ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Олександр Красовицький «Місяць війни. Хроніка подій. Промови та звернення Президента Володимира Зеленського». Суспільно-політичне видання

    Місяць війни. Хроніка подій. Промови та звернення Президента Володимира Зеленського / упорядник О.В. Красовицький; худож.- оформлювач О.А. Гугалова-Мєшкова. – Харків: Фоліо, 2022. – 383 с.

    24 лютого 2022 року, коли українські міста прокинулись від вибухів, ворог планував «блискавично» підкорити країну, вбиваючи мирних мешканців і знищуючи міста, але українці героїчно чинили опір. Кремль не зміг реалізувати план швидкого захоплення України та зміни влади в країні. Головною перепоною для окупантів стали єдність українців та стійкість ЗСУ разом з іншими силами оборони України, а ціною опору – тисячі жертв серед цивільного населення, зруйновані долі мільйонів українців через втрату близьких, дому, колишнього життя.

Документальна хроніка повномасштабного вторгнення росії в Україну нагадує читачу про трагічні і героїчні події першого місяця війни. Хронологічно впорядковано публікації щоденних новин, повідомлення з офіційних джерел, промови та звернення Президента України.

Ця книга – нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, а українці зі зброєю в руках захищають благополуччя Європи.

Упорядник О.В Красовицький. Хроніку подій підготував доктор історичних наук В. М. Воронін.

Книга Олександра Красовицького «Місяць війни. Хроніка подій. Промови та звернення Президента Володимира Зеленського» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Передмова

Багато хто з нас, українців, почувши попередження про можливий початок бойових дій на всіх кордонах України з росією та Білоруссю, до останнього не міг в це повірити. Так, ми вже мали досвід втрати Криму, так, росія, скориставшись зміною влади в Україні внаслідок Майдану, не тільки анексувала Крим, а й в результаті гібридної війни навесні 2014-го створила гібридні квазідержави на сході України, сховавши дії своїх військових підрозділів за діями «армій» цих неіснуючих терористичних «держав». Так, в боях під Іловайськом 2014-го та Дебальцевим 2015-го, що завершилися двома циклами перемовин у Мінську, брала участь регулярна російська армія. Так, демократичні держави навіть застосували символічні санкції, які успішно здолала російська економіка. Ми всі розуміли, що восьмирічна війна не має ніякого іншого логічного завершення, ніж пряме боєзіткнення армій двох держав, і розуміли дії українського керівництва щодо відтермінування цього зіткнення. Ми розуміли, як змінилася українська армія, з якої нарешті було звільнено більшу частину радянських паркетних генералів. Але ми також розуміли, що «великий розпродаж» нашого військового майна більшістю українських Президентів та прем’єрів у 1990-х і на початку 2000-х залишив Україну без значної частини її арсеналу. Багаторічне безгрошів’я нашого ВПК під миротворчу риторику великих держав призвело до втрати низки технологій, які були частково поновлені після 2014 року. Найбільшим здобутком української армії були люди – солдати та командири з військовим досвідом і великим бажанням захистити власну країну від російської навали, мотивовані, освічені, сучасні.

Вже в перші часи російської навали було зрозуміло, що хліба-солі та квітів, на які розраховували російські політики й пропагандисти, армія загарбників не отримає, навпаки, на кожному метрі української землі на них чекає відчайдушний спротив. З першого січня 2022 року набрав чинності закон про територіальну оборону, загони ТРО було створено у всіх регіонах країни, а з дня нападу було роздано автоматичну зброю всім, хто готовий був її тримати й мав досвід поводження зі зброєю. Прикордонники, Національна Гвардія, Національна Поліція, Державна Охорона приєдналися до ЗСУ з завданням боронити країну. Вся країна дізналася ім’я Валерія Залужного – командувача ЗСУ, який очолив оборону країни. Але головне, що відбулося, – український народ об’єднався навколо Верховного Головнокомандувача – Президента Зеленського, щоденні звернення якого згуртували країну. Президент виявився не просто налаштованим до спротиву, він був готовий вести інших до Перемоги вже з перших годин війни. Саме звернення Президента «Вільний народе вільної країни» продемонструвало, що єдиним шляхом до закінчення війни буде тільки наша перемога.

Вагання деяких з наших союзників у постачанні нам летальної, а потім і наступальної зброї, було переборено саме наполегливістю Президента, його впевненістю в собі та власному народові. Кожен день війни, спинення ворога на головних напрямках, початок відсічі, показували, що підтримка України з боку провідних держав світу, – єдиний можливий шлях. Бажання деяких лідерів світових держав зачекати з санкціями, пересидіти, дочекатися закінчення війни на користь росії, наштовхнулося на впевненість нашого лідера у виступах перед парламентами провідних країн світу, головних союзників, та країн, що сумнівалися стосовно ембарго та питань постачання зброї. Саме особиста щоденна участь Президента в зусиллях нашої дипломатії призвела спочатку до перших невпевнених кроків стосовно санкцій, до виходу з російського ринку головних світових брендів, блокування рахунків олігархів, припинення постачання енергоносіїв, а потім – до нищівних пакетів санкцій, висилки дипломатів, позбавлення грошей керівників російського бізнесу, членів сімей російських політиків, висилки студентів і т. п.

Українська армія з кожним днем збільшує рахунок вбитих ворогів, знищених літаків, гелікоптерів, танків, іншої техніки ворога. За перший місяць війни втрати ворога перевищили втрати на двох чеченських війнах та в Сирії разом, стали співмірні з втратами СРСР за всі роки війни в Афганістані. Більша частина підрозділів російської армії, що взяли участь у війні, потребують доукомплектування через зазнані втрати.

Скільки б не тривала ця війна, вміле керівництво нашою армією, єдиний дипломатичний фронт, підтримка головних союзників – США та Великої Британії – призведуть до єдиного можливого результату – Перемоги України. Ті закордонні політики, що чекали на російську перемогу, ще будуть просити пробачення у переможних українців. Ті російські діячі, що прийдуть на зміну путіну, будуть роками стояти на колінах, вимолюючи прощення у нашого народу.

Олександр Красовицький

24 лютого 2022 року

Хроніка подій

▶ О 4.35 з боку рф та окупованих територій Донбаса почалися обстріли Донецької та Луганської областей реактивними системами залпового вогню «Град», артилерією та мінометами. Вибухи лунають у десятках населених пунктів.

