ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Віталій Рождаєв «Клуб любителів української мови». Літературно-художнє видання

 Рождаєв Віталій. Клуб любителів української мови: повість / В. Рождаєв. – К: «Залізний тато», 2023. – 300 с., іл.

          В російському фільтраційному таборі, біля кордону з Україною, під час війни опиняється новий полонений, хлопець Сашко. Він не приховує свою проукраїнську позицію, за що постійно потрапляє в карцер. В таборі Сашко знайомиться з групою старших дітей та підлітків, які створили таємну організацію, «Клуб любителів української мови», та розробляють план втечі від російських окупантів з метою повернутися в Україну. План, реалізований за допомогою українських розвідників, вдається. Через десять років всі учасники минулих подій зустрічаються знову.

          Пригодницька історія про українських дітей та підлітків, які опинились в російському фільтраційному таборі, розробили та реалізували план втечі, захоплює з перших сторінок. В книзі драматичні події описані динамічною мовою. Стиль цієї книги новаторський для сучасної української дитячої і підліткової літератури. Перші читачі вже позитивно оцінили книгу, яка в дійсності не про біль та втрати, а про сміливість та перемогу.

          «Ну й, можливо, найголовніше, це книга про любов до нашої держави – України, та про любов до української мови. Загалом ми всі є один великий «Клуб любителів української мови» – діти, батьки, військові. Це і є основною темою книги».

Віталій Рождаєв (уривок з інтерв’ю)

Джерело: https://news.obozrevatel.com/ukr/society/klub-lyubiteliv-ukrainskoi-movi-pismennik-vitalij-rozhdaev-pro-novu-knigu-peremogu-nad-chudoviskami-ta-sekretnij-talisman.htm

Буктрейлер на книгу:https://www.youtube.com/watch?v=qA9ekZLmpVc

Книга Віталія Рождаєва «Клуб любителів української мови» є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Від автора

          Шановні читачі.

          Зараз ви відкриваєте книгу, яка не про біль, втрати та страждання. Ця книга – про волю, сміливість та перемогу. Ця книга – історія про те, як маленькі сміливі люди перемогли великих страшних чудовиськ. А також це історія про дружбу, чесність та віру.

          Про те, що ніколи не треба здаватися, та впевнено йти до мети. А ще, це історія про нашу Україну, що в серці кожного українця.

          Багато українських дітей були викрадені російськими окупантами під час війни. В цій книзі я хочу нагадати про всіх них, та про те, що рано чи пізно вони мають повернутися додому. І ми мусимо докласти до цього зусиль, бо всі ми – одна велика родина.     

          «Клуб любителів української мови» – це кожен з нас, військових, цивільних, школярів, дорослих та дітей. Бо мова є той головний ключ до збереження нації, що її гуртує. Мова – основний код культурної спадщини.

          Будьте сміливими та ніколи не здавайтесь!

Про автора   

Рождаєв Віталій Володимирович. Народився в місті Ірпінь, Київської області. Має трьох дітей. За професією журналіст, копірайтер, фахівець з інформаційних технологій. Літературний стипендіат Фонду Культурного Капіталу Латвії.

Автор кількох художніх творів для дітей та юнацтва, які занесені в реєстр бібліотеки ім. Вернадського та національної Латвійської бібліотеки. Саме підтримка латвійського культурного фонду дозволила створити та видати дуже актуальну сьогодні для України книгу «Клуб любителів української мови».    

 

ОЛЕКСАНДРА ДІДОВИЧ: «В цей непростий період помітно проявилась споконвічна риса нашого народу – доброта»

    Наступило 24 лютого 2022 року. Саме наступило важкою брилою на наші плечі. Вранці я, як завжди, побігла в спортзал (вся наша група зібралась) і дізналась про війну. Я не здивувалась. Незадовго перед тим в газеті «Світ-інфо» в кількох номерах була надрукована стаття Огризко про росію, а книжок на історичну тематику я начиталась багато, то поведінка росіян цілком відповідала їх сутності.

