Леся Терес. Підвальні хроніки - 2022

День перший. 24.02.22 р. Після страшної новини намагаюся побудувати план дій, прошу доньку, щоб поки не повідомляла моїм стареньким. Буджу молодшого брата - він має машину. Швидко збираємо "тривожні валізки" та їдемо у пошуках пального. На заправках страшенні черги. Стоїмо дві години. Поруч супермаркет - іду за продуктами, щоб зекономити час. Хліба немає. Із швидкістю вітру з полиць змітаються крупи, борошно, консерви, сіль, цукор... Але люди налаштовані позитивно. Подумаєш, локдаун уже пережили й війну пересидимо. У багатьох продуктових кошиках спиртне, ковбаси, цукерки й навіть торти...   Після заправки й шопінгу їдемо до батьків. У них свій звичний темп - щойно прокинулися, поснідали, збираються дивитися серіал... Сповіщаю новину - не вірять, сприймають як жарт. Наводимо переконливі докази. Підозра, розпач... Лунає перша сирена. Виходимо на вулицю, спускаємося в підвал під восьмиповерхівкою батьків - він жахливий. Суцільна темрява, труби, дроти, павутиння, неприємний запах, повітря з дефіцитом кисню. Ні, я точно там не зможу. Батьки змогли. На стільчиках з валідолом і пляшкою води. Але лише раз. Потім, сказали "ні".

А ось і перші танки. Справжні, колоною їдуть за декілька десятків метрів. Неподалік чути вибухи. Страшно, але більше цікаво. Якась нереальна реальність. Не може бути, це - просто навчання... Ні, війна. Вирішуємо забирати батьків до себе - здавалося буде спокійніше. Після більш-менш спокійної ночі, часті обстріли. Відомості про перші руйнування - аеропорт Бориспіль у Києві, декілька споруд у Чернігові, серед них СБУ й дитячий садок. Підірвано багато мостів, як стало відомо, ЗСУ, для неможливості переправи техніки противником через річки. Жартами вже не пахне. Обстановка загострюється. Запеклі бої й обстріли на околицях Чернігова, є жертви серед мирного населення. Деякі населені пункти окуповані рашистами. З'являється інформація про загиблих учнів і батьків учнів нашої школи... А також про появу кадирівського карального батальйону на території України...

Донька першою почула новину про вторгнення російських військ в Україну й зателефонувала о 6:15 24.02.22 р. Я спросоння нічого не зрозуміла. Донька сказала, що певно виїдуть на дачу в Рижики, там сваха. Але хіба міг хто-небудь підозрювати, що вже наступного дня неподалік Рівнопілля розгорнуться запеклі бої, а потім територія виявиться окупованою? Під час бою на другий же день була розбита трансформаторна будка, а в сусідню хату потрапив снаряд... Звичайно, діти не розраховували, що опиняться в пастці, заряд батареї мобільних швидко зникав, зв'язок був майже відсутнім. Продуктові запаси, дрова теж... Але діти трималися.

Моє серце рвалося на частини. Я намагалася не впадати у відчай,  телефонувала волонтерам, у штаб ЗСУ, благала про допомогу. Але всюди відмова. Навколо все заміновано, територія окупована і ніхто туди не поїде. Дітям теж виїжджати не можна. Спитала в штабі, а якщо швидку - там же чотиримісячна дитина. У відповідь: "Вони що поранені? Ви хочете, щоб ваші діти потрапили під обстріл чи підірвалися на міні? Нехай сидять!" Як??? Що робити? Молюся. Щиро й багато. Слізно. З нетерпінням чекаю хоч якоїсь вісточки від дітей.

26.02.2022р.  донька телефонує й повідомляє, що приїхав сусід і привіз генератор - буде можливість підзарядити телефон. Наступного дня після обстрілу генератор згорів... Ще через день дізнаюся, що інший сусід вирішив піти в село й купити хоч  якісь продукти, бо зовсім нічого їсти, але не ступнув і десятка кроків, як підірвався на розтяжці й загинув.

