ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Олена Мокренчук «Аліска, фронтова лисичка»

     Мокренчук Олена. Аліска, фронтова лисичка. - Чернігів: ПАТ «ПВК «Десна»», 2021. - 176 с.

    Реальна історія, що відбулася навесні 2017 року на шахті Бутовка поблизу прифронтової Авдіївки. Крихітне лисенятко народилося під час війни, осиротіло через війну – і тут же, на фронті, знайшло нову сім’ю серед військових Збройних Сил України. Через історію маленької Аліски та інших пухнастих побратимів доступною мовою розповідається про бойові дії на сході України, трагедії і перемоги під час відбиття російської агресії. Всі події – дійсні; головні герої - реальні бійці 72-ї бригади. Деякі події художньо прикрашені виключно заради стрункості літературного викладення.

Видання доповнене активними посиланнями на відео сюжети та публікації стосовно описаних подій , інтерв’ю з героями книги. За допомогою елементів доданої реальності ви зможете стати учасниками подій: погладити лисичку, взяти участь у знищенні ворожого танку.

Книга призначене для всіх, хто хоче більше дізнатися про цю війну та відчути те, через що пройшли наші захисники.

Відео-презентація книги від авторки: https://www.youtube.com/watch?v=31bSHLPDDUY

Передмова

Вітаю вас, мої дорогі читачі! Як ви вже побачили на обкладинці, звати мене Олена. Я мати чотирьох дітей, вже дорослих, і бабуся чотирьох онуків, ще маленьких. До війни була вчителем, журналістом, диригентом церкового хору…Та коли почалася війна, я стала військовослужбовцем, щоб захистити їх і ваше майбутнє.

Я бачила війну на власні очі, відчула її власним серцем. Спершу майдан і Крим, потім Донецьк, Луганськ, Слов’янськ, Маріуполь, Волноваха, Авдіївка і Червонопартизанськ, Гранітне і Світлодарка. Так само, як і інші патріоти, я перебувала на передньому краї лінії фронту, втрачала побратимів, потрапляла під обстріли та в полон, рятувала цивільних і волонтерила для військових. З серпня 2015 року стала військовослужбовцем 72-ї окремої механізованої бригади, яка стала для мене надійною військовою родиною. Тут я народилася як військовослужбовець, навчалася військовій мудрості у кращих командирів, знайомилась з кращими представниками мого народу, вчилася любити свою країну, як вони: до героїзму, а іноді й до смерті.

            Цю книгу про маленьке лисенятко я написала, власне, для дітей, дружин і мам моїх побратимів. Приїжджаючи з дому після відпусток, вони казали : «Не знаю, як розказати своїм про тее, що ми пережили тут. Не хочеться лякати їх зайвими подробицями, та й не все можна розповідати. Тому вдома я завжди мовчу. А рідні ображаються, думають, ніби я з ними розмовляти не хочу… А як розкажеш? Про страх під час обстрілів, про страшний біль втрати товариша, про те, чому ми під час зустрічей згадуємо лише смішні епізоди – наче війна то суцільний анекдот. Хвалитись успішними діями? То ще гірше! Не хочу бути схожим на обвішаних купованими медальками «ваєвак». Хай краще про мене інші розкажуть. Ті, хто знають. Хто був поруч зі мною в одному окопі – і з ким поруч був я».

            І я написала книжку про лисеня. Те, яке було поруч. Яке так само, як і будь-хто, боїться вибухів – але перемагає страх. Втрачає найдорожчих – але мусить жити далі. Потрапляє в кумедні ситуації – і здійснює героїчні вчинки. Геть не думаючи про героїзм. Ця книга про дружбу, людяність, відданість, самопожертву. Про те, як лишитись людиною в нелюдських умовах. Про життя, яке перемагає смерть. Про мир, який настане після нашої перемоги.

            Спочатку це була маленька книжечка зі справжніми фронтовими світлинами в тоненькій обкладинці на 25 сторінок. Але буквально всі. Хто її читав, задавали мені єдине запитання: «А далі?» Хіба історія фронтового лисеняти та його друзів закінчилась після знищення російського танку? Звісно, що ні! Війна й досі триває, тож триває і історія Аліски та її друзів, бійців 72 бригади та інших уславлених військових підрозділів на лінії фронту. В цій книзі ви знайдете безліч кумедних і героїчних історій про фронтових тварин та про людей, які тримають наш східний фронт. Я ілюструвала їх справжніми світлинами та відео, знятими в той самий час, на тих самих позиціях, з тими ж людьми і тваринками. Мені дуже хочеться, щоб ви зрозуміли їх і полюбили так сильно, як люблю їх я. не знаю, наскільки мені це вдалося – судити вам, мої дорогі читачі.

