ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. «77 днів лютого. Україна між двома символічними датами російської ідеології війни». Літературно-художнє видання

Паплаускайте Марічка, упорядниця. 77 днів лютого. Україна між двома символічними датами російської ідеології війни. – 2-ге вид. – К.: Лабораторія, 2023. – 224 с.  

У дитинстві вона не могла зрозуміти, чому люди у фільмах про блокаду Ленінграда постійно лежать. А коли Маріуполь узяли в облогу росіяни, і вона з чоловіком багато днів прожила без води, їжі й тепла під постійними обстрілами, зрозуміла – коли лежиш, то економиш сили та енергію.

У «77 днів лютого» увійшли репортажі, написані журналістами українського видання Reporters у період між 23 лютого і 9 травня – двома символічними датами в російській мілітарній ідеології. Вторгнення російських військ в Україну зупинило лік днів і відкинуло українців у міжчасся, де досі триває лютий – місяць початку великої війни. У цьому міжчассі і в цих відвертих історіях є біль, страх, ненависть, подекуди відчай. Та головне – надія. Це оголений нерв і чесний голос нової української дійсності, зафіксований із перших вуст.

Книга «77 днів лютого» описує історію російсько-української війни крізь призму історій звичайних людей, мешканців прифронтових територій, людей, які пережили бомбардування й окупацію, звільнення і евакуацію, волонтерів і військових. Поєднуючи принцип документальності, а з іншого боку авторської суб'єктивності, зображує ключові події, які відбувалися в Україні протягом перших трьох місяців після повномасштабного російського вторгнення 24 лютого.

Книга отримала премію KBU AWARDS 2023 у номінації «Книжки про війну».

Цитати з книги

З передмови Сергія Жадана (уривок):

Наша пам’ять насправді є не найнадійнішим інструментом. Вона легко надається до маніпуляцій, покладатися на неї загалом доволі ризиковано. Тим паче, коли йдеться про максимально загострені емоційні стани, про стан граничної сердечної вивернутості, засліплення, оглушеності. Якісь речі забуваються поза нашим бажанням – пам’ять просто витісняє їх, розпихає темними закутками, затемнює. Апелювати до пам’яті – справа взагалі не надто вдячна. Значно логічніше звертатися до очевидців, які свого часу знайшли силу говорити й свідчити.

З репортажу Ані Семенюк про потяги:

«Поїзд, поїзд! Дівчата, поїзд!» – кричить одна волонтерка іншим. За кілька хвилин зал перетворюється на мурашник. І стає перевальним пунктом у цьому безкінечному потоці сліз, болю та дитячих криків. Тут стільки руху, а здається, що життя зависло, спинилося, зачепилося за страшні картинки розстріляних домівок і стоїть у ступорі. Так само в ступорі, з болем і зі сльозами на очах, у черзі по чай з пакетиків стоять різні-різні люди. І ті, які звикли чекати допомоги від інших, і ті, що ніколи нічого не просили і ні в чому не відчували потреби.

З репортажу Віри Курико про Чернігів:

У дітей купа не воєнних запитань. Мамо, що таке «автор ідеї», «режисер», «чужак», «амбулаторія»? Мама Віта відповідає, миючи посуд у мисці, користаючись запасами води.

- А що таке «русская народная сказка»?

- А це он за вікном у нас, – тихо відповідає, радше нам, ніж дітям.

Марічка Паплаускайте. Хор історії. Замість післямови (уривок)

          Ця книжка документальна, хоч і не є архівним матеріалом. Вона несе в собі художню правду – чи то пак, емоційну. Це свідчення простих людей, хористів, не солістів історії, і тим вони цікаві. Автори описували дійсність так, як бачили і відчували її в моменті. Наш спільний біль, можливо спотворює оптику, але саме так ми відчували цю війну у її перші, найбільш болісні, місяці.

          Несправедлива і жорстока війна північного сусіда проти України триває, але ми вирішили не чекати на її завершення – поки подіїу нашій країні все ще хвилюють міжнародну спільноту. Цією книгою ми хотіли би чесно розповісти про болючий досвід простих українців у цій найбільшій за останні вісімдесят років війні у Європі, сподіваючись на міжнародне співчуття і підтримку.

