ЧИТАЄМО ПРО ВІЙНУ. «Воєнний стан». Літературно-художнє видання

    Воєнний стан: антологія / передмова Валерія Залужного. – Чернівці: Видавець Померанцев Святослав, 2023. – 368 с.

   До антології «Воєнний стан» увійшли есе 50 українських авторів й авторок. Серед них – Софія Андрухович, Тамара Горіха Зерня, Любко Дереш, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Юлія Паєвська (Тайра), Ірина Цілик, Андрій Любка, Євгенія Кузнєцова, Ганна Улюра, Андрій Бондар, Тарас Прохасько, Володимир Шейко, Ірина Славінська, Катерина Калитко, Роман Малиновський, Світлана Поваляєва, Віталій Портников, Ярослав Грицак, Макс Кідрук, Алім Алієв, Мирослава Барчук та інші.

    Це багатоголосий текст про суворі та тривожні реалії російсько-української війни, книга репортажів дуже різних людей, об'єднаних одним – їх усіх війна вирвала зі звичного ритму життя.

    «Воєнний стан» не лише про героїчний спротив українського народу окупантам, про біль, сумніви та страх, а й про емпатію, відчуття єдності та віднайдення своєї ідентичності.

Передмову «До читачів в Україні і світі» написав Головнокомандувач Збройних сил України генерал Валерій Залужний.

«Воєнний стан – це не тільки правовий режим існування держави під час війни. Це ще й нагадування про козацький стан – військовий табір, що ставав фактично фортецею в часи воєн і битв. Минулого року (прим. 2022) вся наша країна перетворилася на такий стан – нездоланну фортецю, над якою майорить синьо-жовтий прапор. Упевнений, що завдяки мужності й професіоналізму українських воїнів, завдяки єднанню українського суспільства і за дружньої підтримки наших партнерів у світі ця фортеця поверне собі всі свої території. Слава Україні!», – йдеться в передмові.

    Куратори й упорядники видання – Євгенія Лопата та Андрій Любка. На обкладинці розміщено картину Матвія Вайсберга «Янгол ЗСУ». Видання здійснено  на замовлення Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz в межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні».  

Meridian Czernowitz також створила Онлайн-антологію «Воєнний стан»:  https://www.meridiancz.com/blog/category/esei-pro-viynu/, https://tyktor.media/spetstyktor/voiennyi-stan/

Бути вчителькою в окупації. Есей Лариси Денисенко

«Так вот ты какая, значит, на вид как нормальная. Не стыдно? Детей нацистами делать?» – такими словами розпочав розмову з моєю клієнткою, мешканкою тимчасово окупованої росією території, вчителькою української мови та літератури російський офіцер. Утрьох вони увірвалися до її квартири й націлили на трьох жінок та одного підлітка зброю.

Вчити дітей української, розповідати про Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, Івана Франка і разом читати твори Хвильового та Вільде, говорити про вірші та долю Стуса, про харківський будинок «Слово», про Уласа Самчука – все це для російських окупантів і означає «робити з дітей нацистів».  

Я хочу, щоб про це подумали вчителі і вчительки французької мови у Франції та Бельгії, викладачки англійської у Великій Британії, польської в Польщі, німецької в Німеччині, турецької в Туреччині. Лише за те, що ви закладаєте в дітей культурні патерни, розкриваєте ідентичність, збагачуєте їх та й просто допомагаєте стати грамотними людьми, вас хтось може назвати тією чи тим, що робить із дітей нацистів. Та чому хтось – росіяни.

Далі був обшук, допит, тривале перебування в катівні, схиляння до співпраці, тимчасове повернення додому, ще один обшук, ще одне вивезення до катівні з пакетом на голові, схиляння до співпраці, звинувачення в нацизмі, знищення книжок, погрози рідним, зґвалтування – і дивовижна втеча на підконтрольну Україні територію.

Після всього, що з нею трапилося, вона наново вчилася дихати, бо звикла навіть дихання робити максимально непомітним для ворога.

Наступного дня завдяки волонтеркам вона зв’язалася зі мною. Вона знає ім’я і звання того, хто це зробив, віддавав накази, ґвалтував, насміхався, погрожував, принижував. У ній живе дикий страх за родину, яка залишилася там, вона знає, що за рідними стежать, погрожують. Вона знає, що в місті були і є колаборанти, ті, хто дав ворогам списки вчителів, бійців АТО, соціально вразливих людей.

Списки були застарілі, але її ім’я та адреса проживання там були вказані, ще вона бачила, як окремо позначені шкільна адміністрація, вчительство з історії та мови.