▶  О 5 ранку почались ракетні обстріли Києва, Харкова, Миколаєва, Житомира та інших українських міст. У багатьох з них почалися сильні пожежі, у тому числі в житлових будинках, в які влучили ракети.   

▶  В районі Щастя Луганської області ЗСУ знищили два російських танки та кілька вантажівок. 

▶  росіяни здійснили ракетний обстріл цивільних аеропортів Івано-Франківська, Косова та Коломиї.

▶  В Луганську область зайшла колона російських танків, підступно прикриваючись колоною автомобілів білого кольору з символікою ОБСЄ.   Танки були атаковані і знищені українськими прикордонниками.

▶  У Херсонській області йдуть інтенсивні бої ЗСУ з окупантами. 

▶  У районі проведення ООС збито сім російських літаків і гелікоптер. 

▶  В Умані на Черкащині снаряд російської артилерії влучив у центр міста, внаслідок чого загинули та дістали поранення мирні жителі.

▶  ЗСУ знищили чотири російських танки на об’їзній дорозі під Харковом.

▶ Окупанти вимагали здатися прикордонників на заставі чорноморського острову Зміїний. Отримавши відповідь «русский военный корабль, иди на…!», відкрили нищівний ракетно-артилерійський вогонь.

▶  росіяни обстріляли з артилерії житловий район міста Чугуїв на Харківщині, внаслідок якого загинула дитина.

▶  Окупанти двома ракетами завдала удару по місту Бровари під Києвом – шість мирних жителів загинуло, 12 поранені.

▶  російські агресори з гелікоптерів обстрілюють Гостомель під Києвом, де розташоване летовище держпідприємства «Антонов». Некеровані авіаційні ракети спричиняють численні пожежі.

▶ На Луганщині йдуть важкі бої: знищено два російські танки і БТР.

▶  Окупанти обстріляли житловий мікрорайон «Східний» у Маріуполі.

▶  На Сумщині ЗСУ знищили 15 російських танків.

Звернення Президента України

24 лютого 2022 року. 18:01

Громадяни України!

Що ми чуємо сьогодні? Це не просто вибухи ракет, бої, гул авіації. Це звук нової залізної завіси, яка опускається й закриває росію від цивілізованого світу. Наше національне завдання – щоб ця завіса проходила не по нашій українській території, а вдома у росіян.

Українська армія, наші прикордонники, сили поліції та спеціальних служб зупинили атаки ворога. Мовою конфлікту це можна назвати оперативною паузою.

На Донбасі наші Збройні Сили діють «на відмінно», Харківський напрямок – дуже складний, сили для захисту міста працюють, вони надійні, вони – наші хлопці. Найбільш проблемна ситуація сьогодні на півдні. Наші війська ведуть запеклі бої в передмісті Херсона. Ворог тисне з окупованого Криму, намагається просунутись у бік Мелітополя.

На півночі країни ворог повільно просувається в Чернігівській області, але там є кому його тримати. Надійно оборона побудована в Житомирській області. Ворожий десант у Гостомелі блокують, війська отримали наказ на знищення.

Так, ми, на жаль, маємо втрати, втрати наших героїв. Так, захоплені в полон російські бійці. Деяким з них наші лікарі надають допомогу – тим, хто здався в полон. Знищено багато російської авіації та багато броньованої техніки.

Так, ми бачимо, що багато росіян шоковані тим, що відбувається. Дехто з росіян вже закликає в соцмережах, що вони проти війни. Ми це бачимо. Але керівництво російської федерації це навряд чи побачить.

Тому прохання.

Если вы нас слышите, если вы нас понимаете, если вы понимаете, что вы наступаете на независимую страну, пожалуйста, выходите на площади, обращайтесь к Президенту своей страны.

Ми – українці. Ми перебуваємо на своїй землі. Ви – росіяни. Зараз ваші військові розпочали війну. Війну в нашій державі. Я дуже хотів би, щоб ви висловлювалися на Червоній площі або десь іще на вулицях вашої столиці, в Москві, в Петербурзі та в інших містах росії. Не тільки в Інстаграмі – це дуже важливо.

Що ми бачимо на цю годину? росія для світової спільноти перетворюється на аналог так званої «ДНР» – це повна ізоляція.

Я на постійному зв’язку з лідерами держав-партнерів та міжнародних організацій, росія вже почала отримувати перші санкції з великого пакету санкцій, найпотужніших у світовій історії.

Нікому не вдасться переконати чи змусити нас, українців, віддати свою свободу, свою незалежність, свій суверенітет. Але схоже, що російське керівництво намагається це зробити за рахунок знищення потенціалу їхньої країни. Усе, що було зроблено росією з 2000 року, може бути зараз просто спалено в прямому ефірі на очах усього світу.

Ми наголошуємо, що не Україна обрала шлях війни. Але Україна пропонує повернутися на шлях до миру.

Що робити українцям? Допомагайте національному захисту. Ставайте до лав Збройних Сил України та підрозділів територіальної оборони. Будь-який громадянин з бойовим досвідом буде зараз корисним. Саме від вас і всіх нас залежить, чи вдасться ворогу просунутись далі на територію нашої незалежної держави. Допомагайте, будь ласка, волонтерській спільноті та медичній системі, наприклад, донорством крові.

Політикам та керівникам громад – допомагайте людям, забезпечуйте нормальність життя на місцях настільки, наскільки це зараз можливо. Кожен повинен піклуватися про своїх близьких і дбати про тих сусідів чи знайомих, які цього потребують. Обов’язок журналістів, важливий обов’язок, – захищати демократію і свободу України.

Я поговорив сьогодні з багатьма лідерами – Великої Британії, Туреччини, Франції, Німеччини, ЄС, США, Швеції, Румунії, Польщі, Австрії та іншими.

Якщо ви, шановні європейські лідери, шановні світові лідери, лідери вільного світу, нам сьогодні потужно не допоможете, то завтра війна постукає у ваші двері.

Слава Збройним Силам України!

Слава Україні!

Оксана Трухан. «Поезія мого чекання»

 

Вірші, об’єднані назвою «Поезія мого чекання», я присвячую моєму чоловіку – Михайлу Трухану. 

