Олена Ташлик: "ВІЙНА!...ступор і жах...як таке може бути?!!"

24 лютого 2022 року… нічого не чула вночі, дивно… а вранці збиралася на роботу, не читаючи новин… чоловік читає… раптом мені : «ВІЙНА!»… ступор і жах… як таке може бути!!?? а потім перший вибух (ми живемо на краю міста) десь поруч, і я вперше закричала… більше не було…зразу почалася робота на виживання… вода, речі, плани, рідня, новини, воєнний графік.

Потім була колона рашистів … вони зупинилися і розверталися як раз під вікнами… я дивилася на них у вікно і не могла збагнути цього… чула їхні розмови на їхній, вже тоді здавалося, диявольській мові…той акцент… вони сиділи на БТР зверху і роздивлялися навкруги… розвернулися і з часом поїхали назад…слава богу, відбили…не змогли вони проїхати в наш святий Чернігів!

   А через якісь дні (не пам’ятаю) бачила у вікно, як ворожий танк прорвався з-за Епіцентру на Бєлова... потім військові зі зброєю… перехопили… 

З побачених жахіть закарбувалося, як вночі в небі підбили літак…яскравий спалах… тоді почула гул літака і чомусь попри страх, я захотіла глянути у вікно…

Коли обстріли були - гради, літаки, снаряди, стрілецька зброя - все, що поруч стояло, по кілька разів на день… я лежала на полу в туалеті в обнімку з іконою Ісуса Христа, яку вишила мама моя... лежала і молилася, як могла... все кругом тряслося, бахало... надія була ТІЛЬКИ на ту ікону.... згадую і плачу.

Потім вже, коли перейшла до мами в квартиру, ікону залишила вдома... бо треба було, щоб вона охороняла дім.... і коли виїхали, вона вдома була... але вона в моєму житті найсильніша.

Коли горів «Епіцентр», було дуже страшно…здавалося, ще мить і полум’я перекинеться на будинок і тоді все… вогонь, як і снаряди з бомбами, було найстрашніше… температура від тої пожежі була така, що відкривши вікно, долонями відчували жар… в голові була шалена і наївна думка, чого не тушать…за мить тільки розумієш, що то війна, ми тут на лінії обстрілів, хто тушити буде… мозок досі не хотів сприймати реальність.

Приїхали якось родичі, прорвалися, привезли щось з продуктів… я вибігла на вулицю забрати, на мить обнялися і тут почався обстріл, вони рвонули назад і з відчуттів тоді були: біль, страх, пустота в душі, жахлива думка, що життя може завершитись в будь-яку мить і наступної зустрічі з рідними знову може не бути… Родичка - медик, каже щойно обстріляли будинок на вул.Чорновола, допомагала приймати поранених, надавала першу допомогу…ніколи такого не бачила…діти…люди без обличчя, без рук, без ніг…того жаху навіть медик не могла сприймати нормально…

17 березня 2022 року…. перші великі прильоти в будинок, коли все тряслось і гуркотіло…будинок просто хитався і гудів… коли в нашому під’їзді винесло дві квартири вщент, здалося, що це кінець…все… крізь уламки, скло і пилюку, побачили, що є можливість вирватися назовні… схопили котів (обов’язково) і те, що було під рукою… поїхали світ за очі…з Божою допомогою – крізь місто в блокпостах, всіяне склом і уламками, на узбіччі снаряди лежать, над головою дрони перед обстрілами…крізь страшне поле, де ти як на долоні перед ворогом…крізь безліч сіл - до спасіння… тільки 22 дні жаху витримали вдома…більше не змогли…

Так... таке і було... але постійно ловила себе на думці - ну не може такого бути, не може, ми жили повним життям, яке здавалося непорушним... з ТАКОЇ причини, не можна загинути у війні !!! це ж реальність ! не кіно, не сон! як може таке статися!? 21 століття, а вони пруть тупо вбивати! за що і чому , хто дав їм право !? чому світ не зупинить це божевілля!?

Очі бачили, що кругом смерть, а мозок не хотів сприймати це і відзеркалювати ЦЕ на себе особисто і рідних.

Страх паралізував фізично, але надія не вмирала... я вірила, що все буде добре. Знала, що мені потрібно всіх зберегти своїх у ясному розумі і по можливості здоровими.

Опорою для мене був брат, звичайно, і чоловік... З братом як тільки якийсь зв'язок був - то щастя, він мені все спокійно розповідав, заспокоював і надихав, давав надію! в силу свої переконань, оптимізму... він з самого початку тримав мене і, звісно, всіх, хто тут зі мною був… чоловіки часто мають твердішу землю і опору під ногами.

А може війна повинна була відбутися, щоб змінити нас.... різні є думки... я особисто відчуваю, що я інша стала... нація наша стала сильніша… мова… відчуття країни… а рашку треба було скинути з уявного трону…світ же не знав справжної личини цього зла…

Але все ж виправдань цій війні немає… 

Перемога обов’язково буде за нами! Слава нашій Україні, нашим воїнам, нашому незламному народу! Світ ще побачить наш розквіт!

Про Ангеліну (племінницю), 9 років, м.Обухів

·       В безпеці (в Польщі) вона опинилась тільки після небезпеки... Вона не забуде, як прокинулася о 5 ранку від обстрілів, як клеїла скотч на вікна під вибухами, як лежали з мамою під ліжком під ковдрою і трусилися, як ходили по подвір'ю, навколо будинків і шукали рівчаки де можна ховатись, як їхали 20 годин на західну через авіанальоти і, звісно, як після цього всього не розмовляла два дні… поки батько не приїхав і не розтормошив...

·       Таке не можна забути навіть в її віці…

 

Олена Ташлик, 51 рік.     м. Чернігів       Березень 2023р.