Вже тривалий час вона розпочинає свій день і завершує його в іншій європейській країні, де смикається від російської мови, якщо раптом її почує, тим, що відстежує пересування української армії, яка обов’язково звільнить її рідне місто, тоді вона зможе назвати ім’я свого ґвалтівника і ката без остраху за своє життя і життя своїх близьких.

Російські окупанти вважають вчительство і викладацтво людьми потрібного впливу. Тими, кого треба схилити на свій бік, зламати, націлити на злам інших людей, на «переформатування» дітей.

Всюди, куди вторгаються, вони – і за списками, які можуть мати завчасно, і за підказками «доброзичливців» – приходять до родин учителів, частіше це – вчительки, бо переважна більшість українського вчительства – саме жінки. Жінки, котрі традиційно опікуються літніми та немічними родичами й відповідають за дітей.

Я можу покладатися не лише на розповідь моєї клієнтки: після звільнення окупованих територій Харківщини в інформаційному просторі багато аналогічних свідчень.

Сценарії однакові: обшук, попередня розмова, перевірка телефонів (усіх членів родини), затримання, клітка, катівня, погрози (зґвалтування, відвезення на лінію фронту, знущання із близьких, викрадання дітей та літніх родичів), схиляння до співпраці, запроторення в умисне утворені буцегарні з жахливими умовами.

Єдине, що створюють окупанти на захоплених територіях, – це катівні. Катівні, де тортур зазнають учителі. Як тут не згадати Януша Корчака? Чи можна було це уявити на території Європи у ХХ сторіччі? Цю бридку, страшну та огидну Другу світову війну, яку принесли на територію незалежної європейської країни росіяни?

Не всіх українських учителів та вчительок вдається скорити, залякати, підлаштувати під себе. Хтось утікає, хтось залишається в катівні й не знає, чи наступного дня буде серед живих, когось убивають чи депортують.

Тому серед перших, кого завозять на тимчасово окуповані території України, – вчительки та вчителі з росії, які миттю розпочинають перепрошивати дітей, стирати національну та культурну ідентичність. Дітям розповідають, що вони – насправді росіяни, це злочинна українська влада вигадувала, що вони якісь українці. Українців не існує, це неправильні росіяни, викривлені, вигадані, але тепер їх звільнять від «нацизму» і зроблять нормальними.

Дискурс російської пропаганди націлений на знищення українців, заперечення існування нації, мови, культури. Ще в 40-х роках минулого століття правник Рафал Лемкін доводив, що «успіх геноциду» спирається на знецінення, знищення культури, освіти, які створюють і наповнюють ідентичність людини.

Тому офіційний пропагандистський голос журналіста Антона Красовського, що закликає топити й палити українських дітей, є абсолютно суголосним із перехопленим телефонним голосом дружини окупанта (лікарки!), яка готова вбивати і перетворювати на наркоманів українських дітей, незаконно вивезених на територію росії, котрі відмовляються малювати георгіївські стрічки та відзначати Дєнь Побєди за російськими сценаріями.

Освіта важлива. Вчителі і вчительки дуже важливі. Ті, що вціліли, не скорилися, вистояли, потребують уважного ставлення, захисту і підтримки. Але й ті, кого зламали, потребують розуміння, бо важко не зламатися, коли погрожують убивством чоловіка чи зґвалтуванням доньки або сина, побиттям старенької мами і виселенням із будинку.

Там, де тепер дуже близько російський ворог, там, де є ймовірність тимчасової окупації, треба берегти і переховувати учителів і вчительок. Не уявляла, що ми доживемо до такого.

Але дуже сподіваюся, що це навчить нас у мирні часи, після Перемоги, та й зараз, поки триває ця війна, інакше, з більшою турботою, усвідомленням і цінуванням ставитися до освіти й культури, бо це те, що тримає нас і робить сильними на тимчасово окупованих територіях, у закордонних втечах, у полоні, у катівнях, у війську й тилу, не дозволяючи забути, що ми – українки й українці, серце і хребет нашої нескореної землі.

Чому варто прочитати книжку «Воєнний стан»?

До проєкту долучилися 50 авторів – письменники, журналісти, науковці, музиканти, волонтери, військові – широке коло людей, які об'єдналися, аби сформулювати важливі висновки 2022-2023 років.  

Книга роз'яснює, які меседжі Україна передає світу. Чому Україну потрібно підтримувати та чому війна проти України – це війна проти всього демократичного суспільства.

Дані тексти є дзеркалом нашої епохи, зафіксованим моментом,  історією, яку вивчатиме майбутнє покоління українців.