Колектив авторок

Інна Адруг, Ганна Аргірова, Катерина Бабкіна, Тетяна Безрук, Олександра Горчинська, Інна Золотухіна, Віра Курико, Олена Лівіцька, Ольга Омельянчук, Світлана Ославська, Марічка Паплаускайте, Єва Райська, Аня Семенюк, Зоя Храмченко, Маргарита Чимирис, Ірина Ярошинська.

Reporters – єдине українське медіа, що спеціалізується на довгих текстах у жанрі літературного репортажу. З 2019 року існує в онлайні, а з 2021-го двічі на рік виходить як ілюстрований журнал. За три роки роботи Reporters об’єднав найкращих авторів і фотокорів з різних регіонів України. З перших днів російського нападу команда Reporters документує історичні події, учасниками й свідками яких стали українці.

 

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Інеса Фтомова «За два-три тижні до перемоги. Нотатки і спогади воєнного часу»

Фтомова І.І. За два-три тижні до перемоги. Нотатки і спогади воєнного часу / Чернігів: ПАТ «ПВК “Десна”», 2023 – 160 с.

Передмова

Лінійний проміжок часу терміном два-три тижні людська свідомість цілком здатна осягнути, збагнути, засвоїти, готова пережити, призвичаїтись, дозволити організму пристосуватись, перетерпіти, щоб потім повернутись тілом і мозком до знайомого стану.

На моєму віку, коли 1986 року сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції, нам також заспокійливо говорили, що за два-три тижні все владнається, пожежу погасять, лихо приборкають, все стане, як раніше. Не стало.

Тато, якого війна 1941-1945 рр. застала 13-річним підлітком, пригадував, що влітку 1941 року, коли на країну напала гітлерівська Німеччина, всі дорослі довкола були сповнені оптимізму і впевнені, що за два-три тижні могутня радянська армія розіб’є віроломних німців, а наші солдати повернуться з перемогою додому. І все буде, як до війни та ще й краще. До перемоги ж людям належало прожити кілька років. Та й вже ніщо не стало потім, як раніше. Друга частина цієї книжки – фрагменти татових мемуарів про той лихий час.

А перша частина – це просто щоденник, який спочатку вела в маленькому блокноті з першого дня повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Записувала щодень по кілька слів чи речень, щоб не забути. Я тоді була наївна. Напевне, як і ми всі, і також вірила у два-три тижні. Бо таке лихо не могло тривати довго. Тож накреслила у блокнотику календарик і закреслювала кожен пережитий день, нумеруючи їх. Так я робила під час студентських сесій, щоб якось структурувати час. Але цих днів, прожитих у стані війни, вже виявилося доволі багато, а орієнтир у два-три тижні давно розтанув, неначе міраж у пустелі.

          Ідея зібрати ці щоденникові спогади під один «дах» книжкової обкладинки виникла спонтанно в середині вересня, на 205-й день цієї війни.

Уривки

Частина перша.

До і Потім

          Надворі – XXI-ше освічене, прогресивне, просякнуте павутиною інтернету і різними науками століття, а війна така сама: бомбардування, вдосконалена смертоносна зброя – «Іскандери», «Гради», тисячі безневинних жертв довкола і – така сама наївна віра людей у термін два-три тижні…

          Тим, кому випала доля пережити тривалу ворожу облогу у великому місті, пояснювати не треба нічого. А щасливці, які опинилися поза цим колом пекла, все одно не зможуть осягнути і втямити, чим це стало для нас, чого навчило і як ми з цим пережитим живемо далі в іншій реальності, в яку нас просто катапультувало без нашої на те згоди в одну мить. Стався такий собі квантовий стрибок в інший час і вимір, коли вся країна у середу 23-го лютого 2022 року лягла спати у мирноті й тиші, а на світанку 24-го лютого прокинулася посеред справжньої війни.

24 лютого, четвер

Війна: день 1-й

Чорний четвер  

…Україну одразу масовано почали бомбити й руйнувати з усіх боків по периметру кордонів російські війська. Саме так вчинила у 1941 р. гітлерівська Німеччина – підло й на світанку, незважаючи на всілякі пакти й домовленості. Росія запозичила цей гидкий досвід і тепер буде надовго проклятим ворогом, синонімом Zла, занапастивши себе і своїх дітей на десятиліття, зганьбившись і змалівши в мільйонах очей.