Це мій герой, який з перших днів повномасштабної війни пішов захищати свою країну, своє рідне місто, свою сім’ю і наше майбутнє. А я чекаю…

(червень 2022)

(серпень 2022)

(серпень 2022)

Трухан Оксана Василівна, 1973 р.н.. Жителька м. Чернігова. 

Михайло Трухан про бої на Лижній базі 2022 року: «Ми вистояли, не дали ворогу зайти в Чернігів, але дорогою ціною, дивлячись в обличчя смерті»

23 лютого 2022 року.  У мене день народження. Я був на роботі. А ввечері до нас у гості прийшла сестра дружини зі своїм чоловіком. Ми посиділи, випили коньяку, посміялися і розійшлись. Заснули…

24 лютого 2022 року. Десь о шостій чи о шостій тридцять мене розбудила дружина: «Війна!..». Паніки у нас не було. Так як ми стежили за подіями, слухали українських блогерів, політичних і військових експертів, то були морально готові. 

І коли почали називати приблизну дату вторгнення росії в Україну, я сказав дружині, що піду до військкомату. Зробив це для того, щоб вона була готова. Якщо сказати це в перший день вторгнення – дуже важко це сприйняти. До цього я знайшов курси тероборони, походив, постріляв з автомату, і був упевнений, що зможу дати відсіч окупанту.

На роботу я вже не пішов. Зібрали рюкзак, набрали води, пересунули диван подалі від вікон, включили телевізор і стежили за подіями. Дзвонили друзям, знайомим, підтримували один одного. Десь о десятій пішли в бібліотеку, де працює дружина. Були там недовго.

Після обіду поїхали в село (с. Малинівка Чернігівського району), де проживають наші батьки. Це за п’ятнадцять кілометрів від Чернігова. На виїзді з міста на перехресті стояли наші танки: хлопці вже готувалися до оборони. На аеродромі було видно чорний дим. По дорозі зустрічали військових: вони копали окопи. Нас ніхто не зупиняв і не перевіряв авто. У селі мати плакала, я давав поради: так як світла не буде, сало-м’ясо пересипати сіллю, запастися водою, борошном, свічками та сірниками. Попрощалися і поїхали назад. Перед містом на перехресті наше авто вже зупинили і перевірили.

Коли приїхали, ми з дружиною побігли в «Епіцентр» купити переноску для нашої кицьки. Встигли, забрали останню. В місті були великі черги: в магазини, в банки. Наближалася перша ніч війни. Вирішили спати одягненими. Сирени лунали одна за одною. Були чутні вибухи. Спочатку з кожною сиреною схоплювалися, одягалися, хапали кицьку і стояли-сиділи в коридорі. Прислуховувалися до кожного звуку. Сусіди бігали в підвал, ми вирішили бути вдома. Будинок панельний і старий, якщо прилетить, завалить що в підвалі, що в квартирі. Тому вибрали коридор, там і ховалися. Вибухів було багато, і ми з кожним вибухом бігли в коридор. Згодом, коли почали розуміти, де приходи і де вихід, уже рідше підхвачувалися з дивану. Ось так і минула ніч.

          У перші дні повномасштабної війни у місті було дуже багато військових, ходили протитанкові розрахунки - хлопці з РПГ. Коли я вперше пішов до військкомату, мені сказали йти додому: набору поки що нема.

          26 лютого з вікна нашого дому я спостерігав таку картину: по вулиці заднім ходом їхали наші танки, було враження, що відступають. Потім три танки трохи проїхали вперед і роз’їхалися в різні боки. І тоді я сказав, що зараз почнеться. Дружина попросила відійти від вікна. І тут вибух такої сили, що весь будинок струснуло, у під’їзді з першого по п’ятий поверх шибки повилітали. Там було повно диму і пахло порохом. Склопакети в квартирі витримали удар. Я бачив, як вікно на кухні вигнулося і стало на місце. Через декілька хвилин - знову вибух. Будинок затрясло. Ми живемо недалеко від краю міста, тому наш район дуже потерпав від обстрілів. Село Малинівка, де живуть батьки, уже було окуповане.

          Ми вирішили бігти до жінчиної сестри: там було трохи спокійніше. Схопили переноску з кицькою, сумку з речами, рюкзак з документами і вибігли в під’їзд. Там було повно диму і розбитого скла.  Надворі намагалися, де можна, пересуватися попід будинками. Я біг першим, дивився на небо і слухав. В одному місці над нами пролетів снаряд, я крикнув: «Лягай!». Розірвався він десь далі.

          У місті на кожному перехресті будували барикади. Людей було багато: хтось набирав землю у мішки, хтось носив, а хтось складав. Я вирішив вдруге сходити у військкомат. Якщо знову відмовлять, то піду на барикади. У військкоматі спитав, як записатись у ТРО, а потрапив у ЗСУ. І таке буває. Нас відвезли в якійсь навчальний заклад, де формувався наш батальйон (21 ОСБ). Видали форму, дуже часто строїли, читали списки, формували роти, питали, хто що вміє. Спочатку мене записали у другу роту кулеметником, потім – у першу стрільцем. Там і залишився.

          Кожної ночі над містом літав російский літак, дякуючи Богові, що він не скинув бомбу на нас. Ми жили на другому поверсі, спали на підлозі. У бомбосховище не ховалися, мабуть, його там і не було. Коли чув літак, я лягав на живіт, накривав голову руками і просив у Бога порятунку. Коли падали бомби, будівля ходила ходуном, було враження, що вона зараз розвалиться. Нам проводили заняття з медицини, навчали, як стріляти з РПГ і як правильно кидати гранати. Видали кожному автомат і чотири магазини з набоями. Їжа була волонтерська.

          Одного дня наш взвод вперше поїхав на бойове завдання. Видали ще кожному по гранаті Ф-1. Приїхали ми у приватний сектор недалеко від районної бібліотеки. Там ми трохи постояли у якомусь провулочку. Потім команда: речі залишаємо і йдемо по вулиці у бік села Новоселівка, бо там виявили ворожу ДРГ. На той час у нас не було ні бронежилетів, ні касок. Ми розділилися на дві групи і пішли різними вулицями. Рації не було, зв’язку не було. Командир нашого взводу (молодший лейтенант Віктор Зубок) пішов з першою групою. Нашу групу обстріляли з мінометів. Ми лягали на землю, хтось з наших випадково нажав на спусковий гачок автомата, пролунала черга. Добре, що нікого не зачепило. У кінці вулиці натрапили на наш броньовик, який з кулемета відкрив по нас вогонь.  Як тільки він припинив стріляти, ми почали кричати «паляниця!». Це допомогло. Виявилося, що це наші прикордонники із міста Суми, які прийняли нас за ворожу ДРГ.

