Побачив ще пару приватних повідомлень, написав на сторінці у себе, підійшов до водія та спитав – що він знає. Сказав – нічого. Тоді попросив зв`язатися з диспетчером та уточнити свої дії. Таким чином ми їхали ще хвилин десять, зрештою автобус зупинився в селі Кіпті, що за 40 км на південь від Чернігова. Пасажири ледь не пів години вирішували, що робити далі. У підсумку п'ятеро вирішили повернутися до Чернігова, більшість далі попрямувала до Києва – у кожного свої справи, мирні, уявлення про прірву, що вже розвернулася, ще не прийшло. До речі, один пасажир поспішав на літак до Борисполя і просто не повірив, що всі рейси скасовані, а повітряний простір України закритий...
Я вирішив повернутися до Чернігова й залишитися тут, хай би що відбувалося, так вирішив не зранку 24 лютого, а значно раніше. Єдине, про що шкодую, ‒ не вивіз відразу маму, котрій 81 рік, у безпечніше місце. А треба було.
Підійшов до поліцейського та
попросив допомогти доїхати до міста. Той, не довго думаючи, зупинив першу ж
фуру. Отакою попуткою доїхав до села Іванівка, що за 12 км від Чернігова.
Порадував водій-одесит. Він гучно обурювався з нападу росії, демонструючи свою
патріотичну позицію, і, попри очевидну війну, вважав своїм обов'язком доїхати
до місця призначення, завантажити продовольство й лише після цього повертатися
до Одеси.
Перші вибухи виразно почув на
в'їзді до села Іванівка, лунали вони зі сторони селища Гончарівське, де
базується перша танкова Сіверська бригада. Про себе відзначив: який у тому
сенс, адже військові вийшли звідти ще кілька днів тому. Згодом таких проявів
дурості російської орди надивився чимало.
Пересів на приміську
маршрутку, як виявилося – останньою, рейси відновилися лише за кілька місяців.
Рух легкових автомобілів назустріч нам виглядав нетипово жвавим – розпочинався
вихід мешканців із міста.
До Чернігова доїхав десь біля
сьомої, мамі вирішив поки не телефонувати, натомість зайшов на роботу, зібрав
мінімум необхідного (як з'ясувалося ‒ замало), поспілкувався з двома
співробітниками, яких побачив, написав до корпоративного месенджера, щоб на
роботу не приходили ‒ мовляв, працюватимемо дистанційно. Навіть зробив два
інтернет-включення: одне за програмою DOBRE, інше ‒ U-LEAD з Європою. В обох
випадках ішлося про навчальні заходи, що на тлі навколишніх подій виглядали
фантасмагорично. Тоді чомусь вважав за важливе завершити розпочаті справи, тим
більше – за міжнародними програмами. Між тим навколо все спорожніло – дивне
відчуття, коли усталений світ навколо раптом зникає: що робити, куди йти, чим
займатися – вирішуєш виключно сам.
А далі ‒ повернення додому
(десь пів години пішки) містом, що раптово змінилося. У повітрі стояв смог та
виразний запах гарі, причому чогось синтетичного. Повз мене промчало кілька
автівок «швидкої», рух машин виглядав дивно: їх було мало, а наявні мчали
особливо не звертаючи увагу на правила. Біля банкоматів вишикувалися довжелезні
черги. Час від часу було чути вибухи ‒ ближче, далі. Повернув до магазину
продтоварів ‒ вони ще були відкриті, охорона пускала обмежене число покупців.
Полиці виявилися напівпорожніми, тож брав, що було. І правильно, бо вже
наступного дня абсолютна більшість торговельних точок закрилася.
Вже вдома подивився новини, побачив відео довжелезних колон рашистів ‒ вони просто їхали селами й малими містами півночі Чернігівщини. Це означало, що за дві – три години мав відбутися бій біля самого міста – в тому, що він буде сумнівів не мав. Постало питання – що робити мені, якщо вже вирішив залишитися. Взяти зброю не наважився, хоча й не виключав такої можливості. В наступні дні спробував дати тому раду.
Бойко Володимир Миколайович - чернігівський науковець, громадський діяч, історик, кандидат історичних наук, директор Чернігівського регіонального центру підвищення кваліфікації.
Немає коментарів:
Дописати коментар