          Сказати, що для більшості з нас напад росії спричинив шок – цього недостатньо, бо це слово навіть не здатне передати всю гаму почуттів та думок, які просто спустошували мозок і душу. Такого ж просто не могло статися, чи не так? Але лихо прийшло…

Післямова

          Мої та таткові нотатки про воєнний час з двох століть опинилися поряд – то просто пережитий досвід звичайних людей. Ніколи й подумати не могла, що мені, а тим більше – сину та його ровесникам, молодому поколінню – доведеться відчути, що таке справжня війна. Але так сталося.

          Ми не звикли до війни за ці довгі місяці – це неможливо. Однак вже якось адаптувалися до життя в умовах воєнного стану, пристосувалися до постійної непоказної напруги психіки й готовності реагувати на тривожні подразники.

          Разом з тим ми дивимося фільми, читаємо книги, слухаємо гарну музику, ходимо на прогулянки, п’ємо смачну каву, тішимо один одного кумедними історіями. Бо життя триває і воно потужніше за смерть.

          Слава Україні!

          Слава Збройним Силам України, які затято боронять нашу землю від ворога і дають нам, мирним людям, можливість почуватися захищеними.

Лютий-жовтень 2022 р.

м. Чернігів

Про авторку

Інеса Ігорівна Фтомова народилася й виросла на Донбасі. Закінчила факультет журналістики Українського поліграфічного інституту ім. І. Федорова (нині Українська Академія друкарства). Працювала в редакціях газет. Живе в Чернігові. 

 

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Лариса Сивопляс «Щоденник чернігівки (100 днів тривог та надій)»

    Сивопляс Лариса. Щоденник чернігівки (100 днів тривог та надій) – К., 2022, ТОВ «НВП “Інтерсервіс”», 136 с.

          Лариса Сивопляс – мешканка Чернігова, інженер-будівельник. З гуркотом ворожих снарядів написання щоденника стало для неї спасінням, щоб не з’їхати з глузду під час бомбардувань рідного міста. Авторка відверто та емоційно описує життя своєї родини крізь призму сприйняття перших ста днів широкомасштабного вторгнення російських загарбників на територію нашої країни.

Уривок з книги

24 лютого

          Уранці мене розбудив тривожний дзвінок найкращої подруги та колеги Оленки Андрієвої: «Ти що, не чуєш? Бомблять Чернігів. Війна!!!» Це здавалось божевіллям. Але ні, почало бахати зовсім поруч. Як з’ясувалося, бомбили військовий аеродром, що розташовувався неподалік.

          Перший переляк, мабуть, був найсильнішим, тому що підсилювався повним хаосом думок: що робити, куди бігти, кому телефонувати.

          Безперечно, перший дзвінок був у Київ, дітям, любим дітям, з якими в майбутньому нас так надовго розлучить війна. Слухавку взяв Любчик, який ніяк не зреагував на слово «війна» (свята дитяча наївність), передав Віточці. Під час цієї розмови було прийняте доленосне рішення, що вони до нас не їдуть, як було домовлено раніше, а залишаються в столиці. Як покаже майбутнє, це зберегло хоча на якийсь час відносний спокій та рівновагу в нашій родині.

          Непередбачувані шляхи війни привели до Віточкіної оселі двох хлопців, сина куми та його друга. Обидва студенти поліцейської академії, корпус якої був зруйнованим у перші хвилини вражої навали. Так ця трійця і зробила мою доньку багатодітною.

          Наступною проблемою, яку потрібно було вирішити, була Людочка.

Хто така Людочка? Це ангел небесний, який був від Бога для порятунку мого нерозумного сина. Так, так, мій любий Дмитрик вів, скажемо так, не дуже правильний спосіб життя. Безумовно, це накладалося хворобою, але дуже підсилювалось пияцтвом. І тоді, коли я вже думала, що моя дитина ніколи не буде щасливою, з’явилася вона – дівчина з великими сяючими очима.

          Дівчина, яка змогла повністю змінити Дмитра. Він слухає її беззаперечно, кинув пиячити, і виглядають вони дуже щасливими. Познайомились на лікуванні в психіатричному диспансері. У Людочки на той час теж були певні проблеми, це і стало спільним для цієї пари. Йшов час, спілкування ставало дедалі тіснішим, і все частіше я уявляла її в якості своєї невісточки, що неабияк тішило.

          Людочка спочатку зовсім не хотіла кидати своєї домівки, але безкінечні обстріли та вибухи зробили свою справу: Валера взяв машину та перевіз її до нас.

