ОЛЕКСАНДРА ДІДОВИЧ: «В цей непростий період помітно проявилась споконвічна риса нашого народу – доброта»

    Наступило 24 лютого 2022 року. Саме наступило важкою брилою на наші плечі. Вранці я, як завжди, побігла в спортзал (вся наша група зібралась) і дізналась про війну. Я не здивувалась. Незадовго перед тим в газеті «Світ-інфо» в кількох номерах була надрукована стаття Огризко про росію, а книжок на історичну тематику я начиталась багато, то поведінка росіян цілком відповідала їх сутності.

            Прийшла додому – на столі записка від сина: зібрати рюкзак на всі випадки життя. Я дістала великий рюкзак, відремонтувала і… повісила пустий у комірчину. Нікуди я не побіжу. Нікуди бігти.

            Стріляти по місту почали якось відразу. В кожному будинку відкрили підвали – це були бомбосховища. Коли я зайшла в підвал подивитись, що  являє собою це бомбосховище – зрозуміла, що туди я не побіжу ховатися, мені просто страшно там знаходитись. І я залишилась у своїй квартирі. Спала на підлозі біля найміцнішої стіни – це поблизу вхідних дверей.

Вдень я прибігала провідати дітей. На стрілянину люди не дуже зважали, хоча б тому, що не можна було визначити – звідки, куди і що прилетить. Син вмовляв мене не бігати. Але так робили всі.

Шкоди в місті наробилось багато: стадіон, бібліотеки, кінотеатр ім. Щорса [ Нині - будівля Будинку Чернігівського обласного молодіжного центру], готель «Україна», повністю згорів «Епіцентр».

10 березня вимкнули електрику. Темрява тривала 25 днів, до 7 квітня. Спати лягали рано, читати було ніколи, бо вдень добували воду. Воду вимкнули 12 березня і дали через 30 днів, 11 квітня. Питну воду добували, як могли: іноді привозили в бочках, іноді в дворах приватного сектору по вул. Ломоносова [нині – вул. Гельсінської спілки] люди відкривали ворота для всіх. Технічну воду стали набирати зі Стрижня. Хто їхав велосипедом, хто з кравчучкою, хто ніс у руках – це був безперервний потік людей-водоносів, і ніхто не прислухався до вибухів.

В цей непростий період помітно проявилась споконвічна риса нашого народу – доброта:

- Стою в черзі за хлібом. За мною дві молоді гарні жіночки розмовляють і матюкаються. Відреагувала. Розговорилися. У відповідь на їх співчуття до мого віку я засміялась і пояснила, що я хліб віднесу на вулицю Інтернаціональну [нині – вул. Олександра Лазаревського], бо там жінка-інвалід. Це так здивувало і сподобалось моїм співрозмовницям, що незважаючи на мою відмову, вони купили хліб для інваліда, аби я лише віднесла.

- Нема питної води. Добувати її все важче. По вулиці Ломоносова господар відкрив скважину і відчинив ворота. Нас зайшло у двір тринадцятеро. Всі стоять мовчки. Ні розмов, ні скарг. І тут один молодик із черги дістає з кишені маленьку коробочку пігулок валер’янки і роздає всім по 3 штуки. Принесла я ті пігулочки додому, поклала на столику біля вази і кожного разу, пробігаючи повз столик, промовлю вголос, що це пігулки доброти.

- Біжу по вулиці Ломоносова провідати родичів. У вікні будинку на картоні напис: «У дворі скважина. Подзвоніть у дзвінок».

Завжди хотілось чимось віддячити. Тому носила  з собою ляльки-мотанки і додавала їх до слів подяки.

Стрілянина в Чернігові не вщухала, і люди почали виїжджати. 18 березня поїхали сусіди з мого під’їзду. Позалишали мені ключі і роль сторожа.

Настало 19 березня – виїздили мої близькі: син, невістка, внучка. На збори у них було неймовірно мало часу. Син примчав до мене велосипедом, спитав, чи я також поїду. Відмовилась, щоб їм було куди повертатись. Син вискочив на сходи, я стою у дверях і відчуваю, що зі мною зараз буде істерика. (Коли я зараз пишу ці рядки – плачу). І тут, дивлячись йому вслід, я сказала собі: «Діти в дорозі, все буде добре, якщо я ніколи не буду плакати». Це було як заклинання. Спрацювало.

Є таке золоте правило: «Людина тримається, якщо працює», почали з простого: прийшли з Наталією Михайлівною Зайцевою (наш керівник фізкультурної групи) в спортзал, все привели в порядок і створили «реабілітаційний центр», щоб люди відволікались і трималися. Наша постійна група зібралась. Так було з 18 березня до 11 квітня. А оскільки наш спортзал у церкві Адвентистів сьомого дня, то ми виявились дуже активними волонтерами. В церкву привозили продовольство, і ми з 12 квітня до 5 липня по 5 днів на тиждень працювали пакувальниками, вантажниками з 10-ї години ранку до 17-ї години. Керувала нами Зайцева Н.М., а я працювала безвідмовно, активно, бо почувала себе потрібною.

Починаючи з 7 липня, наша волонтерська робота змінилась. Продукти перестали привозити, а возили хліб. Ми продовжували трудитися аж до 2 вересня.

Було таке враження, що нас знають всі жителі району. На вулиці вітались незнайомі та вже знайомі люди. А восени підійшла до жіночки, яка продавала виноград. Питаю: «Скільки коштує?». Відповідає: «Тридцять гривень, але вам двадцять». Приємно, що так пам’ятають нашу роботу. Витримаємо!

Грудень 2024р.

Дідович Олександра Іванівна, жителька м. Чернігова.

Чернігівська майстриня, яка відома в Україні та за її межами. У творчому доробку Олександри Іванівни – ляльки-мотанки, декоративні пляшки, скриньки, вази, картини зі шкіри.