          Зранку ми робили зачистку вулиці Малиновського, дійшли до фабрики «Сіверянка». По дорозі нікого не зустріли. Нас розмістили у підвалі приватного будинку, бо цю місцевість продивлявся дрон, і потім ворог обстрілював з мінометів місця, де було скупчення людей. Уночі ми чергували по двоє надворі, лежачи на мерзлій землі по дві години. Це був початок березня, і ми дуже мерзли, не маючи ні теплого одягу, ні карематів.

          На ранок нас поставили чергувати неподалік Лижної бази.  Я познайомився з побратимом. Він був з Куликівки, звали його Юра, а ми прозвали його «Куликівка». Чергували ми удвох. Раптом нас накрили мінометним обстрілом. Гатили десь години дві, а то й більше. Міни «лягали» поруч, осколки падали нам на голови. Після обіду нас зняли з чергування, ДРГ так і не виявили.

          Біля будинку, де ми ночували, велику обгороджену територію займали якісь склади, ангари. Біля воріт знайшли прострелений навісний замок, поруч на землі лежали гільзи, які відрізнялися від наших маркуванням. Ми вирішили, що то ворожі, і пішли перевіряти склади. В ангарі, який ми перевіряли з побратимом, було дуже темно. Він світив ліхтариком, а я наводив автомат і був готовий стріляти на будь-який рух. Адреналін аж зашкалював. Так ми обійшли двоповерховий ангар, нікого не знайшли.

На наступний день ми зі своїми речами зайшли на Лижну базу. Тут перед нами постало бойове завдання – не дати ворогу просунутися через цю ділянку на Чернігів. Входи і виходи будівлі бази, якими не користувалися, ми завалили різними речами, щоб ворог не зайшов усередину. Залишили тільки центральний і задній входи, які контролювали по черзі. У першу ніч я чергував біля центрального входу. Вона пройшла спокійно. Розселилися ми по кімнатах, які належали спортсменам. Мене найбільше вразило те, що в кімнатах було світло, працювали нагрівачі, була тепла вода. Спортсмени залишили багато особистих речей. Нарешті можна помитися, поспати на м’якому ліжку, а не на холодній підлозі у спальному мішку. Тому, коли наказали спуститися у підвал, то дуже не хотілося туди йти. Але цей перехід багатьом врятував життя.

          Нас розподілили на групи, тоді я чергував біля гаражів. Ми охороняли дорогу, яка вела зі складів фабрики «Сіверянка» і приватного сектору. Треба було стежити, щоб ніхто не підходив до бази. Щодня і щоночі над нами літав ворожий безпілотник. Щоб він нас не побачив, ми ховалися у дровник.

          Недалеко, за лісом, через пошкоджений газопровід постійно горів газ, була величезна заграва з потужним звуком, як у літака. Вночі чергували по дві-три години, а вдень копали окопи. Я чергував біля гаражів разом з побратимом Юрою. Тиша була недовгою. Десь на другий чи третій день почалися обстріли. Ми були в підвалі, коли під час обстрілу прилетіло у спортзал (це над підвалом). Пробило дах, вибух був дуже потужний, підвал весь трусило. Дрони літали день і ніч. Йшла розвідка – обстріл – знову розвідка… Надвір зайвий раз не виходили. Окупанти стріляли з мінометів, САУ, АГС. В одну з ночей Юра стояв посеред дровника, я стояв біля входу і слухав, де літає дрон. Краєм ока побачив спалах і дуже багато вибухів. Встиг тільки присісти і накрити голову руками. Ворог застосував систему «Град», випустив близько сорока ракет. Земля дрижала, трава горіла, вуха від вибухів заклало. Пощастило, що наші всі залишилися живі.

На наступну ніч прилетів літак. Удар бомби прийшовся на центральний вхід, перекриття другого поверху упало на перший, дах і все майно всередині згоріло, уламки порозкидало по всій території. База зруйнована, від літака нас урятував підвал, було відчуття, що він зараз розвалиться. На щастя, вистояв. За дровником ми викопали невеликий окопчик на двох, накрили дошками, палками, присипали землею. Під час постійних обстрілів ховалися там ті, хто чергував.

          І ось ми вперше зіткнулися з ДРГ. Диверсійно-розвідувальна група ворога зайшла з того боку, звідки її не чекали – з тилу. В цей день у нас були перші бойові втрати. Я вперше побачив тяжко поранених і вбитих хлопців. Це сумно, жахливо. І, мабуть, це ти ніколи не забудеш. На той момент я був у підвалі  після чергування. Це був день. Спершу пролунала автоматна черга, потім вибух гранати. Хтось закричав : «Бойова готовність. Ворог на території!». Бронежилет і каска у мене вже були, але на жаль, не у всіх. Я надів бронік, каску, узяв автомат і вийшов у коридорчик. В одній з кімнат хтось крикнув «Ліхтарик!». У мене він був. І я зразу забіг до кімнати. Там на підлозі лежав хлопець, поранений у груди, другий тримав його голову у себе на колінах і благав не закривати очей: «Не виключайся!». Він гладив його по голові. У пораненого очі були напівзакриті, по ногах йшли судоми. Я не знаю подальшу долю цього хлопця. Добре, якщо він вижив. Я сказав: «У мене ліхтарик». Хтось сказав, що ліхтарик не потрібен, а треба терміново лікаря. Я крикнув на весь голос: «Лікаря терміново! Важкий!» і вийшов з кімнати.

