЯ ВІЙНИ

Наші мрії стали простими -

Спати в тиші, прокинутись знову,

Зідзвонитися зі своїми

І почути -"живі і здорові".

 

Наші діти дорослими стали

Незалежно від їхнього віку.

Те, що бачили і пізнали,

Не забудуть уже навіки!

 

Кожен втратив - багато чи мало...

Та одна перед нами дорога.

Якщо впав, підіймайся! Ми стали

Поколінням війни й перемоги!

 

 
* * *
Плач, Одеса, ми плачем з тобою,
І з тобою ховаєм дітей...
Скам'яніли сльози від болю,
Рветься ненависть криком з грудей!
 
Ми відплатим за кожну людину!
Ми спитаєм за кожне дитя!
Ми врятуєм свою Україну!
І тоді почнеться життя...
 
Душі вбитих на небі зірками
Будуть в темную ніч нам світить.
Ми запалим сонце свічками -
Не забудем нікого й на мить!
 
Перемога прийде. Все, що треба
Зробим ми. І тоді навіки
Буде мир на землі! А на небі
Посміхнуться нам наші зірки...
 
 

МОЛИТВА

Я прошу Тебе, Боже рідненький,

За Вкраїну, за долю мою!

Підніми, збережи мою Неньку,

Я люблю її. Так люблю!

 

Захисти і батька і брата,

Й мого сина в запеклім бою.

Хай закриє їх Янгол крилатий.

Я люблю їх... Так їх люблю!

 

Я прошу Тебе, Боже, за маму,

Що втомилась, чужу і мою.

За дітей українських незламних!

Я люблю їх! Я так їх люблю!

 

В мою землю прекрасную, Боже,

Принеси мир та щастя, молю!

Український народ переможе!

Я люблю його. Так люблю...

 

Ти візьми нашу віру єдину

І любов у долоні Твої.

Я молюсь Тобі за Україну,

Що смиренно стає на коліна

Лише перед Богом своїм!

 

МИ З УКРАЇНИ!
Хто зупиняє танки руками?
Влучно збиває дрони банками?
Хто відчайдушні такі та єдині?
"Доброго вечора, ми з України."
 
Хто може навчатись в метро, як ніколи?
Навіть коли розбомблена школа,
Вальс шкільний танцювать на руїнах?!
"Доброго вечора, ми з України."
 
Чиї партизанять бабулі й дідулі?
А внуки годують тварин, коли кулі
Над головами летять без упину?
"Доброго вечора, ми з України."
 
Хто нас не знав, тепер уже знає.
Ми переможем! Тому і лунає
В кожнім селі і місті донині -
"Доброго вечора! Ми з України!"
 

КОЛИСКОВА

Ой люлі-люлі, летіли гулі,

Там десь малятко лежить у люлі.

Там плаче мати, бо хоче спати,

Дитя до серця та й притискати.

Ой люлі-люлі, звучить "Тривога",

Знов в укриття веде дорога.

Та ти не бійся,моє малятко,

Нас захищає наш вірний татко!

Бо він на небі - все знає, баче...

Не плач, дитино, я вже не плачу...

Летять ракети. Тулись до мами.

Палає небо над укриттями!

Співає мати та й колискову.

"Ой люлі-люлі" - лунає знову.

І обіймає свою дитину -

Як наша Ненька, як Україна!..

 
ДАЙ МЕНІ, БОЖЕ!
Дай мені сили й терпіння
Шлях непростий мій пройти -
Сіяти добре насіння,
Віру в душі зберегти.
 
Дай мені волі міцної -
Все пережить, перейти.
І Благодаті Святої -
До Перемоги дійти!
 
Дай мені трішки любові,
Щоб не поринути в лють.
Мудрості дай неземної
Завжди людиною буть!
 
Дай мені, Господи милий,
Тільки одне я молю -
Хочу побачить щасливою
Знов Україну мою!..
 

ВЧИТЕЛЬКА

Така непримітна праця

У вчительки дочки моєї:

Навчити її посміхаться,

Любити себе і людей.

 

Любити свою країну,

Ставати на захист слабких!

Пізнати красу України.

В обставинах різних складних.

 

Не падати духом ніколи,

Шукати і завжди знайти!

І з радістю бігти до школи,

І з гідністю шлях свій пройти...

 

Це поклик душі, не робота,

Це вірність і віра в однім.

За працю, за щирість й турботу -

Низький Вам уклін до землі!

 

* * *

Впала я...  Але не зламалась.

Поряд хтось мені руку подав.

Я злякалась... Я дуже боялась!