          На цьому Божі подарунки для мене не закінчились. Коли ми ще були при всіх благах цивілізації, тобто телефонах, смартфонах, соціальних мережах, у вайбері я прочитала відчайдушне повідомлення Тетяни Гацури «Я зовсім одна. Мені страшно!»

          Рішення прийшло відразу: потрібно гуртуватись. І знову чоловік бере свого залізного коня і привозить до нас ще одну гостю.

          Ось тепер наш колектив цілком сформований, жодна людина не була зайвою. Про нашу улюблену парочку я вже писала, а друга вималювалася сама по собі.

          Ми з Тетяною дуже здружилися в ці тяжкі часи: разом організовуємо наш нехитрий воєнний побут, чергуємо ночами, навіть палити разом приємніше. Отож ця клята війна реанімувала мою юнацьку шкідливу звичку, але, як з’ясувалось, цей процес хоча на хвильку заспокоює. Клянуся, що після нашої перемоги обов’язково покину.

          У перші дні війни розклад дня нашого виживання був такий: спочатку під час кожного сповіщення «повітряна тривога» ми намагалися спускатися в підвал, а потім перевірили укриття в сусідній школі. Але ці варіанти, на жаль, не підійшли нашій Людочці, вона дуже боялася загострення своєї хвороби в таких умовах і вирішила нікуди з квартири не ходити. Діма, як справжній джентльмен, відмовився залишити її саму. Валера теж не горів бажанням бігати в укриття, тому і нам з Танею прийшлося підкоритися. Залишаємося в квартирі, наш дім – наша фортеця.

          Перші дні були раєм порівняно з тим, з чим нам прийшлось зіткнутися в майбутньому. Ранок починався з переклички у вайбері, хто як переночував, благо всі адресати були ще на зв’язку.

          Потім почалися перші жахи: у результаті бомбардувань були знищені перші будівлі в нашому місті…                

Про авторку

Лариса Сивопляс народилася в 1959 році в місті Радянська Гавань Хабаровського краю російської федерації. В 1976 закінчила 20-ту чернігівську середню школу та вступила в Київський інженерно-будівельний інститут. Після закінчення понад сорок років працює інженером-конструктором в проєктних установах Чернігова.

Написання щоденника є спробою відволіктися від страшних та трагічних подій під час віроломного вторгнення московської орди на територію суверенної України в лютому 2022 року. Публікація книги стала можливою завдяки благодійним внескам небайдужих людей. Частина примірників була передана пораненим воїнам у шпиталь, а всі кошти, отримані від реалізації у вільному продажу, – на потреби ЗСУ.      

Олена Каліман. «Ми стали поколінням війни й перемоги…». Вірші

Я знаю села України,
А не лише її міста.
Про них дізналась у новинах,
А ще в листах. Страшних листах!
 
Такого не повинно бути,
Коли батьки своїх дітей
Ховають мовчки. І усюди
Мовчать хвилину кожен день.
 
Ми той народ, що не руйнує,
Не забирає не своє.
А той, що творить і будує,
І волонтерить, віддає.
 
Чому ж така несправедливість?
Жорстокість ворогів лихих?
Та вірю я у Божу милість,
До співвітчизників моїх!
 
Хоч похилилася калина,
Та вже вбиратиметься в цвіт.
І"Ще не вмерла України"
Співати буде цілий світ!

* * *

Я знаю, скільки коштує свобода

Я знаю незалежності ціну.

Козацького я є нащадок роду,

Тому не згину і не пропаду!

 

Мій прапор - то пшениця й синє небо,

Мій гімн - то пісня вільних, не рабів!

Протримаюсь тому я скільки треба,

Бо не одна серед сестер й братів.

 

Я бачила багато горя й крові!

Щоб пережить - не хватить і життя...

Писати вірші б мала про любов я,

А не про біль і смерть без вороття.

 

Ми пишемо історію сьогодні.

Хотіли стерти нас з лиця землі

Безжалісні, бездушні і холодні.

Та ми зробити цього не дали!

 

Я вірю - Україна переможе!

Я знаю - Україна буде жить!

На нашім боці - правда і Сам Боже.

Ми будем ворогів своїх судить.

 

ЦЯ ЗИМА
Коли вже скінчиться ця клята зима
З морозами, вітром і снігом?
У мене ні сил, ні терпіння нема
Мовчать дні і ночі без ліку...
 