          Лунає команда: «Виходимо, тільки обережно!». Надворі була стрілянина, йшов бій.  Я піднявся на верхню сходинку, перед виходом швидко подивився праворуч-ліворуч – нікого. Попереду був земляний бугор, за ним лежав наш боєць і стріляв у напрямку лісу. Я підбіг до нього і спитав: «Де вони?». Він сказав, що десь у кущах. Я випустив у той бік весь магазин (це тридцять куль) і став спостерігати за лісом. Підбігли хлопці. Хтось сказав: «Взводного вбили». Я в це не повірив, тому що ми з ним ще двадцять хвилин тому розмовляли, сміялися. Він лежав недалеко від нас обличчям вниз. Хтось підійшов, подивився: «Так. Це він». Віктору Зубку – командиру нашого взводу - на той час було лише двадцять дев’ять років.  Дуже жалко. У цей день ще загинув наш старшина – «Іванич» – десь шістдесяти років.

          Після цього бою нам дали підкріплення – хлопців з першої танкової бригади. На відміну від нас, деякі мали бойовий досвід. Були навіть захисники Донецького аеропорту, один з них з позивним «Кощей». Згодом прислали ще й хлопців з ТРО, які були вдягнені в цивільний одяг і озброєні тільки автоматами. Виглядом зруйнованої бази вони були просто шоковані: повалені дерева, ями від вибухів, згорілі машини, скрізь розкидані дошки, цегла, шматки дерев. Усе в диму. Замість загиблого командира взводу поставили Дмитра Мамчура, якого ми називали «Замполь». У нього було маленьке радіо, він його слухав, а потім розповідав нам про те, що відбувалося на фронті. Маючи зв’язки зі ЗМІ, він постійно отримував важливу інформацію і був у курсі подій.

Спроби захоплення Лижної бази ворог робив кожного дня, ми їх відбивали. Після однієї з таких атак було вирішено сходити в розвідку. Нас пішло троє: я, «Кощей» і «Шершень». Вони мали бойовий досвід. Перед виходом «Шершень» показав мені, як правильно зав’язувати шнурки на берцях, щоб вони не розв’язувалися у лісі. Хоч і маленька, але важлива дрібниця, про яку я не знав. Першим ішов «Кощей», він дивився тільки прямо. Я йшов посередині. Моя задача – дивитися ліворуч і праворуч. Третім був «Шершень». Він прикривав тил. Рація була у «Шершня». Він сказав, якщо з ним щось трапиться, то його залишати, а рацію забирати, щоб не дісталася ворогу. За базою глибокі рови, ми йшли дуже тихо по низу рову. Я відчував, як серце ніби вискакує з грудей. Десять хвилин тому ми відбивали атаку ворогів, а зараз йдемо по їх слідах. Ворог міг бути будь-де: на пагорбі, за пагорбом, за деревом. Напруга була така, що не передати. Вийшли до поля, де ховалася наша розвідка. Вони повідомили, що ворог відійшов. І тут почався обстріл бази, ми чули вибухи. По рації передали:  «Три – триста. Один – середній, два – тяжких». Ми повернулися на базу. Поранених уже вивезли. Після відбиття атак всі поверталися на свої місця: одні - на чергування, інші копали окопи, лаштували позиції.  До обстрілів потроху звикали.

У підвалі з нами жили собаки. Деякі були дуже налякані і не виходили з підвалу. Молодші виходили, але тільки починався обстріл, відразу ховалися. Було й таке, що приходиш з чергування вночі, а на твоєму спальнику спить величезний собака.

Привезли нам кулемети – ПКМ. Військові називали їх «покемони». Один з кулеметів дістався другу – Міші Лашуку, якого я називав Міхою. Йому потрібен був напарник, і я згодився. Тепер ми чергували з ним, а друг Юра «Куликівка» - з Ромою Коряком. Ми з Міхою викопали собі окоп, укріпили його мішками з піском, ліворуч від окопу був земляний бугор, пізніше він нам врятує життя. Ми тримали під контролем березняк, частково ферму, яка була праворуч від нас, і дорогу, яка вела на Яцево. Там йшли жорстокі бої, все це було дуже чутно.

На фермі були коні, небагато. Потім їх випустили, може, їжа скінчилася. Або щоб був шанс урятуватися коням, якщо снаряд потрапить у сарай. Чергуючи вночі у дровнику, якось ми почули, що по сухій траві хтось іде в наш бік. Шум наближався, я стояв зверху на дровах і дивився у тепловізор, але нікого не бачив. Міха уже був готовий відкрити вогонь, аж раптом із темряви виходить кінь, за ним ще один, і ще, і ще… Додалася нам ще одна проблема. Перша – це газ, що горів під тиском і видавав звук, неначе літак летить, друга – це коні, які ходили вночі.

У дровнику дрова були складені високо, щільно і в декілька рядів. Це дуже захищало. По драбині ми залазили нагору і дивилися, чи не зайшли російські окупанти на базу. Під час одного з обстрілів зав’язався бій. Як тільки я видрався на драбину, дуже-дуже близько пролунав вибух. Завдяки дровам уламки мене не дістали. Я бачив спалах, вуха заклало, але живий. У вухах сильно дзвеніло потім два дні.

При наближенні ворога ми з Міхою займали свою позицію. Сиділи там по дві-три-чотири години. Коли відбій – йшли у підвал. Ми виробили таку тактику: з підвалу піднімаємося на верхню сходинку, далі – я виглядаю, дивлюся по сторонах і біжу в окоп, готовий прикривати вогнем. За мною потім біжить Міха. Якщо бачимо ворога, стріляє він з кулемета, я ж стріляю з автомата  тільки тоді, коли він перезаряджається. Потім стріляє він, а я заряджаю кулеметну стрічку. Коли багато ворога і він дуже близько, стріляли разом. В повітря не стріляли, щоб зберегти набої.

