ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Інеса Фтомова «За два-три тижні до перемоги. Нотатки і спогади воєнного часу»

Фтомова І.І. За два-три тижні до перемоги. Нотатки і спогади воєнного часу / Чернігів: ПАТ «ПВК “Десна”», 2023 – 160 с.

Передмова

Лінійний проміжок часу терміном два-три тижні людська свідомість цілком здатна осягнути, збагнути, засвоїти, готова пережити, призвичаїтись, дозволити організму пристосуватись, перетерпіти, щоб потім повернутись тілом і мозком до знайомого стану.

На моєму віку, коли 1986 року сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції, нам також заспокійливо говорили, що за два-три тижні все владнається, пожежу погасять, лихо приборкають, все стане, як раніше. Не стало.

Тато, якого війна 1941-1945 рр. застала 13-річним підлітком, пригадував, що влітку 1941 року, коли на країну напала гітлерівська Німеччина, всі дорослі довкола були сповнені оптимізму і впевнені, що за два-три тижні могутня радянська армія розіб’є віроломних німців, а наші солдати повернуться з перемогою додому. І все буде, як до війни та ще й краще. До перемоги ж людям належало прожити кілька років. Та й вже ніщо не стало потім, як раніше. Друга частина цієї книжки – фрагменти татових мемуарів про той лихий час.

А перша частина – це просто щоденник, який спочатку вела в маленькому блокноті з першого дня повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Записувала щодень по кілька слів чи речень, щоб не забути. Я тоді була наївна. Напевне, як і ми всі, і також вірила у два-три тижні. Бо таке лихо не могло тривати довго. Тож накреслила у блокнотику календарик і закреслювала кожен пережитий день, нумеруючи їх. Так я робила під час студентських сесій, щоб якось структурувати час. Але цих днів, прожитих у стані війни, вже виявилося доволі багато, а орієнтир у два-три тижні давно розтанув, неначе міраж у пустелі.

          Ідея зібрати ці щоденникові спогади під один «дах» книжкової обкладинки виникла спонтанно в середині вересня, на 205-й день цієї війни.

Уривки

Частина перша.

До і Потім

          Надворі – XXI-ше освічене, прогресивне, просякнуте павутиною інтернету і різними науками століття, а війна така сама: бомбардування, вдосконалена смертоносна зброя – «Іскандери», «Гради», тисячі безневинних жертв довкола і – така сама наївна віра людей у термін два-три тижні…

          Тим, кому випала доля пережити тривалу ворожу облогу у великому місті, пояснювати не треба нічого. А щасливці, які опинилися поза цим колом пекла, все одно не зможуть осягнути і втямити, чим це стало для нас, чого навчило і як ми з цим пережитим живемо далі в іншій реальності, в яку нас просто катапультувало без нашої на те згоди в одну мить. Стався такий собі квантовий стрибок в інший час і вимір, коли вся країна у середу 23-го лютого 2022 року лягла спати у мирноті й тиші, а на світанку 24-го лютого прокинулася посеред справжньої війни.

24 лютого, четвер

Війна: день 1-й

Чорний четвер  

…Україну одразу масовано почали бомбити й руйнувати з усіх боків по периметру кордонів російські війська. Саме так вчинила у 1941 р. гітлерівська Німеччина – підло й на світанку, незважаючи на всілякі пакти й домовленості. Росія запозичила цей гидкий досвід і тепер буде надовго проклятим ворогом, синонімом Zла, занапастивши себе і своїх дітей на десятиліття, зганьбившись і змалівши в мільйонах очей.

          Сказати, що для більшості з нас напад росії спричинив шок – цього недостатньо, бо це слово навіть не здатне передати всю гаму почуттів та думок, які просто спустошували мозок і душу. Такого ж просто не могло статися, чи не так? Але лихо прийшло…

Післямова

          Мої та таткові нотатки про воєнний час з двох століть опинилися поряд – то просто пережитий досвід звичайних людей. Ніколи й подумати не могла, що мені, а тим більше – сину та його ровесникам, молодому поколінню – доведеться відчути, що таке справжня війна. Але так сталося.

          Ми не звикли до війни за ці довгі місяці – це неможливо. Однак вже якось адаптувалися до життя в умовах воєнного стану, пристосувалися до постійної непоказної напруги психіки й готовності реагувати на тривожні подразники.

          Разом з тим ми дивимося фільми, читаємо книги, слухаємо гарну музику, ходимо на прогулянки, п’ємо смачну каву, тішимо один одного кумедними історіями. Бо життя триває і воно потужніше за смерть.

          Слава Україні!

          Слава Збройним Силам України, які затято боронять нашу землю від ворога і дають нам, мирним людям, можливість почуватися захищеними.

Лютий-жовтень 2022 р.

м. Чернігів

Про авторку

Інеса Ігорівна Фтомова народилася й виросла на Донбасі. Закінчила факультет журналістики Українського поліграфічного інституту ім. І. Федорова (нині Українська Академія друкарства). Працювала в редакціях газет. Живе в Чернігові. 

 

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Лариса Сивопляс «Щоденник чернігівки (100 днів тривог та надій)»

    Сивопляс Лариса. Щоденник чернігівки (100 днів тривог та надій) – К., 2022, ТОВ «НВП “Інтерсервіс”», 136 с.