Війна... Телефон рве від дзвінків друзів і знайомих - Канада, Німеччина, Америка... Усі турбуються, пропонують допомогу, не хочуть повірити в те, що відбувається... Але реальність набагато страшніша. Цілодобово через кожні одну-дві години лунає тривога, потрібно бути завжди напоготові, щоб одягнутися й вискочити в підвал, або притиснутися до несучої стіни в квартирі. Спочатку, почувши звуки сирен, усе кидали, ховалися, але за лічені дні адаптувалися, навчилися відрізняти танкові залпи від буків і градів, ракет...

Сьогодні під залпами й обстрілами довелося вистояти проти неба три з половиною години біля аптеки, щоб купити деякі ліки для себе й родини. Але, коли черга наблизилася, вийшла аптекарка й сказала, що майже нічого не залишилося.

Біда згуртовує. У підвал ходимо усім під'їздом під звуки сирен, немов по дзвінку на роботу. Там уже немає різниці у віці, переконаннях, статках... Усі в однакових умовах. І навіть у найстійкіших починають здавати нерви. І тут відкривається справжнє обличчя людей: добрі стають іще добрішими, а злі -...

Люди потроху облаштовують підвали, в яких десятиліттями не мали потреби. Кожний прагне хоч якогось комфорту й мріє про порятунок. У перший же день обстрілів снаряд влучив у котельню - відключили гарячу воду й опалення. Але через два дні все відновилося. І от уже сусіди починають ділитися щастям - прийняли душ нашвидкоруч, помили голову, перевдягнули одяг...

    Магазини й аптеки зачинені, згодом їх починають відкривати на декілька годин. У декого закінчуються запаси ліків і харчів. Починається обмін - я тобі корвалол, а ти мені хліба. Або корму для котів. Тварини теж бояться сирен і обстрілів, і господарі їх не полишають, носять із собою в укриття. Сьогодні під час стояння в чергу до аптеки молода пара переді мною запропонувала купити мені хліба, бо в них підходить черга в гастроном. З радістю приймаю пропозицію. Їх двоє, я одна, а вдома троє інвалідів - батьки й старший брат з ДЦП. А вчора зайняла чергу за продуктами, аж раптом телефонний дзвінок - мій давній знайомий,  сирота з дитинства, а зараз відомий боксер, побачив мене в черзі, підбіг і дав дві хлібини - зміг десь купити.  Відмовляюся, бо в нього теж двоє маленьких дітей. Наполягає, плачу, але виходжу з черги й біжу щаслива додому. Там чекають старенькі батьки. Війна війною, а обід - за розкладом. Готую їм уночі, не вмикаючи світла - бо не можна. Вони звикли прокидатися й снідати рано... Люблять смачненьке - часто й щоб гаряче. Але обстріли... Виганяю їх з кухні, обурююся, прошу зменшити апетит і не перебирати харчами. Нагадую, що в погребі на дачі голодні діти... 

27.02.2022р. помічаємо багато людей біля будинку, вони зносять покришки авто й насипають грунт майже під вікна, носять ящики з коктейлями Молотова, або, як їх тепер називають, бандеросмузі. Лякаюсь. Уявляю, як це все буде палати під моїми вікнами. Умовляю батьків і братів перейти до їхньої квартири на ніч. Погоджуються. Знову нашвидку збираємо речі. Вирушаємо. Обстріли. Починаємо шукати хоч якесь укриття. Обіцяли, що буде в супермаркеті. Біжу, стукаю в усі двері. Всюди зачинено. Підходимо до найближчого підвалу в будинку - стоять люди. Просимося - відмовляють, мов, і так багато людей. Біжимо під обстрілами далі. Батьки обоє з палками, знесилені. Спускаємося до найпершого підвалу, штовхаємо двері - зачинено. Прошу батьків, щоб стали під стінку. Раптом двері підвалу розчиняються. Там світло, відносно чисто, багато місця, навіть дві табуретки й одна бабуся - це вона нам відчинила двері. Дай Бог їй здоров'я - пригощаємо печивом і консервою з власних запасів. Розташовуємося, лунає сирена. До укриття починають сходитися люди. Не задоволені нашою присутністю: "У нас тут квартиранти?" Але не виганяють. Дивимося на годинник - до початку комендантської години чотирнадцять хвилин. Не встигнемо дійти до батьківського будинку. Вирішуємо залишатися на ніч у чужому підвалі. Порахували, що до скасування комендантської години доведеться бути тут дванадцять годин.