Десь о восьмій чи десятій ранку ми заступили на чергування. І тут недалеко перший приход. Ми швидко сховалися в окоп. І тут почалося… Приход за приходом. Снаряди розривалися дуже близько. По рації питали: «Як ситуація?». Кажу «4.5.0». Це означає, що все добре. Приходи все ближче і ближче, від вибухів земля в окопі осипалася. Ми лежали по пояс у землі. Знову приход у край гаража: пісок, каміння, цемент полетіли в окоп. І знову приход. Відчуття, що у тебе в середині все піднялося і різко упало вниз, немов тебе зараз розірве на шматки. Рацію відключили, бо як тільки кажеш «4.5.0», вибухало все ближче і ближче. Ми подумали, що окупанти перехопили нашу хвилю і чули наші переговори. В окопі було повно землі і пилюки. Раптом ми почули голос: «Ви тут живі?». Це був наш побратим Паша. Обстріл скінчився. Скільки часу він тривав – не знаю. Стріляли, ймовірно, з міномету 120-го калібру, або, можливо, це була САУ (самохідна артилерійська установка). Коли ми вилізли нагору, пісок був в очах, вухах, у волоссі. У голові гуло, у вухах дзвеніло, було погано чути. На диво, у дровник не влучили, але навколо було жахіття: гаражі повністю розбиті, все, що було в гаражах – розкидане, машини горіли, на полі і на території бази безліч ям від вибухів, металеві ворота гаража відлетіли десь на тридцять метрів. Та головне, що живі. У підвалі нас зустріли, немов героїв: вижили після такого обстрілу!

22 березня 2022 року ворог пішов на штурм бази. Ми з Міхою зайняли свою позицію, де контролювали задню територію бази, частину березняку і край поля до ферми. А ще доріжку у напрямку Яцево, по якій раніше спортсмени тренувалися їздити на роликових лижах. По цій доріжці їздила ворожа броньована техніка, навіть танк спробував їхати, але загруз. В окопі ми стали чекати ворога. Ворог стріляв з мінометів, АГС-ів. Було чутно гул, це наближалася техніка. Поруч з окопом був земляний бугор, за яким залягли троє чи четверо наших. Біля центрального входу на базу почалася стрілянина, що з кожною хвилиною ставала ще потужнішою. Нам із-за бугра не було видно, що там відбувається. Ми вдивлялися у березняк. Що ближче до бази, тим сильніше пошкоджені дерева: верхівки зламані, десь навпіл снарядом розірвало або від вибуху зовсім повалило. В березняку помітили рух. Міха почав стріляти з кулемета, працювали, як і домовилися: він стріляє – я заряджаю. Одна стрічка – це 200 набоїв, і поки він стріляє, я встигав заряджати пусту стрічку. І це все під вибухи мін і снарядів. Від одного з вибухів уламок вдарив мені в плече, розірвало трос самоскиду, але бронік витримав. 

Почувся гул двигуна. Метрів за двісті по доріжці виїхала БМП-2, стала, повернула башту і почала стріляти в наш бік. Висадився ворожий десант, зав’язався реальний бій. На жаль, у нас не було гранатомета. БМП з великим рашистським білим знаком «О» стояла боком до нас, і поміж берізок можна було б її вразити. Довелося стріляти по ній кулеметом, сподівалися влучити в бік. Патрони швидко закінчувалися. Ми крикнули тим, хто лежав за насипом, щоб принесли патрони. Вони мовчали: чи не чули, чи просто боялися. Тоді я кажу: «Прикрий, я збігаю». Трошки зачекав і побіг до підвалу. Міна вдарила в стіну, шматки цегли попадали на голову. Я забіг у підвал, знайшов якийсь рюкзак, почав насипати туди патрони, хтось допомагав, та «Коршун» сказав, що всіх не беріть, залиште іншим. Закинувши рюкзак на плечі, побіг назад, піднявся на верхню сходинку. Міха постійно стріляв, я крикнув : «Я йду! Прикрий!». Пригнувшись, добіг до окопу. Кажу: «Це все, що є». Бій тривав. Потім БМП розвернулася і поїхала. Настала тиша.

Ми присіли в окопі: «Хух, відбилися, зараз підемо в підвал, чаю поп’ємо». І тут знову гул техніки. Чай відміняється. Гул був усе ближче і потужніше. Подумали, що їде танк. Потім почули крики від центрального входу. Наші не стріляли. Гул наближався. Кричали все голосніше. Поруч з Мішиною головою від пострілу піднялася хмарка піску, почала горіти трава. Він прислухався і каже, що це кричать кацапи. Я крики чую, але не можу розібрати, хто це. Ось чому важливо спілкуватися рідною мовою! Ми не можемо зрозуміти, якщо ворог на території, чому наші не стріляють. Справа від нас у хлопців була рація. Ми їм кричали, але через шум вони не розуміли нас.  Я спробував виглянути, витримав паузу і швидко підняв голову і побачив, що за 10 – 20 метрів стоїть ворожа БПМ, її дуло дивилося якраз мені в обличчя. Присів, кажу: «Стоїть беха, якщо вона виїде по доріжці і стане напроти нас – нам капець. Якщо висадився десант, то із-за бугра закидають гранатами. В підвал дорога відрізана бехою. Єдиний шанс – це повзти до наших, які були праворуч». Позиція хлопців була трошки нижче нашого окопу. Враховуючи висоту бехи, дуло так низько не опускалося. Вона стріляла, але снаряди пролітали вище. Забравши кулемет і трохи набоїв, по черзі я і Міха переповзли до своїх. Розповіли ситуацію. Треба було щось вирішувати. Рація не працювала, зв’язку з командиром не було. Командир (позивний «Коршун») був у підвалі. Наші не стріляли. Ворожа БМП на території бази. 

Нас було шестеро: я, Міша Лашук, Олег Захарченко, Віталій Гнатюк, «Кощей» і ще один боєць з першої танкової. Ми радилися, що далі робити, бо підозрювали, що база могла вже бути захопленою. Набоїв було мало, позицію не утримаємо, а залишимося – загинемо. Перша пропозиція була йти в напрямку Яцево, але якщо вийдемо з окопу, БМП нас розстріляє, а ще там не так давно були вороги. Йти через поле до ферми – теж як на долоні. Рішення треба було приймати негайно, бо, якщо ворог підійде до БМП, ми не відстріляємося: просто набоїв не вистачить. Вирішили йти попід забором до дровника. Пригнувшись, один за одним добігли до дровника, біля якого в окопі сиділи наші хлопці. Один (Вова) був поранений у руку і ногу. Рука була сильно поранена, долоня була роздроблена, нога пробита. Але йти він міг. Його перекинули через забор до нас, і ще переліз до нас Паша. Від Паші ми дізналися, що на територію заїхали ворожі «тигри», що позиція біля в’їзду на базу розбита. Що з іншими – він не знав. Вирішили йти до кільця – це поворот з вулиці Шевченка на вулицю Малиновського. Пораненому перев’язали руку. Біля дровника були гаражі, розбиті ворогом, але задня цегляна стіна вціліла, за нею ми сховалися. Віталій визирнув із-за стіни, вчасно він прибрав голову, вдарила черга з кулемета (неподалік стояв «тигр», калібр його кулемета 12,7 мм). У тому місці, куди він влучив, відвалився кут стіни. Нам необхідно було перейти через дорогу, але вона вже прострілювалася ворогом.