Сиджу у теплі, дивлюсь у вікно,
А хтось замерзає у полі...
Я світло ввімкнула - яскраве воно,
Так свічка не світить ніколи!
 
Лягаю у ліжко, подушка м'яка,
А хтось на землі спить годину.
Я їсти не можу, тому що гірка
Доля моєї країни!
 
Як їсти? Як спати? Як дихать мені?
Вмирають дорослі і діти!
Я тут, у тилу - все одно на війні.
Як жити? Що можу зробити?!
 
Я можу ділитись, і я не одна -
Разом ми усе перейдемо!
Тоді закінчиться ця клята війна!
І всі ми нарешті зітхнемо.

СУСІДИ

Жили два сусіди. Один працьовитий -

Горіло все в нього в руках.

Саджав,будував,щасливий і ситий,

І діти росли на очах.

 

А інший - ледащо, яких пошукати,

Горілку лакав на печі.

Забруднений двір, занедбана хата

І пісня хмільна уночі...

 

І п'яний Іван голодний удома

Позаздрив тому Василю,

Який працював цілий день без утоми,

Щоб годувати сім'ю.

 

Він думав:сусіди - це братні народи,

Звичайно,Іван - старший брат.

Василь - він без племені і без роду,

І з братом не ділиться гад!

 

І вдерся до хати Іван на світанку,

Василь із родиною спав...

Вбивав, ґвалтував, грабував до останку!

Та тільки одного не знав -

 

В сусіда його незламна родина.

І всі,як один,піднялись!

 

 
СПОВІДЬ ВДОВИ
(присвячується незламним жінкам
наших загиблих героїв)
 
Я любила тишу раніше...
Та ненавиджу зараз її!
Чую навіть, як вітер пише
Ці слова у душі моїй...
 
Він завжди приходив з роботи,
Неважливе щось там казав.
Скільки було в ньому турботи
І кохання! Він сам не знав...
 
А мене турбували дрібниці:
Не там взяв, не туди поклав,
Знов забув про нашу річницю...
Я жалкую! Якби він знав!..
 
Він не був героєм ніколи,
Чоловіком і батьком був!
Та постукало горе відколи,
Зброю взяв і про себе забув.
 
Він писав:"живий і здоровий,
Ти себе і дітей бережи."
Я так хочу, якби він знову
Написав мені просто:"живий"...
 

* * *

"Слава Україні!"- він сказав.

Знав, що ці слова його останні.

Не просив, не плакав, не благав,

Не боявся у ворожім стані.

 

Хто він був? Звичайний чоловік.

Не герой із голлівудських фільмів.

Ялинку дома ставив кожен рік,

Любив людей, не на словах - на ділі.

 

Він мріяв, жив, радів, кохав!

І мрії планував свої здійснити.

Та "Слава Україні!" він сказав

І за любов до Неньки був убитий.

 

Та не помер, не канув в небуття!

А залишився він навіки жити

У розповідях, спогадах, серцях -

Став прикладом, як вірити й любити...

 

Що в мить свою останню пригадав?

І що йому дало такої сили?!

"Слава Україні!"- він сказав,

"Героям слава!"- всі ми відповіли.

 

 
РАНОК
Я прокинулась - темно надворі,
Навіть сонце за схилами спить.
І так гірко в душі, як в неволі,
Так погано, аж серце болить!
 
Як прожити цей день - я не знаю!
Де наснагу і віру знайти?
Я сама! Я нічого не маю!
Навіть сили, щоб далі піти...
 
Як всміхатися дітям крізь сльози?!
І сховатися де від людей?..
Раптом промінь з'явився. Невдовзі
Вийшло сонце з країни тіней.
 
Я дивлюсь у вікно - там світліє,
І від серця до Бога молюсь.
Ні, я маю життя! І надію!
Доки дихаю, доти й борюсь.
 
 

ПОКОЛІННЯ ВІЙНИ

Наші мрії стали простими -

Спати в тиші, прокинутись знову,

Зідзвонитися зі своїми

І почути -"живі і здорові".

 

Наші діти дорослими стали

Незалежно від їхнього віку.

Те, що бачили і пізнали,

Не забудуть уже навіки!

 

Кожен втратив - багато чи мало...

Та одна перед нами дорога.

Якщо впав, підіймайся! Ми стали

Поколінням війни й перемоги!