Ніч видається тяжкою. Мамі стає погано - серцевий напад. З таблеток лише валідол і корвалол. Не допомагає. Роблю мамі масаж рук і ніг, воджу під руки. Брат знаходить покинуту упаковку від придбаної кимось великої плазми, імпровізуємо ліжко для мами. Сирени волають через кожні дві години. Обстріли центру міста. Зруйновано обласну дитячу стоматполіклініку, кінотеатр - пам'ятку архітектури та житловий будинок у центрі. З нетерпінням чекаємо скасування комендантської години, я забула зарядне від свого мобільного. Треба повернутися у свою квартиру та подивитися, чи цілі вікна. Іти потрібно у суцільній темряві - ліхтарі не вмикають, щоб не приваблювати ворогів. Вирішуємо йти з молодшим братом - по одному моторошно. Біжимо.  З квартирою все гаразд. Повертаємося назад, забираємо батьків, ведемо до нашої квартири. Лунають настирні сирени. У небі клуби чорного диму. Дізнаємося - горить Епіцентр. Влучила ворожа ракета. У будинках навпроти пошкоджені вікна й стіни... Дякуємо Богу, що не дав дібратися й залишитися в квартирі батьків, бо це - поруч.

28.02.2022р. перемовини між представниками країн військового конфлікту не приносять очікуваних результатів. Обстріли не стихають. Стерті з землі села навколо Чернігова. Ракетний обстріл житлових будинків. Є жертви.

1.03.2022р. - перший день весни. З'являється багато інформації про відступ ворога. Радіємо. Втрачаємо пильність. З'являється надія забрати дітей. Знову потужні обстріли...

2.03.2022 р. сьомий день війни. Сиджу в підвалі чужої п'ятиповерхівки з молодшим братом - це його знайомі запросили нас сюди, бо під нашою старенькою п'ятиповерхівкою розгорнули блокпост із барикадами під самісінькими  вікнами й пообіцяли вуличні бої вночі. З харчів - плавлений сирок, шматок білого хліба й трохи води. Холодно. Але якась жінка років шістдесяти підходить до мене з величезною шубою й турботливо, по-материнськи укутує мені ноги. Брату знайомі дали покривало - він зовсім легко вдягнений, спішив, а на дворі похолодало, заморозки до мінус семи. День був не легким. Щойно прозвучала чергова сирена повітряної тривоги - мабуть, дванадцята за день. Ми затаїлися й просто чекаємо, чи омине нас цього разу. Інтернет поки ще є. Ракетними ударами розтрощено районний відділ МВС та районну лікарню. Сирени лунають через кожні дві години. На ніч лякають потужними авіаударами по всій Україні... Щодня все більше й більше жахливих знімків і сумної інформації. Страшно... Але, згадуючи, що на третьому поверсі нашого будинку залишилися двоє немічних батьків і брат-інвалід, а за тридцять км від міста у погребі дачного будинку вже тиждень донька з двома дітьми, меншій з яких усього чотири місяці, страх розвіюється.

13.03.2022р. Вісімнадцятий день війни. Велике бажання потрапити до храму хоч на декілька хвилин, адже не була три тижні. Знімаю з полиці дві найбільші квітучі орхідеї, ставлю в пакет і під гучні звуки обстрілів біжу до найближчої церкви. Подаю записки за здравіє і за упокій,  дев′ять соракаустів за всіх членів родини, купую й ставлю свічки, прикладаюся до ікон. Священик завершує заупокійну літію, підходжу за благословінням, питаю, чи буде служба п'ятнадцятого березня, щоб посповідатися й причаститися (вівторок, мій день народження). Батюшка відповідає: "Або сьогодні або в середу, бо триває Великий піст". Сьогодні я не готова, буду планувати на середу, шістнадцятого березня. Дай Бог дожити. Швидко біжу додому - там чекають старенькі батьки й старший брат-інвалід. Молодший брат дев′ять днів тому виїхав з міста, вивіз свою похресницю з родиною на Західну Україну.

Повернулася з храму, нашвидкоруч почала варити макарони, газ іще є. Світла, води і мобільного зв'язку немає. Звуки літаків і вибухи не припиняються, декілька разів спускаюся до підвалу, в ньому все менше людей, багато кому вдалося виїхати з міста. До магазинів, аптек, банкоматів  - черги. Люди стоять, боячись утратити своє місце, вже не реагують на сирени та обстріли...