Ми повернулися до дровника, ситуація була така: якщо «тигр» по дорозі виїде за стіну гаража, сховатися нам вже нема де. Вирішили, прикриваючись задньою стіною дровника, йти до ферми. Це десь метрів триста. Я йшов останнім, прикриваючи хлопців і допомагаючи йти пораненому. Коли зайшли в розбитий сарай, по стінах вдарили кулі. (Мабуть, все таки «тигр» виїхав за стіну гаража). Ми продовжили рухатися. По дорозі зупинили машину з цивільними, вони згодилися відвезти пораненого на блокпост. (На даний момент він живий, але досі лікує руку).

До своїх вийшли, коли почало темніти. Це були танкісти 1-ї танкової бригади. Вони напоїли нас чаєм і запропонували їжу, але їсти не хотілося. Ми були на емоціях, думали, що всі наші загинули. На ранок зустрілися з їхнім командиром Леонідом Ходою, який сказав, що треба повертатися. Від нього ми дізналися, що наші, хоч і не всі, вціліли. Поверталися мовчки. На базі було чутно вибухи. Ворог продовжував обстріл. Під час цього бою були вбиті і поранені. Загинув молодий хлопець з ТРО.  А ще загинув боєць, якого ми називали «Сєдой». Волосся у нього було усе сиве,  казали, він пройшов Афганістан. Коли він з кулеметником міняли позицію, в те місце прилетіла міна, вони удвох загинули.

У той день загинув мій друг Юра «Куликівка». Ми були знайомі більше двох тижнів. У перші дні перебування на Лижній базі він знайшов два українські прапори. Один віддав мені, інший залишив у себе. Зараз цей прапор зі мною, він мені нагадує про побратима. Загинув він у дровнику від ворожої кулі. А тіло повністю згоріло, бо коли вороги відходили, їм вдалося підпалити дрова.  Впізнавали Юру по ДНК та металевій пластині, що була у нього в нозі.

Загиблі хлопці – це герої, які віддали своє життя за свободу і незалежність, за Чернігів. Герої не вмирають. 22 березня 2022 року ми вистояли. Не дали ворогу зайти в Чернігів, але дорогою ціною, дивлячись в обличчя смерті.

Для мене обличчя смерті – це та сама БМП, якій не вистачило десятка метрів, щоб заїхати до нас в окоп. Коли я визирнув з окопу, це «обличчя» дивилося на мене дулом ворожої гармати. Ми вистояли, але я не знав і не мав здогадки, що рівно через шість місяців 22 вересня 2022 року я буду дивитися в це саме «обличчя». Це було вже у Ніколаївці Другій, Курдюмівці та Бахмуті. Але це вже інша історія.

Лижна база була повністю розбита, тому нас переселили неподалік у приватні будинки. По черзі ми сходили і забрали свої речі з підвалу. Що не встигли забрати – згоріло. Підвал вигорів повністю. Чергував я тепер біля воріт на в’їзді до бази. Нам прислали хлопців з ТРО, і ми чергували вже по троє. Вороги обстрілювали кожного дня: неподалік заїжджав тигр, з міномету обстріляли, і швидко їхали.

Потім ворог почав скидати гранати з дрону. Одна така, впавши неподалік від окопу, не розірвалася. Ми з Міхою заступили на чергування. З нами ще був молодий хлопець Віталік (з Ніжинського р-ну). Я повертаю голову, а він іде прямо на гранату, залишилося зробити два кроки. Я кричу: «Стій! Назад!». А сам присів в окоп, думаю: «Все, нема хлопця». Аж ні, молодець, вчасно схаменувся. Можливо, я врятував тоді йому життя.

Потім весь наш батальйон (21 ОСБ) зібрали на Радіозаводі. Жили ми в бомбосховищі, там було темно і сиро. Світло давали генератори тричі на добу по дві години. Додому не пускали, через декілька днів розвезли по селах Чернігівської області. Мій взвод потрапив до одного села Чернігівського району. Нас почали відпускати додому на три дні. Перша зустріч була на емоціях: моя дружина, її сестра з чоловіком і дітьми зустріли мене в Чернігові і дуже раділи.  Особливо рада була моя люба дружина. Пережити блокаду в той час, коли твій чоловік десь там під кулями!.. Було, що на зв’язок з нею я не виходив по декілька днів. Це мій герой. На її долю припало пережити важкі часи розлуки.

Наприкінці вересня, а саме 19.09.22 ми вирушили на Донбас…

Трухан Михайло Костянтинович, 1971 року народження. Житель міста Чернігів. Спогади записані у жовтні 2023 року.

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Павло Солодовник «Боротьба нескорених: хроніка війни і злочини російських окупантів на Чернігівщині»

    Солодовник П. Боротьба нескорених: хроніка війни і злочини російських окупантів на Чернігівщині / Упоряд. – Київ: ВД «Дакор», 2023. – 166 с., іл.

          Дуже важливо, щоб людство знало і назавжди запам’ятало правду про війну, жахи окупації і злочини російських військових. Одним із носіїв і зберігачів історичної пам’яті є подібні видання. Основна мета цієї книги – фіксація злочинів російських військових на території Чернігівської області. Цьому передував кропіткий процес збору інформації, аналізу документів і свідчень, систематизації лише підтверджених реальних фактів.                     Окрема цінність – фотографічні докази.

Дана книга є певним чином унікальним історичним документом і фактично єдиною своєрідною енциклопедією війни на Чернігівщині. Її вдалося створити, зокрема, завдяки фаховим консультаціям та всебічній підтримці військових та силових відомств Чернігівської області.

Літературне редагування здійснила Оксана Писана.

На обкладинці фотографія Ольги Короткової – знищений росіянами чернігівський готель «Україна».

Книга побачила світ завдяки підтримці народного депутата України з Чернігівщини Бориса Приходька.