          Лариса Сивопляс – мешканка Чернігова, інженер-будівельник. З гуркотом ворожих снарядів написання щоденника стало для неї спасінням, щоб не з’їхати з глузду під час бомбардувань рідного міста. Авторка відверто та емоційно описує життя своєї родини крізь призму сприйняття перших ста днів широкомасштабного вторгнення російських загарбників на територію нашої країни.

Уривок з книги

24 лютого

          Уранці мене розбудив тривожний дзвінок найкращої подруги та колеги Оленки Андрієвої: «Ти що, не чуєш? Бомблять Чернігів. Війна!!!» Це здавалось божевіллям. Але ні, почало бахати зовсім поруч. Як з’ясувалося, бомбили військовий аеродром, що розташовувався неподалік.

          Перший переляк, мабуть, був найсильнішим, тому що підсилювався повним хаосом думок: що робити, куди бігти, кому телефонувати.

          Безперечно, перший дзвінок був у Київ, дітям, любим дітям, з якими в майбутньому нас так надовго розлучить війна. Слухавку взяв Любчик, який ніяк не зреагував на слово «війна» (свята дитяча наївність), передав Віточці. Під час цієї розмови було прийняте доленосне рішення, що вони до нас не їдуть, як було домовлено раніше, а залишаються в столиці. Як покаже майбутнє, це зберегло хоча на якийсь час відносний спокій та рівновагу в нашій родині.

          Непередбачувані шляхи війни привели до Віточкіної оселі двох хлопців, сина куми та його друга. Обидва студенти поліцейської академії, корпус якої був зруйнованим у перші хвилини вражої навали. Так ця трійця і зробила мою доньку багатодітною.

          Наступною проблемою, яку потрібно було вирішити, була Людочка.

Хто така Людочка? Це ангел небесний, який був від Бога для порятунку мого нерозумного сина. Так, так, мій любий Дмитрик вів, скажемо так, не дуже правильний спосіб життя. Безумовно, це накладалося хворобою, але дуже підсилювалось пияцтвом. І тоді, коли я вже думала, що моя дитина ніколи не буде щасливою, з’явилася вона – дівчина з великими сяючими очима.

          Дівчина, яка змогла повністю змінити Дмитра. Він слухає її беззаперечно, кинув пиячити, і виглядають вони дуже щасливими. Познайомились на лікуванні в психіатричному диспансері. У Людочки на той час теж були певні проблеми, це і стало спільним для цієї пари. Йшов час, спілкування ставало дедалі тіснішим, і все частіше я уявляла її в якості своєї невісточки, що неабияк тішило.

          Людочка спочатку зовсім не хотіла кидати своєї домівки, але безкінечні обстріли та вибухи зробили свою справу: Валера взяв машину та перевіз її до нас.

          На цьому Божі подарунки для мене не закінчились. Коли ми ще були при всіх благах цивілізації, тобто телефонах, смартфонах, соціальних мережах, у вайбері я прочитала відчайдушне повідомлення Тетяни Гацури «Я зовсім одна. Мені страшно!»

          Рішення прийшло відразу: потрібно гуртуватись. І знову чоловік бере свого залізного коня і привозить до нас ще одну гостю.

          Ось тепер наш колектив цілком сформований, жодна людина не була зайвою. Про нашу улюблену парочку я вже писала, а друга вималювалася сама по собі.

          Ми з Тетяною дуже здружилися в ці тяжкі часи: разом організовуємо наш нехитрий воєнний побут, чергуємо ночами, навіть палити разом приємніше. Отож ця клята війна реанімувала мою юнацьку шкідливу звичку, але, як з’ясувалось, цей процес хоча на хвильку заспокоює. Клянуся, що після нашої перемоги обов’язково покину.

          У перші дні війни розклад дня нашого виживання був такий: спочатку під час кожного сповіщення «повітряна тривога» ми намагалися спускатися в підвал, а потім перевірили укриття в сусідній школі. Але ці варіанти, на жаль, не підійшли нашій Людочці, вона дуже боялася загострення своєї хвороби в таких умовах і вирішила нікуди з квартири не ходити. Діма, як справжній джентльмен, відмовився залишити її саму. Валера теж не горів бажанням бігати в укриття, тому і нам з Танею прийшлося підкоритися. Залишаємося в квартирі, наш дім – наша фортеця.

          Перші дні були раєм порівняно з тим, з чим нам прийшлось зіткнутися в майбутньому. Ранок починався з переклички у вайбері, хто як переночував, благо всі адресати були ще на зв’язку.

          Потім почалися перші жахи: у результаті бомбардувань були знищені перші будівлі в нашому місті…                

Про авторку

Лариса Сивопляс народилася в 1959 році в місті Радянська Гавань Хабаровського краю російської федерації. В 1976 закінчила 20-ту чернігівську середню школу та вступила в Київський інженерно-будівельний інститут. Після закінчення понад сорок років працює інженером-конструктором в проєктних установах Чернігова.

Написання щоденника є спробою відволіктися від страшних та трагічних подій під час віроломного вторгнення московської орди на територію суверенної України в лютому 2022 року. Публікація книги стала можливою завдяки благодійним внескам небайдужих людей. Частина примірників була передана пораненим воїнам у шпиталь, а всі кошти, отримані від реалізації у вільному продажу, – на потреби ЗСУ.