Опівдні зателефонував молодший брат із Західної України - дивуюся, що з'явився зв'язок - і повідомив, що домовився про евакуацію нас із міста. Я скептично сприймаю його пропозицію. По-перше, це досить небезпечно, а по-друге, куди мені з трьома інвалідами... Але він наполягає, каже, що його однокласник, він же мамин учень із Ізраїлю, через єврейську організацію Хесед ("Милосердя") домовився за нас. На роздуми часу немає. Брат кричить у телефон, що в нас на збори п'ять хвилин. Кричу і я батькам збиратися, хапаю, що під руками - зовсім не те, що треба, голова відмовляється  усвідомлювати... Через зруйноване місто їдемо до точки відправлення - там купа людей, більшість євреї, у яких чітка мета виїхати до Ізраїлю. А нам хоч би до Києва.

Під′їжджають маршрутки, люди згуртовуються щільною стіною. У мене п'ять сумок. Батьки з палками і хворий брат відстають і губляться у натовпі. Я вдираюся до мікроавтобуса й займаю чотири місця. З двох скидають мої сумки й займають. Крізь натовп кличу батьків, по черзі втягую їх у мікроавтобус. Когось примушують вийти -  саджу батька. Сама залишаюся без місця. Ніхто не виганяє, їду стоячи, але не звичні півтори години до столиці, а майже шість. Водій напружений, люди теж. Дорога нелегка - об'їжджали полями й селами, де нема окупантів. До Києва приїхали пізно ввечері. Нас привезли до центральної синагоги, погодували. Братові стало зле - почався напад епілепсії, він упав на сходах, а ми з батьком не могли його привести до тями. Але на допомогу прийшли молоді хлопці, один із них виявився фельдшером, дав декілька порад. Спитав, чи їдемо ми до Ізраїлю, сказав, що хоче до Польщі. Але в нас зовсім не було на меті виїжджати за кордон...

Ночувати нас відвезли до готелю в центрі столиці. Після трьох тижнів підвального життя це були просто царські умови. Душ із теплою водою, широке ліжко, чиста постіль, тепло, світло, а головне - не чути вибухів. На ранок знову потрібно йти до синагоги. Там для нас готують сніданок і складають списки, хто куди поїде далі. Дізнаюся, що Хесед прямуватиме до Молдови. А далі - хто куди: частина біженців до Ізраїлю, хтось на Німеччину, хтось на Польщу. Навіть до таких країн як Данія, Швеція... Але ж нам туди не потрібно. Від людей дізнаюся, що є список на Івано-Франківську область. Не вагаючись записую наших чотири прізвища.

Повідомляю батькам - вони згодні, телефоную молодшому брату - він теж дає добро. Хтось каже, що на Івано-Франківщину везе "зовсім лівий мужик", тобто не від Хеседу. А ось і він. Чоловік відрекомендувався: "Мозговий Віктор Іванович, практичний психолог, волонтер". У мене закрадається думка, що людина хоче заробити. Розпитую подробиці: де поселять, чи буде можливість харчуватися, скільки коштуватиме дорога й проживання. Віктор Іванович обурюється, каже, що все безкоштовно. Пояснює, як за збігом обставин опиняється біля синагоги, але всі бажаючі не сядуть у один автобус, а другий поїде лише наступного ранку. Віктор Іванович просить мене уточнити список усіх, хто записався на Івано-Франківщину. Я йду до синагоги, починаю шукати людей за списком, але знаходжу не всіх. Віктор Іванович просить обдзвонити  тих, кого не знайшла. Але у мене з'являється твердий намір виїхати з рідними тільки сьогодні, йду навіть на хитрість, точніше на підлість. Розуміючи, що за своїми номерами не сядемо в автобус, вирішую не телефонувати тим, хто записаний попереду. І ось ми біля автобуса. Першим заводжу батька, він відразу знаходить місце, але візуально їх більше немає, а бажаючих виїхати багато. До мене підбігає якась жінка з Хеседу й відмовляє їхати "невідомо з ким", мовляв від їхньої організації будуть усі пільги й підтримка. Але ми з батьками приймаємо остаточне рішення їхати на Івано-Франківщину. І тут просять вийти з автобуса тих, хто не їде до кінцевого пункту, а хоче вийти в Тернополі, звільняється декілька місць і ми всі сідаємо...