            Єдине, що хочу ще додати: наша перемога обов’язково настане! У нас вибору немає, ми захищаємо свою землю і своїх людей. А от чи будемо ми достойні цієї перемого, чи будемо достойні крові тих, хто віддав за неї своє життя – залежить від нас.

            Будьте здорові й щасливі у вільній країні!

            Любіть Україну – ми зберегли її для вас…

З повагою і найкращими побажаннями

– військовослужбовець Збройних Сил України

старший лейтенант Олена Мокренчук

Про автора

Олена Вікторівна Мокренчук старший лейтенант Збройних Сил України, прес-офіцер за посадою, історик за фахом. Письменник і журналіст за покликанням душі. З 2000 року член Національної Спілки журналістів України; у 2019 році з книжками «Аліска, фронтова лисичка» та «Афінка з «Куби»» була прийнята до Національної Спілки журналістів України. Народилася Донецькій області, Приазов’ї – там починала свій творчий шлях як історик та журналіст. У 2004 році починає працювати в київських виданнях і через п’ять років остаточно переїжджає до Києва разом з родиною.

            21 листопада 2014 року разом з дітьми виходить на Майдан проти бандитського панування Януковича за вільну європейську Україну.  Усі три місяці на Майдані активно висвітлювала поточні події, разом з іншими журналістами в режимі реального часу показувала правду про нашу Революцію Гідності. Коли російські війська здійснили напад на Крим, разом з олегою. Журналісткою Ємою Солдатовою вела прямі трансляції з Криму.

            Коли спалахнув рідний Донбас, напружено працювала там спершу як волонтер і журналіст, а з серпня 2015 року – як солдат 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Закінчивши фахові курси Міністерства оборони, стала прес-офіцером рідної бригади, з 2018 року стала тво начальника прес-центру ОК «Північ». Але де б вона не була. Які б посади не обіймала, вважає своєю місією розповідати суспільству лише те, що знає, в чому особисто брала участь, що бачила на власні очі. Ця непідкупна правдивість, підтверджена авторськими фото та власноруч відзнятими відео, надає особливої ваги її творам, серед яких дописи для інтернет-видання та друкованих ЗМІ, книжки для дітей і дорослих, фотоальбоми та документальні відео.

            Мама чотирьох дітей, трьох онуків і внучки, вона прагне зберегти Україну вільною для наступних поколінь. Своїм гаслом вважає: «Все буде добре, і ми переможемо!»

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Дмитро Бушуєв «Історія нескорених. Україна на захисті європейської цивілізації»

    Бушуєв Дмитро. Історія нескорених. Україна на захисті європейської цивілізації / Дмитро Бушуєв. – Київ: ТОВ «Видавництво “Кліо”», 2023. – 248 с.

Російсько-українська війна стала найбільшою війною в Європі після завершення Другої світової, вона була обумовлена самою природою росії і тим, яке місце Україна посідає в російському імперському міфі. Невідворотною її зробила відмова колективного Заходу помічати зростання російського імперського ресентименту й попередження про перегляд сфер впливу, які робив путін.

Історія взаємин України та росії є постійним намаганням останньої знищити українську ідентичність, підкорити Україну власним імперським амбіціям і використати її людські, інтелектуальні, наукові та промислові ресурси для подальшої експансії на Захід.

Ця книжка розкриває ключові події україно-російських взаємин протягом ХІІІ – початку ХХІ століть, даючи відповіді на питання, коли відбулося цивілізаційне розходження між майбутніми українцями та росіянами, чому росія стала антиєвропейською державою і як сформувався російський ексепціоналізм, що неодмінно входив у конфронтацію з ідеєю вільної та суверенної України.

Для широкого кола читачів.

Уривок з Прологу "24 лютого 2022, п’ята година ранку"

У життя цивільних війна зазвичай вривається через звуки: грім вибухів, завивання сирен, гудіння літаків, крики людей, напружені голоси дикторів телебачення. До мене війна прийшла через звук з телефона – дзвінок моєї колишньої дружини. Я подивився на годинник – було ледве по п’ятій ранку – і зрозумів, що почалося…

З лівого берега Києва ледь чутно доносилися розриви. Вікна моєї квартири на 23-му поверсі виходили на схід, і темне зимове небо червоніло віддаленими спалахами.