            Прийшла додому – на столі записка від сина: зібрати рюкзак на всі випадки життя. Я дістала великий рюкзак, відремонтувала і… повісила пустий у комірчину. Нікуди я не побіжу. Нікуди бігти.

            Стріляти по місту почали якось відразу. В кожному будинку відкрили підвали – це були бомбосховища. Коли я зайшла в підвал подивитись, що  являє собою це бомбосховище – зрозуміла, що туди я не побіжу ховатися, мені просто страшно там знаходитись. І я залишилась у своїй квартирі. Спала на підлозі біля найміцнішої стіни – це поблизу вхідних дверей.

Вдень я прибігала провідати дітей. На стрілянину люди не дуже зважали, хоча б тому, що не можна було визначити – звідки, куди і що прилетить. Син вмовляв мене не бігати. Але так робили всі.

Шкоди в місті наробилось багато: стадіон, бібліотеки, кінотеатр ім. Щорса [ Нині - будівля Будинку Чернігівського обласного молодіжного центру], готель «Україна», повністю згорів «Епіцентр».

10 березня вимкнули електрику. Темрява тривала 25 днів, до 7 квітня. Спати лягали рано, читати було ніколи, бо вдень добували воду. Воду вимкнули 12 березня і дали через 30 днів, 11 квітня. Питну воду добували, як могли: іноді привозили в бочках, іноді в дворах приватного сектору по вул. Ломоносова [нині – вул. Гельсінської спілки] люди відкривали ворота для всіх. Технічну воду стали набирати зі Стрижня. Хто їхав велосипедом, хто з кравчучкою, хто ніс у руках – це був безперервний потік людей-водоносів, і ніхто не прислухався до вибухів.

В цей непростий період помітно проявилась споконвічна риса нашого народу – доброта:

- Стою в черзі за хлібом. За мною дві молоді гарні жіночки розмовляють і матюкаються. Відреагувала. Розговорилися. У відповідь на їх співчуття до мого віку я засміялась і пояснила, що я хліб віднесу на вулицю Інтернаціональну [нині – вул. Олександра Лазаревського], бо там жінка-інвалід. Це так здивувало і сподобалось моїм співрозмовницям, що незважаючи на мою відмову, вони купили хліб для інваліда, аби я лише віднесла.

- Нема питної води. Добувати її все важче. По вулиці Ломоносова господар відкрив скважину і відчинив ворота. Нас зайшло у двір тринадцятеро. Всі стоять мовчки. Ні розмов, ні скарг. І тут один молодик із черги дістає з кишені маленьку коробочку пігулок валер’янки і роздає всім по 3 штуки. Принесла я ті пігулочки додому, поклала на столику біля вази і кожного разу, пробігаючи повз столик, промовлю вголос, що це пігулки доброти.

- Біжу по вулиці Ломоносова провідати родичів. У вікні будинку на картоні напис: «У дворі скважина. Подзвоніть у дзвінок».

Завжди хотілось чимось віддячити. Тому носила  з собою ляльки-мотанки і додавала їх до слів подяки.

Стрілянина в Чернігові не вщухала, і люди почали виїжджати. 18 березня поїхали сусіди з мого під’їзду. Позалишали мені ключі і роль сторожа.

Настало 19 березня – виїздили мої близькі: син, невістка, внучка. На збори у них було неймовірно мало часу. Син примчав до мене велосипедом, спитав, чи я також поїду. Відмовилась, щоб їм було куди повертатись. Син вискочив на сходи, я стою у дверях і відчуваю, що зі мною зараз буде істерика. (Коли я зараз пишу ці рядки – плачу). І тут, дивлячись йому вслід, я сказала собі: «Діти в дорозі, все буде добре, якщо я ніколи не буду плакати». Це було як заклинання. Спрацювало.

Є таке золоте правило: «Людина тримається, якщо працює», почали з простого: прийшли з Наталією Михайлівною Зайцевою (наш керівник фізкультурної групи) в спортзал, все привели в порядок і створили «реабілітаційний центр», щоб люди відволікались і трималися. Наша постійна група зібралась. Так було з 18 березня до 11 квітня. А оскільки наш спортзал у церкві Адвентистів сьомого дня, то ми виявились дуже активними волонтерами. В церкву привозили продовольство, і ми з 12 квітня до 5 липня по 5 днів на тиждень працювали пакувальниками, вантажниками з 10-ї години ранку до 17-ї години. Керувала нами Зайцева Н.М., а я працювала безвідмовно, активно, бо почувала себе потрібною.