Книга з автографом Павла Солодовника «Боротьба нескорених: хроніка війни і злочини російських окупантів на Чернігівщині» є в фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей. 

Передмова

Про що ця книга і чому вона має історичну цінність

Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю Волю окропіте.

Тарас Шевченко

          Той страшний ранок 24 лютого 2022 року жителям Чернігівщини запам’ятався на все життя. Ще більше в нашій пам’яті закарбувалися подальші події – запеклі бої, безсонні ночі у холодних темних підвалах, евакуація дітей під обстрілами, шматочок хліба на гурт, прощання назавжди, розстріли, вибухи, смерті, каліцтва, жорстокість, підлість ворога і врешті – звільнення кожного клаптика нашої рідної Сіверської землі.

          Наша незламність закарбувалася не лише в пам’яті. Незламність і нескореність Українського народу відтепер назавжди карбується у нашому національному генотипі.

          Туга за загиблими і розпач несправедливості розривають нас зсередини…

          Боротьба досі триває.

          Вже весь світ чітко зрозумів, що МИ – нація сильних, нескорених і вільних. Це розуміють і ті, хто прийшов до нас із війною, і ті, хто підтримує цю війну.

          Варто усвідомити важливу істину – наша боротьба розпочалася багато століть тому. Українська історія просочена кров’ю наших героїчних предків. Україна весь час боролася за своє існування.

          Також не забувайте про те, що путін напав на Україну не 24 лютого 2022 року, а в лютому 2014 року. А гібридна прихована війна путіна проти України розпочалася ще раніше.

          Історія України – це історія постійного протистояння проти імперського зла. В усі історичні часи ми боролися за своє існування. І фраза «українці та росіяни – це один братній народ» – жалюгідний міф, який насаджували нам десятиліттями.

          Ми кардинально різні. Інші на генетичному рівні.

          Ніколи не були і точно не будемо «одним братнім народом».

          Триває страшна пекельна війна…

          Військові росії безжально вбивають українських дітей, розстрілюють беззахисних пенсіонерів, ґвалтують жінок, відрізають голови українським захисникам і по-звірячому катують всіх, хто стає на їхньому кривавому шляху…

          Під час окупації Чернігівської області загарбники вкотре розкрили свою справжню суть. Це психічно хворі і комплексно бідні істоти. Недарма з перших днів повномасштабного наступу українці прозвали окупантів орками. Орки – це вигаданий вид істот у фентезійних творах. Це потворні варвари, загарбники-ординці, котрі служать силам зла, поєднуючи в собі найгірші людські риси.

          На жаль, російські окупанти – це не вигадка, а реальне зло, з яким нам довелося зійтися в страшному двобої. За свої вчинки ворогам доведеться обов’язково відповідати. Своїми звірствами росіяни вже давно продемонстрували, що вони цинічно плюють на міжнародне право і звичаї війни. Це дика орда. Але попри все, ми прагнемо жити в цивілізованому мирному світі, де діють закони і де справедливість завжди перемагає.

          Рано чи пізно всі російські військові злочинці постануть перед судами. Також дуже важливо, щоб людство знало і назавжди запам’ятало правду. Одним із носіїв і зберігачів історичної пам’яті є подібні видання.

          Ця книга містить чотири розділи. В першому розділі в деталях і по днях описано хронологію подій з моменту повномасштабного вторгнення і до повного звільнення та зачистки області від ворога. Також в першому розділі розповідається про основні доленосні бої, облогу Чернігова та діяння росіян на окупованих територіях.

          У другому розділі описано злочини російських окупантів на території Чернігівської області (авіаційні бомбардування житлових районів Чернігова, вбивства цивільних, обстріли багатоповерхівки з танка). Також тут представлені унікальні фотографічні докази, результати експертиз і фрагменти свідчень та допитів.

          Третій розділ присвячений окупації села Ягідне Чернігівського району. Рашистська нечисть майже місяць знущалася над жителями цього села. Вона розстрілювала, катувала і морила голодом людей. Нелюди не жаліли навіть немовлят… Розділ називається «Ягідне: концтабір у шкільному підвалі». Окупанти зігнали в підвал місцевої школи все село і утримували там майже 400 людей. У темряві, холоді, тисняві, без свіжого повітря… Неможливо передати словами ті пекельні муки, які пережили селяни. На жаль, не всі вижили… Ягідне – це одна із найбільш трагічних сторінок окупації.

          Четвертий розділ концептуально дещо відрізняється від трьох попередніх. Тут акцент зроблений на елементах ворожої пропаганди та небезпеці так званих інформаційно-психологічних операцій (ІПСО) на Чернігівщині. В четвертому розділі також наведені приклади цікавих історичних фактів про московітів і, зокрема, путіна. І ключові тези – про подальшу боротьбу українців – у тому числі про війну на різних фронтах після завершення бойових дій.

Основна мета цієї книги – фіксація злочинів російських військових на території Чернігівської області. Цьому передував кропіткий процес збору інформації, аналізу документів і свідчень, систематизації лише підтверджених реальних фактів. В цій книзі зібрані правдиві історії війни та документально підтверджені факти злочинів. Окрема цінність – фотографічні докази.

На сторінках книги – біль, сльози, розпач, крик душі. Водночас – це книга про героїзм, патріотизм і незламність. Вона написана передовсім для того, щоб якомога більше людей у всьому світі дізналися (і завжди пам’ятали) правду про жахи війни, жорстокість російських загарбників і запеклу боротьбу українського народу.

Слава Україні!

Павло Солодовник, журналіст чернігівського ЗМІ «ЧЕЛАЙН»

Про автора

Солодовник Павло Васильович – директор ТОВ «ЧЕЛАЙН МЕДІА ГРУП», журналіст чернігівського ЗМІ «ЧЕЛАЙН», заступник головного редактора ТОРМ у Чернігівській обласній телерадіокомпанії, редактор у SVOBODA.FM (Чернігів), редактор у Високий Вал / VAL.UA / Новини Чернігова, помічник народного депутата України у Верховній Раді України (з 15 жовтня 2021 року – дотепер). Співавтор книги "Нескорена Чернігівщина: реальні історії війни" https://starshviddil.blogspot.com/2023/05/blog-post_16.html