Їдемо. Дорогою численні блокпости з перевіркою документів. Годин через п'ять після відправки технічна зупинка. Усім бажаючим роздають обід, дбайливо приготований волонтерами - смачна каша в лотках із фольги, сарделі з хлібом, якого ми вже не куштували три тижні, і навіть сало з часником. Дякуємо вам, добрі, щирі земляки!

Майже опівночі доїжджаємо до пункту призначення. Нам допомагають перенести речі з автобуса до будівлі садочка "Теремок", де нас привітно зустрічають вихователі та керівництво - директор Світлана Миколаївна та завгосп Оксана. Не дивлячись на пізню годину, жінки не виглядають виснаженими, не скаржаться,  а спілкуються з нами, співчувають, дають поради по розміщенню. Потім бажають спокійного відпочинку і залишають нас до ранку. Перша ніч у теплі без обстрілів і сирен...

На ранок бажаючих жінок запрошують допомагати на кухню. Але на цю роботу мене й просити не треба, іду чистити картоплю. Відро, бо треба готувати приблизно на п'ятдесят чоловік. Зі мною жінки-біженки з Гостомеля, у них досвід роботи на кухні - вони працювали в санаторії Пущі-Водиці. О пів на десяту ранку прийшли Світлана Миколаївна і Оксана, показали де, що можна взяти з продуктів - люди з села поназносили повну комору, запропонували засоби гігієни та все необхідне для діток. Пізніше селяни приносять одяг та взуття, місцевий голова ОТГ Роман підвозить гуманітарку. Мене просять допомогти сортувати речі - дитячі й дорослі окремо. Дещо обираю для себе й рідних, бо ж приїхали лише в тому, в чому вийшли з підвалу. Натрапляю на цілу упаковку памперсів та одяг для малюків. Ридаю. Мої діти зараз потребують цього, але передати немає ніякої можливості. Місяць на дачі, яка виявилася на окупованій території...

Нас запрошують реєструватися як тимчасово переміщених осіб. Зізнаюся, що сьогодні (п'ятнадцятого березня) мій день народження. Директорка садочка Світлана Миколаївна не роздумуючи витягує з шафи новеньку футболку й капці й віддає мені. Хоч і не зручно, але беру, дякуючи...

Увечері нас запрошують на збори. Приходить наш організатор Віктор Іванович, пропонує усім присутнім коротко відрекомендуватися. Серед біженців виявляються жителі різних куточків України, абсолютно різних професій і вікових категорій. Але всіх об'єднує одне - прагнення бути якомога далі від жахіть війни, здобути спокій та врятувати життя. Віктор Іванович дає дуже цінні психологічні й практичні поради, як подолати страх, паніку й допомогти іншим. Цікавиться й записує потреби й побажання евакуйованих, просить запропонувати людей, які могли би бути старшими в нашій групі. Один із присутніх пропонує мене. Не відмовляюся, але Віктору Івановичу кажу, що скоро можу від'їхати. Він запитує: "У вас є якісь плани?" "Ні, на мене в декого є плани", - відповідаю. Мій молодший брат на час бойових дій хоче вивезти нас до іншої країни...

Я плачу, відмовляюся, мотивуючи тим, що діти мої залишилися в Україні, без їжі, ліків та елементарних засобів існування, без можливості виїхати будь-куди.

***

Моя донька з онуками й зятем в найперший же день війни (24.02.22р.) виїхала до сватів на дачу за двадцям сім кілометрів від міста. Буквально наступного дня там розпочалися потужні бої. Найближче село спалене, територія опинилася під окупацією. Ми не відразу усвідомили усю серйозність обставин. На дачі, де перебували діти, відразу ж зникло світло та мобільний зв'язок, дров і харчів - обмаль. чотиримісячна онука на грудному вигодовуванні, у доньки внаслідок стресу зникло молоко. Скінчилися памперси, немає ліків. У дитини від постійного перебування в погребі - кашель і температура, почалася молочниця.