Починаючи з 7 липня, наша волонтерська робота змінилась. Продукти перестали привозити, а возили хліб. Ми продовжували трудитися аж до 2 вересня.

Було таке враження, що нас знають всі жителі району. На вулиці вітались незнайомі та вже знайомі люди. А восени підійшла до жіночки, яка продавала виноград. Питаю: «Скільки коштує?». Відповідає: «Тридцять гривень, але вам двадцять». Приємно, що так пам’ятають нашу роботу. Витримаємо!

Грудень 2024р.

Дідович Олександра Іванівна, жителька м. Чернігова.

Чернігівська майстриня, яка відома в Україні та за її межами. У творчому доробку Олександри Іванівни – ляльки-мотанки, декоративні пляшки, скриньки, вази, картини зі шкіри.  

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Андрій Курков «Щоденник агресії»

Щоденник агресії / Андрій Курков; пер. з англ. Ю.В. Козлової; худож.-оформлювач М.С. Мендор. – Харків: Фоліо, 2022. – 255 с.

            Двадцять четвертого лютого 2022 року письменник Андрій Курков нічого не написав. І в наступні кілька днів теж. Етнічному росіянинові, який усе своє життя провів у Києві, загрожувала така сама небезпека, як і решті українців. Бо в його світогляді, поведінці й ставленні до дійсності превалює світогляд і поведінка козаків XVI століття, коли Україна ще не була частиною Російської імперії, а свобода для українців була ціннішою за золото. Війна вирвала письменника з рідного київського дому й зробила одним з мільйонів внутрішньо переміщених осіб. Він відкрив ноутбук тільки в Ужгороді, щоб відшукати передчуття війни у текстах, написаних за останні два місяці. І знайшов більше, ніж очікував. Вони, а також воєнні нотатки й есеї, стали щоденником, який розповідає про його особисте бачення війни. Письменник каже, що це «не просто хроніка російської агресії в Україні, а хроніка того, як нав’язана росією війна – і спроба знищити незалежну Україну – призвела до зміцнення української національної ідентичності. Війна дала змогу світові краще пізнати Україну і навчила сприймати її як одну з європейських держав». Присвячується всім захисникам української землі.

            Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Уривок з книги

24.02.2022

Останній борщ у Києві

            Між телефонними розмовами вчора ввечері я готував борщ для друзів-журналістів, які мали навідатися до мене, і сподівався, що Путін не зіпсує нашу вечерю. Не зіпсував. Бо він вирішив ударити по Україні ракетами сьогодні о 5 ранку. Війна з новою силою почалася на Донбасі та в інших місцях, атакували навіть з території Білорусі.

            Тепер ми воюємо з росією. Попри це, метро в Києві функціонує, а кафе відчинили двері. Щойно повідомили, що Україна розірвала будь-які дипломатичні відносини з росією. Українська армія уже збила шість російських літаків і два гелікоптери. Зрозуміло, що ми зазнаємо великих втрат. Якщо до російського вторгнення ситуація змінювалася щодня, тепер вона змінюється щогодини. Але я залишаюсь з вами й писатиму далі, щоб ви знали, як Україна живе під час війни з путінською росією. Бережіть себе, де б ви не були.

Про автора 

Андрій Курков –  журналіст, письменник, сценарист (за його сценаріями знято понад 20 документальних та художніх фільмів), автор більше 20 книг. Один з найбільш відомих українських авторів за кордоном. Його твори перекладено 42 мовами світу, зокрема англійською, німецькою, французькою, іспанською, голландською, турецькою тощо. Книжки Куркова потрапили до топ-десятки європейських бестселерів. Роман «Сірі бджоли» відзначено престижною літературною нагородою — Національною премією Медічі (Франція) за найкращий закордонний твір.