 

 
* * *
Плач, Одеса, ми плачем з тобою,
І з тобою ховаєм дітей...
Скам'яніли сльози від болю,
Рветься ненависть криком з грудей!
 
Ми відплатим за кожну людину!
Ми спитаєм за кожне дитя!
Ми врятуєм свою Україну!
І тоді почнеться життя...
 
Душі вбитих на небі зірками
Будуть в темную ніч нам світить.
Ми запалим сонце свічками -
Не забудем нікого й на мить!
 
Перемога прийде. Все, що треба
Зробим ми. І тоді навіки
Буде мир на землі! А на небі
Посміхнуться нам наші зірки...
 
 

МОЛИТВА

Я прошу Тебе, Боже рідненький,

За Вкраїну, за долю мою!

Підніми, збережи мою Неньку,

Я люблю її. Так люблю!

 

Захисти і батька і брата,

Й мого сина в запеклім бою.

Хай закриє їх Янгол крилатий.

Я люблю їх... Так їх люблю!

 

Я прошу Тебе, Боже, за маму,

Що втомилась, чужу і мою.

За дітей українських незламних!

Я люблю їх! Я так їх люблю!

 

В мою землю прекрасную, Боже,

Принеси мир та щастя, молю!

Український народ переможе!

Я люблю його. Так люблю...

 

Ти візьми нашу віру єдину

І любов у долоні Твої.

Я молюсь Тобі за Україну,

Що смиренно стає на коліна

Лише перед Богом своїм!

 

МИ З УКРАЇНИ!
Хто зупиняє танки руками?
Влучно збиває дрони банками?
Хто відчайдушні такі та єдині?
"Доброго вечора, ми з України."
 
Хто може навчатись в метро, як ніколи?
Навіть коли розбомблена школа,
Вальс шкільний танцювать на руїнах?!
"Доброго вечора, ми з України."
 
Чиї партизанять бабулі й дідулі?
А внуки годують тварин, коли кулі
Над головами летять без упину?
"Доброго вечора, ми з України."
 
Хто нас не знав, тепер уже знає.
Ми переможем! Тому і лунає
В кожнім селі і місті донині -
"Доброго вечора! Ми з України!"
 

КОЛИСКОВА

Ой люлі-люлі, летіли гулі,

Там десь малятко лежить у люлі.

Там плаче мати, бо хоче спати,

Дитя до серця та й притискати.

Ой люлі-люлі, звучить "Тривога",

Знов в укриття веде дорога.

Та ти не бійся,моє малятко,

Нас захищає наш вірний татко!

Бо він на небі - все знає, баче...

Не плач, дитино, я вже не плачу...

Летять ракети. Тулись до мами.

Палає небо над укриттями!

Співає мати та й колискову.

"Ой люлі-люлі" - лунає знову.

І обіймає свою дитину -

Як наша Ненька, як Україна!..

 
ДАЙ МЕНІ, БОЖЕ!
Дай мені сили й терпіння
Шлях непростий мій пройти -
Сіяти добре насіння,
Віру в душі зберегти.
 
Дай мені волі міцної -
Все пережить, перейти.
І Благодаті Святої -
До Перемоги дійти!
 
Дай мені трішки любові,
Щоб не поринути в лють.
Мудрості дай неземної
Завжди людиною буть!
 
Дай мені, Господи милий,
Тільки одне я молю -
Хочу побачить щасливою
Знов Україну мою!..
 

ВЧИТЕЛЬКА

Така непримітна праця

У вчительки дочки моєї:

Навчити її посміхаться,

Любити себе і людей.

 

Любити свою країну,

Ставати на захист слабких!

Пізнати красу України.

В обставинах різних складних.

 

Не падати духом ніколи,

Шукати і завжди знайти!

І з радістю бігти до школи,

І з гідністю шлях свій пройти...

 

Це поклик душі, не робота,

Це вірність і віра в однім.

За працю, за щирість й турботу -

Низький Вам уклін до землі!

 

* * *

Впала я...  Але не зламалась.

Поряд хтось мені руку подав.

Я злякалась... Я дуже боялась!

Коли в дім завітала біда.

 

Коли перші ракети летіли,

Я собой закривала дітей.

Просто вижити - все, що хотіла.

Потім звикла до горя й смертей.

 

Закінчилися сльози, застигли,

Скам'яніла душа, не кричить.

