«Війна очима дітей. The war with children`s eyes». Українсько-англомовний проєкт

      Українсько-англомовне видання - фотокнига «Війна очима дітей. The war with children`s eyes» об’єднує спогади про події, починаючи з 2014 року та згадує жахи повномасштабного вторгнення, розповідає про волонтерів – звичайних людей, які допомагали людям під час облоги Чернігова 2022 року. Загиблим випускникам та робітнику школи присвячений окремий розділ. Книга покликана зберегти світлу пам'ять про незламних героїв – захисників України.

Книга є у фонді Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Видання «Війна очима дітей. The war with children`s eyes» є результатом проєкту  Чернігівської спеціалізованої загальноосвітньої школи №2 I-III ступенів з поглибленим вивченням іноземних мов.

 Мета проєкту:

- інформувати друзів по всьому світу про жахи війни, яку розв’язала росія проти України;

- донести до народів світу почуття дітей нашої школи;

- розповісти про перші спогади учнів школи 24 лютого 2022 року;

- показати наслідки «руського миру» у місті Чернігів;

- висловити впевненість у перемозі України та побудові справжньої демократичної європейської держави.

Керівник проєкту, переклад іноземною мовою Манжола Н.С.. Комп’ютерне верстання Биченок А.Ю.. Літературна редакторка Никипорець Д.В.. Переклад іноземною мовою Дідовська О.А., Сисолятіна Н.П., Ліпатнікова І.С.. Історичний консультант Чепурна І.В.. Ідея обкладинки Стеченко Ю.В.. Завідувачка музею СЗОШ №2 Байдакова Л.П.. Завідувачка бібліотеки СЗОШ №2 Кошель В.В.. За підтримки директора СЗОШ №2 Горнюк Н.М.. Віддруковано в агенції професійної фотографії «СПЕКТР». Джерело: Heroic city of Chernihiv / Daria Bura; trans. M. Demyanov; graphic artist O. Huhalova-Mieshkova. – Kharkiv: Folio, 2022. – 221р. – м. Чернігів – 2024.

            Електронний примірник книги, інтерв’ю учасників, фотоматеріали, що не увійшли до друкованого варіанту, можна знайти, відсканувавши QR-код.

            Кожен може стати співавтором книги. Надсилайте ваші спогади на електронну адресу manzhola.natalia@gmail.com

Про видання:

«Чернігів – одне з найдавніших і найцікавіших міст України, відоме у світі насамперед своїми священними християнськими храмами та є безцінним скарбом українського народу.

            Коли навесні 2014 року почалася війна у Донецькій і Луганській областях, подібні рухи були і на Чернігівщині. На щастя, наші люди не дали зрадникам взяти владу в місті.

            24 лютого 2022 року близько 4:30 ранку президент росії путін оголосив, що вирішив розпочати спеціальну військову операцію. Саме в цей час стався перший вибух ворожого снаряду в Чернігівській області.

            Від Чернігова до Києва лише дві години їзди, тому оборона міста у повномасштабній війні 2022 року мала стратегічне значення для столиці. Чернігівці підривали мости, валили дерева, щоб блокувати дороги, готували «коктейлі Молотова» та голими руками зупиняли російські танки. Коли прийшли росіяни, їх зустрічали зі зброєю з кожного вікна. Місцеві жителі ставали партизанами, допомагали військовим, доставляли гуманітарну допомогу, усіляко об’єднувалися для підтримки одне одного. Росіян в місто не пустили. Протягом 38 днів місто було під рясним та постійним артилерійським обстрілом, практично заблоковане з усіх боків, без світла, тепла, води, ліків та продуктів.

            6 березня 2022 року Президент України Володимир Зеленський присвоїв Чернігову звання Міста-Героя України. Героїчний опір громадян став символом об’єднання українців.

            У нашому матеріалі ми, учні та вчителі школи № 2 міста Чернігів, хочемо розповісти про те, як жителі міста бачили і переживали всі ці події. Ми хочемо поділитися всім, що пережили і всім, що очікуємо після перемоги. А  ми обов’язково переможемо, тому що українці – народ вільний, цілеспрямований, щирий та працьовитий.»  

Наталія Манжола, заступник директора СЗОШ № 2

            «Цей проєкт актуальний і дуже потрібний. Спогади дітей надзвичайно важливі і як джерело знань про цю війну, і як один із закликів до світової спільноти про співчуття та допомогу й дієву солідарність, і як один із засобів національно-патріотичного виховання української учнівської молоді.

            Варто, щоб усі учасники розуміли і чітко пам’ятали, що російсько-українська війна розпочалася російською федерацією – країною-агресором у лютому 2014 року.