Коли в дім завітала біда.

 

Коли перші ракети летіли,

Я собой закривала дітей.

Просто вижити - все, що хотіла.

Потім звикла до горя й смертей.

 

Закінчилися сльози, застигли,

Скам'яніла душа, не кричить.

Третій рік моя Україна

Кожен ранок хвилину мовчить!

 

Я хотіла радості й миру

І простого людського буття!

Та нещастя забрало квартиру

І здоров'я. А в когось - життя...

 

Непроста, друзі, наша дорога,

Ми ідемо по ній крізь віки.

Бо попереду в нас - Перемога!

А позаду - діти й батьки.

 

В час тяжкий ми серцями з'єднались,

І одна на усіх в нас біда.

Я втомилась... Але не зламалась.

Хтось упав - йому руку подам.

 

* * *
Мене розбудив соловей на світанку,
Так жалібно пісню співав.
Я чула в цій пісні гармату і танки,
Як хтось закричав, хтось упав...
 
Я вибухи чула в його переливах
І сморід, який не мине...
І раптом замовк. Ця тиша жахлива
Ще більш налякала мене.
 
Згадалось чомусь, як бувало раніше,
Як кожного ранку співав
Про поле пшеничне, про сонце і тишу,
В якій сміх дитячий лунав!
 
Так було... І буде! І буде ще краще!
Співай, соловейко, про те,
Що ми - українці! І ми - не ледащі!
Ми-вірні! Ми - вільні! Зійде
 
У мирному небі сонце над нами -
То час ПЕРЕМОГИ настав!
Скінчиться остання хвилина мовчання...
І він заспівав.
 

ВІН ДРУГА МАВ

Він друга мав - кота рудого,

Ділив з ним ліжко і харчі.

І в бліндажі один другого

Узимку гріли уночі.

 

І спілкувались і раділи,

Що пролетіло мимо них.

І ворогів без жалю били,

І рятували всіх своїх.

 

А потім закурив цигарку,

Мовчав, хоч сльози у очах...

А кіт рудий, мов та вівчарка,

Все розумів. І з ним мовчав.

 

Він мав сім'ю - братів багато,

Сестер. І навіть командир

Був не начальником, а татом,

Вчив шанувати дружбу й мир.

 

Поетом був. І свої вірші

Писав про все, що навкруги -

Про птаха в небі і про вишню,

Яку спалили вороги...

 

І поважав і батька й матір,

І Україну так любив,

Що коли трапилось нещастя,

Пішов і Неньку боронив!

 

Він плани мав - прожити довго

І написати ЇЙ вірші...

Ще друга мав - кота рудого.

З ним і загинув в бліндажі.

Про себе

«Олена Каліман. 44 роки. Я пишу лише півроку.     На жаль, все життя була російськомовною. Після 24-го лютого зрозуміла, що не можу говорити мовою вбивць. Почала вивчати українську мову і закохалася в неї. Кожен ранок слухала новини і ніби була там - в Бучі, в Маріуполі, розбирала зруйновані будинки, ховала близьких... Кожного дня я вмирала від болю, і нічого зробити з цим не могла! Потім народився перший вірш. Стало легше.

Я народилась в Чернігівській області, дитинство провела в Криму, пізніше переїхала з мамою в Кіровоградську область. Вийшла заміж за єврея в Києві, де навчалась. На жаль, довелося залишити навчання. Мені поставили страшний діагноз, коли я була вагітна. Довелося обирати - моє життя або життя моєї дитини. Я обрала друге. Народила гарну дівчинку, мама виходила мене народними засобами та молитвами. Після смерті чоловіка хотіла присвятити життя дитині. Працювала продавцем в супермаркеті та підробляла репетиторством. Потім знов одружилась, народила ще дві гарні донечки, але з чоловіком не склалось.

Моє захоплення - моя сім'я. Ми ніколи не сваримось, все робимо разом. Я навчаю дівчат математиці та англійської, а вони мене - української. Раніше гарно малювала, любила шиття, але артрит поставив крапку.

Пишу лише про те, що болить. Наразі - це війна. Я не можу залишатись байдужою, коли вбивають дітей, літніх людей, молодих хлопців та дівчат.

Мене надихає наш неймовірний народ, наші люди. Я вдячна Богу, що народилась українкою! Я не планувала ділитися своєю поезією. Хто я така? Лише два місяці як перестала перевіряти свої вірші на помилки. Мама та мої дівчатка наполягли. Коли люди почали дякувати за поезію і писати, що це про них, їхня історія, я зрозуміла, що можливо когось розрадить чи надихне мій вірш».