Зв'язок з дітьми періодично пропадав, у них не було можливості підзаряджати телефони. У одного з сусідів виявився генератор, але під час чергового обстрілу він згорів разом із будинком. Спроба іншого сусіда виїхати мопедом до найближчого села за продуктами закінчилася фатально - він підірвався на розтяжці й загинув.

Я не випускаю телефон із рук - там оповіщення повітряної тривоги, яку не чути в нашому мікрорайоні, й хоч якась надія отримати вісточку від дітей... За тиждень від початку війни почала телефонувати в штаб ЗСУ, Червоний Хрест, волонтерам, і всюди одна відповідь: "Нам туди не можна, нехай ваші діти сидять - виїжджати небезпечно, всюди заміновано!" Але ж як? Двоє дітей, одне з яких грудне немовля. Представники Червоного Хреста порадили налагодити контакти з жителями найближчого села, можливо хтось допоможе з продуктами. Але там теж немає світла і зв'язку...

За декілька днів нарешті додзвонилася донька й повідомила радісну новину. З села, що поруч, до них прийшов сімнадцятирічний хлопець,  приніс два літра молока й пообіцяв приносити через день. Так і було декілька разів, доки він дорогою до дач не натрапив на машину, в якій було четверо мертвих людей - двоє дорослих і двоє дітей - їх розстріляли за спробу виїхати з села. Потім і хлопець зник. Прийшла з молоком його мати й сказала, що вже тиждень не можуть знайти сина ... Не знайшли його й дотепер.

У дітей страшні спогади за тридцять дев'ять днів окупації. По суті вони виявилися заблокованими на невеличкому дачному масиві під перехресним вогнем. Ні до найближчого села, ні, тим більше, до міста добратися було не можна – всі околиці в мінах і розтяжках. Були там і загиблі й тяжко поранені мирні жителі. Мої рідні, дякувати Богу, вижили. Дочекалися відступу окупантів, розмінування дороги й дозволу на виїзд. Потім онук розповів, як вони пекли з води й борошна палянички на кострі й їли напівсирими. А одного разу курку зачепило уламком, а вони знайшли її мертвою і їли. Мої спроби домовитися з військовими про евакуацію дітей – закінчилися фатально, в інтернеті я натрапила на афериста, який під брехливим акаунтом військового ЗСУ пропонував за помірну плату «на пальне» допомогти вивезти дітей. Але, як виявилося, одночасно і з Харкова, і з Одеси, і з Запоріжжя…

    Коли надійшла радісна інформація про деокупацію і відступ, ми з братами й батьками були вже в Молдові – туди перевіз нас брат заради безпеки. Я слізно просила дітей не поспішати переїжджати до міста. Нарешті вони вирішили: донька з дітьми залишається на дачі, а зять зі свахою їдуть до міста в розвідку. (Боялися, що старенький «жигуль» не доїде – він і до війни глохнув).

У місті на них чекала квартира з усіма вибитими вікнами й балконною рамою. Було пряме влучення двома поверхами вище. Там квартири розбиті вщент. Пізніше ми дізналися, що й в батьківській квартирі вибиті вікна на першому поверсі. Але якісь добрі сусіди закрили їх зовні дошками.

Коли зять повертався машиною на дачу, щоб забрати доньку з онуками, його зупинили на блокпосту тероборонівці, принаймні так вони відрекомендувалися, й злили майже все пальне. Розшукали знайомого, який велосипедом відвозив пляшку пального, щоб вивезти дітей. Потім був переїзд до Києва. За домовленістю, не за малі кошти. Під Ягідним машина наїхала на уламок від снаряду й пробила колесо. Довелося шість годин серед поля чекати підмогу. З грудною дитиною…

В столиці зупинилися у знайомих, але Київ не був ані спокійним ані привітним. Будинки без опалення й світла. В чергах за гуманітарною – грубість і цинізм. Зі спогадів доньки: «Ми з дітьми пішли за гуманітарною, жінка винесла памперси. Потім вийшов чолов′яга й сказав, щоб я продала золоту обручку й купила дитяче харчування, а не жебракувала…» Потім було тривале лікування й обстеження, переїзд через Західну Україну до Молдови, реабілітація. Дуже хочеться, щоб ці жахіття більше ніколи не повторилися.

 

Терес Леся Миколаївна ,1971 року народження.

Жителька м. Чернігова