            А 24 лютого 2022 року відбулося повномасштабне вторгнення збройних сил російської федерації на територію України, – її продовження, новий етап цієї війни.»

Сергій Бутко, представник Українського інституту національної пам’яті в Чернігівській області / Головний спеціаліст Північно-Східного міжрегіонального відділу Управління забезпечення реалізації політики національної пам’яті в регіонах Українського інституту національної пам’яті 

ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. Олександр Михед «Котик, Півник, Шафка». Літературно-художнє видання

    Олександр Михед. Котик, Півник, Шафка: повість. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2023. – 72 с.

            Котик, Півник, Шафка наче й казкові, але водночас дуже справжні – врятовані й збережені у зруйнованій російськими обстрілами Бородянці під Києвом. Готові боротися і попереджати про небезпеку, у цій казці вони оберігають всесвіт однієї родини – бабусі Лізи, дядька Андрія і онуки Соні – родини, яка покоління за поколінням циклічно проживає історію і врешті стає сильнішою, ніж будь-коли. Нагріта теплом дідусевих рук Шафка, подарований на свято Півник і врятований Котик втілюють силу й незламність, бережуть рід і дарують надію. Це надія на майбутнє, у якому рани будуть заліковані, але пам'ять про скоєне зло житиме у віках. У майбутньому, після нашої перемоги.

Уривок з книги.  Розділ «Найтемнішої ночі»

Все починається у найтемнішу пору ночі, коли смерть приходить на косовицю душ, і якщо ти всю ніч був у дорозі, то саме тієї миті не можеш дочекатися перших ранкових промінців. То час, коли злодії вдираються в чужий дім.

Далеке гуркотіння вибухів, ніби десь стугонять ешелони травневих гроз. Та за вікном – лютий.

Півник не може бити на сполох, крику не прорватися крізь пил і порох, що забив йому горлянку.

Шафка здригається. Кліпає сервізами й про всяк випадок дбайливо обгортає дверцятами сімейні скарби.

Кішка схоплюється з Лізиного ліжка й застрибує в кубельце всередині Шафки – нічого доброго це гуркотіння не віщує.

Лізин слух і зір погіршуються, та вона відчуває тривогу свого дому і прокидається першою. Ліза підходить до шибки, вдивляється у безпросвітну ніч. Намагається роздивитися далеку блискавицю вибухів.

Ліза знає, що на них насувається. Вона боїться поворухнутися й розбудити любу онуку. Дитина Великої війни береже останні секунди мирного життя дитини, що війни не знала.

Ліза знає – щойно Соня прокинеться, все життя її розірветься навпіл – на «до» і «після». І Ліза боїться, що нова війна вкраде їхнє життя «до»: все буде знищено – кожна щаслива мить, кожна лиха година.

Півник притискається до Шафки, Шафка огортає Котика.

Вони чують – Соню будить бадьора пісенька рингтону, що здається зараз такою недоречною. Сонна дівчина піднімає слухавку, здивовано щось перепитує.

І вони з бабусею, кожна в своїй кімнатці, водночас шепочуть найстрашніші слова їхнього життя: «Почалося».

Соня забігає до бабусі у сусідню кімнату, обіймає її.

Довкола Лізи зникає все.

Вир пам’яті схоплює її. Їй знову сім.

Вона у своїй хаті. Їй страшно, у вухах дзвін, і червоне скрапує її скронею. Дівчинка боїться дізнатися – чия ця кров.

Рідний дім горить. Червоні півники вогню розповзаються будинком, і все, що вона любить, – зникає у полум’ї.

У хату вбігає її найкращий друг, якого вона знає зі своїх перших кроків по землі. Її Петрусь кричить:

- Лізо! Лізо!

Він прикриває їй голову, затуляє собою від вогню і благає лише про одне:

- Не дивись!

Їй не треба того бачити. Вона бачила, як мати рубала голову півню й патрала курку. Бачила, як батько різав свиню. Бачила мертвих старих. Маленька Ліза знає, що трапилося з її батьками. Та бачити їй того не треба. Жодній дитині того не треба. Бо й сама смерть скривилася б від такого жорстокого сінокосу.

Коли скінчилася Велика війна, Ліза і Петро виросли та побралися, переконані, що їм вдалося втекти й видурити в життя десятки років. І цієї миті – у зеленому-зеленому селищі, на сьомому поверсі високого-високого будинку –

без доньки, з непримітним сином, в обіймах онуки, під пильним поглядом Котика, Шафки й Півника Ліза раптом розуміє, що насправді нікуди їй не вдалося втекти від Війни. Та сама навіжена червона орда, що вбивала й ґвалтувала, а ще називалася героями, які нищать інших потвор, суне на маленьку Лізу.

