Що робити, коли, прокинувшись від
вибухів, ти розумієш, що почалася війна? Що краще: лишатися вдома в німому
очікуванні чи хапати найнеобхідніше й тікати?.. Як зрозуміти, куди їхати, і де
ти дійсно будеш у безпеці? Як наважитися лишити рідні стіни, коли відчуваєш, що
вже ніколи не повернешся назад? Невідомі напрямки і безліч питань, на які немає
відповіді. «Біженка» – історія одного переселення з Київщини в Італію. Історія
жінки, двох дітей і однієї собаки.
Книга Юлії Матту «Біженка» є у фонді
Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.
Юлія Матту, українська письменниця і журналістка, на
початку повномасштабного вторгнення росії на територію України переїхала до
Італії. Це не була запланована сімейна подорож, це була справжня евакуація. Не
маючи планів куди їхати, Юлія вивозила своїх дітей і собаку з Київської
області, спочатку на захід України, потім до Польщі і аж потім до Італії.
«Я звичайно ж люблю Італію, але я ніколи не планувала
дістатись туди у такий страшний спосіб, в переповнених потягах, ночуючи де
прийдеться і в стані постійної тривоги. Не за себе, лише за свою сім’ю», –
згадує Юлія найнебезпечнішу поїздку в своєму житті.
Як і багато українців, виїхала в перший день
повномасштабного вторгнення. Раніше я б ніколи на таке не наважилась, але 24
лютого діяла на автоматизмі. Я автоматично вийшла з дому після перших вибухів.
Не знаю, як я вчинила б, якщо була б сама та 24 лютого мною керували суто
материнські інстинкти, а страх невідомої дороги був не таким сильним, як страх
лишитись у небезпеці.
Я почала писати книжку вже тоді, коли оселилась в Італії,
мені хотілось все заново переосмислити, подивитись з боку на себе і на свої
вчинки. Чи я була права, що залишила країну і не лишилась її захищати, як
багато жінок. Але з часом все таки я зрозуміла, що вчинила правильно.
В Італії я заснувала волонтерську організацію, роблю все,
що тільки можна, аби допомогти моїй країні звідси. Про синдром врятованого, от
про що я хотіла написати. Це коли тобі погано в теплій Європі через те, що в
твоїй країні щодня гинуть невинні люди. Про те, що можна бути патріотом, де б
ти не був. Про те, що людська психіка має свій ліміт і треба прислухатись до
себе і жаліти себе, адже ти мама дітей, які мають вирости достойними
громадянами країни.
Я писала про Італію і її вклад в перемогу України, не про
Італію, як державу в цілому, а про кожного свідомого італійця, який щомісяця
віддає трохи грошей із своєї зарплатні і пенсії, щоб на фронті хлопці
спробували панеттоне, щоб діти переселенців отримали солодощі, літні люди
отримали гуманітарні набори, зараз в Україні дуже важко жити всім.
Моя історія одна з мільйонів, але, незважаючи на це, вона
не втрачає своєї важливості і актуальності».
Уривок
з книги
«24 лютого. Україна. Місто Біла Церква. О п’ятій ранку мене
розбудили дуже голосні звуки вибухів, як наче десь запускають салют. Я дивилась
у вікно здаля, бо було страшно підходити ближче. За вікном була глупа ніч. Лише
кожні кілька хвилин лунали чи то постріли, чи то вибухи. Тепер я знала точно,
що почалася війна.
Це була перша ніч, коли я лягла спати вдягнута, а зимові
черевики поставила поруч, щоб недовго шукати».
Про авторку
Юлія Матту (справжнє ім'я Юлія Миколаївна Семиряд) – українська
письменниця, журналістка, громадська діячка. Має в своєму доробку книжки «Жашківські равлики», «Багалія» (українською та
англійською мовами), «Коли злітають літаки», «#39.11», «Біженка».
Народилася 26 липня 1979
року в селі Гоголів Броварського р-ну, Київської обл. Закінчила середню школу №
98 м. Києва. У 1996-2001 навчалася в Національній академії державної податкової
служби (м. Ірпінь), отримала диплом за спеціальністю «правознавство». 2008-2011
року навчалася в Одеському регіональному інституті державного управління при
президенті України, здобула освіту «Магістр державного управління». З 2004 по
2014 роки працювала на державній службі в галузі соціальної політики. З 2014
року вирішила піти з посади спеціаліста Мінсоцполітики і розпочати власну творчу
і громадську діяльність.
Немає коментарів:
Дописати коментар