Третій рік моя Україна

Кожен ранок хвилину мовчить!

 

Я хотіла радості й миру

І простого людського буття!

Та нещастя забрало квартиру

І здоров'я. А в когось - життя...

 

Непроста, друзі, наша дорога,

Ми ідемо по ній крізь віки.

Бо попереду в нас - Перемога!

А позаду - діти й батьки.

 

В час тяжкий ми серцями з'єднались,

І одна на усіх в нас біда.

Я втомилась... Але не зламалась.

Хтось упав - йому руку подам.

 

* * *
Мене розбудив соловей на світанку,
Так жалібно пісню співав.
Я чула в цій пісні гармату і танки,
Як хтось закричав, хтось упав...
 
Я вибухи чула в його переливах
І сморід, який не мине...
І раптом замовк. Ця тиша жахлива
Ще більш налякала мене.
 
Згадалось чомусь, як бувало раніше,
Як кожного ранку співав
Про поле пшеничне, про сонце і тишу,
В якій сміх дитячий лунав!
 
Так було... І буде! І буде ще краще!
Співай, соловейко, про те,
Що ми - українці! І ми - не ледащі!
Ми-вірні! Ми - вільні! Зійде
 
У мирному небі сонце над нами -
То час ПЕРЕМОГИ настав!
Скінчиться остання хвилина мовчання...
І він заспівав.
 

ВІН ДРУГА МАВ

Він друга мав - кота рудого,

Ділив з ним ліжко і харчі.

І в бліндажі один другого

Узимку гріли уночі.

 

І спілкувались і раділи,

Що пролетіло мимо них.

І ворогів без жалю били,

І рятували всіх своїх.

 

А потім закурив цигарку,

Мовчав, хоч сльози у очах...

А кіт рудий, мов та вівчарка,

Все розумів. І з ним мовчав.

 

Він мав сім'ю - братів багато,

Сестер. І навіть командир

Був не начальником, а татом,

Вчив шанувати дружбу й мир.

 

Поетом був. І свої вірші

Писав про все, що навкруги -

Про птаха в небі і про вишню,

Яку спалили вороги...

 

І поважав і батька й матір,

І Україну так любив,

Що коли трапилось нещастя,

Пішов і Неньку боронив!

 

Він плани мав - прожити довго

І написати ЇЙ вірші...

Ще друга мав - кота рудого.

З ним і загинув в бліндажі.

Про себе

«Олена Каліман. 44 роки. Я пишу лише півроку.     На жаль, все життя була російськомовною. Після 24-го лютого зрозуміла, що не можу говорити мовою вбивць. Почала вивчати українську мову і закохалася в неї. Кожен ранок слухала новини і ніби була там - в Бучі, в Маріуполі, розбирала зруйновані будинки, ховала близьких... Кожного дня я вмирала від болю, і нічого зробити з цим не могла! Потім народився перший вірш. Стало легше.

Я народилась в Чернігівській області, дитинство провела в Криму, пізніше переїхала з мамою в Кіровоградську область. Вийшла заміж за єврея в Києві, де навчалась. На жаль, довелося залишити навчання. Мені поставили страшний діагноз, коли я була вагітна. Довелося обирати - моє життя або життя моєї дитини. Я обрала друге. Народила гарну дівчинку, мама виходила мене народними засобами та молитвами. Після смерті чоловіка хотіла присвятити життя дитині. Працювала продавцем в супермаркеті та підробляла репетиторством. Потім знов одружилась, народила ще дві гарні донечки, але з чоловіком не склалось.

Моє захоплення - моя сім'я. Ми ніколи не сваримось, все робимо разом. Я навчаю дівчат математиці та англійської, а вони мене - української. Раніше гарно малювала, любила шиття, але артрит поставив крапку.

Пишу лише про те, що болить. Наразі - це війна. Я не можу залишатись байдужою, коли вбивають дітей, літніх людей, молодих хлопців та дівчат.

Мене надихає наш неймовірний народ, наші люди. Я вдячна Богу, що народилась українкою! Я не планувала ділитися своєю поезією. Хто я така? Лише два місяці як перестала перевіряти свої вірші на помилки. Мама та мої дівчатка наполягли. Коли люди почали дякувати за поезію і писати, що це про них, їхня історія, я зрозуміла, що можливо когось розрадить чи надихне мій вірш».