Соня збирає валізку, метушиться. Одна за одною з’являються новини про наступ російських окупантів. Щоразу, прочитавши звістку, Соня скрикує, але не наважується розповісти бабусі. Та Лізі не потрібні деталі – вона знає: ця війна дістане до найвіддаленішого куточка її землі.

Ліза думає про рідне село. Сіверщина. Про міста, в які мандрувала з Петрусем. Луганщина і Донеччина. Про місцини, які завжди хотіла відвідати, та все якось не випадало. Слобожанщина. Про села, звідки родом були її батьки та батьки Петруся. Київщина. Їй болить ціла країна.

До них виходить Андрій. Його обличчя, що завжди мало вираз подивування й образи, змінилося. На ньому проступають раніше незвідані риси й борозни. Та це зауважують лише Котик, Півник і Шафка.

Соня підбігає до Лізи й просить збиратися. Ліза здивовано дивиться на онуку:

- Що мені збирати?

- Найнеобхідніше. Хустки свої, черевики, фотографії. Що тобі буде треба?

- Навіщо?

- Нам треба забиратися звідси.

Соня йде до Шафки, дістає бабусині краплі. Хоче швидко накрапати заспокійливого. Та Ліза впевнено каже:

- Не треба. Мені не треба.

Ще мить тиші. Покручені вуха Котика вловлюють – вибухи все ближче.

Ліза сумно всміхається онуці. У тьмяному світлі настільної лампи Соня бачить глибокі зморшки під очима старенької. Ліза каже:

- Куди нам тікати? У нас немає нікого. Нікого.

Соня стає навколішки перед Лізою:

- Бабусю, по нас приїдуть. Поїдемо до моїх друзів у Карпати. Там повітря, там тихо.

Андрій мовчки збирає свій наплічник. Котик, Півник і Шафка зачудовано вдивляються в Лізине обличчя. Півник тільки хоче з відчаєм прошепотіти  до Шафки запитання, та бабуся вже на нього відповідає:

Куди я поїду? Тут усе моє життя. Все що маю я. Ти їдь. Не переживай за нас. Усе буде добре, – на мить вона замовкає і запитує: – А як я залишу Котика?

- Забереш її з нами.

Котик виповзає зі свого сховку. Горнеться до Півника й Шафки.

- Як я залишу Півника?

- І Півника заберемо, бабусю, – наче до малої дитини говорить Соня.

Ліза знову всміхається до онуки.   

- Як я залишу Петрусеву Шафку?

Соня вдивляється в бабусині очі й не може повірити – чи вона зараз це серйозно каже.

- Бабусю, це ж просто шафка.

Із зібраним наплічником повз них проходить Андрій і відповідає:

- Це не просто шафка, Соню.

Андрій підходить до матері. Ліза підводиться зі стільчика. Син обіймає її і каже:

- Дам знати, як зможу. Все буде добре. Люблю тебе.

Андрій, здається, вперше у своєму житті знає, що точно має робити. Соня зачудовано дивиться на нього. Андрій виходить у ніч.

На подвір’ї метушаться люди. Гарячково пакують речі до машин. Хапають дітей, домашніх тварин, найцінніше, що вдається спакувати у кілька валізок.

Соня дивиться у вікно, озирається рідними кімнатами, підходить до Шафки, змахує пил із Півника, бере Котика на руки. Котик відчуває, як Соня тремтить. Тварина хотіла би заспокоїти дівчину, та їй самій так страшно, що жодним мурчанням не заглушити той страх.

Соня каже бабусі:

- А де ключі від нашого підвалу?

Ліза дає їй ключі і хоче нагадати, котрий ключ від котрих дверей, та Соня її випереджає:

- Я розберусь. Скоро буду.

Про автора

Олександр Михед – український письменник. Народився в Ніжині. Автор восьми книжок. Автор подкасту «Станція 451». Член Українського ПЕН.  До повномасштабного вторгнення чотири роки прожив у Гостомелі на Київщині разом із дружиною Оленою і собакою Лісою. Їхній будинок було зруйновано російським снарядом у перший тиждень вторгнення.

Наразі проходить військову службу у Збройних Силах України.

Більше про Олександра Михеда у матеріалі  Чернігівської обласної бібліотеки для дітей:  «Слова і кулі». Письменники, що захищають Україну. Олександр Михед

https://chernihiv-lib.org.ua/news/slova_i_kuli_pismenniki_shho_zakhishhajut_ukrajinu_oleksandr_mikhed/2023-07-25-3965