Я заспокоїв дружину, сказав, що скоро приїду й відклав телефон. Так почався один із найдовших днів мого життя і життів мільйонів українців – і новий відлік часу для України, Європи, світу.

У коридорі стояв спакований рюкзак: металевий кухоль, туристичний пальник, невеличкий газовий балон, пончо-дощовик, комплект одягу, запас їжі. Поруч – напівавтоматичний карабін і 500 набоїв. На балконі було близько десятка шестилітрових пляшок з водою. У шухляді лежав конверт з готівкою. Місяць тому я сфотографував усі важливі документи та відправив їх на хмару свого поштового сервісу. На подвір’ї стояла автівка з повним баком бензину.

Не вмикаючи світла, я пройшов на кухню й закурив. Телефон дзвонив майже постійно: телефонували родичі, друзі, знайомі – всі були злякані, знервовані, дезорієнтовані. Мені теж було страшно. Принаймні в мене був план на перші дні війни, і цей план рухав мене, не даючи впасти у ступор. Декілька тижнів тому я спитав у друзів, що вони робитимуть у перші дні вторгнення, усі жартували щодо моєї параної. Попри нагромадження російської армії вздовж кордону з Україною, попри загострення риторики й евакуацію з Києва посольств, мало хто хотів вірити в можливість повномасштабної агресії. Навіть керівництво України.

Війна, яку я чекав півтора десятиліття, вже звучала звідусіль: гуркотом меблів і дитячими голосами в сусідів, повідомленнями в месенджерах, заведеними двигунами й нетерплячими гудками автомобілів тих, хто негайно міг виїхати зі столиці. Мені теж потрібно було вирушати – евакуювати дружину й дитину з Києва, який був ціллю номер один для російської армії.

Упродовж чотирнадцяти років я знав, що цей день настане. Для мене це було очевидніше, ніж для багатьох експертів й аналітиків, ексканцлерки Німеччини Ангели Меркель чи президента США Барака Обами. Після 2008 року повномасштабний напад росії на Україну став вірогідним. У 2014-му фактично невідворотнім. З грудня 2021 року, коли росія створила угрупування на кордонах з Україною, велика війна стала відчутною на дотик. У лютому 2022 року її запах розтікався зимовим повітрям українських міст.

Європейцям велика війна здавалася неможливою, тому що вона була нераціональною. Але сама росія теж не була раціональною. Європейці, введені в оману культурною схожістю росії на Європу, вважали росіян представниками – хоч і своєрідними – спільної цивілізації, з якими можливе порозуміння. Тоді як росія століттями плекала власний ексепціоналізм, який перетворив її на анти-Європу...

З Епілогу "Завершення XX століття й остання велика війна росії".

…Можливо, ми спостерігаємо останні роки існування химерного утворення, що протягом століть багато разів змінювало свою назву, але не свою сутність. Московія, яка виросла з Улусу Джучі і привласнила собі історію Русі; яка ставши сателітом Орди вибудувала свій світогляд на протистоянні з Європою і яка завжди мріяла Європу підкорити, як про це мріяла Орда; яка проголосила себе Третім Римом і носієм справжніх християнських цінностей, побудувавши державу православного фашизму – ця московія припиняє існування на наших очах. Як, рано чи пізно, розпадаються усі імперії.

Про автора

Дмитро Бушуєв – політичний оглядач, спічрайтер, експерт з політичних комунікацій. Співпрацював з урядом України, деякими українськими політиками та міжнародними організаціями. Після широкомасштабного вторгнення росії в Україну написав низку матеріалів для західних ЗМІ, осмислюючи феномен російського фашизму та «русского міра»: «Як Європа проспала піднесення російського фашизму» для німецької газети «Berliner Zeitung», а також «Зовнішня політика росії та витоки “русского міра”» та «Імперія симулякрів» для сайту «Forum for Ukrainian Studies» Канадського інституту українських студій при університеті Альберти. Продовженням цього аналізу стала книжка «Історія нескорених. Україна на захисті європейської цивілізації», в якій автор розглядає химеру «русского міра» крізь призму багатовікового процесу, ґрунтованого на ізоляціонізмі, месіанстві та ресентименті москви, а також причини важливості України для російського імперського міфу.